Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, №1, 2, 3, 4

Згадавши кумедний лист друга, Надя усміхнулася.
- Дівчата, погляньте на Надію, - показала на неї Марійка, - не інакше, як закохалася...
- З нею таке буває, - взяла подругу під захист Рая, - вона іноді розмовляє зі своїми мріями. Глянеш на неї - шепче щось. Наче молиться.
- Горить, Марійко! - кинулася до столу Рая, схопила в руку праску.
Новісінька сукня Марійки диміла, як кадило. Поклала праску на вогку ганчірку, щоб улягалася складка на подолі - і забула. Жодного разу не вдягнена сукня була безнадійно зіпсована, а разом з нею і настрій у Марійки і її подруг.
Нарядів у дівчат було негусто, діставалися вони нелегко, часто ціною недоїдання. І як же могла подруги наряджатися і йти в парк, коли одну з них спіткало таке лихо? Усі вони залишилися вдома. Так-сяк розвеселили Марійку, а між собою зговорилися на день народження подруги подарувати їй щось гарне на сукню.
І коли ввійшла огрядна господарка дому і сказала, що до них прийшли хлопці і чекають під вікном, бо бояться пса, усі зайшлися дружним реготом.
Хазяйка була з тих хороших жінок, яких молодість не обділила щастям, і вона не забула тієї світлої пори, коли теж була молодою. З добрим усміхом ввела хлопців до кімнати дівчат і пішла собі.
Хлопців було троє: Борис, Андрій і з ними справжній велетень - білявий, синьоокий і зовсім безбровий. Тримався він дуже несміливо і ніяково. Раз-по-раз тривожно оглядався, як би що не зачепити і не перекинути. Надя його бачила вперше. Всі троє працювали на металокомбінаті, а в клубі вона бувала дуже рідко.
По черзі глянувши на подруг, помітила, якою безжурною усмішкою та щасливим рум’янцем розквітла Марійка. Наче й не було спаленої сукні.
Борис уже заповзято сперечався з Раєю, Наталією і Галиною. Василь - так звали Марійчиного велетня - показував дівчатам фотографії, і вони, передаючи їх одна одній, сміялися. І тільки Андрій стояв якось самотньо і непевно, наче роздумував, куди примкнути.
Перед Надією лежала книжка “Роман міжгір’я”, але вона вже не могла читати. Коли побачила Андрія, в голові забилася непрохана думка: він уже з кимось дружить. Спіймала себе на цій думці, на тому, як подумала про це, і відчула себе так, наче хто плеснув їй кип’ятком у лице. Щоб приховати краску сорому за себе, низько-низько схилилася над книжкою. Навіть сторінку перегорнула. Хоч який уже час довбала очима один і той же рядок, і нічого не тямила.
“Дурна! - лаяла себе в думці. - Звичайно, дружить. Он хоч би з Наташею. І яке тобі до того діло? І чому тебе не турбує, що Василь не бачить нікого, крім Марійки?”
Хотілося глянути на Андрія, але бракувало відваги.
“Якщо ти зараз не глянеш на нього, як на товариша, то ти просто нікчема!” - з серцем сказала собі Надя. І поглянула. Зустріла його схвильований погляд і зрозуміла: він прийшов до неї. Це сказали його очі. Очі ж не вміють брехати. Серце забилося радісно й тривожно.
Вона бачила його скованість, ніяковість і розуміла, що йому нелегко. Зустрівши її погляд, зробив над собою зусилля, підійшов і глянув на книжку.
- Хороша?
- Так.
- Ви багато читаєте?
- Не дуже. У вільний час.
- Де ви вчилися?
- В загальній школі.
- Закінчили?
- Так... У цьому році.
Зітхнув. На чолі між крильми брів залягла глибока зморшка. Яка думка розчахнула надвоє силу тих крил?
- А я - в інтернаті. Тільки 5 років.
- Вчитеся у вечірній?
- Ні...
Хотіла запитати - чому? Але вчасно помітила, як загорілося в нього не тільки обличчя, але й вуха, і промовчала. Його ніяковість здивувала її і якось дивно насторожила: чим вона вразила його? Хотіла повернути розмову в інше русло і запитати, які книжки він читав. Та згадка про колишню розмову з подругами і про зойк Наталії (“Вони не вміють читати!”) знову зупинила Надію.
Наче вгадуючи думки, хлопець просто зізнався:
- Книжки люблю. Читаю, але ще багато слів не розумію.
Усміхнувшись, дістав з кишені невеличку записну книжку і подав Наді. Вона глянула - то був словник. Було там чимало слів, і всі вони мали пояснення - синоніми.
Це була нелегка, але вдячна робота, і вона схвально кивнула головою. Ця немудра розмова призвичаїла їх один до одного, згладила взаємну ніяковість. Встигли розпитати один одного про минуле, поділитися сьогочасним життям. І не зчулися, як впав вечір. Андрій першим помітив це. Встав і безцеремонно смикнув Бориса за рукав:
- Час вже йти.
За ворітьми попрощалися. До самого серця дістало тепло долоні друга.
Готуючи уроки, дівачата часто зверталися до Надії. Вона пояснювала задачі, правила, літературні твори. 12-річка вечірньої школи глухих працювала за 8-річною програмою загальної середньої школи.
- З тобою все зрозуміло, - зітхали дівчата, - а в школі... - і безнайдійно махали рукою.
- А що ж у школі? Мабуть, базікаєте на уроках, як за роботою, - закидала подругам жартома їх пристрасть до балачок.
- Таки базікаємо, щоб не заснути, - зло огризнулась Марійка, - Спробуй посидь на тих уроках!
- Але чому, дівчата?
- Тому, що більше половини вчителів нашої мови не знають і знати не хочуть. Кажуть, щоб ми читали з лиця. Спробуй прочитай у нього з лиця, коли він повернеться лицем до дошки, а до тебе чимось іншим і тарабанить... Відтарабанив і пішов, а ми з чим приходимо, із тим і додому йдемо...
- Не може бути! - Надію аж підкинуло те зізнання. - Чого ж ви мовчите?
- А що казати? Кому? - підвела від книжки голову Рая. - Міміка в школах заборонена. Формально вони праві. А учні тим часом, втративши надію здобути справжню освіту, кидають школу, тікають з уроків чи сяк-так переходять з класу до класу на зубрячці.
Надя сиділа приголомшена почутим. Більш за все вразила її страшна безплідність такого навчання: не розуміючи змісту, зазубрювати правила, формули, твори, просто слова, які, не маючи під собою опори осмислення, тут же вивітрюються з голови. Хто вигадав таку систему?
З зошитом в руках підійшла Марійка.
- Осенью - имя существительное?
- Прочитай усе речення, Марійко. Слова не можна відривати від тексту.
- Ось: “Осенью пионеры помогали колхозникам убирать урожай”.
- Які ж запитання можна поставити до цього слова? Подумай.
- "Когда?"...
- От бачиш! Хіба ж предмети відповідають на таке запитання?
- Ні... То що ж це?
- А які ти ще знаєш слова, що відповідають на таке запитання?
- Ну, вчера, завтра, потом... Наречие?!
- Наречие.
- Тобі треба бути вчителькою, Надю.
З такою силою було це сказано, що Надя зблідла: Марійка випадково сказала те, що давно вже заполонило її думки, її мрії.
“Дорога моя доню, - читала Надя листа матері, - якщо можна, візьми відпустку і приїдь додому хоч на тиждень. Мені дуже нездоровиться, і я хочу тебе побачити...”
Не могла стримати сліз, що горошинами падали на лист, бо знала, що про малу недугу мати їй не напише.
“Хочу побачити тебе...”
Приїду, мамо!
До профвідпустки їй залишилося чекати цілий місяць, але вигляд в неї був красномовніший за будь-які слова: її відпустили.
Яка ж вона довга-предовга, дорога додому! Усі її думки линули до матері. Як вона жила, як вона зимувала одна? Вони з Олею були помічниками в роботі, в домі, де все було так запущено без чоловічої хазяйської руки, але інколи мати раптово блідла і хваталась однією рукою за груди, а другою - за що могла, аби не впасти. Вони були поруч і хоч ліки - оту з дитинства знайому валер’янку - давали їй...
Не могли зарадити її горю, коли йшли дощі і хата текла та обвалювалася. Разом з матір’ю збирали увесь посуд, лізли на горище і підставляли під дірявий, мов решето, дах. Але вдома та на городі допомагали. А тепер...
