Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, №№1, 2.

Мати поникла в задумі...
Які думки снувалися в її голові в ці хвилини? Мабуть, вони були дуже гіркі - про те говорив весь її вигляд: похилена голова з срібними скронями, згорблена постать, скорботні зморшки біля рота.
Вона, мати, мусила вирішити долю дочки, і не мала права помилитися. Що існують школи-інтернати для глухонімих дітей, вона знала. В Мурафі в такій школі вчилися два хлопчики з нашого містечка - сини сусідів. Під час окупації вони були вдома. Після визволення - знову поїхали в інтернат. Щоліта приїздили на канікули. То були скупі, голі і голодні післявоєнні роки. Хлопчики виглядали гарно, були добре вдягнені і взуті. Їхні батьки, дізнавшись, що Надя не чує, щиро радили віддати її в інтернат. Хвалили догляд за дітьми, вчителів та вихователів. І вам, мовляв, буде легше одну дитину виростити, а Надю держава догляне і виховає...
Так, нічого не жаліла держава для цих дітей. То була свята правда. Та материнське серце бачило й інше. Слухала поради людські, сердечно дякувала за щире співчуття її вдовиній біді. А сама приглядалася і думала. Зважувала. З перших же днів, коли лікар розвіяв останню надію на одужання дочки, приглядалася до хлопчиків. І бачила: то були вбогі діти. Не бідні, а саме вбогі. Вбогі через свою ранню глухоту. Найлюдяніші старання були безсилі подолати ті наслідки, які вона, як тавро, накладала на дітей. Для цих хлопчиків школа-інтернат була великим благом.
Порівнювала їх з дочкою. Надя вільно володіла мовою, мала допитливий, чіпкий, не по літах розвинений розум. Вражала чудовою пам’яттю.
У роки окупації, довгими осінніми вечорами, мати і дочки вмощувалися біля теплої печі (бабуся померла через три місяці після одужання Наді, теж від тифу). При слабкому світлі каганця мати пряла, а Надя читала Шевченківського “Кобзаря”. Читала по пам’яті. Снувалася тоненька нитка, снувався тонкий дитячий голос - то вболівав, то докоряв, то бринів любовно і розпачливо:
“...Іди, доню,
найди її, найди, привітайся...
Будь щаслива в чужих людях,
до нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
з далекого краю...
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?..”
...Снувалася нитка, снувався голос дочки, снувалися думки матері... Поглядала на свою меншу з острахом і гордістю. І розум, і серце підказували матері, що дитина подолає труднощі навчання в загальній школі. Що буде робити Надя в школі глухонімих? Повторювати ази шкільної грамоти, які засвоїла ще в першому класі? Ні, не можна її калічити. Нехай вчиться в загальній школі. А вона, мати, вже якось сама їх виростить, аби лише здорові були...
Думка думку обганяє...
На посвітліле обличчя знов падає тінь сумніву: досі Надя стикалася в школі з нехитрою мудрістю. Вона була їй по плечу. А далі? Далі підуть нові предмети, складніші задачі, більші вимоги. Чи не потрапить вона в безвихідне становище? Чи не залишиться недоучкою? Буде вириватися із сил, втрачати й ті жалюгідні залишки зору, що залишилися з ласки долі....
Полонить серце матері відчай. З грудей виривається тяжке зітхання - стогін.
Оля ніколи не бачила маму такою сумною. Горнеться до неї, схвильовано шепоче:
-Мамочко, не сумуй! Ти попроси директора, щоб він не виключав Надю. Ми всі будемо їй допомагати - я вже говорила з дівчатками...
Світліє обличчя матері, пригортає до себе доньку. Зорями спалахують думки-надії: а подруги, а Оля, а вчителі, а книги? То ж скарби мудрості людської! Її донька візьме стільки, скільки захоче взяти. Поруч - люди.
Так само тихо - Олі:
-Добре, Оленько! Я завтра піду з вами. Будемо просити, щоб Надю залишили в школі.
Забувши про обережність, Оля сплеснула руками, аж виляски покотилися по хаті:
-Буде з нами!!!
І замовкає під докірливим поглядом матері. Повертаються до Наді. Та дивиться на них широко відкритими вдячними очима. Вона давно прокинулася. Все пригадала. Не зводила очей з зажуреної мами. Розуміла - думає про неї. Не чула, якими словами мама обмінялася з Олею, але бачила, як шалено зраділа сестра, як посвітліла мама. І зрозуміла: ніколи, нікуди її не віддадуть.
-Сідайте, товаришко Загірна, - ввічливо запросив директор, а сам сів навпроти. - Я Вас слухаю.
Петро Степанович Шаповалов, директор школи, був ще зовсім молодий. Високий, стрункий, з військовою виправкою: всього кілька місяців, як демобілізувався з армії. Читав історію в старших класах. Його привітні карі очі доброзичливо дивилися на людей, вселяли довір’я. Його всі поважали. Турбувався не тільки про учнів, але й про їхніх батьків. Де і чим міг - старався допомогти. Діти найбідніших батьків одержували допомогу одягом, взуттям. Прибувала в сільмаг партія мануфактури - не пробитися до прилавка якій-небудь вдові, не дістати по черзі. Директор домовлявся з завмагом - батьки одержували по окремій черзі. Або протікає хата у вдови, відмахується від неї голова колгоспу, відмовляється нестатками. Йде до правління директор школи, соромить голову колгоспу, душевно говорить з людьми. Червоніють люди за свою байдужість до долі жінки, її дітей. І гляди - таки їде фура соломи до її двору, допомагають латати дах...
Його струнку, ще юнацьку постать можна було бачити скрізь. Саме таких називають в народі невсипущими.
Слухав Загірну уважно. Коли закінчила - не одразу заговорив. Встав. Пройшовся по кімнаті. Обдумував почуте, зважував відповідь. На нього тепер лягла велика відповідальність за долю дитини. Сів на своє місце, заговорив з незвичайною лагідністю:
-Галино Миколаївно, я можу задовольнити Ваше прохання і залишити дочку в школі, навіть всупереч інструкції Міністерства. Всяке правило має виняток. Не особистої відповідальності я боюся. Мене турбує інше: чи буде це на користь вашій дочці? В старших класах вводяться такі предмети, при вивченні яких діти конче потребують опори - пояснень учителів. У Вашої дочки відсутнє і слухове, і зорове сприймання. Вчителі будуть просто безсилі їй допомогти. Бачив, як глибоко ранять матір його слова. Але мусив казати правду. Що могла сказати мати? Єдине, що залишилося:
-Надія - здібна дитина. Два роки вчилася при окупації вже після втрати слуху. Не відставала...
-Хто досі вчив Вашу дочку?
-Віра Іванівна Подолян.
-Чудовий, вимогливий педагог.
-І людина - теж...
По хвилинній паузі рішуче кивнув головою:
— Гаразд, будемо ризикувати обоє. Хай ваша дочка ходить до школи. Поговоримо про неї на педраді. Порадимося, як їй допомогти. Придивимося до неї. І якщо навчання в загальній школі ітиме їй на користь — занесемо в списки. Згода?
Підвелася щаслива, схвильована:
-Дякую...
Розтанули, як сніжинки, всі ті хороші слова, які хотілося сказати.
-От і добре, що ми дійшли згоди. Заходьте частіше. А зараз пробачте: йду на урок, - і міцно потиснув її руку.
На перерві діти обступили Надю щільним кільцем, говорили всі одразу - де вже там було зрозуміти, хто що каже! Та єдине було незаперечним, найдорожчим - та чиста, непідкупна радість, з якою діти прийняли її знову в свій колектив. На уроках вчителі показували їй по підручнику, про що йдеться в класі, і вона читала, виконувала вправи, задачі.
Гуманітарні предмети давалися їй легко, особливо любила літературу, мову, історію. Ускладнювала, а часом перетворювала навчання в гостру муку математика. Дівчатка, в тому числі й Оля, ледве трималися на самісінькій поверхні математичних формул і нічим не могли допомогти Наді. Виручали хлопці. Та навіть такі могутні математичні тузи, як Йосип, Фіма, Яша, могли дати Наді пояснення, коли самі добре розберуться. А в цей час учитель вже давав контрольну й ішов далі. Звичайно ж, вона майже завжди одержувала з контрольної двійку.
Дівчатка були оперативнішими. По-перше, вони самі орієнтувалися, хоч і слабо. По-друге, ніколи не гребували шпаргалками, що їх, в порядку взаємовиручки, підсували хлопці. А Надя списувати не хотіла. Не з гордості, ні. Де вже тут говорити про такі делікатні речі. Зі злості і впертості. Раз, у відчаї і безсиллі, переписала. Мабуть, дуже заплутано і туманно.
