 Репортаж про життя в іншій країні ведуть Наталія Адамюк і Леся Лещенко, які наразі перебувають у Канаді за запрошенням канадської сторони, а більш точніше - Університету Альберти і Університету МакЮена.
Наталія - науковий співробітник лабораторії жестової мови Інституту спеціальної педагогіки НАПН України і аспірант другого року навчання, за сумісництвом - інспектор відділу кадрів апарату ЦП УТОГ з питань освіти.
Леся - вчитель жестової мови Харківської спеціальної загальноосвітньої школи для дітей зі зниженим слухом, здобувач першого року навчання Інституту спеціальної педагогіки НАПН України.
"Нарешті, після останнього перельоту, ми приземлилися в Едмонтоні. Зустрічала нас наш новий науковий керівник Дебра Рассел - директор Центру глухознавства Університету Альберти, разом зі своєю асистенткою - Робін Демко. Зустрічало також нас і розпечене сонце. Важко було повірити в те, що воно засвідчує лише 15 годину дня, коли позаду майже 18 годин перельоту разом з часом очікування на інші літаки. Ми ще з подивом з’ясовували, чи точно даний день називається понеділком, а не вівторком.
Привезли нас на місце тимчасового поселення. Написано на вершечку будинку: "Студіготель”, тобто готель для студентів. Друге слово відповідало реальності: величезні кімнати, в яких розташувалися два "аеродромних” ліжка, круглий столик з двома фігурними стільчиками, здоровенний полірований комод із дзеркалом, тумба, торшер, настільна лампа. Підлога вистелена ковроліном (взагалі всі житлові і офісні кімнати у Канаді вистелені ним). Поруч - двері у власну вбиральню з ванною (супер, жити можна!).
Відповідало істині й перше слово у назві готелю – "Студі”: на першому поверсі були кухня з їдальнею, обладнані сучасною технікою та зручними м’якими і високими меблями, які створювали затишну обстановку. Все, що було на кухні: мікрохвильовки, тостери, кавоварки, чайники, каструлі, - належало так званому студентському гуртожитку. Бери і користуйся! Після себе, звісно, помий і поклади в сушарню. До речі, тримати їжу (навіть соки, фрукти) в номерах готелю заборонено. Табу обійшло лише воду: її п’ють десятками літрів на день. Тримати їжу кожний може у відведеному місці великої відкритої шафи та в двометровому (в ширину!) холодильнику. На кухні повно азіатського племені молодого віку, які повністю заселили студіготель: туристи автостопом, гастролери, які приїхали на якийсь артфестиваль, про що засвідчує афіша в їдальні.
Наступного дня зранку йшов дощ, і ми зрозуміли, що немарно тягнули валізи з теплим одягом. У Канаді саме так у цю пору року: сьогодні дощ, завтра сонце, а післязавтра і сніг може випасти.
Пані Дебра повела нас до Українського центру університету МакЮена, де ми зустрілися з Ларисою Гайдук, чиї поради нас виручали перед польотом. Виявилося у приватній бесіді, що вона наша землячка, з Полтавщини, вже п’ять років живе в Канаді, бо вийшла заміж за канадця.
 Зворотний шлях до університету Альберти потребував поїздки в метро, яке в Едмонтоні різниться від українського: вхід до нього вузький, нема ніяких ларків ні в ньому, ні над ним. Не бачимо жодного працівника метро (а може скрізь відеокамери працюють?). Біля ескалатора - апарат, у пащу якого слід ввести талон для відмітки початку поїздки. Нема в згадці й отих металевих проходів, які так і прагнуть прищемити ногу чи інше місце нашого тіла. Проходь собі й усе. Мимоволі напрошується думка щодо безкоштовного постійного проїзду метром. Проте ні, канадці - законослухняні громадяни: проходять в метро лише з талонами - як разовими, так і місячними. Нам пояснили, що часто бувають перевірки наявності відповідних квитків (на зразок наших контролерів у тролейбусах та автобусах). Потяги також відрізнялися від українських: у дверях зовні і всередині є кнопки для автоматичного відкриття дверей. Сидіння розташовані, як і в українських тролейбусах. Метром користується, здебільшого, молодь. Нам розтлумачили, що старше покоління катається на чотирьох ногах, тобто майже кожний має автомобіль. Баф! (що жестовою мовою означає: класно, суперово).
