 Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, у №1,2,3,4
19
Наступного ранку за планом був огляд інших навчальних закладів у Калгарі. В цьому місті школи для глухих дітей немає, і тому глухі і слабочуючі діти навчаються в інклюзивних школах, - туди ми й поїхали. Елементарна школа, чи по-нашому - школа молодшої і середньої ланки (1-6 класи, дітям від 6 до 13 років), носить ім’я королеви Елізабет. Гідом для нас була сама директор школи Сінді Вайт (Cindy White). З її слів, у школі навчається 193 дитини, з них 22 - глухі, які навчаються у двох класах: по 11 учнів у кожному (проте глуха дитина може навчатися одна серед чуючих, і їй надають перекладача). Школа зацікавлена брати на навчання глухих дітей, і бере їх. Чим цікаві згадані класи? По-перше, тим, що один клас "зібрав” дітей від 6 до 9 років, інший - від 10 до 13 років, проте кожна дитина навчається за програмою певного класу (це явище поширене, як ми писали, в багатьох школах Канади, і нам також важко зрозуміти, як справляються педагоги з такою роботою). По-друге, ми знову відмітили вільне почування дітей в присутності сторонніх людей у приміщенні: вони підходили до нас, вступали в розмову, розповідали про себе; інші взагалі не звертали ніякої уваги і займалися своїми справами. В цих класах працюють чуючі вчителі, які, проте, знають ASL (починає вивчати її і Сінді). Також є логопед, сурдолог, перекладач жестової мови. Вчителям допомагають нечуючі і чуючі асистенти зі знанням ASL. Ми дізналися, що спілкування між глухими і чуючими учнями відмінне. При потребі як одні, так і інші звертаються за допомогою до перекладача чи асистента.
 Спортивні заходи для всіх дітей спільні. Уроки тривають 30 хвилин, але якщо предмет не "сприйнятий”, вчитель може збільшити кількість навчальних хвилин. Усі класи навчаються за єдиною програмою, проте ця програма відрізняється від навчальних програм інших шкіл, оскільки дана школа є розвивальною. Фізкультура проводиться щодня по 30 хвилин. Комп’ютерна справа також стільки ж. Вивчення хімії, біології, географії - все це є один предмет, який читає один учитель. У цій школі жестова мова не викладається, проте активно засвоюється іншими учнями і вчителями під час ленчу, великої перерви, спільних заходів.
Учителі працюють щоденно по 8 годин, які повністю оплачуються. При тарифікації оплати до уваги береться педагогічний стаж.
Після закінчення елементарної школи учні вибирають "старшу” школу і глибоке вивчення певних предметів (школа з "нахилом”). В одну із таких шкіл ми і пішли (бо вона була поруч). Ця школа також імені королеви Елізабет, і вона вже 25 років є школою інклюзивного навчання. В ній у 7-12 класах навчається 1132 дитини: із них 28 - глухі учні, які вчаться за інклюзивною програмою по 2-3 учні на клас (або групами та індивідуально). Якщо учень слабочуючий, то асистент також слабочуючий, а якщо учень глухий - тоді разом з асистентом працює і перекладач. Взагалі у цій школі працює 5 перекладачів ASL і 5 асистентів (з них 3 глухих).
Що можна ще розповісти про цю школу? Мабуть, ще ось що:
-з відстаючими глухими учнями, які навчаються поодинці серед чуючих, тут проводиться індивідуальна робота. Протягом одного тижня вивчається один предмет, протягом другого - інший;
-не допускається перевід такого учня в клас глухих, якщо нема на те згоди батьків учня;
-учні можуть приходити у школу самостійно або у супроводі батьків, якщо живуть недалеко. В іншому разі їх привозить і відвозить шкільний автобус;
-фотографування дітей категорично забороняється, якщо є відповідна заява батьків (навіть при згоді самих дітей це заборонено);
-в інклюзивному класі працює два вчителі: один - для всіх, а другий - для одного-двох глухих. Крім них, є також асистент.
Третім навчальним закладом, відвіданим нами за один день, був коледж Вільяма Ван Хорна. Нам він сподобався. В цьому коледжі студенти вивчають різні професії. Вивчення кулінарії, автосправи, авторемонту, косметичної справи, тату, образотворчого мистецтва, столярної справи тощо - все знаходиться і проводиться під одним дахом. Ми із задоволенням пообідали, смакуючи страви, приготовлені студентами, та оглядаючи сучасну техніку, яку хотіла б мати українська господиня. Виявилося, що такі обіди купуються і споживаються самими викладачами коледжу та жителями міста, котрі живуть неподалік. Непродані обіди віддаються людям, які занесені до спеціального списку: це пристарілі, хворі або просто бідні люди. Коледж виховує у студентів чуйне ставлення до бідних: перед святами в яскраві коробки пакуються продукти харчування, різні господарчі речі і роздаються бідним безкоштовно.