Коли роздали контрольні - з острахом горнула сторінки. Глянула - і спалахнула, наче її вдарили по обличчю: під контрольною стояла двійка, а поруч з нею - розмашисто, як удар: “списано”. З тих пір і заріклася. Назавжди.
Зате, коли вчителька оголошувала переказ чи вільний твір з мови і літератури, Надя сяяла, як скляний черепок під сонцем. Сама ледве встигала за своєю фантазією. На таких уроках часто виручала товаришів. Бачила, що її шефи - математичні тузи - сидять похнюпившись, наче тільки що вилізли з ополонки, і квапилась підсунути чернетки - кожному інший варіант...
Повертаючи учням зошити з творчими роботами, вчителька розбирала їх. На столі її завжди залишався один. І всі оглядалися на Надю.
-Ось послухайте, діти, - говорила вчителька і читала роботу.
-Молодець, Надю, дуже гарна робота.
Брала з рук учительки зошит, як нагороду. Бо то ж таки була нагорода: оте красиве “5” говорило їй більше за всілякі слова.
І тільки рідні знали, чого коштували їй ті двійки і ті п’ятірки.
Безжально короткі вони - дні осені і зими. Приходили діти додому. Обідали. Допомагали матері: мили посуд, різали січку, терли буряки, годували і поїли корову - робили, що могли. За цим і заставав їх вечір.
Бралися за уроки. Починали з задач. Не виходило - бралися за інші уроки. Оля швидше стомлювалася і лягала спати. А Надя знову поверталася до задачі. Коли пояснювали хлопці - все здавалося дуже простим. А сама билася об ті задачі, як пташка об клітку: і небо синіє крізь прути, і зелень шелестить за ними, та не вирвешся, не полетиш на волю. Ось, здається, знайшла вірний хід. Довела рішення до кінця. Витерла спітніле чоло. Шукає відповідь на останній сторінці підручника. І в розпачі падає на книжку головою: результат не зійшовся...
-Іди спати, Надю, вже північ!
-Зараз, мамочко, закінчую!..
І починає спочатку. Звіряє формулу з книжкою - вірно. Здається і рішення теж правильне. Що упущено? Перевіряє кожну цифру. З досади стукає себе по голові: знайшла. Виправила. Кинула оком на відповідь у підручнику і зажмурилась, наче боялась розплескати своє велике вимучене щастя.
-Побійся Бога, дитино, осліпнеш! - мати, сонна, встає з ліжка, йде до столу і сердито дмухає на лампу. Темінь поглинає кімнату.
Обережно, щоб не зачепити що і не перевернути, Надя навпомацки добирається до ліжка і через пару хвилин поринає в солодке забуття.
А бувало і так, що всі спроби її розбивалися. Переможена, вимучена, вже майже на світанку, падала в ліжко, натягувала на голову ковдру і здавлено плакала в подушку.
Так і котилися у вічність шкільні будні, щедрі на муку, скупі на радість. Та чим була радість скупішою, тим дорожчою ставала.
І вчителі, і учні ставилися до Надії рівно, дружелюбно. Не панькалися з нею, але й не були байдужими. Несподівано для себе і для інших Надя, не знаючи того, завоювала собі законне місце в школі.
З ранніх років жили в дівчині пристрасть до книг і до малювання. Години, присвячені малюванню, були для неї золотим відпочинком. Та під час навчання такі щасливі хвилини випадали дуже рідко. Завжди чекала літа як великого свята. Брала книжку, альбом та олівці, і гнала корову в поле - пасти. Корова пасеться, а вона суне носа в книжку чи в альбом і забуде, на якому світі вона живе...
-Ах ти ж, погане дівчисько, ти кого пасеш? Не бачиш, що корова шкоду робить?! - чиїсь пальці боляче сіпали за вухо і повертали її голову в той бік, де грішила корова, пожадливо хапаючи чужу кукурудзу і соняшники.
-На другий раз займу, і тебе так потягну саписьком, що й ноги протягнеш! - гриміла розгнівана хазяйка.
Схоплювалася, як очманіла, бігла щосили і виганяла корову з чужого городу. Оті чортові городи за селом сусідили з вигоном, і не раз отруювали Наді щасливі хвилини самотності, заповнені улюбленою розвагою. І яка ж хитра тварина ота корова: тільки що дивилася на неї - аж ген де була, навіть боком повернулася до того городу - і на тобі: вже шкоду робить...
