У статті розглядається проблема самооцінки особистості нечуючого підлітка. Здійснено теоретичний аналіз та представлено обґрунтування специфіки розвитку і становлення особистості нечуючого підлітка та особливостей його самооцінки як необхідної передумови до подальшої ефективної його життєдіяльності у дорослому житті. Визначено роль жестової мови та її вплив на  формування когнітивної складової самооцінки нечуючого підлітка.

Актуальність дослідження особистості, як феномену становлення людини у системі міжособистісних стосунків та суспільних взаємодій, набула особливо гострої уваги науковців.
Сучасний стан функціонування особистості та суспільства обумовлюється особливостями тих зв’язків та їх характеру, які мають тенденцію у розвитку двох сфер – особистісної або індивідуальної та суспільної або колективної. Традиційно становлення особистості визначається через систему значущих міжособистісних ставлень оточуючих до людини (як носія особистісних властивостей), які формувалися протягом усієї її життєдіяльності. Водночас, людина та її особистість виступає не лише продуктом ставлення до неї оточуючих її людей, але шляхом розвитку свідомості та самосвідомості, як вищих форм мислення, здатна у процесі набуття особистісних якостей та властивостей сама формувати та визначати характер ставлення до неї оточення. Особистість як феномен індивідуального і суспільного розвитку людини та процес її життєтворчості виступає предметом дослідження філософії, педагогіки, психології, медицини та інших наукових галузей.
Феноменальність онтогенезу людини полягає у наявності широкої палітри його перебігу. Так, одним із таких феноменів виступає становлення та розвиток особистості зі специфічним психофізичним розвитком. Дана специфіка психофізичного розвитку виступає у якості неординарного перебігу онтогенезу людини, унікальний характер якого визначається особливостями функціонування фізіологічної сфери індивіда. Водночас, фізіологічні особливості функціонування людини на індивідному рівні не вичерпують її можливості у формуванні та становленні її особистісної структури. Л.С.Виготський, досліджуючи специфіку процесу розвитку нормального та анормального типу протікання онтогенезу, обстоював ідею щодо кардинального факту зміни міжфункціональних зв’язків та висунув найважливіше методологічне питання щодо мінливості структури психічних процесів та свідомості нормальної і анормальної дитини на різних вікових етапах. Визначаючи им гостру необхідність встановлення особливостей розвитку структури особистості дитини з неординарним психофізіологічним розвитком.
Домінуючими тенденціями сучасних психолого-педагогічних досліджень виступає розробка та впровадження навчально-виховних, особистісно-зорієнтованих технологій щодо удосконалення процесів навчання та виховання дітей із неспецифічним розгортанням онтогенезу. Досить часто із особливої уваги досліджень зникає встановлення специфіки розвитку особистості дитини. Зокрема, мова йде про особливості, мінливості і змінюваності її психічних процесів та формування і функціонування її свідомості на різних вікових етапах становлення її як особистості. Саме сприйняття та власне розуміння дитиною оточуючої дійсності, яке формується шляхом її відображення у свідомості дитини, вказує на особливості формування її особистості. Водночас, домінування тенденцій у сприйнятті процесу формування особистості дитини з особливостями психофізичного розвитку, крізь призму, особливостей того чи іншого дефекту та сформованими компенсаторними функціями, які здійснюють вплив на взаємодію дитини з соціумом та формуванням власного ставлення й відношення дитини до нього, на сучасному етапі є не завжди доречними. Звідси, виникає необхідність визначити специфіку розуміння феномену особистості представниками різноманітних наукових галузей, так як особливості психофізіологічного розвитку не виключають формування особистісної структури та переживання людиною з особливостями психофізіологічного розвитку власної позиції у соціальних та міжособистісних стосунках.
Філософія привнесла власне розуміння сутності людської особистості через розгляд та осмислення онтологічних, буттєвих проблем її розвитку та функціонування. Виділяючи проблему розуміння сутнісного наповнення дійсності, в якій розвивається людська особистість, філософи наголошували, що сутність людської особистості та її функціонування у соціумі не обмежується питаннями щодо основи її матеріального тілесного існування, а вимагає також розв’язання питання зв’язку фізичного в людині з її свідомістю. У даному контексті свідомість виступає як у якості функції мозку, так і основної властивості особистості. Пізнати дійсність – значить пізнати не лише основні елементи світотворення, але й найскладніші продукти розвитку власного психофізіологічного функціонування та власної особистості.
