У статті розглядаються основні вимоги до фахової компетенції вчителів предмету “Українська жестова мова”, який запроваджено у загальноосвітніх спеціальних школах для дітей глухих та зі зниженим слухом відповідно до Наказу МОН № 852 від 11 вересня 2009 року.
Перш за все, йдеться про вимогу стосовно викладання жестової мови вчителем, який є носієм УЖМ. Такою апріорі є нечуюча особа, для якої жестова мова є рідною.
Розглядаються такі важливі критерії фаховості вчителів української жестової мови, як наявність вищої освіти, володіння методиками викладання і, найголовніше, – досконале знання УЖМ.

Постановка проблеми: У зв’язку із запровадженням у спеціальних загальноосвітніх школах для дітей глухих та зі зниженим слухом навчального предмету “Українська жестова мова” та внесення змін до Типових навчальних планів спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів відповідно до наказу МОН № 852 гостро постало питання з підготовки кадрів, які викладатимуть новий навчальний предмет, і визначення критеріїв, за якими визначатиметься їх фахова компетенція. Спроба акумулювати всі вимоги, які постають перед вчителями нового навчального предмета, тісно пов’язана з викладенням існуючих поглядів на роль нечуючого педагога у навчальному процесі шкіл для дітей глухих та зі зниженим слухом. Попри всі проблеми, які існують у цій справі, саме нечуючі носії жестової мови мають грати провідну роль у викладанні цього предмета і впровадженні концепції “дві мови – дві культури” (білінгвального навчання).
Запровадження у спеціальних загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) для дітей глухих та зі зниженим слухом навчального предмета “Українська жестова мова” та внесення змін до Типових навчальних планів спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів, відповідно до Наказу МОН № 852 від 11 вересня 2009 р., безумовно, стало історичною подією для усієї спільноти глухих України і поставило нашу державу на рівень з іншими цивілізованими державами світу, де вже зроблено цей важливий для нечуючих громадян крок.
Однак цей крок – це й початок нового, надзвичайно відповідального етапу діяльності всіх, хто доклав чимало зусиль для того, щоб цей наказ побачив світ: МОН, УТОГ, НАПН Інституту спеціальної педагогіки, Об’єднання нечуючих педагогів та інших організацій, яким не байдужа доля нечуючих людей і стан спеціальної освіти в Україні.
Уся ця робота тісно пов’язана з подальшою підготовкою кадрів, які викладатимуть новий навчальний предмет. На сьогоднішній день, на жаль, ми не можемо похвалитися тим, що все зроблено у цьому напрямку роботи.
Певні здобутки є: з березня 2006 р. по лютий 2009 р. проведено 11 курсів вивчення УЖМ, з них: на базі Центрального Інституту післядипломної педагогічної освіти – 6 і 5 – безпосередньо в шкільних навчальних закладах, а саме: Житомирській, Полтавській, Хмельницькій, Одеській № 91 загальноосвітніх школах-інтернатах для осіб з порушеннями слуху.
Безумовно, перш ніж вимагати відповідної фаховості від учителів, необхідно визначитись, якими ж основними компетенціями має володіти педагог, який викладатиме українську жестову мову. Адже, крім загальновідомого поняття “фахова компетенція”, що у словниках трактується як “освічений, авторитетний у якійсь сфері діяльності”, вчитель, який викладатиме УЖМ, має вирішувати й ряд специфічних завдань.
Хочу звернути увагу на базові вимоги до вчителя УЖМ.
Перша вимога передбачає, що вчитель має бути носієм жестової мови. Взявши за основу наукове тлумачення цього терміну (носій мови – представник мовної спільноти, що володіє нормами мови, який активно використовує дану мову (що звичайно є для нього рідною) в різних побутових, соціокультурних, професійних сферах спілкування) і перефразувавши його у відповідності з вимогами, які висуваються до вчителя УЖМ, отримаємо наступне визначення:
Носій жестової мови – представник спільноти глухих, що володіє нормами жестової мови, який активно використовує дану мову (що звичайно є для нього рідною) в різних побутових, соціокультурних, професійних сферах спілкування.
Стосовно терміну “рідна мова”, слід зазначити, що це – одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології.
Існують різні, часом суперечливі трактування терміну “рідна мова”. Згідно з однією з концепцій (В.І.Бєліков і Л.П.Крисін, Д.Кристал, Д.С.Ушаков), рідна мова – це мова, яку людина засвоює з раннього дитинства без спеціального навчання, перебуваючи у відповідному мовному середовищі (перша мова). Дитина може засвоїти з раннього дитинства тією чи іншою мірою і декілька мов, проте такі випадки не є частими. Мова, засвоєна в ході спеціального навчання або в мовному середовищі у більш старшому віці, називається другою мовою (їх також може бути декілька).
