У 20-30-ті роки XX ст. в Києві функціонували Всеукраїнські політехнічні курси для інвалідів (ВУПКІ), створені у 1923 році за ініціативою Народного комісаріату соціального забезпечення (НКСЗ). Про діяльність цих курсів в педагогічній літературі та матеріалах Українського товариства глухих зустрічаються лише побіжні згадки, між тим архівні матеріали свідчать, що педколективом зазначеного закладу за порівняно короткий термін було накопичено значний досвід у справі навчання інвалідів, зокрема зі слуху.
Отже, курси мали на меті надати своїм слухачам загальну освіту об'єднань інвалідів. Також курси ставили завдання розвитку політичного і культурного рівня, самостійності й ініціативи, трудової дисципліни своїх вихованців. Крім навчально-виховної роботи, одним з напрямків діяльності курсів було “вивчення фізіологічного, психологічного та душевного стану тих, що навчаються, з метою оптимальної організації справи навчання інвалідів”. Результатом такого дослідження мало бути виявлення професій, що найбільш підходять інвалідам; умов найбільш ефективної роботи інвалідів; шкідливих для здоров'я моментів роботи.
Термін навчання на курсах спочатку становив 2 роки. Але на педрадах викладачі неодноразово зауважували на недостатність цього часу для підготовки кваліфікованих фахівців, про що в 1926 році директором курсів було надіслано до НКСЗ доповідну записку. Питання про термін навчання на ВУПКІ було розглянуто Головметодкомом при НКСЗ і визнано за доцільне з 1926/27 н.р. збільшити його на один рік.
До ВУПКІ приймалися здатні до праці інваліди віком 18-35 років за направленням окрінспектур соцзабезу.
У 1926/27 н.р. було здійснено перший набір глухих курсантів, для яких було створено окрему групу. Потім такі групи набиралися кожного року {див. таблицю 1).

Таблиця 1
Відомості про склад глухонімих курсантів ВУПКІ за 1926-1930 рр.