Особливої уваги проблема особистості набуває у гносеологічному аспекті. Уявлення про процес пізнання психічного і того, що виступає вищим у ньому – свідомості, як основної властивості особистості, виступає актуальним не лише у межах філософського розуміння особистості. Розуміння особливостей психофізіологічного розвитку людини буде більш повним, якщо визначення його сутності буде здійснюватися шляхом інтеграції змісту та проявів фізіологічного і психологічного в її особистості. Саме розуміння Аристотелем людини як суспільної тварини призвело до появи в емпіричній науці розуміння особистості як біосоціальної єдності, яке збереглося і до сучасного визначення змістовної наповненості особистості завдяки дослідженням Е.В.Де-Роберті та В.М.Бехтерева. Водночас, В.М.Бехтерев в інтепритації біосоціального контексту особистості ввів компонент наявності у людині двох начал – поряд з психофізіологічним компонентом роль соціального фактору. Досить специфічним є розгляд особистості з позиції біосоціального підходу Г.Мерфі. Науковець обґрунтовує біологічний аспект функціонування особистості у контексті визначення людини як біологічного організму, який взаємодіє з матеріальним та соціальним оточенням.
У противагу визначення в особистості людини домінуючих аспектів біологічної природи, які швидше визначають її індивідні характеристики аніж особистісні С.Л.Рубінштейн визначає розвиток особистості через контекст життєвого шляху. Життєвий шлях виступає у якості історії формування та розвитку особистості у певному суспільстві, розвитку людини як приналежного суб’єкта до певної епохи і певного покоління.
Особливості становлення особистості людини у контексті означення її життєвого шляху також відображені в дослідженнях Б.Г.Ананьєва, який вказує на існування певних фаз у структурі життєвого шляху людини як особистості.
Визначені Б.Г.Ананьєвим фази, пов’язані зі змінами в образі життя, системі стосунків, життєвої програми. Фази життєвого шляху накладаються на вікові стадії онтогенезу, причому у такому поєднанні, що на сучасному етапі розвитку вікової психології певні вікові фази виступають основою визначення вікових періодів. Так наприклад, до таких співпадань життєвих фаз та вікових періодів належить визначення переддошкільного, дошкільного та шкільного дитинства.
Л.С.Виготський, досліджуючи особливості розвитку особистості на кожній фазі життєвого шляху, виділив соціальні ситуації розвитку, сутність яких полягає у специфічному відношенні дитини до оточуючого її соціального середовища. Визначаючи та обґрунтовуючи соціальну ситуацію розвитку, Л.С.Виготський загострював увагу на тому аспекті, що саме соціальна ситуація розвитку визначає повністю форми та шляхи, проходячи які дитина набуває нові якості особистості, основи яких обумовлюються соціальною дійсністю як основного джерела розвитку, що і надає індивідуальний характер її життєвому шляху.
Саме процес розвитку особистості дає можливість означитися та сформуватися тим якостям, які носять характер складових особистості і одночасно представляють різноманітні аспекти її багатогранності. У даному контексті мова йде про проблему структури особистості розв’язання якої дає можливість встановити основи самої особистості.
Так, зарубіжним дослідженням притаманно дослідження структури особистості через визначення її нашарувань, де самим зовнішнім нашаруванням виступають ідеали, а внутрішнім – “глибинні” інстинктивні потяги. Л.Клягес визначав наступні компоненти особистості та характеру: матерія, структура, рушійні сили. Р.Кеттел в якості складових особистості визначав інтереси, здібності та темперамент. Досить цікавими є виділені структурні компоненти особистості Г.Мерфі до яких належать:
1. Фізіологічні нахили, які виникають із спадкових та ембріональних приналежностей.
2. Каналізація як процес, завдяки якому мотив чи концентрація енергії знаходить шлях до розрядки у поведінці.
3. Умовно-рефлекторні відповіді, які представляють собою зв’язки між внутрішніми умовами тканин та специфічними формами поведінки.
4. Пізнавальні або перспективні навички як продукти другого та третього компонентів.