Ряд авторів проводить розмежування між рідним і першою мовою, стверджуючи, що зустрічаються випадки, коли рідна мова людини змінюється протягом життя. У навчальному посібнику з соціолінгвістики (Н.Б.Вахтин, Е.В.Головко) спеціально підкреслюється, що “материнська мова – не обов'язково рідна, рідна мова – не обов'язково перша”.
За іншою концепції рідна мова ототожнюється з мовою, на якій людина мислить без додаткового самоконтролю, за допомогою якої легко і природно висловлює свої думки в усній та письмовій формі та якою людина “володіє з максимальною глибиною і повнотою, на якій легше, швидше і простіше їй мислиться, яка є для неї найбільш звичною і зручною формою вираження думки та мовного спілкування” (основна або функціонально перша мова).
Ряд авторів вважає, навпаки, що поняття рідної і функціонально першої мови не рівнозначні. У соціолінгвістичних роботах підкреслюються недоліки ідентифікації поняття “рідна мова” небажаними особами на основі тієї чи іншої компетенції, оскільки нерідкі випадки, коли двомовні люди краще знають одну мову (на якій здобули освіту), однак відчувають більш міцну афективну прихильність до іншої, яку і називають рідною.
За іншою концепцією, рідною мовою визнається мова народу чи національності, до якої належить людина, мова, що зв'язує її з попередніми поколіннями, його духовними надбаннями, що служить фундаментом етнічної та національної самоідентифікації.
Етнічне тлумачення терміну “рідна мова” також відкидається деякими авторами. Автори підручника “Соціолінгвістика” В.І.Бєліков і Л.П.Крисін відрізняють поняття рідної мови від даного поняття, яке вони називають етнічна мова. Рідна мова може відповідати національності, але може і не збігатися з нею (нерідке явище, особливо в умовах глобальних міграційних процесів, характерних для XX ст.). Лише сама людина визначає, яка мова для неї рідна.
Поза всяким сумнівом, саме нечуючий вчитель – носій УМЖ, зможе забезпечити двостороннє спілкування з дітьми, які мають порушення слуху. У сприйманні і розумінні учнів, а також у передачі інформації він дуже часто виявляється більш ефективним, ніж чуючий педагог. Глухі вчителі, для яких жестова мова є рідною, також забезпечують важливу мовну модель для нечуючих учнів та студентів, включаючи прямий доступ до мови та інформації через УЖМ.
Нечуючі педагоги не лише чудово розуміють і сприймають мотивацію глухих і слабочуючих дітей у навчанні, але вони також створюють позитивну перспективу стосовно післяшкільного життя учнів. Тому вони, маючи безпосереднє розуміння потреб і світогляду глухих дітей, володіють унікальною здатністю відповідно і будувати, і проводити процес навчання. Їм не потрібне довготривале вивчення психології глухих та особливостей методики їх навчання. Вже те, що і учні, й учителі будують між собою відносини через "сенс спільного буття", спричиняє позитивний вплив на навчальний процес.
Не слід також забувати, що нечуючі вчителі та інші глухі професіонали забезпечують дуже затребувані рольові моделі для учнів з порушеннями слуху, які досить часто мають прямі й опосередковані натяки в “чуючому” світі про свою меншовартість, спричинену глухотою, хоча кількість успішних дорослих з порушеннями слуху постійно зростає. Глухі діти потребують тісної і постійної взаємодії із нечуючими вчителями для того, щоб вселити надію, впевненість у власних силах та націлити на постановку реальних і досяжних цілей на їх власне майбутнє.
Передбачаючи запитання, які можуть виникнути, слід одразу ж внести ясність у те, чи може викладати УЖМ чуючий педагог, для якого УЖМ є рідною як для вихідця з родини нечучих батьків.
Звичайно, за даних обставин, коли не можна похвалитися наявністю достатньої кількості висококваліфікованих викладачів УЖМ, такий варіант прийнятний, але враховуючи міжнародну практику, перевагу необхідно надавати саме нечуючим носіям жестової мови.
Беззаперечно, не будь-який носій УЖМ має право прийти до класу і викладати. Це має бути особа з вищою (або хоча б середньою спеціальною) педагогічною освітою, яка достеменно знає структуру уроку, володіє методиками його проведення тощо. Це є другою важливою вимогою.