Університет Альберти… Його корпуси займають величезну територію. На ній, крім навчальних корпусів, розташовані сучасні клініки, вже згадані студіготелі, театр, фастфуди, ресторани, кафе, бібліотеки, адміністративні корпуси, поліцейські дільниці, незлічені магазини… Корпус факультету освіти (Центру глухознавства) так само вражає своєю величиною: легко можна повірити, що тут навчається тьма-тьмуща студентів. Усе в ньому до послуг тих, хто навчається: м’які кутки, розкидані по всіх коридорах (на яких сидять і лежать "гризуни науки”, хоч багато хто полюбляє сидіти долі, підпираючи спиною стіни університету); Інтернет, до якого не треба спеціально підключатися: просто відкривай свій ноутбук і нишпор по інтернетних бібліотеках. Для задоволення "звірячого" апетиту тут скрізь відкрите кафе (відкрите - в тому плані, що нема ніяких відгороджень стінами від інших приміщень). Усі студенти і професура ходять з філіжанками з кавою і водою…
Пані Дебра по-хазяйськи повела нас на екскурсію по всьому університету, щоразу перевіряючи, чи запам’ятали ми його повороти. Нас приємно вразило те, що вона знайомила нас з багатьма співробітниками - як чуючими, так і глухими, створюючи позитивний психологічний мікроклімат довіри і взаєморозуміння”.
2
 Для нас було виділено кімнату "клітку” з комп’ютерною технікою, оформлено підключення до університетської мережі та вільне переміщення по університету. Останнє можна розуміти так, що у кожного викладача свій графік роботи і ми могли до самого пізнього вечора ходити по університету, заходячи на потрібні нам пари. До речі, пані Деброю створено програму роботи для нас. Для цього в одній нашій теці відмічено всі координати часу і переміщення протягом найближчих днів, деякі документи: наприклад, на поселення в студентську квартиру (про неї буде пізніше). В іншу теку вкладається нами зібраний матеріал. Дуже зручно і дуже уважно по відношенню до кожної особи, яка переступає поріг університету. А може, це так по всій Канаді усталено, що говорить про певну культуру відносин і систему людських цінностей?
Тепер повідаємо про походи на перші заняття, які ведуть глухі викладачі. Рузбеі Гахреман (Rouzbeh Gahreman). Глухий. Уродженець Ірану. На вигляд можна дати приблизно 30-35 років. Одружений на канадці. Має чуючу дочку. Після еміграції з Ірану викладав 6 років у Торонто, в школі для глухих дітей. В Університеті Альберти викладає лише рік історію культури глухих. Він застосовує під час лекції слайди і відео (як виявилося, без цього заняття - не заняття). Ми прослухали першу лекційну тему "Становлення американської жестової мови”. Рузбеі викладає лише жестовою мовою, без голосу і артикуляції взагалі. Супровід його лекціям надають почергово дві перекладачки, оскільки аудиторія з 14 студентів є чуючою і лише один студент є глухим (до речі, він мріє викладати в школі для глухих дітей словесну англійську мову. По всьому видно: поліглот!). Цікавою для нашого спостереження була сама аудиторія: без вікон, але з двома дверима. Стіни були з натуральної декоративної цегли. В аудиторії в безладному порядку стоять індивідуальні парти. На партах - планшети, зошити, пляшки з водою, їжа. Виявляється, що під час пар можна їсти, якщо хочеш.
Джоланта Лапяк (Jolanta Lapiak) - глуха молода жінка. У 9 років її нечуючі батьки емігрували із Словаччини до Канади. Їй біля 30 років. Про неї говорять як про перспективного і сильного викладача. Їй довірили вести заняття з жестової мови в групах 30, найвищого, рівня підготовки в коледжі й університеті. Студенти (їх 15 осіб жіночої статі) розуміють і володіють жестовою мовою в достатній мірі. Жестове мовлення Джоланти швидке і виразне. Не користується артикуляцією. Спілкування між нею і студентами і між самими студентами - лише жестовою мовою. Це перша аудиторія, яка вражає нас цілковитою тишею. Сама аудиторія також вражає кольористістю, в якій переважає насичений синій колір. Багато світла, бо одну стіну займають вікна. Оскільки кімната продовгуватої форми, то й парти розташовані довгим півколом. Впадає у вічі великий екран. Обабіч нього і під вікнами - дошки. Ще одна - на задній стіні аудиторії, на ній розміщені ілюстрації про жестову мову. На дверях - листки з інформацією і практичними завданнями. На партах у слухачів посібники і перекидні зошити впереміжку з філіжанками з водою і ласощами…