Згідно теорії Г.Мерфі елементами особистісної структури є потреби або напруження. Саме процес детермінації перетворює органічні риси у символічні. Із елементів створюються складні структури особистості, наприклад “роль” як фіксована культурою форма поведінки, “сам” як сприйняття себе і розуміння себе у цілому, як система звичних активностей, які забезпечують поведінку. Звідси такі поняття як звичка, оцінка, схильність, сприйняття, концепція, образ, характер – визначаються структурними компонентами особистості за Г.Мерфі.
Процес розвитку соціальної сторони особистості Г.Мерфі визначається через процес соціалізації, в якому суспільство впливає на індивіда за допомогою чотирьох шляхів:
– “обумовлює” поведінку за допомогою системи сигналів;
– сприяє формуванню особистості інструкціями та заборонами;
– змінює якісно імпульси індивіда шляхом нагороди або покарання;
– організовує процеси сприйняття та пізнання у відповідності до норм того чи іншого суспільства.
Г.Мерфі розглядає особистість з позиції “ситуаціонізму”, тобто визнання того, що люди поводять себе у відповідності до вимог ситуації, зі змінами ситуації змінюється “роль” і змінюється особистість.
Вітчизняним дослідженням, зокрема дослідження структури особистості С.Л.Рубінштейном, притаманно визначення особистості в трьох планах: спрямованість (установки, інтереси, потреби), здібності, темперамент і характер. Водночас, не дивлячись на багатоаспектність у дослідженнях особистості та її структури, особистість прийнято розглядати як вище інтегральне поняття, якому притаманна система відношень людини до оточуючої дійсності.
Таким чином, розуміння структури особистості нечуючого підлітка розглядається у даному дослідженні як інтегрована структура, складовими якої виступають
фізіологічний, психологічний та соціальний компоненти. Де фізіологічний компонент представлений фізіологічними нахилами та умовно-рефлекторними відповідями на подразники оточуючої дійсності, що знаходять безпосереднє вираження у поведінці підлітка. Психологічний аспект обумовлюється спрямованістю, здібностями, особливостями темпераменту та характеру. Соціальний компонент визначається рольовими, статусними особливостями життєдіяльності нечуючого підлітка у суспільстві та наявністю у нього життєвого шляху як особливої передумови до творчої самореалізації у суспільних міжособистісних взаємодіях. Особистість нечуючого підлітка виступає продуктом його розвитку на кожному окремому віковому етапі і формується за наявності виділених у психологічній науці особливих психологічних механізмів. Так, входження дитини як соціальної істоти в життя суспільства припускає проходження нею трьох фаз:
– адаптації до діючих у даному суспільстві норм та форм взаємодії;
– індивідуації як задоволення потреби індивіда в максимальній персоналізації;
– інтеграції особистості в суспільстві.
А.В.Петровський вказує, що адаптація, індивідуація та інтеграція виступають у якості механізмів взаємодії людини і суспільства, механізмів її соціалізації і особистісного розвитку, який відбувається у процесі розв’язання виникаючих у цій взаємодії суперечностей. Особистісний розвиток людини співвідноситься з формуванням її самосвідомості, образу “Я” (“Я”-концепції), з відповідними змінами сфери потреб та мотивації, спрямованості як системи відношень, з розвитком особистісної рефлексії, механізму самооцінки. Таким чином, визначення найвищого рівня розвитку особистості обумовлюється станом сформованості та функціонування свідомості та самосвідомості, які визначають її здатність до особистісної рефлексії та адекватної самооцінки.
Відомо, що саме підлітковий вік виступає визначальним у розгортанні та якісному функціонуванні свідомості та формуванні самосвідомості особистості. Підліток, проходячи складний етап вікового розвитку, одночасно, має набути тих головних якостей, які дозволять йому визначатися у якості зрілої особистості, що у свою чергу, забезпечить йому перехід у юність та дорослість.
Дослідження особистості нечуючої дитини обумовлюються зростаючими науковими та освітніми тенденціями у пізнанні людини не з позицій її механістичного сприйняття, а з позицій визнання її унікальності та неповторності. А саме, зосередження уваги не лише на впливі особливостей дефекту на функціонування дитини, але першочергово, на встановлення специфіки проходження її психологічного розвитку у відповідності до особливостей того чи іншого вікового етапу, соціальної ситуації розвитку та новоутворень, якими має завершитися певний віковий етап.
