 Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, у №1,2,3,4,5
23
Смішна історія потому сталася і з Лесею: в одному з магазинів у продажі був крем для рук за 5 доларів. Наївна Леся вирішила придбати собі і заразом зробити подарунок Наталії. А чом би ні? Гроші не справжні, а крем гарний, такого в Україні нема… Прийнявши 10 "доларів” за два обраних тюбики крему, Лесі лише видавили невелику кількість його на поверхню двох рук - і все. Ото було сміху. Згадалася і приказка про скупого, який платить двічі. Тому після "витирання носа” українська кмітливість взяла гору: "гроші” вирішили витратити на справжні канадські цукерки, які продавалися в "кондитерському магазині”. Коли відчули втому в ногах, вирішили "зваляти дурня”: скористатися послугами салону з татуювання. Висидівши до-о-овжелезну чергу, віддалися в руки симпатичного юнака. Консультантка нам допомогла підібрати різні візерунки (інтелігентська жилка в нас не збиралася здаватися) з метеликів, квітів і зробити тату на руках і плечах (забувши, що в морозяку натягуємо світер. Тому демонстрували своїм рідним засобом камфрогу. У відповідь так і напрошувалося з іншого боку океану: "чим би дитя не бавилося…”) Ось тату було безкоштовним, на благодійній основі.
Ми провели майже 6 годин на цьому заході… Цікаво було спостерігати за реакцією чуючих людей, їх розмовою з глухими людьми засобом простих жестів, їх прагненням пізнати світ глухих, вивчити нашу з вами мову. На наш погляд, такі заходи важливі за отримання раз на рік від місцевого українського керівництва якоїсь грошової допомоги. Ці заходи допомагають чуючим зрозуміти життя глухих людей, їхні проблеми. Тому, мабуть, і не дивно, що в Канаді особи, які "говорять” руками, нікого не дивують і не шокують, а жестову мову вивчають як другу мову в багатьох школах і вищих навчальних закладах. Наприкінці відбулось підбиття підсумків цього чудового і насиченого позитивними емоціями заходу, в обговоренні яких брали участь усі, хто перебував у залі: чуючі і глухі. А їх було надвечір стільки, скільки і вранці.
А в неділю ми дозволили собі "відтягнутися”. Аквапарк! От що було заплановано! Купальні приналежності заздалегідь були привезені з собою з України. Виявилося, що можна було забути і придбати тут же, поруч біля каси (в магазині було все, починаючи від шапочки і до сандалів). Квиток "кусався”: 40 канадських доларів (ого, по¬нашому 320 гривень!), але на весь день. Ембер, наша молода подруга, щось швидко довела на касі і нас пропустили за 18 доларів 75 центів за кожну голову. Відділення - чоловічі і жіночі, в яких ряди шаф, навпроти них - кабіни для перевдягання, а між ними - зручні лавки. Всі шафи зачинені - прикро констатуємо ми. Це скільки чекати треба на тих, хто "втомиться” купатися? Такі думки снують в голові. Ми підходимо до такого собі апарату, типу наших банкоматів, тільки значно менших розмірів, і набираємо код за квитанцією, виданою нам на касі. Через мить нам пропонують номер шафи, ми вводимо свій пароль, вносимо плату в 7 доларів (плюс до вартості квитка, для всіх - 40!) і користуємося шафою протягом усього часу перебування. З собою беремо необхідні речі (це рушники, сандалі, здоровенні сандвічі на півметра довжини для вгамування голоду) і вперед - до штучного моря.