Ренді Дзівенка (Randy Dziwenka). Глухий чоловік, якому 50 років. Батьки - канадці, глухі. Дід і баба пана Ренді також були глухими, вони емігрували з України ще молодими. Ренді - викладач університету з основ жестової мови для слухачів першого рівня. Застосовує лише жестову мову, артикуляція відсутня. Спершу нагадав нам нашого Стьопкіна стилем викладання, проте це було оманливе враження. Зовні веселий, добрий, привітний, спортивної статури, що нанівець перекреслювало його вікові паспортні дані. Проте ми пересвідчилися в тому, що це дуже вимогливий викладач-практик. За його словами, викладання жестової мови - це його поклик серця. Веде три класи. Група з 25 осіб, яку ми побачили, є новою для нього. Проте викладач уміло нею керує, при тому, що база жестової лексики у молодих чуючих слухачів тільки формується. Вся робота викладача розміщена у файлах: кожна слайдова сторінка окремо. Вправи на його занятті були різноманітні. Ми самі працювали разом зі студентами, відтворювали жестові одиниці канадської жестової мови. У Ренді є асистентка - Хезер Шорес (Heather Shores). Ця приваблива жінка має приблизно 50 років. Корінна канадка. Є вихідцем з родини чуючих. Одружена з чоловіком, який походить з родини глухих. Дорослий чуючий син Хезер досконало володіє жестовою мовою. Хезер допомагає, асистує Ренді, готує навчальний матеріал, полегшує його роботу. Ми побачили, що майже кожний викладач має власного помічника, що сприяє позитивній і злагодженій роботі.
 У п’ятницю, в останній день першого робочого тижня, відбулося "велике переселення”: ми переїжджали на студентську квартиру. Певні хвилювання були: ми "зріднилися” з азіатами (які проживали в "студіoготелі” та тепло і доброзичливо сприймали нашу присутність), зі звичкою щодня самостійно їздити метром на роботу в університет.
А що це таке - студентська квартира? Яким буде наше житло на досить тривалий час?
І ось перед нами HUB - великий семиповерховий житловий комплекс. А всередині… У медицині часто застосовують метод шокової терапії - нам довелося на собі випробувати потужний вплив цього методу.
Спершу ми не зрозуміли, куди потрапили, а зрозумівши - оторопіли в буквальному розумінні цього слова. Отже, десь на рівні третього-четвертого поверху вздовж усього будинку проходить "вулиця”, на якій:
- розміщені магазини (книжкові, аудіо/відеотоварів, господарчі тощо);
- перукарні;
- пральня із шеренгами численних пральних апаратів для прання і сушіння окремо. Вхід у пральню можливий за наявності власного коду на перепустці. За прання вноситься невеличка плата за погодинне користування;
- інтернет-кафе;
- невеличкі кафе з різнонаціональною кухнею: індійською, китайською, канадською, німецькою тощо (української, на жаль, нема. Проте вона відома і без реклами: майже кожний канадець у розмові з нами цокав і причмокував, говорячи про борщ, вареники, сало!). По центру "вулиці” розташовані столики (це від кінця і до кінця будинку!), за якими їдять і працюють з ноутбуками канадці (одні просто споживають їжу, інші просто працюють з ноутами, а інші - суміщають і перше і друге).
- також знаходяться пункти екстреної допомоги (типу поліції, координаторів, телефоністів), які працюють цілодобово;
- до послуг проживаючих у провулках "вулиці” є ряди поштових скриньок, які активно діють, оскільки щодня надходить пошта у вигляді приватних і офіційних листів, рекламних і туристичних проспектів, газеток. Кожний жилець комплексу НUB має ключ від поштової скриньки.
"Вулицю” вечорами освітлюють модернові ліхтарі, а вдень вона світла, оскільки над нею височить скляний декоративний дах. Обабіч "вулиці” знаходяться входи/виходи у/з житлові блоки з номерами.
Маємо підкреслити, що в HUB проживають студенти, які мають освітньо-кваліфікаційний рівень бакалаврів, магістрів, а також аспіранти і докторанти. Тут також можуть проживати сімейні пари.
З HUB можна вийти різними шляхами: безпосередньо спуститися в метро сходами чи ліфтом (станція "Університет”); вийти на вулицю, якою їде громадський транспорт і на якій в 2-3 хвилинах ходи знаходиться будівля факультету освіти (Центр глухознавства) Університету Альберти. Можна вийти на інший бік будівлі до великої автостоянки, на якій паркуються машини проживаючих. А можна перейти коридором до будівлі фізичного факультету (от пощастило студентам цього факультету!)