Відомо, що психічний та психологічний розвиток нечуючої дитини має власний специфічний характер, який проявляється в особливостях формування та функціонування когнітивної, поведінкової, емоційно-вольової та ціннісно-мотиваційних сфер.
На етапі підліткового розвитку особливого значення набуває розвиток ціннісно-мотиваційної та емоційно-вольової сфер, так як підліток активно формує власну систему цінностей у ставленні до світу, вчиться систематизувати та усвідомлювати і контролювати власні потреби, усвідомлено ставиться до власних емоцій та почуттів і за допомогою рефлексії та самооцінки формує вольове ставлення до власної особистості та її проявів у соціально значущих стосунках.
Особливим психологічним механізмом у розвитку особистості нечуючого підлітка є його самооцінка. Загалом, як було вище зазначено самооцінка виступає механізмом розвитку самосвідомості і формує образ “Я” та “Я”-концепцію особистості підлітка. Самооцінка також включає в себе знання про себе та оцінку підлітком власних фізичних характеристик, здібностей, моральних якостей та вчинків. На сучасному етапі існує точка зору, в якій науковці обстоюють положення про те, що самооцінка виступає досить пізнім утворенням і початок її реальної дії часто констатується саме у підлітковому віці.
Беручи до уваги той факт, що на підлітковий вік припадає на період від 11 і до 19 років, і в періодизації А.А.Реана його особливість полягає у плавному переході в юність, можна зазначити, що самооцінка буде мати не лише інтенсивну динаміку розвитку, але й суттєві відмінності від самооцінки підлітка в 11-12 років та самооцінки підлітка в 16 років. Самооцінка в молодшому підлітковому віці (11-12 років) характеризується ситуативністю, нестійкістю, схильністю до зовнішніх впливів. У старшому підлітковому віці самооцінці притаманна більша стійкість, багатоаспектність щодо охоплення різноманітних сфер життєдіяльності.
Можна припустити, що нечуючим підліткам притаманний диференційований або структурований характер самооцінки у відповідності до вікових закономірностей її формування. Водночас, їх самооцінка визначається і специфікою їх відношення до оволодіння словесним мовленням, вмінням користуватися яким зменшує існуючі комунікативні бар’єри між нечуючими та чуючими людьми, а також дає можливість до наближення життєвих позицій у порозумінні між нечуючим підлітком та життєвими позиціями чуючих однолітків та оточуючих людей. Таким чином, до особливостей розвитку самооцінки нечуючого підлітка можна віднести залежність та прагнення самого підлітка до розширення горизонтів пізнання і розуміння не лише однолітків та оточуючих, які мають специфічний психофізіологічний розвиток, але й до однолітків та оточення загалом. Така тенденція є досить позитивною і вказує на формування вольового аспекту самооцінки до пізнання самого себе не лише у колі подібних собі, але й у взаємодії з іншими. Також важливий аспект полягає у тому, що самооцінка нечуючого підлітка буде більш стійкою та зорієнтованою на досягнення мети у пізнанні оточуючої дійсності. Водночас, доцільно пам’ятати, що як мікро-, так і макро-соціальне середовище також привносять власні особливості у формування та функціонування самооцінки підлітків.
Так, у 11-12 років у нечуючих підлітків може спостерігатися стійка тенденція до усвідомлення труднощів власного спілкування з чуючими людьми і, відповідне, усвідомлення власної відмінності від них. Усвідомлення сприяє формуванню таких важливих особистісних характеристик як активність та спрямованість на оволодіння мовленням, яке дозволить зменшити бар’єри розуміння з чуючими людьми. Недоліки у розвитку такого усвідомлення будуть сприяти формуванню недостатньо конструктивної особистісної структури та привносити певні деформації у формування та функціонування її компонентів. Також, важливою складовою особистості нечуючого підлітка виступає цілеспрямованість у вдосконаленні власної мови та стійкість у досягненні поставленої мети.
