 "... Слухомовна реабілітація необхідна,як повітря, необхідна всім людям з вадамислуху в тій чи іншій формі. її треба всемірнота наполегливо розвивати, не шкодуючи нісил, ні часу, ні коштів. Майбутнє відплатитьсторицею”. Ю. Соколов, НДІО ім.О.Коломийченка
Хочу поділитися з вами досвідом того, як ми, слабочуючі, використовуємо залишки слуху, вчимося чути, розмовляти, спілкуватися.
Я, наприклад, втратила слух за декілька місяців до початку занять в першому класі. В сім'ї на той час було не до мене. Пригадується перший клас. Посадили мене за передостанню парту. Вчителька щось говорить, а я не розумію. Відправили до лікаря і приголомшив невтішний висновок - велика втрата слуху через захворювання на грип. Розпач мами: "Що ж тепер робити?”.
Спасибі всім моїм сільським вчителям за те, що вчили, що не порадили віддати в школу для глухих дітей. Вісім років сиділа за першою партою. Це були вісім років щоденного навчання зчитування з вуст без ніякої методики і системи. Мої вчителі з сільської школи не мали спеціальної сурдопедагогічної освіти, але мали велику чуйність, людяність і терпіння. Треба писати диктант чи переказ, але як? Ніяких винятків для мене не робили. Вчителька російської чи української мови завжди стояла поруч зі мною, а якщо була десь в іншому кінці класу, то поспішала на мій благальний погляд, і читала текст так, щоб я встигала зчитувати з губ. За всі роки навчання мене жодного разу не знайомили з текстом, а вимагали, щоб розуміла з вуст. "Вчися розуміти мову з вуст, а то не зможеш спілкуватися з людьми. В житті це дуже знадобиться”, - часто зчитувала я ці слова. Якщо ж не могла зрозуміти слово і його значення, то рекомендували прочитати відповідний твір, виховували любов до книги, до читання. Навіть примушували писати замітки до стіннівки. Читати вголос я не любила тому, що не завжди правильно робила наголос.
Йшли роки. Так хотілося слухати радіо, платівки, зрозуміти слова. Але як? Адже слухового апарата у мене не було до дев'ятнадцяти років. Той, хто сам погано чує, зрозуміє мій біль. Страшенно хочеться чути, спілкуватися, а безкінечне лікування не допомагає. Вже навчаючись в технікумі, побувала на прийомі у професора О.Коломийченка. Розради ніякої. Після проведених обстежень професор прямо сказав: "Лікувати неврит слухових нервів будуть ще не скоро, тому звикай до слухового апарата”. Так, лише в 19 років вперше я спробувала користуватися слуховим апаратом типу "Заколка”. Що згадується? Головний біль, свист, навколишній шум, якого я ніколи не чула і - о радість! - вперше почуті розбірливі слова, жива мова, інтонація голосу... Поступово навчалася розбирати більшу частину слів. Це було вікно в світ! Але моя мова завдавала мені великих прикрощів. Скільки не працювали зі мною викладачі технікуму і товариші, я ніяк не могла зрозуміти, що ж таке наголос і навіщо він потрібен.
Через роки, вже маючи за плечима двадцять п'ять прожитих літ, я потрапила в Товариство глухих, на УВП. Перше здивування: "Як же вони розмовляють? Невже я теж буду розмахувати руками?” Знайшлися друзі, котрі допомогли освоїтися на УВП. Це така ж як і я слабочуюча дівчина і молодий перекладач з Будинку культури. Вони навчили мене дактильно-жестової мови. Подруга дала спробувати послухати телепередачу через головний телефон. