 Глухота неодмінно обумовлює німоту. Глуха дитина самостійно оволодіти звуковою мовою не в змозі. Не володіючи ж таким засобом спілкування, вона не може бути повноцінним членом соціальної групи чи колективу. Навіть мала дитина в дворі серед дітей не може гратися з ними - оскільки цьому заважає відсутність спільного засобу спілкування, який був би між цією дитиною і іншими дітьми. В кінцевому рахунку це обумовлює значне її відставання як в психічному, так і в інтелектуальному розвитку. Спеціально організоване навчання (скільки б ми не говорили про його плюси і мінуси) глухих дітей звуковій словесній мові є визначальним фактором в компенсації її недоліків. Це те, про що говорив у свій час Л.С.Виготський. Він вважав, що компенсувати недолік глухого медико-біологічними засобами неможливо. Це можна зробити тільки використовуючи соціальні фактори, і основним таким соціальним фактором є спеціально організоване навчання, зокрема, навчання звукової сло¬весної мови. В процесі оволодіння глухими дітьми звуковою словесною мовою як засобом спілкування відбуваються істотні зміни в усій їх психічній діяльності, особливо в розвитку процесів мислен¬ня, пам'яті, уяви тощо.
Проблема включення глухих осіб в соціальне середовище, тобто інтеграція їх в соціальне середовище, була поставлена як важливе практичне завдання ще на початку XIX століття. Вперше вона була поставлена в Англії в 1819 році.
В 1825 році ця ж ідея щодо інтеграції глухих в колектив чуючих була знову описана в роботі Даніеля. І, нарешті, в 1829 році відомий німецький сурдопедагог Гразер дав найбільш обгрунтовану теорію спільного навчання глухих і нормально чуючих людей. Тоді ж, в Пруссії, міністерським наказом від 14 травня 1828 року при багатьох семінаріях, які готували вчителів для початкової школи, були організовані невеличкі школи для глухонімих, на 20-30 дітей. Ці школи організовувались як база для тих семінаристів, що готувалися стати вчителями початкових класів масової школи, щоб вони знали особливості глухонімих дітей і, хоч би в загальних рисах, специфіку їх навчання і виховання. Передбачалося окремих глухонімих включати у клас чуючих розмовляючих дітей, щоб там здійснювалося їх навчання. Фрідріх Морис Гіль - німецький сурдопедагог - такою школою керував близько 30 років і чимало зробив у цьому плані, але з часом ідеї Гразера були забуті; вони не прижились.
В середині XIX століття знову оживає ця ідея у Франції. Ініціатором її тут був головний лікар Паризького національного інституту глухонімих Бланше, який організував навчання окремих глухонімих дітей у народних школах. Вперше він організував таке навчання в 1836 році. Далі ця справа поширювалася. І вже в 1847 році Бланше писав, що вони зуміли організувати індивідуальне навчання глухих разом з чуючими в 10 школах. Здавалося, досвід розвивається, поширюється, в кінцевому рахунку міністр внутрішніх справ (а школи глухих в той час у Франції були в розпорядженні Міністерства внутрішніх справ) у 1859 році звернувся з спеціальним циркуляром до усіх генеральних рад, в якому дав позитивну оцінку досвіду Бланше і рекомендував використовувати цей досвід. Причому цей циркуляр був досить широкий. Він на декількох сторінках давав характеристику експерименту Бланше у тих 10-ти школах, де навчались окремі глухі. І, здавалось, що справа йде впевнено, надійно. В цей час Паризький інститут глухонімих відвідав, але не просто відвідав, а мав тривале наукове відрядження в цей інститут, директор Петербурзького училища глухонімих Я.Т.Спешнєв. Він детально вивчав досвід Бланше і був за¬ворожений ним, повністю схвалював його. Повернувшись з відрядження, він опублікував звіт у вигляді книжки на 100 сторінок. Але сам Я.Т.Спешнєв через півроку після відрядження помер (на 45 році життя). Він був талановитим директором, прекрасним організатором навчання і виховання глухонімих дітей, але досвід Бланше він так і не встиг реалізувати.