HUB - це одна з будівель зпоміж інших на величезній території, яка акумулює в собі поняття "Університет Альберти” (до речі, м.Едмонтон знаходиться в провінції Альберта). Студентське містечко має власний координаційний офіс, різні магазини, ресторани, кафе, студіоготелі, величезну клініку, театр, розважальний комплекс та багато інших допоміжних, сервісних центрів тощо. На цій території розташований і Канадський інститут українських студій (про нього пізніше).
 Таким чином, кожна з нас "прописалася” в окремій квартирі. У Координаційному центрі, який відає житлом, нам видали ключі, оформили з нами угоду про надання певних послуг.
"Все своє носи з собою” - такого принципу ми не могли дотримуватися (адже наш багаж і без того важив 23 кг), тому ми глибоко були вражені, коли побачили, як наші канадські колеги по відсутності слуху вносили для нас цілу гору посуду (каструлі-сковорідки-ложки-виделки-тостер-чайники-ножі), постелі, ковдр тощо… Ми зрозуміли, як чекали на нас глухі викладачі разом з директором Деброю Рассел!
Цього ж дня, надвечір, Ренді - нечуючий викладач жестової мови, який працює в університеті, заїхав за нами і відвіз власним автомобілем до школи для глухих дітей на зустріч з нечуючими вчителями (щось на зразок нашого Об’єднання нечуючих педагогів).
На місці ми зрозуміли, що це не просто зустріч учителів, а навчально-практичний семінар для самих педагогів. Семінар працював два дні: в п’ятницю - з 18ої до 21ої год., і в суботу - з 9ої до 16ої год. Відмінностей між канадським ОНП і українським - безліч. Перше, що впадає в очі - немає жодного перекладача жестової мови, жодної чуючої людини. Робота семінару ведеться канадською жестовою мовою.
3
Керівником Едмонтонського "ОНП” (до його складу входить біля двох десятків осіб) є Сандра Рід (Sandra Reid) - високопрофесійний викладач жестової мови Університету Альберти. Презентацію своєї роботи протягом двох днів вела Анджела Стратій (Angela Petrone Stratiy) - дуже гарна миловидна жінка, яка пропрацювала в едмонтонській школі педагогом 40 років. Вона наразі на "заслуженому відпочинку”, проте веде уроки з різних предметів на запрошення адміністрації школи, якщо виникає потреба у заміні хворого чи відсутнього педагога. ЇЇ жестове мовлення - це пісня, а жести пластичні, плавні, швидкі. Збагачує розповідь виразне обличчя з такою багатою гамою почуттів, що її розуміє будь-яка глуха особа. Очі Анджели - добрі й промовисті, хоч і прикриті окулярами.
На семінарі розглядалися практичні питання проведення уроків жестової мови; значення подібних жестових одиниць у різних реченнях; розбір граматичних особливостей мовних одиниць; практика різних доцільних для глухих дітей інтерактивних методик, інтелектуальні й пізнавальні ігри. Робота велася з усією групою, парами, невеличкими групками. Робота семінару проходила в чудовій товариській атмосфері, часто під час обговорення чи дискусії вибухав сміх. Ми не побачили жодної пасивної людини! Певна річ, що ми також відчували себе частинкою цього колективу, теж включалися в ігри (проте не забували фіксувати на папері і відео/фото все, що нас цікавило). Було видно титанічну роботу Анджели, яка підготувала стільки матеріалів (відеослайди, відеофільми, роздаткові текстові чи малюнкові завдання, а також копії навчального матеріалу семінару)! Нам стало відомо, що Анджела в найближчі дні відлітає в США майже на 5 місяців, оскільки полюбляє тепло і повертається до Канади теплої пори року.
Під час перерви одна з нас - Леся (поки друга - Наталія фотографувала краєвид з вікна), виглянувши у вікно, зупинила зацікавлений погляд на шерензі легкових автомобілів різних марок і моделей. Логічно, що в суботу у школі були лише учасники семінару, і ці машини належали їм. Леся стала рахувати: 17 педагогів у залі і 14 автомобілів під вікнами школи! Вау!
Якщо вчителі у залі працювали, то на вулиці біля машин говорили про своє, життєйське. Стояли гуртом, спілкувалися, а хто поспішав, той прощався і від’їжджав. Їдучи до свого нового житла, ми ще довго залишалися під враженням семінару.