З цієї таблиці видно, що план набору глухих курсантів ніколи не виконувався. Причину цього директор курсів вбачав у тому, що НКСЗ не надсилає вчасно відповідні дані до райсоцзабезів. В архівних матеріалах міститься чимало звернень до НКСЗ різних об'єднань глухонімих і відділів соціального забезпечення з проханням надіслати відомості про прийом до ВУПКІ нечуючих. Тому дійсно можна вважати, що причина недобору глухих курсантів полягала саме у недостатній інформації на місцях про діяльність курсів.
Прийом до ВУПКІ проводився за іспитами. Вимоги до знань тих, що бажали навчатися, були такими:
а)особа, що вступає до ВУПКІ, повинна грамотно писати та бігло читати українською і російською мовами, бути знайомою з рахуванням в обсязі чотирьох арифметичних дій та володіти елементарним запасом політичних знань;
б)глухонімі повинні вміти читати з губ; прочитане з губ або в книжці вміти передавати мовою глухонімих.
Навчання на ВУПКІ було безкоштовним. Крім того, всі курсанти забезпечувалися триразовим харчуванням за рахунок курсів, а також стипендією й одягом за рахунок соцзабезів. Іногороднім надавався гуртожиток.
Професійне навчання здійснювалося у таких відділах: шевському, кравецькому, панчішно-трикотажному, заготівельному, пекарському, деревообробному, бухгалтерському та палітурному. Навчальний план і програми затверджувалися НКСЗ і Головпрофосом.
Навчальним планом передбачалася теоретична і практична підготовка.
Теоретичний цикл складався із загальноосвітніх, “допоміжних” і спеціальних предметів.
До загальноосвітніх предметів відносилися: українська, російська і німецька мови, математика, фізика, хімія, біологія, географія, політекономія, історія класової боротьби, ленінізм, історія техніки. До спеціальних - машинознавство, матеріалознавство, спецтехнологія, нормування праці, техніка безпеки та профгігієна. “Допоміжними” вважалися: історія, теорія і практика організації всіх видів кооперації, кооперативне рахівництво і діловодство, загальне товарознавство. “Увага курсанта має бути настільки зайнята навчанням, щоб не було місця тяжким думкам про інвалідність”, - зазначалося у пояснювальній записці про діяльність курсів.
Глухі курсанти вивчали такі ж предмети, що і чуючі, але їм для цього відводилося більше часу. В 1929/30 н.р. було введено додатковий підготовчий курс для малограмотних сільських глухонімих.
У пояснювальній записці до навчального плану зазначалося, що “фахівець має бути не лише добре обізнаний з теорією, але й уміти запроваджувати набуті знання в життя, вміти організовувати роботу і виконувати те, що виконують робітники, якими він керує”. Тому майже половина всього навчального часу відводилася на практичну підготовку, яка складалася з виробничого навчання та виробничої практики.
Адміністрація ВУПКІ піклувалася і про організацію дозвілля курсантів. У позаурочний час для них працювали різні гуртки: літературний, суспільствознавчий, образотворчий і побутовий. Крім того, для нечуючих було створено спеціальні гуртки: інформаційний і читання з губ. Також планувалося обладнання кабінету з розвитку слухового сприймання, на що в 1929 році НКСЗ виділив 4 тис. крб. з позабюджетних коштів.
Після проходження курсу навчання курсанти мали три місяці стажуватися у кооперативних об'єднаннях інвалідів. Для цього було розроблено докладні рекомендації з указівками, на що потрібно звертати особливу увагу та як поводитися у різних ситуаціях.
Усіх курсантів-випускників НКСЗ нагороджував літературою виробничого змісту за одержаним фахом та забезпечував роботою. Викладачами курсів були помічені серйозність і свідомість нечуючих, їх висока працездатність і прагнення досконало оволодіти теоретичними знаннями та виробничими навичками, а також ті специфічні труднощі, зумовлені відсутністю слуху, з якими ці курсанти стикалися під час навчання. Тому в кінці 1928/29 н.р. викладачі звернулися до дирекції ВУПКІ з пропозицією створити для глухонімих технікум, в якому вони могли б підвищувати одержану освіту і кваліфікацію. Пізніше це питання розглядалося на засіданні Колегії НКСЗ і у вересні 1929 року було прийнято рішення про створення для глухонімих додаткової філії підвищеного типу на З0 місць з дворічним терміном навчання. Для цього НКСЗ асигнував 40 тис. крб. У 1931 році ВУПКІ та філію було реорганізовано в Київський індустріально-економічний технікум для інвалідів (КІНЕТІ) з чотирирічним строком навчання, в якому для нечуючих існувало окреме відділення. В архівних документах про облік педагогічного персоналу цього відділення знаходимо, що з восьми викладачів загальноосвітніх предметів п'ятеро мали дефектологічну освіту, з них троє були сурдопедагогами. Для викладання спеціальних дисциплін було запрошено 2 інженери і 1 технік. Виробниче навчання проводили “2 висококваліфіковані викладачі з закінченою спеціальною освітою”. На рік передбачалося 10 екскурсій на виробництво.
Отже, ВУПКІ досягли значних успіхів у справі навчання інвалідів, зокрема людей з порушеннями слуху. Про це свідчать дані результатів перевірки діяльності курсів. Так, у 1926 році Київська окрінс пектура профосвіти, ознайомившись з роботою ВУПКІ, відмітила, що навчальна робота “як з методичного, так і з організаційного боку ... поставлена вірно”. Крім того, було встановлено, що “курсанти вміють розбиратися в організаційних питаннях кооперативів та веденні в них рахівництва”. У 1929 році нарада при НКСЗ у справах курсів констатувала, що “загальний стан ВУПКІ... характеризується подальшим удосконаленням навчально-виховної роботи”.
Поряд з цим в архівних матеріалах ми неодноразово знаходимо відомості про незадовільне матеріальне становище курсів. Нестача коштів привела до того, що в 1930/31 н.р. набір курсантів проводився лише до метало- та деревообробних відділень; інші відділення припинили свою роботу. Створений у 1931 році Індустріально-економічний технікум також кілька років готував спеціалістів лише за цими двома профілями, а в кінці 30-х років через відсутність сировини припинив своє існування.
Нечуючі випускники Всеукраїнських політехнічних курсів та Індустріально-економічного технікуму проводили величезну роботу по виявленню і об'єднанню нечуючих України, забезпеченню життєздатності артілей глухонімих, які існували в той час, і подальшому перетворенню їх у навчально-виробничі підприємства УТОГ. На цих підприємствах випускники ВУПКІ та КІНЕТІ працювали інструкторами виробничого навчання, бухгалтерами і навіть заступниками директорів.

Єжова Т.Є., аспірантка Інституту спеціальної педагогіки АПН України (ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція "Освіта та виховання нечуючих на сучасному етапі”, 7-8.Х.2005, м.Київ)