- Зараз будуть Котюжани, - нахилився до неї провідник, якого вона попросила сказати їй, щоб не пропустила свою станцію. Схвильовано тріпнулося серце. Похапцем накинула жакет, взяла чемодан і вийшла в тамбур. Поїзд сповільнював хід. Далекими зірками замиготіли вогні станції. От вона і приїхала!
Тиха і тепла серпнева ніч прийняла Надю в свої обійми. Чекати на станції до ранку не хотіла. Трапилися подорожні до сусіднього села - з ними і пішла. Далі кілометрів чотири йшла полем одна. Було боязко, та думки її вже витали дома. І ось він перед нею - рідний дім, стареньке віконце, в яке стільки раз стукали, повертаючись від подруг чи з кіно... Бачить за ним таке рідне, невимовно змарніле лице, біжить до дверей і обіймає худенькі тремтячі плечі: - Мамо, не плач!..
Мамине здоров’я дуже вразило Надю. То ходить, робить усякі хатні справи - ніякі сили, ніякі вмовляння не могли примусити її лягти серед білого дня чи хоч посидіти спокійно. То присяде в такій знемозі, в тяжкому безсиллі, зблідне так, що здається, кровинки в ній не лишилося.
Надя була в повному розпачі: наближався час повернення на роботу, а вона не могла і подумати залишити маму одну. Як не ховалася з своєю тугою, не могла її сховати від матері.
- Про що задумалася, доню? - якось винно питала мати. - Скучно тобі зі мною?
- Ні, мамо! Думаю, як би знайти роботу поблизу, щоб бути при вас, або хоч часто навідуватися.
- Де ж ти знайдеш її, доню? - промінь надії оживив її змучене лице, і Надя бачила, як боїться вона повірити у можливість такого щастя.
- Напишу до Вінниці, мамо. Це обласний центр. Якщо в Харкові є аж три комбінати для глухих, то може в Вінниці є хоч один. 3-4 години їздити, це не дві доби. А може знайду окрему кімнату і заберу вас до себе.
- Ні, доню, з мене досить і того, що ти будеш приїжджати. В чужу хату помирати не піду, Надійко...
Того ж дня Надя написала листа до Вінниці. Довго-довго чекала відповіді, пропустила час повернення на роботу, та так і не дочекалася. А мама... Де бралися сили в неї? Збирала їх по зернині, аби не тьмарити доньці життя... Запевнила, що напише, коли буде гірше, і вона повернеться додому назавжди. А тим часом може буде лист з Вінниці...
- Бережи себе, мамо! Пиши мені тільки правду.
- Добре, доню, - силувалася усміхнутися мати. І таки усміхнулася. - Не сумуй, Надю, поруч люди, сусіди. А там може переїдеш у Вінницю...
Життя людини - то надія. І добре, що вона ніколи не покидає людину.
Старенький дідусь, який їздив на станцію з поштою, квапив їх. Востаннє поцілувала маму і тьотю Ганю, з якої взяла слово, щоб вона сповістила, якщо мамі буде погано, і скочила на візок.
Повернулася на роботу з тяжким почуттям тривоги, яке нічим не могла заглушити. Вдруге, вже з Харкова, написала у Вінницю, розповіла про свою біду і стала чекати відповіді.
Якось поверталась додому, дуже припізнилась. Година була рання, але ж восени 6 годин - то вечір, а 8 - ніч. Йшла сама: дівчата з роботи пішли прямо до школи. Поклавшись на ранню годину, пішла прямо через залізничний вузол, попід мостом.
І не зчулася, як перед нею виросла чоловіча постать. Повертати назад було вже пізно. Він йшов і простягав до неї руки, наче безмежно радів, що зустрів її серед оцих товстих похмурих колонад, які підпирали громаддя мосту.
І раптом шалено заколотилося серце - Андрій! Це був він. Після її повернення вони зустрілися вперше. Хоч і дружили вже півроку і бачилися часто, та жодного слова, яке б виходило за грані дружби, не було між ними сказано. І бачилися вони майже виключно на людях. Хіба що погляди могли видавати їхні почуття...
Тепер він стояв перед нею з простягнутими руками, невимовно схвильований, щасливий і - рідний до болю.
- Надійко! - не почула, а вгадала і ступила назустріч, якось підсвідомо простягнувши руки, як і він.