 У великому цеху столярної справи руками студентів зводяться дачні будинки, гарні садові лавочки (які можуть забрати собі або продати). Все це робиться з гарного дерева, ніяких ДСП ми тут не побачили. Виявилося, що з деревом охоче працюють дівчата. Вони ж не відстають від хлопців у ремонтуванні машин (хм... чи ого! - нам складно сказати). Вивчення автосправи і автомеханіки взагалі для нас було відкриттям. У великих цехах підвішені машини різних марок і моделей, які готуються для покриття фарбою… Просто неймовірно! Тут залюбки проходять навчання глухі студенти... На наше запитання: звідки беруться машини для ремонту, відповіли, що власники машин з округи, в якій знаходиться коледж, спокійно віддають свої машини для ремонту, бо, по-перше, якісно ремонтують і, по-друге, за невисоку плату. В коледжі є напрям навчання соціальної роботи, який практикує роботу з похилими людьми та немовлятами. Ми спантеличено спостерігали, як хлопці готують молочні суміші для немовлят (без коментарів!). У комп’ютерному класі ми познайомилися зі сліпоглухим хлопцем, якого обслуговують спеціальний перекладач і… собака (він спокійно лежав під столом, поки його господар працював за комп’ютером).
Все було так райдужно, коли ми проходили світлими коридорами, великими приміщеннями-цехами, коли спілкувалися з педагогами і студентами, спостерігали за ритмічною роботою… аж поки не дізналися, що є останніми відвідувачами цього прекрасного коледжу, оскільки він припиняє своє існування з нового календарного року :(
20
Другого дня о десятій ранку ми були вже в приміщенні Товариства глухих і слабочуючих. У ньому працює лише 12 фахівців, і серед них одна глуха - Робін Мекі (Robyn Mackie) - менеджер зв’язку з глухими та координатор роботи з родинами глухих дітей. Вона радо погодилася висвітлити роботу організації, в якій працює. Обходячи кожний кабінет, знайомила нас з його господарем, і таким чином ми дізналися про те, що саме дана організація координує роботу перекладачів провінції Альберти для обслуговування її глухих жителів. Це означає, що глухий м. Едмонтона має зателефонувати до цієї організації і замовити перекладача. Вже тут проводиться робота по підбору певного перекладача, який наразі вільний, у самому Едмонтоні (або ж нечуючий може вказати конкретне прізвище перекладача: право і свобода вибору - за глухим). Потім перекладач виходить на зв’язок з ним і домовляється про час і місце зустрічі. На місце кожна сторона приїжджає своєю машиною. Ніхто не забирає і не підвозить перекладача. Так само і перекладач не підбирає глухого. За обслуговування глухий не платить. Так само можна замовити перекладача на вечірню чи нічну годину - для цього працюють перекладачі "нічної вахти”. Кожний глухий має візитку даного Товариства глухих і слабочуючих, яку може і повинен пред’явити в разі нагальної потреби представникам різних організацій, служб, установ чи пересічному жителю свого міста. На цій візитці написано "Я спілкуюся американською жестовою мовою і прошу настійно вийти на зв’язок з перекладачем. Щоб забронювати перекладача, див. на звороті”. А на звороті перелік телефонів, діючих протягом робочого дня, і перелік телефонів в разі надзвичайної ситуації (так і написано на звороті). Попутно дізнаємося, що перекладачів, які задіяні саме для такого обслуговування) в Калгарі - 17, а в Едмонтоні - 32.
 Сама ж Робін виконує такі функції (крім зв’язку з глухими та роботи з родинами нечуючих дітей), як організація і проведення курсів та семінарів з ASL; підтримка глухих клієнтів на засадах конфіденційності (один на один); підтримка і лобіювання правових питань стосовно життя і праці глухих; оформлення і контроль за виконанням направлень до установ-партнерів; підтримка програм для глухих та слабочуючих дітей і молоді. Часто вона виконує роботу як глухий перекладач у правових установах (правник відмовиться працювати з глухим клієнтом і чуючим перекладачем, якщо помітить неузгодженість у їх діях).
Продовжуючи розповідати про все це, Робін мимохідь знайомить нас з роботою відеозв’язку. Зателефонувати до своєї Батьківщини ми не змогли, оскільки Україна не входить в поле діяльності даної послуги (хоча з будь¬якою іншою європейською країною - будь¬ласка!), тому ми обмежилися переглядом розмови Робін з чуючою людиною через перекладача ASL.
У цій розмові знову нас, уже вдруге, знайомлять з тим фактом, що є фахівець, який допомагає усувати різні шуми і свисти у вухах. Виявляється, що є певні пігулки, які не варто вживати, бо вони якраз провокують свист/шум. Також в даній організації працює фахівець, який вчить слабочуючих чи пізнооглухлих клієнтів зчитуванню з губ. Знову зустрічаємо в реальності таке явище як "два/три і більше в одному”. (В принципі дуже зручно самим глухим і слабочуючим).
… А через декілька хвилин їзди машиною ми зустрілися з нашою доброю знайомою - Нормою-Жан Тейлор (Norma-Jean Taylor), яку ми бачили у церкві і в оточенні молодих глухих людей в кафе. Нам вона тоді коротко розповіла про своє життя і про роботу, але не було часу розпитати її детальніше, в чому ж полягає її робота. Те, що нечуючі ставилися до неї з глибокою пошаною, підтверджували слова Дебри про великий авторитет і серед чуючих. Виявилося, що вона - головний менеджер відділу шкіл, де навчаються нечуючі діти (спеціальні і масові школи). Їй безперечно підпорядковуються педагоги, які працюють з глухими дітьми; до її слів і порад прислухається керівництво закладів. Її посада нагадує нам посаду начальника відділу спецшкіл-інтернатів в обласних управліннях освіти, лише в її розпорядженні є інклюзивні і спеціальні школи для глухих дітей (Ого! - подумали ми). Вона перевіряє і встановлює відповідність до роботи самих педагогів, які вчать глухих дітей; надає їм методичну допомогу; контролює діяльність навчальних закладів; підтримує забезпечення системи керівництва, консультацій та програм розвитку глухих та слабочуючих учнів у школах тощо. Сама Норма-Жан у далекому минулому спершу отримала ступінь бакалавра в Галлодетському університеті і повернулась вчителювати до рідної Канади (провінція Альберти), де стрімко зростає її авторитет. Потім на запрошення Асоціації глухих Торонто (провінція Онтаріо) працювала координатором програми IMPACT-ASL, через деякий час вже викладала жестову мову в коледжі Джорджа Брауна в Торонто. Пізніше отримала престижне призначення на посаду голови освітнього центру глухих. Згодом вона стала директором школи глухих у м.Вінніпезі (провінція Манітоби), і це призначення зробило її першою глухою жінкою, яка зуміла досягти такого високого становища. Вона змогла і керувати школою, і виховувати двох дітей, і знову вчитися - вже на магістра педагогіки і навчальних досліджень під керівництвом доктора Джима Самменса (Cummins), всесвітньо відомого дослідника двомовної освіти… Ось такий шлях пройшла Норма-Жан…
Цей тиждень закінчувався ще одним нашим виступом в коледжі Bow Valley, куди вечором, незважаючи на сильний мороз, який обпікав лице і руки, потягнулися зацікавлені особи, щоб почути про діяльність Українського товариства глухих і Об’єднання нечуючих педагогів. Ми, розповідаючи, схаменулися лише тоді, коли минуло добрі три години, і ще довго прощалися з жителями Калгарі, оскільки це була остання наша поїздка в це місто.
На цій ноті минав і наступний, суботній день, коли Дебра возила нас містом, показуючи цікаві місця. Ми оглянули зблизька спортивні споруди, призначені для зимових видів спорту. Йшов густий сніг і ми уявляли, якими були зимові Олімпійські ігри, що пройшли в Калгарі в далекому 1988 році. Йшов той самий густий сніг… Ті самі готелі, що ледь проглядають і зараз крізь снігову завісу, займали спортсмени різних країн… З тих самих трамплінів спускалися на лижах, швидкісних кабінах спортсмени крізь вигуки тисяч болільників… І всюди - чарівно-казкові темно-зелені ялини, густо запорошені білим-білим снігом… З високого пагорба ми дивилися на замерзлу широку річку Боу (в неї впадає друга річка - Елбоу, в іншій частині міста), на другому березі якої сягають увись будинки-небосхили…
А увечері ми потрапили в "гамірний” (чи метушливий через миготіння десятків рук) зал церкви, в якому зібралися близько 150 глухих і чуючих людей (перекладачів, вчителів, асистентів…) на спільний обід і спільну розмову з нагоди свят - Дня вдячності і Дня ветеранів Канади. Спонсорами цього традиційного щорічного обіду (це був 20-й - ювілейний - захід) були державні установи та деякі благодійники. Присутні купували квитки заздалегідь або на місці. Тут, у залі, ми побачили багато знайомих, з якими обмінювалися вітаннями і запитаннями про поточні справи.  Увагу нашу привернули ось такі деталі:
-глухі сідали за довгі-предовгі (на всю ширину-довжину зали) столи впереміж з чуючими, знайомими і малознайомими;
-субординацією тут явно не пахло ("віпи” сиділи з представниками "простого” народу: це стосується і чуючих, і глухих);
-попід стіною з двох боків дверей простягались столи з різноманітними стравами, а перед ними, навпроти довгих столів, стояли відомі регбісти Калгарі у повному озброєнні (проте без "головного убору”);
-з протилежного боку також був довгий стіл, що стояв під імпровізованою сценою, над якою вже звисав екран; на стілі лежали гарні подарункові пакунки до лотереї;
-вечір вели волонтери: це перекладачі, працівники Асоціації глухих і слабочуючих м.Калгарі, також була стенографістка (чи як цю посаду назвати?), яка виводила з кулеметною швидкістю всі репліки, звернення, оголошення - на екран - виявилося, що екран "допомагав” майже сліпим глухим людям, або просто глухим, які погано бачать;
-вечірка почалася з оголошення про приємну нагоду вкотре зібратися і поговорити вдосталь за смачними стравами;
-після оголошення про "дозвіл” підійти до столів з їжею такому-то столу (тобто гостям за столом такого-то номера) - а столів було п’ять - усі ставали у чергу, щоб вибрати собі щось з меню;
-уявіть собі, але відомі регбісти накладали на тарілки вибрану гостями їжу! (виявилося, що так має формуватися у спортсменів близьке знайомство і взаєморозуміння з глухими; нічого подібного до ніяковості чи сорому не було, навпаки, це вважалося за честь – "прислужити” глухому);
-ми зрозуміли, що на будь-якому заході: великому чи маленькому, розігрується лотерея. Для того й стояли лоти, які розігрувалися; кожний міг за певну суму (десь 5 доларів) придбати лотерейний квиток саме за цей, чи інший лот.
Враховуючи урбанізацію великих мегаполісів, можливо, такі заходи сприяють зближенню глухих людей між собою і чуючими перекладачами, вчителями, асистентами тощо, між молодими і людьми похилого віку (ми знову побачили жвавого ірландця, який своєю зовнішністю заперечував реальну кількість життєвих років. Ми його полюбили за ірландську прямоту, чуйні і добрі побажання…)
21
…Нам хочеться розповісти коротеньку казку вам, шановні читачі. Чи читатимете ви її? Ми щиро сподіваємося на це.
… Далеко-далеко, за сімома морями, за сімома горами, є таке царство під назвою Канада. Землі в цьому царстві міряно-неміряно, а людей все¬таки менше (33 млн.), ніж в іншому царстві - Україні (де вже менше 46 млн.). І люди всі, як один, добрі-предобрі… Звідки ми знаємо? - запитаєте ви. Дочитайте казку життя до кінця і самі здогадаєтесь.
 Так от, у теплу пору року не видно ніде сміття: воно розфасоване по різних кольорових бачках і ніякого "запаху” поруч нема. Канадці сортують у себе вдома вимиті бляшанки з-під пива, соку, шампуню тощо і здають у відповідний магазин, отримавши, звісно, точно таку бляшанку в меншій кількості, але з повним вмістом.
Так само з прибиранням приміщень, доріг… Це треба або раніше встати, або пізніше лягти, щоб побачити, як закінчують чи починають роботу прибиральники (ми таки побачили з вікна, як чоловік у масці і з дивним апаратом "всмоктував” невидимі листочки біля дерева, що росте недалеко від вхідних дверей у наш під’їзд). У багатьох парках відведені місця для смаження м’яса (барбекю), стоять лавочки, столи - і навколо чисто-чисто. До речі, багато хто (здебільшого студенти) і на підлогу лягає-сідає, щоб зручно вмоститися для читання чи відпочинку…
Землі, як такої, не видно ніде, або це газони, або клумби, або асфальт (гудрон, плитки). Газони гарно підстрижені (жодного разу не вдалося побачити процес стрижки). Це за теплої пори. А в морозну погоду (квіти цвіли і в холодну погоду аж до середини листопада) зелені газони жовтіють, дерева оголяються (коли і куди дівається листя - не помічали). А в сніжну пору все біле-біле, навіть зелені ялини, яких тут велика сила, стоять під шапками іскристого снігу. Так-так, тут часто світить сонце з синього-синього широкого неба. Чому широкого? Та тому, що його просто багато, дерева, порівняно з українськими, невисокі, і не затуляють небо. Щодо ялин… тут кожний господар сам висаджує біля хати не менше двох ялин і доглядає за ними, відпилює нижні лапи, щоб волога земля не попсувала коріння дерев.