…Повітря вологе, але нам воно здається холодним; занурюємося в прохолодну воду і вона нам здається теплішою за повітря. Вода - прозоро-голуба, і брижить, коли накочуються хвилі… Повно жовтих надувних кругів, багато малечі, на відкидних кріслах відпочиває люд. Оглядаємо все внутрішнє приміщення гігантського аквапарку, погляд зупиняється на високих справжніх пальмах, на карколомних гірках, висота яких викликає посилене серцебиття… Треба ж було Ембер зачепити самолюбство одної з нас - Наталії! Поманила її, сказавши: чи слабо здолати три гірки? І вся практичність і обережність зникли; натомість з’явилась якась відчайдушність довести щось комусь, чи собі… Відразу скажемо, що подолані були всі три гірки. Кому цікаво, хай набере на Googl "Вест Едмонтон Мол. Аквапарк” і гляне на висоту цих водних "гірок”... А цікавим дівчатам, які хочуть спробувати чи випробувати себе, радимо натягувати суцільний купальник. Говорили канадки, що бували випадки, що у воді опинялися негліже…
…Нарешті ми змогли відшукати вільний час у своєму переповненому графіку і відвідати "таємничий” IISLE вже на початку десятого тижня перебування в Канаді. В перекладі цей об’єкт є Інститутом інновацій в освіті другої мови (Institute for Innovationin Second Language Education). Розташований в Едмонтоні Інститут є першим всеосяжним інститутом, у своєму роді, у всій Північній Америці; він включений в громадську раду шкіл для підтримки розвитку та просування передового досвіду в галузі освіти другої мови. Метою даного Інституту є:
-заохочення і розвиток досконалості другої мови в усіх аспектах в широкому розумінні (як офіційна, спадкова мова аборигенів);
-надання послуг та експертних знань у викладанні другої мови та навчання і розвиток зразкових громад і громадян світу.
Тобто даний Інститут гарантує студентам вивчення хоча б ще одніє мови, крім англійської, яка є державною мовою і яка є, по суті, рідною/першою мовою канадця.
Взагалі, державні школи Едмонтона є лідером у Північній Америці в області вивчення другої мови. Реєстр вибору мов коливається від семи до п’ятнадцяти! Термін навчання розрахований на шість років (з 4 по 9 класи) і стимулює глибоке вивчення другої мови після закінчення навчального терміну. Інститут інновацій визнається лідером в оцінюванні, атестації мовних навичок, створенні навчальних програм і стандартів мовних компетенцій. Про це говорить велика кількість бажаючих вивчити другу мову з числа політиків. Адже Інститут має славу у сфері підготовки висококваліфікованих викладачів різних мов і адміністраторів (для викладання певної мови запрошуються лише носії даної мови!).
Які ж мови вивчають слухачі цього Інституту? Починаємо рахувати: всі арабські мови, китайську, англійську (як другу мову для емігрантів), французьку, німецьку, іврит, японську, пенджабі, хінді, іспанську і т.д. та ще плюс українську мову і американську жестову мову. Ось так! Мабуть нема чого й коментувати?! Додати можна лише те, що в коридорах цього Інституту виставлені прапори тих держав, мови яких вивчаються, і серед них красується-пишається прапор України. Керівник цього навчального закладу Дженіс Обрі (Janice Aubry) і Мелодія Костюк (Melody Kostiuk), викладач української мови (і наша добра приятелька), довго розповідали про роботу Інституту, водячи з приміщення в приміщення. Ми бачили великі кабінети певної мови, в якому розміщувалися: бібліотека літератури певною мовою, сувеніри, поробки, символи певної держави. Зацікавив нас кабінет культури й історії канадських аборигенів - індіанців з їхніми елементами культури - а це: одяг, мистецтво і історія, і вкотре прийшли до висновку, що Канада, як країна, бережно ставиться до цієї нації, прагнучи зберегти історичні витоки першої цивілізації на цій землі. Ми дізналися, що індіанці, маючи власні поселення - так звані резервації - поступово інтегрують в інтернаціональне суспільство. І правда, ми їх бачили всюди: в школі, транспорті і на вулицях міста (індіанці, носять таким же одяг, який носять мешканці Канади: звичайні джинси, светри, куртки; лише у святкові дні постають у різнобарвній величі свого національного одягу). Вхід до резервацій не зовсім вільний, треба мати домовленість з місцевими вождями, хоча індіанці, попри збережену величаву мовчазність (певно то вже національна ознака?), характеризуються гостинністю і уважністю. На жаль, через віддаленість, ми не мали змоги побачити внутрішнє життя резервації.