Водночас, доцільно звернутися до особливостей самооцінки на яких зосереджує увагу С.Л.Рубінштейн. Характеризуючи процес розвитку самосвідомості у підлітків як необхідного психологічного механізму розвитку самооцінки, науковець виділяє наступну її динаміку: наївна поведінка у відношенні до себе, більш визначена, іноді з різкими коливаннями самооцінка. У процесі розвитку самосвідомості центр уваги підлітків все більше переноситься від зовнішньої сторони особистості до її внутрішнього змісту, від більш чи менш випадкових рис – до характеру вцілому. З цим пов’язано усвідомлення, яке носить іноді гіперболізований характер у сприйнятті власної неповторності підлітком і за конструктивної динаміки розвитку осбистості підлітка має відбутися перехід до духовних, ідеальних аспектів його самооцінки.
Аналогічну динаміку розвитку та функціонування самооцінки можна спостерігати і у нечуючих підлітків. Водночас, дана динаміка обумовлюється і додатковим фактором – фактором до ствердження та самоствердження не лише в близькому або спеціально організованому середовищі, але й розширення меж власної життєдіяльності у соціальному середовищі загалом. Саме тому, на етапі старшого підліткового віку самооцінка нечуючого підлітка, за умови конструктивного розвитку, буде характеризуватися стійкістю у подоланні існуючих помилок, у встановленні контакту з оточуючими, які будуть сприйматися самим підлітком як додаткові ресурси до досягнення успіху в побудові міжособистісної взаємодії та набутті соціально значущого статусу та ролі у суспільстві.
Одним із якісних показників самооцінки виступає її характер, який детермінує появу тих чи інших якостей особистості. У даному аспекті мова йде про адекватність самооцінки. Вважається, що адекватна самооцінка – це реалістична самооцінка людиною самої себе, власних здібностей, моральних якостей та вчинків. Адекватна самооцінка проектує формування психологічної стійкості, яка розглядається як стійкість особистості до впливів соціального середовища, у тому числі до впливів на особистість підлітка інших суб’єктів міжособистісної взаємодії. Науковцями констатується поступове збільшення адекватності самооцінки у підлітковому віці, так як підлітки оцінюють себе нижче за тими показниками, які для них є самими значущими, і такого роду зниження вказує на їх більшу реалістичність, у той час коли дітям властиво завищувати оцінку власних якостей. Таким чином, критичність в оцінці значущих для підлітка особистісних показників виступає якісним показником конструктивного спрямування у розвитку його самоусвідомлення та самопізнання самого себе.
Взаємообумовленість адекватності самооцінки та психологічної стійкості дає можливість виявити низьку чи завищену самооцінку. Так, завищена самооцінка виникає у підлітка в результаті низької оцінки його поведінки однолітками. Занижена самооцінка є наслідком низької психологічної стійкості.
Загалом, існує тенденція, що нечуючі підлітки вже з 11–12 років, усвідомлюючи труднощі власного спілкування з чуючими людьми і власну відмінність від них, прагнуть розмовляти, щоб за посередництвом мови спілкуватися з оточуючими. Водночас, особливою специфікою функціонування психологічної стійкості нечуючого підлітка виступає усвідомлена потреба в присутності не просто іншої людини, але іншої людини, яку розуміє такий підліток, але іншими специфічними мовними засобами. Досягнення цього можливе шляхом формування таких особистісних властивостей “Я” – концепції підлітка, які забезпечують розуміння та пізнання ним іншої людини, а не просте її сприйняття. У даному аспекті особливого значення набуває активна діяльнісна позиція соціального середовища у побудові з нечуючим підлітком діалогової міжособистісної взаємодії. Мова виступає зв’язуючою ланкою двох особистостей у процесі сприйняття, у випадку побудови такої взаємодії з нечуючим підлітком повідомляється за допомогою символів, які передаються як за допомогою вербальних та невербальних значень. У даному випадку мова йде про жест, який виступає засобом спілкування між двома особистостями і, одночасно, умовою до розвитку психологічної стійкості нечуючого підлітка як необхідної передумови до розвитку його адекватної самооцінки.
У межах даного дослідження жест розглядається і як засіб комунікації і як чинник до формування особистісної структури нечуючого підлітка не з позиції компенсаторних функцій, а з позиції розширення можливостей його “Я”- концепції до пізнання оточуючої дійсності та переживання власної унікальності за допомогою самопізнання. Жест – це структурна складова мислення нечуючої особистості, яка забезпечує передачу не лише мови та її значення, але й інтегрований процес розвитку мислення нечуючого підлітка. Доцільно також врахувати, що у процесі міжособистісної взаємодії реалізація жесту передбачає інтеграцію трьох особистісних сфер: когнітивну, емоційну та поведінкову.