Птахи тут водяться чудернацькі, є і нашенські, але зір привертають саме дивні для нас. Горобців ми так і не побачили, певно у вирій полетіли, поперед канадських гусей :)…, а голубів таки-побачили на терасі університету: ходять поважні й їсти не просять. Вряди-годи бачили ми собак. Скажемо де. Так от, у приміщенні декілька разів бачили дресированих, які допомагають людям, що потребують допомоги (це можуть бути сліпі, сліпоглухі, глухі з поганим зором, люди з порушенням опорно-рухової системи, спинальники тощо); у приміщенні власних будинків бачили маленьких пуделів, такс і великих собак гарних порід. Для великих собак, які живуть у приміщенні (не на вулиці, там і будок собачих не бачили) є великі клітки у якійсь кімнаті: як прийдуть гості, а з ними і дітки, собаку "запрошують” у клітку. Чому? Може кусаються? Ні, вони добрі-добрі, просять ласки і від радості можуть повалити дитину… А дитина - це святе для Канади.
Є коти і кішки, розкішні такі: одні ласкаві, хоч до рани прикладай, а інші з характером: не чіпай, поки не дозволю сам(а)!
І собак, і котів виводять на вулицю на повідку (за перші два попередження владою за їхнє "вештання” без повідка господар платитиме штраф, а от за третім разом житиме без домашнього друга).
Це мова про друзів, які поруч з людьми живуть. Мусять же вони дотримуватися правил співжиття. А от кому привілля, так це здоровенним зайцям, які гасають по міських газонах (були сірі, наразі білі), і машини призупиняють свій біг, аби пропустити зайця. Тут багато білочок: чорненьких і сіреньких… Якщо жителі України будують шпаківні та різні конструкції для зимових пташок, то громадяни Канади власноруч будують будиночки для білочок, а також і для птахів. Ці істоти в будиночках не живуть, а то є своєрідне "кафе” для них: господарі не лінуються раненько встати і насипати в годівниці горішків, насіння. Білочки і птахи, певно, знають в лице господарів: або в’ються (під ногами, над головою), або чекають, доки господар зробить "роботу”. Годинами можна дивитися, як шастають білочки по парканах (якщо такі є), по лапах ялин, по траві… - любо-мило стає на серці: і до роботи можна братися, "зарядившись” позитивом.
Так само недоторканими є великі лісові звірі: олені, лосі, бізони, які "прогулюються” недалеко від доріг, людського житла. По суті, заповідними є парки і ліси навколо людського поселення, і звірина відчуває себе саме тут спокійно.
Мир і тиша навкруги в природі… Люди і тварини у мирному співжитті… Гармонія життя Землі…
…Минають дні, тижні - ось завершується другий місяць нашого перебування на канадській землі. Вивчаючи життя, яке таке ж, як і наше, але з багатьма відмінними аспектами, - ми часто вели розмову про те, що, певно, нелегко було двом університетам складатися, щоб запросити нас до себе, аж на другий бік земної кулі. І от настав день, коли ми дізналися від Романа Петришина про те, що до нашого запрошення приклала руки також одна родина, яка займається благодійницькою діяльністю. Ми подумки дякували цій родині за добру справу, дещо жалкуючи, що не знаємо її. А 23 листопада пані Дебра кардинально і раптово змінює наш план: замість поїздки в Калгарі, Роман Петришин має відвезти нас до меценатів, які спонсорували наш приїзд в Канаду… По дорозі Роман готував нас до зустрічі, розповідаючи про родину Куле (а Дебра перекладала)…
…28 грудня 1938 року троє молодих людей і їх мати потрапили в канадське морське портове місто Галіфакс. Їх наміром було приєднатися до батька і чоловіка, який працював у преріях Альберти. Один з молодих людей був Петро Кулеба - чи Петер Куле, ім’я якого стало пізніше широко відоме в Канаді.
Народився Петро в 1921 році в містечку Стратин на території, яка на той час була під Польщею, а наразі знаходиться в Рогатинському районі Івано-Франківської області нашої з вами України. На той час містечко мало важливе значення в політичному і культурному житті повіту, але в 1930¬х роках область постраждала від економічних проблем. Землі було мало, і в другому-третьому десятиліттях ХХ століття багато людей із Західної України прагнули працювати в різних зарубіжних країнах, включаючи Францію, Аргентину, Бразилію, Уругвай і, звичайно, Канаду. Одні працювали деякий час і поверталися в Україну, інші - залишилися і привезли з собою свої сім’ї. Родина Петера була відносно благополучною. За його словами, вони мали велику садибу і три корови (і це була його робота, щоб їх доїти). Але життя було важке в матеріальному плані і в плані життєвого простору. Тому Канада стала другою Батьківщиною для його родини. Петер і його рідні згодом прийняли канадське громадянство. А трохи пізніше, а саме 19 березня 1940 року, з початком Другої світової війни, Петер був покликаний до армії. Проте медичні проблеми стали підставою для його звільнення з війська, і через деякий час він приймає рішення навчатися в Едмонтоні на бухгалтера.