Щодо Інституту інновацій в освіті другої мови залишається додати, що він проводить численні культурні заходи, такі як, виставки, кінофестивалі і культурні інформаційні сесії, проводить акції культурних ресурсів та інформації. Крім того, IISLE забезпечує студентів провінції Альберти можливостями обміну культурним досвідом і взаємодії з педагогами та адміністраторами шкіл інших провінцій і країн. Інформацію та освітні послуги в просуванні другої мови Інститут здійснює через культурні заходи, засоби масової інформації, ресурсні матеріали та мультимедійні ресурси, дослідження резюме про переваги другої мови навчання, веб-сайти, міжнародні зв’язки.
Аксіомою в роботі даного Інституту є те, що певну мову викладає лише і лише її носій. Тому ми заусміхалися, коли нам назвали імена глухих викладачів ASL - адже то були наші добрі знайомі, на чиїх заняттях ми також працювали, відкриваючи для себе другу жестову мову.
 …Оскільки наступні робочі дні десятого тижня не обіцяли походів на якісь об’єкти, то ми засіли за рутинну роботу: звіт про перебування в Канаді, пропозиції щодо поліпшення навчання в спеціальних школах в Україні, написання репортажу в газету "НЖ”, роботу з фотографіями (яких набралася велика сила і які треба було розсортувати за подіями). Крім того, на своїх комп’ютерах відкрили доступ до прямого зв’язку з глухими українцями для обміну новинами і враженнями. Зручно вмостившись у "власному” кабінеті, ми час від часу прикладалися до пляшки з крижаною водою і клацали по клавіатурі, як раптом… ніби замерехтіла стеля. Глянули нагору і побачили, що крім звичайних світильників ще є маленькі (але потужні) лампочки, які посекундно посилали голубі снопи світла. Це було щось новеньке! Хоча це особливо не здивувало (дев’ять повних тижнів нас загартували до всіляких несподіванок), проте з таким зіткнулися вперше. Спостерігати довго за блимаючою стелею нам не дали, бо в наш закуток вскочила наша колега з третього поверху (певно, відеокамери "видали” нашу присутність) з написаною для нас запискою (раніше ми повідомляли, що наш робочий місця знаходилися на 3-у поверсі, а кабінети глухих викладачів - на 5-у). Записка була, звісно, англійською мовою, і нею ми могли лише милуватися. Колега, зрозумівши, що ми не кумекаємо інгліш, без усіляких емоцій моментально перейшла на прості жести для спілкування. Було продемонстровано зрозумілі жести ДАВАЙ БІГОМ… ВНИЗ… ОДЯГ ВЗЯТИ… ПОЛИШИТИ (помах руки в бік працюючих компів), що означали терміново все кидати, хапати верхній одяг (чоботи не натягували: команди не було) та вибігати з приміщення. Що ми й зробили, залишивши напризволяще в робочому стані комп’ютери та особисті речі на видному місці.
Вибігши в коридор, ми потрапили в густу лавину студентів та викладачів, яка стрімко неслась до аварійного виходу, минаючи ліфти. Опинившись за зовнішніми дверима Університету, побачили море людей, які чомусь були спокійні. Перша думка, що зринула в наших головах: пожежа! В нашому універі! Але озирнувши довкола, побачили, що і з сусідніх будівель університетського містечка також лине народ. Не може ж бути пожежа водночас у декількох місцях відразу! - включився імпульс нашої логіки. І лише відшукавши в цій живій гущі знайомих нам людей, ми дізнали, що проходить навчальна тривога, яка час від часу піднімає на сполох все містечко Університету Альберти. А через 20-30 хвилин, без товканини, біганини і нервів, учений народ змінив курс на повернення у приміщення Університету.