Водночас, динаміка розвитку особистості нечуючого підлітка обумовлюється також і специфікою того середовища, у якому він зростав. Так, за умови народження та виховання у сім'ї де оточення є чуючим і може спостерігатися домінантність словесної мови, що привносить певні особливості у становлення та самооцінку нечуючої дитини. У даному випадку перевага надається слову як засобу комунікативної взаємодії, що може проектувати появу у дитини нереалістичного рівня домагань, а саме: активне прагнення оволодіти саме словесною мовою. Така тенденція є конструктивна за умови, коли дитина має необхідні ресурси до оволодіння мовними засобами. Водночас, за умови недосяжності результату в оволодінні мовою в усній формі у підлітка може сформуватися неадекватна та занижена самооцінка, яка може проявлятися у деструктивних поведінкових стратегіях.
Зростання та виховання у сім'ї, де оточення є нечуючим, у нечуючої дитини буде спостерігатися конструктивна динаміка в особистісному розвитку, так як засоби спілкування у даній сім'ї будуть зорієнтовані на існуючий потенціал та можливості дитини. Особливої ролі у даному випадку набуває оволодіння дитиною жестовою мовою, яка сприятиме розвитку особистісно значущих для подальшої життєдіяльності сфер. Такого роду динаміка буде конструктивно впливати на особливості становлення та розвитку адекватної самооцінки дитини на етапі підліткового віку. Так як з дитинства, за допомогою жестів дитина навчається понятійно виражати власне внутрішнє мовлення, яке має змістовну та символічну насиченість. Саме внутрішнє мовлення детермінує появу особистісних властивостей та формує “Я” – концепцію дитини, яка у подальшому забезпечує ефективну адаптацію та соціалізацію нечуючої дитини в якості свідомої, творчої та активної особистості, яка має власний психологічний ресурсний потенціал. Жест виступає не лише у якості повідомлення мови як об’єкту людського існування, але й як інтегрований символічний знак, який забезпечує передачу змісту внутрішньої мови нечуючої людини у міжособистісній взаємодії з іншою людиною. Жест відображає емоційне ставлення нечуючої дитини до інших, яке повідомлене за допомогою мови (невербальний акт комунікативної взаємодії, фізіогноміка обличчя та рук) та, одночасно, виступає поведінковим актом, специфіка якого полягає в інтегрованому зв’язку мислення, емоцій та рухів.
Таким чином, саме за допомогою ЖМ як передачі та означення внутрішнього мовлення нечуючого підлітка, виражається не тільки особливість когнітивних актів переопрацювання та передачі інформації підлітком, але й передача значення у символічній формі, яке виступає інтегративним утворенням його когнітивної складової “Я” - концепції та виражається у створенні комунікативного контакту з іншою людиною. Жестова мова у даному контексті носить двозначний характер. Так, з одного боку, вона виступає специфічним комунікативним процесом, який дозволяє розкриватися нечуючому підлітку у міжособистісній та соціально значущій взаємодії. З іншого, – ЖМ виступає якісною характеристикою розвитку мислення нечуючого підлітка, розвиток якого дозволяє йому максимально розвивати власні внутрішні особистісні ресурси.
Враховуючи вищеозначене можна вказати, що особистість нечуючого підлітка виступає складним інтегративним утворенням його розвитку на попередніх вікових етапах, структурними складовими якого виступають фізіологічний, психологічний та соціальний компоненти.
Особливості розвитку свідомості та самосвідомості забезпечують становлення “Я” – концепції, особливим психологічним механізмом якої є оволодіння жестовою мовою як передумовою до розвитку когнітивної, емоційної, ціннісно-мотиваційної та поведінкових сфер нечуючого підлітка. Самооцінка та її якісні характеристики, такі як адекватність, занижений або завищений характер відображає специфіку розвитку особистості нечуючого підлітка. Зокрема, його здатності до самоусвідомлення себе та усвідомлення інших людей, і на відміну від її формування за умови норми, взаємообумовлюється оволодінням жестовою мовою як чинника до сапопізнання та розкриття ресурсів особистості нечуючого підлітка та його творчого потенціалу у всій подальшій життєдіяльності.

Макарчук Н.О., кандидат психологічних наук,старший науковий співробітник