А часом оті малюнки міняли людський гнів на милість. Іноді, добігши, щоб насварити дівчинку (а то й штовхнути), жінка спинялася поруч, милувалася:
-Диви, як гарно! То хто тебе навчив?
-Сама.
-А людей вмієш малювати?
-Трішки...
-Ти мені мого Грицька намалюй з фотографії. Грушок тобі дам, дочко.
-Добре. Спробую.
-А за коровою дивися, дитино, бо хтось тебе поб’є. Люди усілякі є.
Надя схоплювалася - шукала очима свою збитницю. Жінка заспокоювала:
-Сиди, сиди, я вже вигнала. Ти надалі поглядай частіше, - і йшла на город до роботи.
На другий день принесла Грицькове фото і повний фартух грушок.
-Ти ж не загуби, доню, одна вона в мене, а сина війна забрала, - наливалися очі пекучою материнською сльозою.
Фото брала, а від грушок, ніяковіючи, відмовлялася. Жінка рішуче задирала її спідничку.
-Бери, бери їж, дурненька, це не куплене! - і, витряхнувши грушки в поділ Наді, йшла до роботи.
...Схвально дивилися на дівчинку розумні хлоп’ячі очі, ледь усміхалися з фото ще зовсім дитячі вуста. Такі (а може, і не зовсім такі) очі і вуста з’являлися під її спритними руками на листку альбому. Звіряла, невдоволено хитала головою, не довіряючи своїм очам. Йшла до тітки на город:
-Гляньте, тьотю, чи схожий?
Тітка сплеснула руками в щирому захваті:
-Викопаний Грицько, доню! - витирала фартухом очі. - Дай тобі, Боже, здоров’я, і талан щасливий. Золоті в тебе руки.
Червоним маком квітли на обличчі Наді радість і ніяковість.
-А чому ти, доню, не чуєш? - питала жінка.
Розказувала коротко, не любила про те говорити. Слухала тітка, спершись на сапку, скорботно хитала головою:
- Ой, війна, війна! Нікого не минула, нікого не забула. Бодай забули люди саме ймення її... Приходь, Надю, на грушки - он моя хата біліє, крайня від дороги...
Дякувала тітці і йшла до корівчини, а тітка бралася за сапку.

Дев’ятого травня, в світлий день Перемоги, редколегія класу залишилася випускати стінну газету. Надю попросили написати для газети щось гарне, і вона сіла писати. Задумалася. І раптом почали виходити вірші. Вона і сама здивувалася. Силувалася пригадати - чи вона це десь читала? Та пам’ять, її вірна подруга, відкинула сумніви. Але чи годиться це для газети? З віршем в руках підійшла до товаришів:
-Яшо, а вірш можна?
-Вірш? - скривився Яша, - Можна, але ми хотіли щось хороше написати самі. Погано, коли все списано, а передову ми вже взяли з журналу.
-Це буде від нас, Яшо, я не списувала. Але чи годиться? Прочитай... Ще не закінчила, як Яша схопив листок і почав голосно декламувати. Газетна трійця витріщила очі.
-Це ти сама?
-Сама.
-Правда?
-Правда...
-Побожися!
-А ну вас! Дай сюди, - і простягнула руку до вірша, ладна в ту ж мить порвати його від образи. - То ж тільки що написала.
Дмитро дурачливо стрибнув на парту, підняв догори руку:
-Товариші, в житті нашої газети починається нова ера. Маємо свого поета...
-Злазь, Дмитро, бо поки настане нова ера, твоя макітра розсиплеться! - Яша за штани стягнув редактора з “трибуни”.
-Жарти жартами, - споважнів редактор, - А Надя зробила добре діло. Та хіба ж можна такий вірш в останню колонку? Його треба одразу ж після передової. Треба зняти другу і третю колонку...
-То це я знову буду малювати все спочатку?! - уїдливо ввернув “художник” Володя, і так подивився на товаришів, що й молоко б скисло від того погляду.
Дмитро обняв товариша:
-Треба, Володю, це ж такий день!
Той сердито вивернувся, засопів:
-Добре вже! - і зітхнув досадливо.
Побачивши, що товариші посмутніли, Надя спитала, в чому річ. Їй розповіли.