Нерви… Нашу увагу дійсно привернув той факт, що на обличчях людей не побачили ні тіні роздратування, чи невдоволення тим, що довелося переривати роботу, підніматися з свого місця і кудись бігти. Та ще ми деякий час розмірковували над тим, як це нас вирахували оті непомітні відеокамери? І де вони знаходяться? А в цілому ми поставили відмінну оцінку в проведенні експерименту з пожежної безпеки.
24
…Оскільки залишалося все менше часу до повернення до ненькиБатьківщини і потрібно було придбати якісь символічні сувеніри на згадку про Канаду своїм друзям і не тільки - вирішили зробити це в п’ятницю, після короткого робочого дня. Але перед цим нам закортіло до нестями подивитися на український магазин. Тактак, саме український магазин з українськими товарами. Бо побувавши в гостях в української сім’ї, яка уже декілька років мешкає в Канаді, ми дізналися про те, що в Едмонтоні знаходяться два українських магазини, і згадана українська родина час від часу купує там продукти. А позаяк минуло трохи більше як два місяці з дня розлуки з Україною, то загорілися бажанням хоч одним оком глянути на розрекламований колишніми громадянами України засекречений об’єкт. Чому засекречений? Ніхто з канадців не чув про нього, навіть українські канадці, що іноді відвідують українські кафе. Як Дебра говорить: "проблем ноу”, то саме вона засіла за телефон і взнала адресу магазину. І от на авто нашого друга Ренді ми відправилися на зустріч з "батьківщиною”. Зовні магазин ніяк не підкреслював приналежність до української держави. Маленький, непримітний відділок довгої одноповерхової будівлі… Навіть назва його нам мало що говорила, от лише на вітрину були наклеєні зменшені копії державних прапорів декількох країн, і серед них наш - жовтоблакитний. Проте, коли зайшли в цей невеличкий та непоказний  магазин, у нас аж дух перехопило. Прилавки заповнені звичними та дорогими для нас (точніше - нашому серцю) продуктами… і куди не кинь оком - написи українською, російською мовами. І чого там тільки не було: солодощі, соки, напої (і міцні також), в’язанки різних бубликів, рибні консерви, м’ясні делікатеси, ковбаси, кава, чай, овочева консервація, голубці… А цукерки… матінко рідна… і "НаталкаПолтавка”, і "Червоний мак”, і "Ромашка”, і "Ліщина”, і "Білочка”, і "Рачки”, і "Барбарис” і т.д. А трохи далі - ще й шоколад (Привіт "Рошену”!) у асортименті. Окремо - українського виробництва, окремо - російського. Окремий стелаж відведено аптечним медикаментам: усі пігулки і настої написані понашому (зеленки, правда, не було). А окремо виділяються полиці з касетами та дисками з українськими, російськими фільмами, піснями… Велику площу займають і книжки. Тут і романи про кохання, і детективи Донцової, Дашкової, Полякової тощо (також є "чоловічі” книжки, але, вибачайте, не звернули увагу на авторів). Багато книжок вказувало на те, що вони побували в багатьох руках… Отже книги були читабельні.
Продавець - молода жінка, вільно володіла українською і російською мовами, - з розумінням спостерігала за нашими стрибками від одного прилавка до іншого. Від неї ми взнали, що книжки видаються напрокат: тиждень користування - $2. Для продажу - окрема поличка книг, і серед цих книг знайомих авторів ми не побачили, натомість привернула увагу одна товстелезна книжка (видана в Канаді) – "Бабій Яр”. Довго ми вертіли її в руках, дуже хотілось придбати, але ціна її аж $26! Та й вага її добряча (зашкалить наш багаж!) …Цікаво, в Едмонтоні газети лежать стосиком у багатьох відповідних місцях - бери безкоштовно і читай! А от книжки дуже дорогі (та й у нас так само).