Він взяв їх ніжно-ніжно і тихо, ніби боячись образити її різким жестом, притягнув до себе. Обома долонями підвів її лице і жадібно дивився. Вона теж. Перед великим бажанням бачити рідне лице відступив дівочий сором. Бачила його тепер так близько, як ніколи в житті, бачила в повному розумінні слова, і хотіла запам’ятати кожну рису обличчя.
Не думала, чи добре це, чи ні - була просто собою. Все ближче і ближче кохане лице. Його вуста торкаються її очей, чола, щік. Ті поцілунки такі ніжні, що на очах її виступають сльози. Він помітив їх - відхилився. Збліднувши, з мукою дивиться в її очі:
- Ти плачеш?
- Я дуже люблю тебе...
Тоді припадає до її вуст.
Прямо над їх головами виростає скажене ревисько, і поруч, дико гуркочучи, проноситься поїзд. Той тарарам повертає їм пам’ять і владу над собою. Усміхнувшись, взялись за руки і пішли.
Того вечора, вперше за весь час їх співжиття з дівчатами, не Надійка відчинила подругам, а подруги - Надійці.
Мрія про навчання не вгасала. Працюючи, не знаючи ще нічого певного, Надя готувалася до вступних іспитів.
І її підготовка виходила далеко за рамки шкільної програми. Знала, що право на навчання мусить не лише одержати, а й відстояти його, щоб розвіяти вікову недовіру до здібностей, до інтелекту глухої людини. Її листи у вузи поверталися з відмовою, а вона писала знову і знову. За рік їх прийшло біля сотні. Відмовили їй і всі педагогічні інститути. Навіть її подруги втратили терпіння і казали, що в неї, мабуть, не всі вдома, що вона пише всюди, і плаче над кожним конвертом.
- Кожен лист із штампом буду знищувати, коли побачу його раніше за тебе, - розлютилася Рая, коли подруга, повернувшись з роботи, прочитала чергову відмову і сиділа на своїй койці, тупо дивлячись у долівку. І видно було, що так і робитиме.
Надя старалася потрапити додому раніше за всіх, особливо, коли знала, що хтось з них збирається не до школи, а додому.
На цей раз листа із штампом Міністерства освіти принесла хазяйка. Наче поринаючи в холодну воду, Надя відкрила його і прочитала. На її запит, чи може людина, позбавлена слуху, працювати вчителем у спеціальній школі, їй відповідали, що може. В школах-інтернатах - у старших класах (у молодших - потрібно чути, там ведеться постановка звуків). А у вечірній школі - без обмежень. Учителів-сурдопедагогів готують дефектологічні факультети, які є в Київському та Московському педінститутах.
Бідна людська мова - вона не має такого слова, яким можна було б висловити безмежну радість Наді. Ледве дочекалася вечора, щоб поділитися своєю радістю з Андрієм. Дружили вже рік. Після тієї пам’ятної зустрічі і признання, рідко коли не бачилися більше, як 2-3 дні. Несли одне одному все, чим жили, і те взаємне довір’я особливо ріднило їх. Але це не заважало їм сперечатися з усією відвертістю і впертістю молодості.

Однією з причин їхніх суперечок з Андрієм, часом дуже болючих, була її мрія про навчання. Він по-справжньому глибоко переживав за неї, бачачи, як одна по одній згасають надії, - ранять душу, отруюють життя.
Палко просив:
- Облиш, кохана! Інститут - це ще 4-5 років тяжкої праці. Подумай, який непомірний тягар ляже на твої очі. Я боюсь за тебе!
Відмовчувалась - не вміла пояснити, що тій мрії підкорила все свідоме життя, вже так багато віддала їй, так зрослася з нею, що вже не могла відступити, зректися.
- Хіба щастя - лише в інституті? Скільки чудових людей не закінчували ніяких інститутів, а мали в житті і славу, і щастя...
Його очі дивилися на подругу благально і гнівно.
- Мені не треба слави, Андрію, а щастя, мабуть, у кожного своє. І я просто не вірю в щастя без того, про що мрію зараз...
- Ти не любиш мене! - кидав жорстоко. - Станеш студенткою і забудеш мене... Коли люблять - забувають про все!
- Андрію! Навіщо ти так... Чи я заслужила такий докір? І неправда: коли люблять - пам’ятають про все. А хіба на цій роботі я не гублю зір, Андрію?
Останні її слова збентежили його: він не раз бачив, які червоні були в неї очі після роботи, сам не раз говорив про це.