У 1943 році Петер зустрів Доріс, доч¬ку українських іммігрантів - Юстена і Марїї Радичів, які у свій час виїхали з Буковини. Назавжди Доріс запам’ятала збір у горах диких ягід чорниці, грибів, полуниці, агрусу; догляд за вівцями… На момент зустрічі з коханим, Доріс вже вчителювала (до речі, вищу освіту вона отримала в університеті Альберти). Через рік після зустрічі, молоді одружилися і свій союз сердець бережуть і понині. Життя у Петера і Доріс не було легким, проте труднощі їх не злякали. З часом, завдяки готельному бізнесу, налагодився побут. Їхній дім завжди був і є відкритим для друзів. Тут традиційно готують страви української кухні і на Різдво обов’язково є кутя, борщ, риба, гриби, вареники. Оскільки подружня пара є глибоко віруючою, то релігія і спільнота відіграють важливу роль у їхньому житті. Подружжя Куле були сумлінними парафіянами та брали активну участь у різних церковних заходах. Петер був видним членом Українського католицького братства Канади, а Доріс брала участь у католицькій Лізі українських жінок Канади. За служіння Церкві, Папа Римський Іоанн Павло II у 1993 році проголосив Петера Куле Лицарем ордена святого Григорія Великого. Зі зростанням репутації Петера в широких громадських колах, йому було запропоновано місце у радах директорів ряду релігійних і громадських організацій. Жителі міста багато разів очікували, що він балотуватиметься на високу посаду в їхньому місті, проте Петер, як завжди, був і є незалежним мислителем. Він робить свої справи спокійно і впевнено на благо людей. З часом у поле його діяльності потрапляє Український професійний клуб ділових людей в Едмонтоні. Робота цієї організації полягала в проведенні різних кампаній з метою збереження і вивчення української мови в школах та вищих навчальних закладах провінції Альберти. Зазначений клуб відіграв важливу роль у створенні Канадського інституту українських досліджень при Університеті Альберти, в роботі якого Петер брав участь аж до 1994 року.
Петер і Доріс завжди пам’ятають і цінують українську спадщину, підтримуючи організації, які покращують якість життя в Україні. Вони жертвують кошти для проведення досліджень української спадщини і підтримують програми навчання, підготовки і обміну досвідом у різних сферах, зокрема, спеціальної освіти у Канаді. За велику благодійну діяльність, величезний вплив на освіту в жовтні 2007 року, родина Куле удостоюється Українським Канадським Конгресом медалі Шевченка — найвищої нагороди Конгресу Українців Канади.
…Ось таку інформацію від пана Романа ми отримали, їдучи до Петера і Доріс. Нас зустріла сама Доріс, тендітна і струнка жіночка, весь вигляд якої аж ніяк не свідчив про приналежність до заможних людей Канади. (Отже, скромність родини Куле є рідкою цінністю нашого сьогодення). Назустріч нам виїхав у колясці пан Петер і, після взаємного представлення за кавою і чаєм (і власноруч приготовленими Доріс ще теплими солодощами), зав’язалася невимушена розмова. "Хто ми такі? Звідки? Де працюємо? Чим наразі займаємося?” - ось такі запитання цікавили родину Куле. А ми, зі свого боку, цікавилися дещо іншими запитаннями: "Чи не забули рідну мову? Чи часто відвідують Україну і коли були востаннє?” Як стало звичним, розмова велася українською, англійською і ASL. Нам було дозволено оглянути помешкання, в якому жили Петер і Доріс: це був дійсно просторий дім з усіляким начинням, що полегшує життя і прикрашає побут людини. Багато українського впадало у вічі: ікони, картини, рушники, книги (їх було багато)… Петеру переміщатися на колясці по цьому дому легко, адже цей чинник враховувався в першу чергу - розвертатися, рухатися в будь-якому напрямку не викликало труднощів. Мимоволі ми піднімали очі на сходи, що вели на другий поверх, і роздумували над питанням: невже там лише Доріс буває? Гарні сходи привертали увагу тим, що були дещо вигнутими і мали дивні поручні. Внизу біля сходів стояв також дивної конструкції стілець (ми зрозуміли, що то для господаря дому). Вловивши наш зацікавлений погляд, Роман Петришин продемонстрував роботу механізованого стільця. Ми охали, дивлячись, як пан Роман на стільці повільно піднімається нагору. Щоб зовсім нас "доконати”, показали, як можна дістатися до гаражу, спустившись на один рівень, і відповідно, діставшись до сидіння великої чорної машини (оскільки власних машин не маємо, то марка і модель машин є для нас високою наукою).