Хоч магазин був невеликий, ми провели в ньому багато часу, проте так нічого і не придбали, бо українські товари разів у три були дорожчі за продукти в канадських магазинах (потерпимо ще трохи, недовго зосталося до повернення додому). Навіть Ренді, якому ми підібрали на пробу по одній цукерці цілу жменю та плюс каву "Чорна карта” (іншої не було чомусь, а українська кава, яку попивав у нас в гостях, - йому припала до смаку) добряче крякнув, глянувши на суму, яку вибив касовий апарат. Уже краще в Україні хай купує солодощі кілограмами. Якщо приїде, як обіцяв.
…6 грудня в Едмонтонській школі для глухих дітей відбулася наша остання презентація про роботу української лабораторії жестової мови, про діяльність УТОГ, про життя глухих українців, про їх освітні можливості та особливості навчання в школахінтернатах для глухих та слабочуючих дітей, а також про Об’єднання нечуючих педагогів України.
На цей раз зібралася специфічна аудиторія (яку ми за своїми поняттями назвали "вершками” спільноти глухих Едмонтона): нечуючі вчителі Едмонтонської школи, нечуючі викладачі та їхні асистенти факультету освіти і психології Університету Альберти. Також були представники з числа глухих, які працюють в установах і організаціях, які мають відношення до освіти глухих. Проте на цьому зібранні були і чуючі, це: директор Інституту українських студій Роман Петришин, куратор інклюзивного навчання в Україні Юрій Конкін та викладачі української мови масових шкіл. Поруч з ними був кореспондент місцевої газети. Перекладачів ASL, без яких не минає жодне зібрання, ми віднесли до категорії глухих (тут вам коментарії непотрібні).
Перекладач був потрібен саме чуючим і Дебра Рассел озвучувала для них наші презентації, а ми вели розповідь про освіту і життя глухих в Україні мовою глухих канадців - ASL.
Наші виступи доповнювалися кольоровими слайдами. Як і на попередніх, так і на цьому виступі, ми знову бачили щиро здивовані обличчя, коли мова йшла про лабораторію ЖМ, яка за короткий час свого існування, змогла так багато зробити; коли розповідали, що в Україні аж 58 шкілінтернатів для дітей з порушеннями слуху; коли розкривали діяльність монолітної організації - УТОГ. І поруч із здивуванням містилася щира "біла” заздрість, коли розкривали сторінки життя глухих з культури, спорту, дозвілля.
Коли настав час відповідати на запитання, яких було, як завше, багато, знову зіткнулися з нерозумінням слухачів щодо того, як нечуючі діти можуть навчатися "оральним” методом. Статус жестової мови як допоміжного засобу в навчальному процесі вводив присутніх в транс. Вони щиро знов і знов дивувалися, жаліючи наших дітей, які, на їхню думку "бааагато недоотримують при вивченні навчальних предметів”, оскільки наші педагоги їх викладають по суті іноземною мовою, раз жестова мова є допоміжним засобом. Звісно, що ми дали чесну відповідь щодо слабких знань нашими вчителями мови глухих (світ відкритий для всіх, і глухі всіх країн активно спілкуються, а тому "своїм” глухим говорити неправду ми органічно не могли). Виявилося, що раніше в Канаді була аналогічна ситуація щодо допоміжного засобу ЖМ у навчанні, проте з 1991 року картина кардинально змінилася і наразі всі вчителі шкіл, де навчаються учні з порушеннями слуху, повинні досконало володіти ASL.
На прощання вся аудиторія бажала успіхів у нашій роботі, з надією сподіваючись на те, що стажування в Університеті Альберти та знайомство і вивчення життя глухих Канади допоможе нам у подальшій науковій праці, що побачене нами буде донесено кожному дефукраїнцю (що ми ретельно виконуємо).