- Давай одружимось, Надійко. Років на два даси перепочинок очам - я один працюватиму.
- А як же інститут, Андрію?
- Знову! Та добре вже: як допустять тебе - поїдеш... не буду тримати.
Вона бачила його досаду, і серце точила незрозуміла тривога.
- А як же люди через роки проносять кохання і вірність? Невже чотири роки - це так багато? Мені сімнадцять, а тобі двадцятий... Будемо листуватися, зможемо і зустрічатися не раз.
Пристрасно хотілося, щоб зрозуміли її, щоб вони знайшли спільну мову. Зважувала його слова, шукала в них правди - і не знаходила. Вона не боялася розлуки і випробування часом: вірила в його почуття і вірила в своє. Привид розлуки пригнічував її лише тим, що довго не бачитиме його. Але й це залежало від них.
Стомлені суперечкою, іноді холодно прощалися і розходилися насуплені, щоб через день-два, випромінюючи очима радість і щастя, зустрітися знову... А іноді, ледь торкнувшись наболілого місця, підсвідомо обминали його.
Сьогодні ж вся вона світилася радістю, ще здалеку простягнула руки і, наче після довгої розлуки, зустріла, нарешті, своє щастя.
- Яка ти сьогодні гарна, Надійко! - вирвалося в нього щиро. - Що це з тобою?
- Андрію, прочитай, - подала йому листа. Прочитав його і мовчки вернув подрузі.
Надя зітхнула - він не поділяв її радості.
- Поїдеш?
- Поки лише подам документи. А допустять - поїду.
Нерозділена радість оберталася болем.
- Щасливої дороги...
- Спасибі на доброму слові.
- От і все! - Все? - не зрозуміла його слів.
- От і все наше кохання, - махнув рукою з таким болісним розчаруванням, що зміст слів не залишав уже ніякого сумніву.
- Андрію, невже не віриш? - голос її закипав сльозами. - Ти хочеш, щоб я залишилася?
- Я хочу, щоб ми одружилися. А тоді поїдеш. Я буду спокійний за тебе. Ти теж...
- Що дасть нам той спокій? Шлюбне свідоцтво? Без нього люди проживають вік і мають щастя і спокій, а ті, що мають його, часом через тиждень розлітаються.
- Спільне життя, Надійко! Я вірю, що воно єднає людей назавжди...
Як то було сказано! Біль і радість, гордість і рішучість пронизували всі його докази. Почуття, сильніше за її волю, затуманило розум.
- Андрію! - торкнулася його руки, вкладаючи в той жест всю силу почуття і чистоту юності, а коли глянув на неї, з тривожною радістю закінчила. - Згода, рідний.
Руки коханого, втративши контроль над своєю силою, стиснули її в обіймах.
- Моя?!
- Твоя...
Щастя і біль. Біль і щастя.
Скільки думок - зляканих, бентежних і все-таки щасливих, було передумано в ту ніч, за якою мало початися для неї зовсім інше життя!
Домовилися, що завтра, в суботу, Андрій приїде за нею, і поведе її до себе - познайомить зі своєю матір’ю, а тоді розпишуться.
Він жив з матір’ю тут же, на Холодній Горі. Батько помер шість років тому. Два старші брати були вже одружені і жили один у Кривому Розі, другий - у Мурманську.
Пробувала уявити собі зустріч з його матір’ю - і не могла. Їй дуже-дуже хотілося знайти в ній рідну людину. Яка вона? Ким вони будуть? Дочкою і матір’ю чи невісткою і свекрухою, про яких споконвіку ходять по землі такі страшні пісні і легенди?
Та замість матері Андрія бачила свою рідну: змарніле обличчя, худеньку постать, спрацьовані руки, привітний погляд сірих очей... Коли б вона хоч раз глянула на неї так, як рідна мати! Завтра вже вставало перед нею в сірих обрисах світанку, коли вона, змучена думками, задрімала.
Прокинулась від першого ж стуку. Дівчата вже вдягалися і снідали, збираючись на роботу. Вона теж кинулася, але згадала, що сьогодні вільна, і почервоніла, пригадавши, як напередодні просила майстра дати їй відпустку на один день.
- Для чого? - запитав суворо, не дивлячись на неї: оглядав станок.