Кинула на газету критичним оком: вона була дуже бліда, прозаїчна. Подумала, що могла б краще зробити, але того не сказала. Вирішила виручити товаришів.
-Ви мені покажіть, де що написати, і я сама зроблю все. Завтра принесу. Тільки в мене немає такого паперу і таких гарних олівців.
-Ти сама намалюєш? - з надією і недовірою спитав Володя.
-Ага.
Хлопці немов зовсім здуріли. Це вже були не члени редколегії, а очманілі горобці. Дали Надії сувій паперу, олівці, незакінчену газету і галасливою ватагою викотилися за двері школи.
Обхопивши руками голову, сиділа, втупивши очі в білий сувій паперу. Подумки розглядала один варіант за другим і відкидала їх. Якою вона мусить бути - газета, присвячена найщасливішому дню людства?
Глянула у вікно - і прикипіла поглядом до молодої яблуні, густо обсипаної ніжним цвітом. Квітла першу весну - юна, тендітна, як дівчинка...
Снували руки, втілюючи на папері той світлий образ, який мав стати символом щастя, миру, життя - символом Перемоги. Квітучі гілочки яблуні склали заголовок газети “П’ятикласник”. Мов живі виділялися вони на голубому тлі неба. Осипалися ніжні пелюстки - вони грайливим хороводом спускалися вниз тонкими смужками. Ті смужки ділили поля газети на чотири колонки, а пелюстки встеляли низ газети.
Передову колонку відкривало мужнє обличчя воїна на фоні червоного прапора. Вірш, присвячений перемозі, починався малюнком: хлопець і дівчинка захоплено стежили за літаком, що летів у небі. Перемога повернула дітям дитинство, витіснила той жах, який несли дітям ворожі літаки.
Останню, сатиричну колонку "Хто про що мріє", пересипала карикатурами до її змісту. Закінчену роботу згорнула трубкою, перев’язала ниткою і поставила так, щоб вранці бачити, не забути. Теплилася в серці надія, що її робота сподобається товаришам. Це буде часточка її вдячності за їх турботу про неї. Так і заснула з цією світлою думкою.
А ранком в школі на неї вже чекала вся редколегія. Поклала на стіл, розгорнула - і злякалася: такими серйозними, майже строгими стали обличчя хлопців. Тривожна тиша тягнулася кілька секунд. У Надії наче серце обірвалося, почали тремтіти пальці, що притримували газету.
Дмитро, завжди такий пустотливий, насмішкуватий, поклав руку на плече Наді:
-Не сподівався, Надю, що така ти здібна. Чудова газета!
- А я вже подумала, що щось наплутала... - ніяковіючи від такої високої оцінки, сказала Надя.
Вивісили газету - загаласував дзвоник. Розбіглися по місцях. Перший урок - історія. До класу зайшов Петро Степанович. Привітався. Дружно, весело відповіли учні: його уроки дуже любили. Ніколи нікого не викликав до столу, не опитував по параграфах. З хитруватою усмішкою починав опитування: ставив запитання всім і додавав:
-Хто знає і хоче пояснити - піднімайте руку високо, щоб усім було видно.
Учні сміялися. Лише дехто ніяковів - ті, що тягнуть руку з надією, що їх не спитають. Над відповіддю думали всі, бо кожного міг запитати Петро Степанович. Закінчивши опитування, Петро Степанович називав прізвища тих, чиїх рук не було видно: Карпишин, Поліщук, Гартман.
Підводилися. Очі - в парти. Обличчя горять. На них було жаль дивитися. Ніхто їм не погрожував, не лаяв. І двійки їм не ставились. Та двійки траплялися: їх одержували сміливці, які тягнули руки, не знаючи уроку. Таких не жаліли і часто від дотепного слова вчителя клас заходився нестерпним реготом.
І чи не дивно, що двійки по історії стали рідкісним явищем, а обман - надзвичайна подія.
Та ось погляд директора спинився на газеті. Підійшов. Постояв хвилину.
-Справжнє мистецтво. Чия це робота, товариші?
-Загірної Надії.
-Серйозна робота. І вірш непоганий в її роки...
Не чула цієї розмови Надя: її в цей час більше за власне життя цікавили причини поразки революції 1905 року, які вона вчора лише раз прочитала через роботу над газетою. Не бачила і того, як Петро Степанович підійшов до столу і заніс її прізвище в класний журнал: доля її була вирішена. Коли дзвінок сповістив про кінець уроку, Надю оточили товариші.