 …Що стосується життя глухих Канади, які перебувають на заслуженому відпочинку, то ми мали незаплановані коротенькі зустрічі у форматі "тетатет”, багатьох знали в лице і по іменах, оскільки пересікалися на різних заходах. Проте дуже хотіли потрапити на традиційні зустрічі пенсіонерів, які відбуваються систематично в Едмонтонській Асоціації глухих. Ми вже писали про те, що ця Асоціація (єдина) має власну двоповерхову сучасну будівлю і в ній розміщуються різні відділи, серед них і відділ по роботі з пенсіонерами (всі відділи, а відтак і керівники, працюють на волонтерських засадах). З багатьма пенсіонерами ми вперше зустрілися під час святкування 59ї річниці з дня створення Асоціації глухих в Едмонтоні. Дещо пізніше пенсіонери запросили нас на організовану поїздку в місто Калгарі - столицю провінції Альберти, де між пенсіонерами двох міст були заплановані змагання з боулінгу (у нас ця нова спортивна "мода” освоюється молодшим і середнім поколінням). З радістю ми прийняли це запрошення, але скористатися ним не змогли, бо тоді - 23 листопада - ми разом з Деброю Рассел і Романом Петришиним відвідували меценатів, які виділили кошти на наше стажування в Канаді. Пенсіонери тоді не образилися, а з розумінням віднеслися до нашої вимушеної відмови і… запросили нас знову! Нове запрошення від них ми отримали на 8е грудня (ми не сподівалися, що вдасться побувати на цьому зібранні). З нами раніше зголошувалася їхати Дебра Расел. А тут відмовилася тактовно, посилаючись на завантаженість роботою. "Відпочивайте” - проспівали її руки. Ми стенули плечима тоді: який відпочинок? Нам би написати нову робочу сторінку щодо життя глухих, яким за 60 років! І взагалі відпочинок нам тільки сниться…
25
Приїхавши в клуб, ми включилися в невимушену бесіду з пенсіонерами, які привільно почувалися у стінах Асоціації. Всі вони жваво обговорювали новини, події, розташувавшись у розкішних шкіряних кріслах, які стояли у кутку відпочинку навколо телевізора та поруч з баром. Через хвилину другу до нас почали підчалювати по дві-три особи (ми розкусили їхній такт і етикет), розпитуючи про життя глухих українських пенсіонерів. Розмір пенсії, трудовий стаж, хостели для пенсіонерів, заходи для них, родинні стосунки, напрями зарубіжних подорожей (???), хобі, кількість онуків і багато що цікавило канадських дідусів і бабусь (тільки і бабусі і дідусі кардинально відрізняються від наших стилем одягу і ставленням до життя. Ще б пак: кожний приїхав власною машиною, кожний приніс щось цікавеньке і смачненьке, кожний у розмові пив чи то воду, чи то якийсь напій та жував оте смачненьке). Потім з’явився лідер товариства сучасних деф-бабусь і дідусів - Дональд Маккарті (Donald Mc Carthy), і вся пенсіонерська ватага миттю перейшла до зали. Дональд ще раз представив нас, висловив загальне жалкування з приводу нашої відсутності під час поїздки в Калгарі, де крім боулінгу були також казино і ресторан, коротко поінформував про нашу роботу (непогано поінформований - подумки відзначили ми) і розпочав знайомство з … гри. Гра була подібна на преферанс, велась вона за і на гроші (невеличкі за сумою, але справжні долари). Як не дивно, в Канаді спокійно до цього ставляться. Кожен пенсіонер, який мав бажання (а, до речі, його мали всі ) прийняти участь у грі, виймав гаманець і сплачував 50 центів (це наші 4 гривні). В залежності від зібраної суми, було встановлено кількість партій, які мали розігруватися. Половина зібраних коштів надходила до загальної каси для заходів ветеранів, друга половина витрачалась на виграші переможцям партій. В цей день проводилося 7 партій. По ходу гри ми так захопилися, що одна з нас - Леся, під жарти присутніх, була визнана сміливим гравцем, Наталія була обережна, що дало їй змогу в одній з партій виграти 5 доларів. Ура! Адже цих грошей вистачить на ситний ленч. До речі, під час гри ми дізналися, що щомісяця пенсіонери безкоштовно роблять вилазку в інше місто: гроші на автобус, харчування та інші витрати дають місцева влада (є відповідний фонд) і… казино.