Вона не приготувала відповіді і зараз не знала, що відповісти на таке звичайне запитання. Мовчала, відчуваючи, що лице в неї горить. На щастя, перед нею стояла хороша людина: здивований її мовчанкою, майстер глянув на дівчину і кивнув головою на знак згоди, ледь примруживши очі з невимовною лукавістю...
- Надю, ти що, забула: хто не працює, той не їсть? Вставай, ледащо!
- Не чекай, Раю: я відпросилась на сьогодні. Потім розкажу. Ні, ні, все гаразд, - заспокоїла подругу, помітивши її тривогу.
Зоставшись одна, витягла свою скриньку і дістала з неї своє єдине святкове вбрання - штапельну сукню в білу і синю риску з білим коміром і білими гудзиками. Дбайливо випрасувала її, вмилася, заплела коси, по-школярському пов’язала банти, хоч подруги не раз уже радили обрізати оті мишачі хвости. Вдягнулася і підійшла до дзеркала, ніколи не дивилася на себе так ревниво, як зараз: сьогодні їй дуже хотілося бути гарною. Але звідти глянули на неї широко відкриті очі - не сині і не карі, а просто зелені, звичайнісіньке кругле обличчя з світлими бровами, з безсоромними веснянками, які повилазили всі до однієї, бо саме почався квітень...
Подивилася на годинник, який без кінця “крокував” на стіні й ніяк не міг зрушити з місця - він показував десяту годину.
Можна йти. Андрій вже, мабуть, чекає її. У дворі віддала господарці ключі.
- Куди це ти, Надю? - окинула дівчину поглядом здивовано і любовно.
Замість відповіді поривчасто поцілувала і щезла з її очей.
Коли глянула на друга - зупинилася: так вразила її його блідість, пригніченість.
- Андрію, милий, що сталося?!
- Нічого, Надійко, - хотів посміхнутися, але усміх вийшов силуваний, неприродний, а тому ще страшніший, ніж ота пригніченість, що скувала його всього.
Куди подівся ще вчорашній Андрій - палкий, веселий, щасливий її несподіваною згодою?
- Кажи правду, яка б не була, - вона стала перед ним, загородивши дорогу і дивилася на нього, серцем відчуваючи нещастя.
Болісно зламалися брови: говорив уривчасто, наче видушував з себе слова:
- Вчора і сьогодні, Надійко, мав тяжку розмову з матір’ю. Вона й чути не хоче, щоб я одружився з глухою дівчиною. Вона не хоче її бачити в своєму домі. Сказала, якщо одружуся з нею, нехай веду, куди хочу, тільки не до неї, бо вона не хоче на старості бути посміховищем... Та хіба все розкажеш? - стомлено провів рукою по чолі.
От воно - нещастя! Могла чекати, що зустрінуть її холодно, в найгіршому випадку- що прийдеться не до душі. Тут же їй закреслювали саму можливість увійти в сім’ю, навіть не глянувши, що ж вона за людина. Через її біду. І говорила це мати, сина якої спіткало в житті таке ж безталання.
І Надія розгубилася. Стояла перед коханим і чекала, що скаже він сам. Але він мовчав. Могутньою хвилею піднімалася в ній ображена людська гідність за себе, за кохану людину, вертала їй душевні сили.
Чому вони повинні дивитися на матір? Вони, молоді, здорові, обоє працюють. Мати не хоче бачити їх у своєму домі - підуть у чужий, знайдуть квартиру. Мине час, і мати зрозуміє, що калічити їх життя вона не має права. У них ще буде і радість, і щастя, невід’ємні від щастя матері, але зараз треба відстояти його, не загубити.
- Не сумуй, Андрію! Мати - стара людина, вона по-іншому дивиться на життя. По-своєму хоче тобі щастя. Не ображайся на неї. Ти ж ніколи не говорив їй, що в тебе є дівчина, хто вона і яка. Ти з’явився зі своєю новиною, як цвіркун з трави, і хочеш, щоб мати зустріла твою наречену з розкритими обіймами... Хіба ми не можемо почекати, своїм життям заслужити її повагу і принести їй спокій і щастя? Коли ж ні - знайдемо квартиру.
З надією чекала його відповіді: на душі було тяжко. Зараз випростається гордо, усміхнеться щиро, як завжди, і скаже: “Все буде добре, Надійко! В нас же 4 руки, наша молодість і кохання - найбільше на світі багатство!”