…Квартира окрема на кожну з нас - здорово! А холодильники порожні - погано! Тому ми вирішили у неділю піти до оптового супермаркету, тим більше, що нам пообіцяли показати дорогу до нього і, взагалі, розкрити особливості канадської торгівлі. Добиралися до магазину метром до кінцевої станції, а там уже рукою подати до неймовірних розмірів магазину. Наперед скажемо: чого там тільки не було! Від кількості і різноманіття товару в очах спершу зарябіло! Почали ми придивлятися уважно, розглядати, читати (Ха! Це не жестова мова, а інгліш!) назви продуктів та їхні цінники. В дискусії, в якій прийняла участь наша "українська” (оскільки нинішнього літа побувала в Україні) Ембер Шульц, зрозуміли, що крім кілограмів існують якісь LB (може, то англійський фунт?). Тому, взявши 1 кг бананів за 0,66 центів (так читають наші очі цифри на ціннику), треба помножити на коефіцієнт LB (2,2). У кого є математичні здібності, той швидко вирахує, що вартість 1 кг бананів становитиме… не 66 центів, а 1 канадський долар і 45 центів! Значить, товар недешевий, адже виходить майже у 2,5 рази дорожче, ніж на ціннику! Тому відбирали найнеобхідніше і в розумних межах. І хоч старалися не переборщити, візок був завалений доверху. Наша Ембер з подругою, які наразі живуть за рахунок соціальних виплат від держави, з вибором товару нас дуже здивували. Ми лише диву давались, бачачи, як їхній візок наповнюється делікатесами, зокрема різноманітними фруктами (вони тут дорогі). І ще одну особливість було відмічено нами: в куртках ми ловили дрижаки від холоду, а канадці, взуті й одягнуті політньому (діти в топах/бриджах гасали кругом!), спокійно робили променад по довгих рядах супермаркету.
Отак, розглядаючи етикетки і рахуючи в умі вартість продукту (як шкода, що не побачили жодного рідного, українського товару), ми провели в магазині більше трьох годин! Відмітили, що канадці закуповують їжу у великій кількості, певно, скуповуються відразу на кілька тижнів, а може на тиждень? :). У черзі до каси нас дещо лихоманило: "Хоч би грошей вистачило” - думали. Проте хвилювання були даремними, бо вартість за весь візок продуктів була в 2,5 рази меншою за нашу попередньо пораховану суму. Нам аж весело стало: ну, не вкладається це в нашій голові - гора їжі і мізерна ціна! Окрилені від такого приємного факту, ми задоволені летіли додому і навіть сумки не здалися важкими.
 До речі, всі касири в усіх магазинах працюють стоячи, стільці у них відсутні.
Другий робочий тиждень. Він також пролетів непомітно у напруженій і цікавій роботі. Ми мали зустріч з першим нечуючим канадським доктором Деэм Мейсором (Daue Masor). О! Якщо наших "гуліверів” називають ведмедями, то пан Мейсор - справжній канадський ведмідь: високий, світловолосий, широкий в плечах, він випромінює мудрість, силу, впевненість. Йому десь за 70 років, але візуально не тягне й на 60! Нашою темою розмови мала бути жестова мова, проте зайшла вона про життя нечуючих в Україні і Канаді. Дей визнав, що хоч глухі в Канаді більше заробляють, проте не мають такої єдності, як в Україні. З великою цікавістю він сприймав інформацію про УТОГ, який відстоює інтереси нечуючих громадян України. Його знання поповнила інформація про обласні організації, будинки культури УТОГ. Викликало його здивування наявність УВП з гуртожитками у системі УТОГ. Щодо участі наших нечуючих у спортивних змаганнях різних рівнів та у всеукраїнських і міжнародних фестивалях в галузі культури Дей був добре поінформований. Його вкрай зацікавила робота БК УТОГ: гуртки, клуби за інтересами, лекції, свята, художня самодіяльність… З Деєм ми домовилися про наступну зустріч для більшого інформаційно-пізнавального спілкування.
З цікавістю ми занотовували бачене на заняттях з жестової мови, які вела Сандра Рід (Sandra Reid). Вона працює у великій світлій аудиторії, оснащеній технікою та дошками, разом з асистентом. Ми виявили, що викладач має асистента в тому випадку, коли кількість слухачів у групі перевищує 15 осіб. У групі Сандри ми нарахували 22 особи віком від 18 і до, певно, 50. Сандра - старожил серед нечуючих викладачів, її викладацький стаж становить 38 років. Асистує їй молодий повновидий і чорнявий хлопець - Роберт Чорняк. Його риси обличчя спровокували нас на гаряче обговорення його походження: одна з нас - Наталія - говорила, що він є типовим представником "маде ін Япан”, а Леся стояла на тому, що він - якут. Виявилося, що він дійсно родом з Японії, але корені його роду ведуть з України, на що вказує його прізвище. Воістину тісний світ!
