Працюючи перекладачем жестової мови у Державному професійно-технічному навчальному закладі “Вінницьке міжрегіональне вище професійне училище” та маючи досвід роботи з нечуючими ще до училища, хочу поділитися власними спостереженнями та особливостями спілкування з людьми, які мають порушення слуху.
Перш за все зазначу, що люди з проблемами слуху дуже щирі, емоційні та полюбляють жарти. З ними легко та цікаво спілкуватися, адже вони відверті та креативні. Вони полюбляють спілкуватися з чуючими, це для них це новий досвід та обмін інформацією. Якщо вони помічають, що співрозмовник їх не розуміє, вони адаптуються під нього, намагаються пояснити за допомогою інших "зрозумілих" жестів, набирають текст на мобільному або ж пишуть (чи схематично малюють) на папері. На початку своєї перекладацької діяльності зі мною неодноразово траплялися такі моменти, проте нечуючі толерантно ставилися до мене, перефразовували сказане, щоб я їх легко могла зрозуміти.
Люди з глибокими порушеннями слуху живуть у зовсім іншому світі: вони мислять предметно. Тому всі образні засоби (метафори, метонімії, фразеологізми, оксюморон, прислів’я та приказки) потрібно перекладати у прямому змісті, а це не так легко, як здається на перший погляд. Наприклад, якщо ми вживаємо прислів’я: “Сім раз відмір, один раз відріж”, то жестовою мовою треба передати лише смисл: “Потрібно виважено подумати, а потім приймати рішення”. Крилатий вислів Л.Глібова: “Як не мудруй, а правди ніде діти” мовою жестів потрібно передати так: “Хитрувати не треба, зізнайся чесно”. Уявіть собі, з якою швидкістю і гнучкістю перекладачеві потрібно сприймати, трансформувати та передавати нечуючим зміст почутого, щоб інформацію подати вчасно, точно (з урахуванням специфіки сприйняття) та доступно, щоб глухі зрозуміли її на рівні з чуючими людьми.
Цікаво, що жестова мова “не любить” вживання в одному реченні декількох повторень часток “не” або “ні”. Заперечне речення: “Я не можу тобі цього не сказати” доцільніше перекласти стверджувальним, тобто дією “навпаки”: “Я скажу це тобі обов’язково!”.
Побудова та структура речень схожі з англійською звуковою мовою, оскільки дуже важливим є порядок слів у реченні: підмет, потім – присудок, далі – додаток і наостанок – обставина: “Я передам книгу увечері”. Або можна відштовхуватись від об’єкта, про який говоримо: “Книгу передам увечері”. Речення мають бути короткими і зрозумілими, а виклад – мімічним. Якщо перекладач беземоційно передає зміст інформації, це можна порівняти із монотонною лекцією. А жвавий мімічний переклад прирівнюється до інтонаційно забарвленого висловлювання, монологу тощо. Перекладач повинен працювати у форматі 3D, тобто відображати всіх персонажів, про яких розповідає, спрямовуючи свій погляд в бік тієї особи, яку цитує. Іншими словами, перекладач – це “актор”, від якого залежить, наскільки глядачі зрозуміють поданий матеріал.
Ще один висновок, який я зробила для себе: яким би багатим не був лексичний запас жестів, перекладача не можна назвати перекладачем, якщо він не знає психології людей з проблемами слуху. Одне без іншого “не працює”. Та людина, яка присвячує своє життя тому, щоб допомагати нечуючим зрозуміти оточуючий світ, буде наполегливо вникати в усі деталі і секрети цієї професії, відпрацьовувати правильну техніку перекладу, майстерно працювати над вдосконаленням себе та своїх практичних навичок.
Я захоплююся своєю професією. І чим більше вникаю в усі глибини перекладу, тим цікавішою стає моя робота.

 І.Колодкіна, перекладач жестової мови Вінницького міжрегіонального вищого професійного училища.

ADMIN: Абсолютно підтримую таку думку автора, бо вона бачила набагато більше і добре зрозуміла "країну глухих", ніж "стандартних" перекладачів.