22
… Прощання з Петером і Доріс було теплим. У душі гніздилося болюче відчуття, що ця зустріч остання, адже в уяві поставали численні перепони для повторної зустрічі: отримання візи, вартість квитків, багатогодинний переліт через Атлантичний океан тощо. Проте сподіваємося на зустріч у майбутньому. Якось непомітно розмова про Україну, українців продовжилася з паном Романом. У затишному ресторані, попиваючи хто що (Леся - чай, Наталія - томатний сік, Дебра - крижану воду, Роман - тепле молоко) і чекаючи замовлення, ми слухали велику історію еміграції українців до Канади. В наших шкільних підручниках з історії такої інформації нема, хіба що з творів Стефаника та критики української літератури у старших класах можна отримати певні відомості. А тут, у закордонному ресторані, перед нашими очима розгорталася історія життя українського народу в певні часи… І тут же, на місці, ми дізналися про українські поселення в Канаді, про збереження духовних цінностей тими, хто вважає себе українцями, навіть маючи в кишені канадський паспорт. Про те, що є багато українських церков, ми знали, що вивчають у школах українську мову - бачили власними очима… Тепер ми дізналися і про конкретні об’єкти, що мали відношення до України (про себе вирішили обов’язково їх побачити).
Наступного дня нас чекала конференція, яку організував Майкл Родда. На конференції ми побачили багато знайомих облич і серед них - Юрія Конкіна, Діну Мартін (вони бувають часто на українській землі), а також чарівну доньку Ігоря Кобеля - Мар’яну, яка гризе самовіддано граніт науки в Університеті Альберти. Оскільки на конференції присутні нечуючі (з нами п’ятеро осіб), то до роботи підключені і перекладачі: глуха Діана (яка останнім часом стає чи не нашим власним перекладачем) та дві чуючі - Діана і Ліза. (Наші виступи перекладаються лише Деброю Рассел, оскільки йде економія в часі). На конференції основ¬на увага була приділена звіту Майкла Родди про роботу Літніх інститутів Канадсько¬Українського Альянсу для глухих і слабочуючих (УКАГС) в Україні та процес інклюзивної освіти в нашій державі. Дійсно, було цікаво слухати звіт про роботу УКАГС, яку в Україні очолює Олександр Савченко. Цього літа Літній інститут УКАГС був ювілейним - 10 років - і проводився на базі відпочинку "Одіссей” УТОГ. Майл Родда під час свого звіту підкреслював, що в роботі УКАГС головним об’єктом є нечуюча дитина, і вся робота має бути консолідованою між трьома ланками: батьки - педагоги - дитина. Наскільки це вдається? Які є проблеми? Саме це було на порядку денному. Канадці розуміють, що з припиненням фінансової підтримки важлива справа може зачахнути, і тому вважають доцільним продовження цієї роботи з урахуванням пропозицій, які пролунали на конференції. Адже в Україні здійснюються прогресивні зміни стосовно нечуючої особистості з її мовою і культурою. Канадська сторона готова продовжувати пошук і збір коштів на благородні місії (гроші йдуть з церков, української діаспори і від благодійників). Нам приємно було чути у звіті схвальні слова про УТОГ, яке надає, по можливості, приміщення для проведення заходів, людей, які на волонтерських засадах працюють у команді тренерів та перекладачів. На конференції вирішено було подумати про проведення Зимових таборів на об’єктах УТОГ (НВЦ, Культурний центр тощо), адже зимовий канікулярний період насичений новорічними і різдвяними святами, що полегшує цілі УКАГС. Також до уваги беруться такі упущення в роботі УКАГС як відсутність представників з числа глухих з Канади та відсутність глухих педагогів під час проведення Інститутів. Важливим моментом є спів-праця глухих і чуючих батьків нечуючих дітей в одній команді, а також співпраця перекладачів з двох країн.