-Надійко, тебе записали!
Хвилину дивилася на друзів, не розуміючи, куди її записали. А коли зрозуміла - розквітла такою щасливою усмішкою, якої вже три роки не бачила Оля на її обличчі.
Котилися дні шкільні, мов хвиля за хвилею. Хтозна, в який з них закінчилося дитинство і прийшла юність...
Юність - з її прекрасними мріями, сміливим прагненням добра і справедливості. Юність - з її чистою непідкупною любов’ю і довір’ям до людей. Юність, коли все здається таким легким, досяжним, неповторним своєю новизною і звабою...
Все частіше задумувалася Надя над своєю подальшою долею. Вчителі радили готуватися до вступу в художній інститут: в роботі художника глухота не буде перешкодою. Та з роками, хоча її дитяча любов до малювання не слабкішала, в душу закралися сумніви. Завжди жадібно приглядалася до всього. Світ існував для неї в кольорах, в зорових враженнях. Все, що вражало око, карбувалося в пам’яті і просило втілення. А воно їй не завжди давалося. Тоді з гіркотою думала, що вона просто ні на що не здатна. Хіба то називається мистецтвом - копіювати фотокартки чи чужі роботи? Так зло глузувала з себе. Чому не даються їй малюнки з натури? А може це вміння приходить з навчанням в інституті? Чи її невдачі - свідки бездарності? Розради не було.
Вирішила запитати Міністерство освіти, в якому вузі вона може вчитися. Через два тижні старенький Шрайфер вручив їй листа зі штампом Міністерства освіти. Скупою була відповідь: вказували два вузи - літературний і художній. До іспитів допускаються лише ті, хто пройде творчий конкурс. Останнє повідомDлення розвіяло її сумніви: вибору просто не було. Дитяче захоплення стало опорою в житті, єдиною надією на майбутнє.
А поряд з цією любов’ю росла, мужніла інша - любов до літератури. Взявши в руки книжку, вже не могла відірватися. Щастю чужому раділа, як своєму; над горем людським - плакала. Перед нею проходили не персонажі, не літературні герої, а люди. Щасливі і нещасні, людяні і підлі — люди...
Письменники і поети дарували їй щастя пізнавати життя, вели її по його крутих стежках, вчили не шукати гладеньких, второваних, не цуратися диких, зарослих будяками і кропивою.
Вони щедро ділилися з нею живим словом рідної мови. Були цілющим невичерпним джерелом добра і людяності, правди і мужності.
В найтяжчі хвилини життя приходила до неї кохана Леся, говорила з нею вимогливо і ніжно:
“... Буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії - таки сподіватись,
Буду жити - геть думи сумні!”
Радість і відчай, мрії і сподівання втілювалися в нехитрі вірші і були її розрадою в житті. Та ніколи не приходила до неї думка, що вони можуть когось зацікавити. Навіть найближчим подругам не давала їх читати. Це була її "святая святих". На прохання товаришів складала вірші для святкових номерів газети. І все.
Відповідь з Міністерства запала до її душі, як камінь в озеро: довго-довго линули до берегів круги, довго теплилась надія: а може спробувати вступити до Літінституту? Та розум погасив цю надію. Письменник мусить чути, бути серед людей, знати, чим живуть вони сьогодні, чим будуть жити завтра. Що вона знає про життя? Те, що дали їй книги. І те, що бачить. А бачить так мало: рідну матір за два кроки не впізнає. І мрію цю, найдорожчу, - поховала в душі.
Залишалося одне - художній інститут. Тут не може бути страшної помилки, признають її роботи бездарними - на іспити не викличуть. Вона не згадає, що не чує: суд буде чесний.
Так думала. А доля її перехитрила...
Вже з полудня. День, як ніколи, спекотний. Сонце палить і в’ялить все живе. Від його немилосердних стріл важко знайти притулок: навіть у куцих затінках нема й краплі благодатної прохолоди. Жодна трав’яна билинка, жоден листочок на дереві не ворухнеться. Здається, ще кілька хвилин - і все спалахне нищівним вогнем.
Небо, без жодної хмаринки, із синього стає сизим, наче кутається від сонця в тонкий серпанок не то імли, не то диму. Той серпанок все більше і більше густішає, особливо на краях неба. Вдивись-но в нього пильніше: з-за нього, соромливо прикриваючись, випливає на обрій чудова хмаринка - фіалка. Бачиш її? Звичайно, ти її бачиш.