 Після гри у преферанс відбувся загальний обід, бо настав його час. В їдальні, яка теж була у будівлі Асоціації і належала їй, всі спокійно отримували комплексний обід. Виявилося, що частково його замовили, а частково хтось із жінок готував дома. В меню були також вареники з м’ясом і картоплею (ми заусміхалися, зрозумівши, що вареники були призначені для нас). Була і традиційна добавка, давали її і тим, хто ще думав, чи просити (ми не відмовилися від додаткової порції вареників)… У кінці обіду нас попросили вийти на середину зали. В цей час ще тільки почали чаювання/кавування. Вийти? Щось треба сказати? Вихором почали складатися фрази у голові на кшталт подяки тощо. І раптом забракло слів і жестів… До очей підступили зрадливі сльози… На середину зали винесли великий, білосніжний торт, на якому красувався напис з нашими іменами. Цей жест ветеранів уособлював у собі увагу, радість і жаль від розлуки. (Уже вдома, за допомогою перекладача Google ми переклали цей напис: "Прощавайте, Наталя і Леся”). Ми дивилися то на торт, то на милих едмонтонських деф-бабусь і деф-дідусів… Нам стало зрозуміло, чому була відсутня Дебра. Вона знала про цей прощальний торт і вирішила за краще не бачити каскад почуттів… Нам вклали в руки ніж і лопатку і, в глибокій тиші, осяяній блиском очей присутніх, ми порізали торт на порції і почастували кожного. Торт був дуже смачним, особливого приготування (в Україні такого смаку ми не зустрічали. Звісно: інший рецепт, умови приготування, інша вода і продукти).
…На прощання ми всі разом сфотографувалися. Це було щире бажання обох сторін: і пенсіонерів, і нашої - ми дуже хотіли закарбувати цей момент прощання і пам’ятати обличчя цих милих людей і через багато років. (А пізніше, за день до від’їзду в Україну, нас провідав Дональд - ватажок ветеранів і подарував дві цінні чашки: одну з емблемою Асоціації глухих м.Едмонтона, другу - із зображенням Університету Альберти).
А наступного дня, коли настав час для ленчу, ми (всі глухарики і слухарики Центру глухознавства Університету Альберти) на чолі з Деброю піднялися на поверх вище. Ще на початку грудня ми взнали, що в Університеті відбудеться традиційний святковий ленч. Правду сказати, не дуже вникали в цю подію. Але коли нас запросили відвідати цей ленч, кинулися проводити "розслідування”. Взнали, що в Університеті існує традиція: напередодні різдвяних свят і канікул у приміщені альма-матер проводити спільний різдвяний ленч для викладачів та студентів. Кожен прагне внести свою посильну лепту у вигляді святкової національної страви (адже народ - різної масті і шерсті). Ми вирішили не залишатися в стороні і також взяти активну участь у цьому заході. Перебравши українське меню, зупинилися на голубцях. А чому на них?! Бо страва традиційно українська! Придбавши необхідні продукти, після пізнього повернення з "роботи”, до пізньої ночі крутили, крім традиційних голубців з м'ясом та рисом, ще й вегетаріанські (бо вегетаріанське плем’я в Канаді стає численним). Наші вегетаріанські голубці були з рису і різноманітних овочів, навіть таких, які не вживаються традиційно в Україні.
В назначений час ми відправилися на очікуваний ленч. Зайшовши до просторої кімнати з довгим столом посередині, побачили, як чоловіки закінчували суто чоловічу роботу: нарізання на порційні шматки запечених яловичини, свинини, туш індиків… Знайшовши вільне місце між блюдами на столі, ми пристроїли свої "вироби”, - і лише після цього "озброїлися” відповідним столовим набором та стали в чергу, яка рухалася кругом стола, як за стрілкою годинника, і наповнювала виставленою різнокольоровою смакотою свої тарелі.