Родзинкою цього тижня був похід до Канадського інституту українських студій, який має приналежність до Університету Альберти. Там ми відразу потрапили до української атмосфери: культура, мова, література на столах, полицях, стінах. Усі співробітники і викладачі говорять лише українською. В перший похід спілкування відбувалося за допомогою нашого керівника - пані Дебри Рассел. Ситуація під час спілкування була таки цікавою. З чуючими, проте українцями, ми говорили за допомогою канадської жестової мови, яку на англійську перекладала для наших співрозмовників пані Дебра! Поступово ми почали розуміти артикуляцію Марусі Петришин, директора методичного кабінету української мови та президента Українознавчого консорціуму (УКІП), яка також є дружиною Романа Петришина, директора Українського центру засобів і розвитку університету ім.Гранта МакЮена. Пані Маруся занотувала для себе, що потрібно показати і передати нам, а також дала чітку вказівку колегам, як спілкуватися з нами. Тому під час другого походу до Канадського інституту українських студій, який ми здійснили без Дебри Рассел, що полетіла в Колумбію по роботі, з нами спілкувалися з дотриманням усіх правил: ввічливо, очі в очі, з бездоганною артикуляцією. Ми познайомилися з багатьма співробітниками: Віталієм Шияном, Романою Бедрій, Мелодією Костюк, Любою Іщенко і Володимиром Бойчуком. Дехто з них уже постійно працює в Інституті, дехто - у довготривалому відрядженні. З розмови з пані Романою ми поповнили свої знання тим, що в Едмонтоні у сфері освіти існують дві системи: система публічних шкіл і система католицьких шкіл (остання відмінна тим, що навчання проходить крізь призму детального вивчення релігії).
З нотками ностальгії про давні часи ми обговорювали з Лінн МакВоррі (Lynn McQuarrie) - професором відділу освітньої психології - зустріч з нею на українській землі, в Запоріжжі, під час проведення Українсько-Канадського Альянсу для глухих та слабочуючих на базі Запорізької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для глухих дітей (нині - реабілітаційний центр "Джерело”). Нам було що згадати: ігри, цікаві заняття з дітьми, участь в якості піратів у логічно-пошуковій грі під назвою "Скарб”, екскурсію на острів Хортиця, де одна з нас - Наталія - вперше сіла на коня і проїхала з вітерцем. З пані Лінн, яка є чуючою, ми розмовляли канадською жестовою мовою.
4
 І, нарешті, ми мали вкрай приємну приватну зустріч з паном Кірком Фергюсоном (Kirk Ferguson Uhrich) - перекладачем жестової мови Центру глухознавства і водночас головою Асоціації перекладачів жестової мови м.Едмонтон. Він - чуючий, але походить з родини глухих. У сім’ї виховувалося 6 братів і сестер. Мати рано померла, тому всіх дітей на ноги поставив один батько - глухий. Тому пан Кірк не міг офіційно і сухо говорити про свого батька. Під час розмови, яка стосувалася підготовки перекладачів жестової мови, ми виявляли досить суттєві відмінності, які стосувалися терміну і програми підготовки. З уважністю Кірк слухав розповідь про наші курси, які були започатковані в далекі 30 ті роки. Він був здивований, навіть спантеличений інформацією про те, що підготовкою перекладачів української жестової мови займається Українське товариство глухих. Не залишився він байдужим і до форми оцінювання знань з УЖМ наших перекладачів. Особливо підкреслив, що в Канаді перекладачів канадської жестової мови готують роками і тестування проходить інакше. (Як проходить навчання майбутніх перекладачів, ми фіксуємо вже два тижні).
У п’ятницю, 8 жовтня, з добровільним волонтером - Ембер Шульц, ми відвідали два навчальні заклади. Перший - то коледж Nor Qvest, в якому навчаються протягом 3-5 років емігранти, жінки, які через вагітність не завершили шкільне навчання, особи, які внаслідок різних причин не зуміли отримати повну шкільну підготовку, а також ті канадці, які мають потребу відновити знання, отримані багато років тому з метою реалізації певних життєвих планів. Тому в цьому коледжі навчаються студенти віком від 18 і до … 70 років. Так, вчиться відмінно чоловік, якому аж 73 роки! В коледжі нас познайомили з глухим тьютором (це посада педагогічного працівника, за табелем про ранги - після викладача і асистента) Біллом Персаллом (Bill Persall). Це зовні спокійний худорлявий чоловік. Він має власний кабінет, в якому в індивідуальній формі працює з глухими студентами. З його слів, у коледжі навчається 5 глухих студентів (з одним - китайцем, ми мали честь познайомитися). Вони нарівні з чуючими отримують стипендію, десь 7,5 тис. канадських доларів на рік. Навчання цілорічне. Ми зрозуміли так, що немає і звичних для нас канікул. З поважної причини можна відлучатися, натомість подавши засвідчений документ про причину пропуску. Цікаво, що за три пропуски (не підряд!) без поважної причини студент отримує в офісі директора усне попередження, за 5 аналогічних пропусків - уже письмову догану, а за 8 пропусків студент прощається з коледжем.