Он і листочки на верхівках дерев уже її запримітили: заворушились, зашепотіли, сповіщаючи одне одного про ту довгождану гостю-рятівницю.
Линуть хвилини...
Росте, шириться, темнішає хмара. Це вже не скромна соромлива фіалка. Це - грізний похмурий велетень. Багатоголовий, багаторукий. Він старається взяти в облогу все небо. Тепер уже шепочуться всі листочки. Он, дивись, уже й дерева захвилювалися; торкаються одне одного гілками, тривожно радяться:
-Що то з нами буде?..
Але стривай-но. Чуєш? Той велетень загодя виказує свою натуру:
-Р-р-р-р!...
Уже й очима блискає не дуже привітно. Спливає ще пара гнітючих хвилин. Ой, мабуть-таки, не минути лиха: то ж не один велетень - їх уже декілька з’явилося на бойовище. Бачиш, як вони сплелися в смертельний клубок, як разять один одного все довшими стрілами і гарчать уже відвертою люттю:
-Гар-р-р-р! Р-р-р-р!..
Безумний жах охоплює землю. Захоплені зненацька, в страшній нестямі кидаються нещасні дерева в усі боки, мов божевільні приковані звірі, приречені на видиму смерть. Тяжко гнуться товсті могутні стволи, моторошно тріщать їх груди під оскаженілими нападами стихії: от-от не витримають - і поляжуть розчахнуті, понівечені. В божевільному розпачі припадають до грудей землі молоді пагінці:
-Захисти-и-и!.. Пожалі-і-і-і-й!..
-Гарр-рах-ах!!! Ррррах!!! Р-р-р-р!..
Це схопилися в рукопашній кілька велетнів. Одночасно схрестилися кілька мечів - і щезли. А на їх місці спалахнув гігантський сліпучо-вогненний павук: у смертельній агонії конвульсивно засіпав кривими лапками і... розірвався на цурки. Здригнулася земля. Завмерли на мить дерева, скорчені диким жахом, і за хвилину щезло все в суцільних потоках могутньої зливи...
-Боже мій, яка гроза! Давно всі вернулися, а її немає і немає, - з тривогою підійшла мати до вікна.
Силувалася побачити вулицю, та де там: лило, як з відра.
-Кара Божа, а не дитина, - шепотіли її побілілі губи.
Коли поруч гримнуло так, ніби світ розколовся, серце матері не витримало: похапцем схопила зі столу клейонку, накинула на себе, взяла в руки палицю, щоб не падати на слизькому.
-Сиди вдома, Олю, щоб я хоч за тобою не бігала, - і вийшла з хати...
Небо палало неугавно; гриміло так, що здавалося, ніби земля дрижить під ногами і от-от розколеться на шматки.
-Свят, свят, свят... Господь Саваоф... - шепотіла мати - і бігла, бігла.
Он щось біліє під старою розлогою вербою. Так і є: стоїть корова, понуривши голову, а поруч, притулившись до стовбура - Надя. Вид дочки так вразив її, що вже не могла навіть насваритись, де вже вдарити!...
Нитки сухої не залишилось на ній: благеньке плаття, прилипле до тіла, видавало худеньку постать, невеличкі гострі груденята. Схвильоване, зблідле обличчя. Широко розкриті, не по-дитячому захоплені очі, зачудовано дивляться на божевільне буйство стихії. Тоненька, загострена, як оті блискавиці, що раз-по-раз освітлювали її натхненне обличчя, вона була така далека від думки про будь-яку небезпеку, що на мить здалася матері причинною.
-Що ж ти робиш, доню? Чи є в тебе совість? - вирвався з грудей її приглушений докір. А може, то буря глушила її голос...
-Мамочко, подивися, як це гарно! - поривчасто схопила її за руку, глянула в її очі, пов¬ні сліз - і погасла...
Яка ж вона підла - примусила матір в таку непогоду бігти за нею, як за малою дитиною!
А мати вже зняла з себе клейонку і кутала нею дочку: вона вже вистукувала зубами. Сльози здавили груди Наді, припала гарячими губами до маминої руки:
-Мамусю, прости...
-Ходімо вже швидше, а то ще й Оля побіжить нас шукати, - невесело усміхнулась мати.

Далі буде.