Але він все мовчав і мовчав. Стояв похнюпившись і водив носком черевика по піску... Страшний холод стиснув лещатами серце Надії, рука її потягнулася до горла і здавила його:
- Андрію! - покликала здавлено: невже він не гляне на неї зараз, в цю страшну хвилину?
Не глянув - так само гортав пісок.
“Зараз сяде і почне ліпити пиріжки з нього”, - мов батіг, полоснула її думка.
Не прощаючись, не підходячи до нього, пішла. Догнав її і, наче вибачаючись, заспішив:
- Я ще поговорю з нею, Надійко. Зараз нам не треба до неї йти, розумієш...
- Розумію. Прощавай! - пішла швидко, не оглядаючись, щоб не догнав знову, щоб не бачити його обличчя. Тікала від нього і не могла втекти. Бо воно весь час стояло перед очима: рідне, кохане і... роздавлене.
До зупинки підходив трамвай. Не глянувши, куди він їде, скочила на підніжку, зайшла у вагон і стала на площадці обличчям до вікна, щоб його не бачили люди. Отак до ночі і їздила з кінця в кінець, аж поки стурбована кондуктор не запитала, де їй треба зійти.
Горе своє переживала мовчазно, ні з ким не ділилася ним. Життя привчило до стриманості в біді. Подруги делікатно не торкалися її горя, і Надя була глибоко вдячна їм за людяність і такт, якого часом так бракує освіченим, культурним людям. Життя її зосередилося на чеканні відповіді з Вінниці. І вона прийшла.
Повернувшись з роботи, побачила на своїй тумбочці два листи: від матері і з Вінниці.
З Він¬ниці її коротко повідомляли, що для працевлаштування необхідно особисто приїхати до них, маючи при собі всі необхідні документи. А мати, як завжди, про себе писала скупо, розпитувала про неї, раділа, що Оля вже закінчує інститут і бере направлення на роботу в рідне село. Просила Надю не турбуватися про неї, не спішити зі звільненням. Бо хто знає, чи знайде вона у Вінниці роботу, посильну своєму здоров’ю. Хоч як заспокоювала її мати, Надя по зміненому почерку (мабуть, тремтять руки), по частих пропусках літер, слів, цілих сполучень бачила, як швидко здає її здоров’я.
Не знала, не уявляла мама, як чекала вона відповіді з Вінниці, яким порятунком вона для неї стала. Страшно, коли смерть забирає від нас дорогу людину. Але вона безсила забрати в нас світлу пам’ять про неї: хоча нема вже людини, але вона поруч, з нами. Страшніше, коли спіткає підлість: людина є, вона поруч, але для вас її вже немає, і ніколи не буде. Підлість не має відваги, боїться відвертості, боїться людей. Найкращий вихід для неї скрізь і завжди - щоб усе закінчувалося тихо і мирно, щоб сміття залишалося під припічком, прикрите від людського ока заслінкою.
Для наших очей вона має всі наряди людяності, коли їй треба надіти на себе личину справедливості, чесності, доброзичливості, турботливості. Роками йдеш з нею поруч, не помічаючи її страшного зміїного жала. Лише в тяжку годину, прищемлене життям, неждано-негадано вилазить воно з-під будь-якої личини і являє світові всю свою мерзенність.
Скільки прекрасного гинуло саме через підлість і скільки ще загине, поки люди навчаться розпізнавати її і вчасно знешкоджувати. Зіткнувшись з нею, слабодухі втрачають віру в людяність і гинуть, коли їх вчасно нікому підтримати. Люди мужні самі знаходять сили вирвати з своєї душі жало підлості.
Зі світлим почуттям великої вдячності покидала Надя Харків - місто, яке вперше в житті замінило їй теплоту матері і рідного дому, де знайшла чудових подруг - людей спільної долі, пізнала радість першого кохання і гіркоту його втрати.
Стояла в тамбурі біля відкритих дверей поодаль від кондуктора-провідника і прощалася з містом поглядом, душею.
Поїзд поминув останні привокзальні будівлі й виїхав на широке ніжно-зелене роздолля ланів і лісів, де вільним вітром-легінем гуляв веселий квітень. Ось він влетів у відкриті двері, зірвав, пустуючи, з її голови косинку, щось шепнув на вухо, не підозрюючи, що дівчина його не чує - і подався далі...
Прощавай, Харкове!
Прощавай, юносте!

Далі буде.