Білл підтягує глухих студентів здебільшого з математики і англійської мови, іноді роз’яснює біологію. На 1-2 глухих студенти припадає один перекладач. Працює Білл в коледжі з 7.30 і до 14.00, має два вихідних: суботу і неділю. Загалом коледж працює до вечора, оскільки у кожного викладача і тьютора свій графік роботи.
Побували ми ще в одному навчальному закладі - Університеті ім.Гранта МакЮена, який знісся до неба своїми модерновими шпилями. Тут ми познайомилися з симпатичним тридцятирічним Крісом Меркіном (Chris Markin), перекладачем канадської жестової мови і водночас координаторам по роботі з глухими, які навчаються в цьому університеті. Кріс - з родини глухих, у сім’ї аж семеро братів і жодної сестри, всі чуючі і всі винятково досконало володіють жестовою мовою (!), а один з братів стажувався в Росії і володіє російською жестовою мовою, тому Кріс із задоволенням продемонстрував жест "радий”). Кріс вчився 2 роки і отримав освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста. Він працює перекладачем уже 12 років. З розмови з ним ми дізналися, що на даний момент в університеті навчається 14 осіб: 7 - глухих і 7 слабочуючих. Слабочуючі жестової мови не знають, оскільки навчалися за методом "моралізму”. Хто закінчив масову школу, а хто вчився і в масовій, і в спеціальній школах. В університеті їм нелегко. Спілкуватися - ноу проблем.
 Перекладачів в університеті аж 12! Це скільки перекладачів припадає на одного глухого? Цікава математика.
Студенти з порушеннями слуху навчаються не групою, а поодинці. Вибір майбутньої спеціальності нечуючим студентом є суто його особистою справою.
Все ж таки підмічено, що навчаються нечуючі найчастіше на адміністраторів, менеджерів, психологів, операторів комп’ютерних мереж, журналістів, масажистів.
В університеті, на відміну від Університету Альберти, немає жодного глухого викладача - так склалося.
Крісу відомо, що в Канаді працює 4 глухих лікарі (ось як!), 1 публічний юрист.
Смішинки другого тижня.
• Видали нам пластикові карточки. Робін, асистент Дебри, пояснила, що на неї кладуть гроші, з неї знімають їх при розрахунках в кафе, магазинах тощо. І дійсно, карточки наші і карточка Робін - суцільні близнята! Жартома ми вирішили, що також будемо отримувати заробітну плату. Насправді ж пластикова карточка була видана нам для вільного переміщення по університету. Увечері, десь після 5-ої, Леся вирішила покликати Робін, яка працювала на 5-ому поверсі, щоб щось там налаштувати в комп’ютері. Сказано - зроблено. Вийти - вийшла. Наталія залишилася працювати за ноутбуком. Але Робін Леся не застала і повернулася назад на 3-ій поверх. Упевнено так, по-американськи, провела карточкою по пропускнику… Лампочка і не думала змінювати колір. Вся гоноровитість злетіла з Лесиного лиця і проступило щире здивування по-українськи. Як же зайти? Там же куртка, сумка…, на Наталю надії мало: клацає собі і нічого не чує і не бачить! Не довго думаючи, покликала Леся на допомогу чоловіка східної зовнішності. Той теж не дав ради Лесиній карточці і тому по телефону кудись подзвонив. Через хвилину з’являється поліцейський університету. Забирає картку у Лесі. Говорить до неї, а вона, вибачте - "деф”!, та ще й "ноу інгліш”. Що ж… відкриває поліцейський двері своєю карточкою і проводить Лесю до робочої кімнати і … впадає в транс: ще одна "деф” сидить і також "ноу інгліш”… Все закінчилося добре. Вранці канадські колеги весело сміялися з цієї історії. І коли другого вечора історія повторилася (на цей раз ми обидві прийшли після вечірнього заняття), то інший поліцейський був веселим і привітним. Або від роду такий, або відома була йому вчорашня історія. Наразі пропускник вже пізнає "своїх”…
• Цілий тиждень ми шукали птахів. Ну нема, і край. Ембер на наше запитання пояснює: полетіли в далекі краї. Як, усі? І горобці з голубами? Лише на восьм ий день перебування побачили, як не дивно, чайок. Першого собаку зустріли не на вулиці, а в квартирі Ембер. Зустріч з кішками, певно, попереду.