 З часом навчання глухих в народних училищах, не одержавши свого розвитку, припинилось, але сама ідея не зникла. Вона продовжувала існувати і пізніше. Так, директор Петербурзького училища глухонімих на початку 20 століття відомий сурдопедагог П.Д.Єнько у 1903 і в 1910 роках на Всеросійських з'їздах сурдопедагогів знову піднімав питання про навчання глухонімих в народних училищах разом з чуючими. Ця ідея була піднята і в наш час у радянській школі, коли в 1930 році був прийнятий закон про запровадження загального обов'язкового початкового навчання в Україні. Щоб прискорити реалізацію цього закону щодо глухонімих, було прийняте рішення створювати окремі класи для глухонімих при масових школах. В Україні в 1930 році при 4-ох школах такі класи були організовані, але вони проіснували лише рік-два і припинили своє існування. Вони були приєднані або до шкіл глухих, або просто розпались.
Ця ідея стає актуальною і в наш час. По суті, на всіх міжнародних конгресах сурдопедагогів і Всесвітньої Федерації глухих, які проводяться через кожні 4 роки, ставиться питання про навчання глухонімих в народних школах разом з чуючими і розмовляючими. У більшості країн світу зараз є досить розгорнуте індивідуально-групове навчання глухонімих з чуючими. Воно поширене в США, Англії, Канаді, Японії та інших країнах світу. В цих державах є і спеціальні школи для глухих дітей. Але значна кількість дітей йде на навчання в масові школи. В Едмонтоні є дві спеціальні школи, одна справді спеціальна школа для глухонімих. Це школа, подібна до наших шкіл, а може ще й гірша багатьох наших шкіл для глухих дітей. Гірша в якому розумінні? В тому, що працює багато перекладачів. Завуч сама глуха, вона без перекладача кроку не може ступити. І все ж учні тут дуже недосконало володіють звуковою словесною мовою. Завуч запитувала, а як у нас ставляться до того, щоб вчителями в школах глухонімих були глухонімі? Чи є у нас такі випадки? Ми відповіли, що в нас є поодинокі випадки, хоча все-таки в багатьох відношеннях навряд чи можна вважати ідеальним глухого вчителя для на¬вчання глухонімих в дитячому садку, коли йде постановка звуків і формування усної мови. Подібна ситуація була в середині XIX століття, коли І.К.Арнольд індивідуально навчав глухонімих після того, як він закінчив в Берліні спецшколу, а потім Дрезденську художню академію. Це був високоосвічений грамотний чоловік, прекрасний художник. Його картини і зараз є в музеях, але він все-таки вирішив займатися навчанням і вихованням глухонімих. Він звертався до директора Петербурзького училища глухонімих В.І.Флері з пропозицією поділити функції: школа В.І.Флері навчає дітей шкільного віку, а він - дошкільного. В.І.Флері категорично відмовився від цього. Він вважав неможливим, щоб глухий вчитель був добрим сурдопедагогом для дошкільнят.
І.К.Арнольд переїхав у Москву і там організував училище для глухонімих. Грошей своїх у нього не було, і він на кошти відомого мецената П.М.Третьякова, що організував галерею свого імені, утримував училище. Воно до революції 1917 року так і називалося - Московське Арнольдо-Третьяковське училище глухонімих. Безперечно, з глухонімої людини може бути хороший педагог. Є педагогічні таланти і серед глухонімих. Але звичайно виховувати із глухонімих сурдопедагогів мож¬на лише за певних умов.
Проблема інтеграції глухих, безперечно, важлива і актуальна і не зникне ніколи. Треба лише шукати розумні шляхи. І 20, і 30 років тому у нас в Києві були непоодинокі випадки, коли глухонімі діти навчалися в масових школах і закінчували їх навіть з золотими медалями, а потім успішно працювали. Інша справа, як організувати цю роботу так, щоб вона справді дала позитивні результати.
Ярмаченко М.Д.,доктор педагогічних наук, професор, академік Академії педагогічних наук України (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)
|