Велике значення для фахової компетенції має наявність вищої (середньої спеціальної) педагогічної освіти, оскільки предмет УЖМ є навчальним предметом, у ході вивчення якого вирішується ряд педагогічних завдань, і вчитель має досконало володіти методиками викладання, вміти оцінити реальні навчальні можливості учня, визначити тип уроку у відповідності з поставленими завданнями і змістом навчального матеріалу, обґрунтувати відбір його змісту і оптимальність обраних методів і прийомів навчання тощо.
Саме тому велике значення має досконале володіння ним методикою викладання предмета, знання міжпредметних зв’язків у межах шкільної програми. Разом з тим слід зазначити, що предмет УМЖ не має на меті дублювати інші навчальні предмети і слугувати виключно для закріплення знань, які подаються на інших уроках.
Предметом УЖМ є саме українська жестова мова і тільки той вчитель, який знає цей предмет, здатен відійти від нав’язаного погляду на УЖМ як допоміжну дисципліну. Безумовно, міжпредметний зв’язок має бути, але не підміняти собою зміст і мету самостійного предмета “Українська жестова мова”.
Позаяк предмет УЖМ тісно пов'язаний з такими новими для нас, але безумовно необхідними у шкільній програмі шкіл для дітей з порушеннями слуху, предметами як історія і культура глухих тощо, учитель, який викладатиме українську жестову мову, має вільно володіти такою інформацією (у рамках впровадження педагогічного підходу “Дві мови – дві культур”). Без любові і шанобливого ставлення до спільноти нечуючих – як у цілому, так і до кожної глухої людини зокрема – неможливо собі уявити вчителя, який викладатиме УЖМ. Це й є третя базова вимога до вчителя української жестової мови.
Переходячи безпосередньо до критеріїв фаховості викладачів УЖМ, слід зазначити, що в їх основі лежать відповідні критерії щодо перекладачів жестової мови, які вже застосовуються в УТОГ при визначенні рівня їх фахової підготовки.
Проте, на відміну від перекладачів, до компетенції вчителів УЖМ, у першу чергу, має входити досконале знання мовознавчих особливостей жестової мови, її жестових одиниць з усіх розділів жестової лексики і володіння семантичними, морфологічними, синтаксичними і кінетичними особливостями жестової мови.
Важливим показником є комунікативна компетенція із застосуванням УЖМ, яка передбачає не лише формування таких особистісних якостей як щирість і відкритість у спілкуванні з нечуючими людьми, а й розвиток у учнів цих якостей і практичних умінь вирішувати комунікативні завдання.
Саме тому велике значення має як досконале володіння учителем українською жестовою мовою на рівні її носія, так і розуміння ним жестової мови учнів.
Як показує анкетування, здійснене лабораторією жестової мови Інституту спеціальної педагогіки НАПН України під час курсів вивчення української жестової мови учителями спецшкіл, більшість слухачів курсів мали досить приблизне уявлення щодо самої суті УЖМ, приймаючи за володіння цією мовою свої знання з калькованого жестового мовлення (КЖм).
Як і для перекладачів жестової мови, при визначенні фаховості викладачів УЖМ враховується техніка дактилювання, виразність обличчя і емоційна виразність власної жестової мови вчителя (Див. табл. 1.1. та 1.2.).
Безумовно, досконале володіння УЖМ є найважливішим показником фахової компетенції. Разом з тим, не слід забувати, що у сукупній єдності вчитель УЖМ вирішує не тільки комунікативні завдання, а й пізнавальні, духовні, розвивальні та інші завдання. Саме тому важливим показником є володіння методикою викладання жестової мови і педагогічна майстерність вчителя.
Рівень фаховості відображається у балах, за підсумковою сумою яких вчителю присвоюється певна категорія чи, при незадовільному рівні знань, рекомендується повторне проходження фахової підготовки.
Запропоновані критерії фаховості вчителя УЖМ враховують практично всі основні вимоги до нього і сприяють постановці конкретних завдань перед тими, хто відповідає за підготовку таких спеціалістів.
Попереду чимало роботи з апробації експериментальних навчальних програм з української жестової мови, узагальнення зауважень та пропозиції щодо зазначених експериментальних навчальних програм, організації роботи щодо удосконалення навчальних програм з УЖМ і, врешті решт, докладання зусиль для зняття з даної програми грифу "експериментальна" і включення її в інваріантну частину Типових навчальних планів спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів.

Таблиця 1.1

Критерії фаховості вчителів жестової мови

Таблиця 1.2

Підсумкова таблиця атестації на звання вчителя жестової мови

Каменська Н. М., аспірант