• Перед поїздкою до Канади нас завірили, що клімат холодний і варто потурбуватися про теплий зимовий одяг. Довелося віддати з унормованого багажу (23 кг) певні кг пуховику та чоботям. Проте, наразі, доводиться спостерігати, як у Канаді хизується молодь відкритими плечима і голими ногами, взутими лише у в’єтнамки. І коли в Україні вдень лише 3-5 градусів, то тут добрі 20-22!
• Нарешті звикли до часового поняття. Нема в Канаді 11-ої, 15-ої, 22-ої години. Є лише 1:00 PM, 3:00 PM, 5:00 PM. Стосовно ранку, то це 1:00 AM, 3:00 AM, 5:00 AM. Варто запам’ятати.
На початку третього тижня нашого перебування у Канаді, 11 жовтня, в понеділок, був вихідний з нагоди свята Вдячності/Подяки. Це велике національне свято країни, коли всі канадці дякують Всевишньому за все найкраще, що відбувалося протягом року. Відзначається воно в другий понеділок жовтня, яке цього року і припало на 11 число. В цей день традиційно всі родичі (декілька поколінь) дружно збираються за одним великим столом у найстаршого члена родини. Свято Вдячності настільки важливе для канадців, що приїжджають родичі, які проживають в інших містах Канади чи в іншій країні. Ми були свідками, як ще напередодні свята, в неділю, жильці HUB (де ми проживаємо) дружно поспішали до своїх велосипедів та машин, несучи за плечима великі рюкзаки.
Ми також були запрошені на це сімейне свято Ренді Дзівенкою, викладачем жестової мови. Ми знали, що побачимо його численних родичів - так і сталося. Крім них були запрошені також друзі Ренді. Нам було цікаво спостерігати за стосунками між родичами, їхніми розмовами. Що ж було цікавого? По-перше, сім’ї прибули в повному складі (був навіть одинадцятимісячний малюк, якого несли в напрочуд гарному кошику). По-друге, старше покоління відносилося до нечуючої спільноти, молодше (племінники, внучаті племінники) - до чуючої. Проте всі говорили між с обою жестовою мовою. Пізніше, десь через годину дві, молоді "родичі гарбузові” пересіли в іншу частину кімнати і спілкувалися словесною мовою, час від часу звертаючись до членів старшого покоління жестовою мовою. По-третє, старше покоління добре пам’ятає, що їхні нечуючі батьки були емігрантами з України. Брати Ренді розповідали про те, що батьки свято зберігали традиції України: готували українські страви, щовесни засаджували город біля хати; привчили дітей цінити речі, вивезені з України: це, в основному, був посуд, предмети хатнього вжитку. Нас було щиро прийнято в їхній родинний колектив, ми розповідали про Україну і відповідали на безкінечні запитання. Не маємо наміру приховувати, що нас дуже цікавило, як же живуть глухі канадці. Виявилося, що практично кожен має власний будинок (мова про глухого канадця взагалі), машину (Ренді має дві машини і трейлер). Оглянувши подвір’я, ми не побачили ніякої огорожі (виявилося, що тут практикують або невеличкий бордюрчик зі штучного каменю, або лінію з низькорослих багаторічних рослин). Двори здебільшого вимощені дрібним камінням, плиткою. Радує око зелений газон з альпійською гіркою (як нам стало відомо, дизайн двору замовляється і робиться за вибраним господарем ескізом). Сам будинок знадвору виглядає досить таки чепурним, часто перед фасадом ростуть кипариси чи густі ялини (в Едмонтоні хвойні дерева тримають першість). У самому будинку, крім вітальні, обов’язково є декілька кімнат для гостей.
Думаємо, що українцям цікаво дізнатися, що є в день Вдячності на столі, за який сідає велика родина. Так от: головною стравою є смажений чи запечений фарширований індик таки великого розміру. Поливають його соусом із журавлини. Взагалі в цей день на столі багато страв домашнього приготування, серед яких обов’язково є різноманітні овочеві салати (до яких подається ціла шеренга різнокольорових і різносмакових соусів), м’ясні страви, різні овочеві гарніри. У салати кладуть багато видів горіхів. Красуються своїми кольорами варені горох та кукурудза (не консервована!). Також обов’язковим елементом є пиріг з гарбузом.
|