Чесно кажучи, ми ще ніколи не бачили стільки різноманітної їжі. В Університеті навчаються студенти різних країн; їх – сила -силенна, і кожен приніс своє коронне національне блюдо. Ми розгубилися: яким стравам віддати перевагу? І взагалі оте апетитне з чого? Чи придатне це для нашого українського шлунка? Ми своїм колективом сіли разом і за розмовами розглядали вміст тарілок у своїх сусідів (цікаво ж, хто що взяв!) Поївши, кожен прибрав за собою, але на цьому ленч не завершився. В іншій кімнаті нас чекали делікатеси різнонаціонального солодкого столу, разом з солодкими виробами були і мандарини, виноград, банани, яблука, ананас, манго…
Слід визнати, що крім насолоди від їжі, ми отримали моральне задоволення від невимушеної розмови, яка велася протягом усього ленчу, а також від усвідомлення того, що ми почувалися частинкою цього дружнього колективу. Відмітили, що не було, як кажуть у нас, дотримання субординації - студенти, педагоги розташовувалися впереміжку, весело перемовляючи один з одним...
 Добігав кінця 11-й тиждень стажування в Канаді. Останній тиждень… Ми готували валізи (такі важкенні, що ми заробили запалення попереку: спини були дерев’яні і ми поверталися у боки як роботи: усім корпусом) і прагнули довше затримувати погляд навіть на незначних речах, що могли нагадувати потім про місця нашого закордонного перебування. Очі вбирали в себе красу іскристого снігу і вічну зелень розкішних ялин. Погода наче відчувала наш настрій і бажання запам’ятати особливості канадської зими - нагороджувала можливістю реально споглядати і відчувати її привабливу суворість. Наші пухові куртки, ярлики яких при купівлі свідчили про китайсько-російське виробництво і морозостійкість - не підходили для такої погоди. Мало того, що вартість їх була, порівняно з канадськими куртками, "космічною”, вони і в морозяку походили на космічні скафандри: надималися так, що страшно було за їхню цілісність. І погода, і вираз облич канадських друзів і колег навівав смуток… Нас можна було зрозуміти, бо тримісячне перебування не могло не сформувати певне ставлення і звикання.
Тому в п’ятницю, 10-го грудня, крізь снігову заметіль і снігові кучугури край доріг, ми вирішили востаннє проїхатися Едмонтоном. У нас були ще не реалізовані плани: пам’ятник Голодомору в Україні і …залізничний вокзал.
Як відомо, Канада першою у світі визнала голодомор як такий і встановила цей пам’ятник, тим самим визнавши геноцид українського народу. В Канаді ще доживають віку шестеро свідків жаху мору, що крокував Україною, пожираючи її синів і дочок. У четверту неділю листопада щороку відзначається в Канаді як День пам’яті Голодомору на Україні. Українські канадці і люди, яким не байдужа історія України, ставлять свічки як дань пам’яті загиблим… Нам конче треба було знайти цей пам’ятник, про який нам розповів Роман Петришин на попередній зустрічі. Ми хотіли його побачити - і край. Наш друг і колега Ренді чудово розумів наші почуття і колесив по центру міста, роздивляючи крізь замерзлі шибки машини назви стріт і авеню. Саме він першим пішов у снігову заметіль і знайшов пам’ятник. Ми очам не повірили, коли побачили його місце розташування: в центрі, неподалік мерії (за 50 метрів від неї) весь у снігу стояв дивний постамент. Перед ним високо на флагштоці висів без руху задубілий на морозі український прапор. Важко передати почуття, коли з-під снігу, який ми змітали з напису, замерзлих квітів, вінків, пучків пшениці почали проступати слова українською мовою. Тріщав мороз, а ми все змітали сніг, і горло душили сльози. На згадку поруч з квітами ми залишили свій презент, а з собою взяли фотознімок цього історичного пам’ятника.
|