 Щодо питання про інклюзивну освіту, то також був проведений аналіз стосовно результативності включення глухих дітей в процес навчання в масовій школі. Наскільки Україна готова до цього (як психологічно, так і матеріально)? Адже навіть по тому, що ми побачили в інклюзивних школах Канади, де навчаються глухі, - є досить серйозні побоювання втратити у себе те, що маємо. Безперечно, що наша освіта потребує кардинальних змін стосовно визнання глухої дитини, як особистості, з її правами на свою мову, культуру тощо, з включенням прогресивних методів навчання і виховання в українській сурдопедагогіці. Безперечно і те, що деякі батьки прагнуть не відривати дитину від сім’ї і навчати її у звичайній масовій школі з чуючими дітьми. Але безперечний і той факт, що занурення глухої дитини без повної інформації, певної мови, певного педагогічного супроводу тощо в середо¬вище, може призвести до відокремлення дитини як від глухих, так і чуючих, і про неї можна сказати згодом: "свій серед чужих, і чужий серед своїх”. Саме це є більшою бідою для нечуючої дитини, не говорячи вже про те, чи досягає вона в соціальному плані тої планки, яку мають випускники спеціальних шкіл. Якими приходять наші діти з масових шкіл до спеціальних, багато скажуть сурдопедагоги останніх шкіл. Тому інклюзивна освіта, на наше тепер переконання, можлива за низки певних умов і вимог.
А в уїк-енд нас чекало справжнісіньке свято… Розмови про проведення заходу "Світ глухих”, що точилися далеко до призначеного часу, не залишили байдужими і нас. Ми бачили листівки, оголошення, анонси і просто усні повідомлення, що озвучувалися всюди: на заняттях, у розмовах про початок і місце проведення грандіозного заходу. І ось 27 листопада настав цей довгоочікуваний день. Ще зранку за нами заїхали канадські друзі, які відвезли нас у місцеву школу для глухих дітей - місце проведення заходу. Ще здалеку було видно велику кількість припаркованих автомобілів на стоянці школи. Втиснулися в цю стоянку і машини наших друзів. Відкривши двері до приміщення школи, ми опинилися перед велетенською юрмою людей, багато з них - уже добрі наші знайомі, а ще більше було незнайомих. Нам пояснили, що велика частина з них - чуючі, які завдяки проведеній рекламі прийшли на цей захід. Гаслом заходу було "жорстке” правило: словесна мова залишається за порогом школи, тобто на пекучому морозі по той бік дверей. Усі, хто переступив поріг школи, повинні розмовляти тільки жестовою мовою. Пройшовши до місця реєстрації і відмітившись у книзі гостей, ми отримали "грошові знаки” для придбання товару в "магазинах” та "центрах різних послуг”. На "грошових знаках” (це канадські "долари”… І чому вони несправжні? А тому, що на них красуються портрети глухих жителів Едмонтону, які багато зробили для Асоціації глухих та прогресивного життя її членів).
Захід проводився в просторій спортивній залі школи. Вдовж стін були розставлені столи, прилавки, вітрини тощо, на яких виставили свою "продукцію” магазини, аптеки, салони, клуби, школи, центри і т.д. Цікаво, що лінгвістична студія була найближчим об’єктом і "неграмотні” (проте свідомі) чуючі чимчикували саме туди, щоб вивчити бодай з два десятка важливих жестів для існування у "світі глухих”. Уявляєте: скрізь вирує життя: продають, купують, стрижуть, розмовляють… Тиша глибока навколо, лише руки метеляють… Біля вітрин, стелажів стають у чергу, щоб отримати якусь послугу. Все, як у житті. Тільки тиша… навіть чуючі малюки розуміли, що тут говорять руками… (У наших Літніх таборах УКАГС також проводиться подібний захід, який, певно, не без допомоги наших освітян емігрував до нас. Але тут, у Канаді, це - видовище!) Посередині зали знаходиться судова установа, в якій призначається покарання тим, хто порушив головне правило цього дня: говорити лише жестовою мовою в глибокій тиші. Як же потрапляють на підсудну лаву? А ось так: в залі знаходиться велика кількість людей в фірмових білих футболках - це волонтери заходу, які слідкують за дотриманням правила "світу глухих” і порядком у залі. Як тільки якась особа подасть голос (а очі у волонтерів як локатори), її миттю "арештовує” поліцейський і запроторює за грати камери, яка знаходиться в цій судовій установі. А далі вже працює суд... Щоб перевірити, як працює механізм "правопорядку” одна з нас - Леся - підставила Наталію, і ту під бурхливе вияснення "несправедливого арешту” було запроторено за грати. "Волання” про допомогу пришвидшило процес доступу до суду - святая святих. Там Наталії було запропоновано скористатися безкоштовними послугами перекладача ASL, якими вона і скористалася. "Суд” зважив на доводи адвоката про те, що : 1) Наталія є іноземною громадянкою; 2) потрапила на підсудну лаву вперше; 3) могла не знати всіх правил "світу глухих” - і присудив до сплати штрафу в сумі 25 центів (не паперових, а справжніх, з якими Наталія змушена була розпрощатися завдяки експерименту Лесі). Але Наталію просто пожаліли, бо подальші спостереження були цікавими: нашому знайомому вчителю довелося заплатити штраф в сумі 2 доларів (!).
|
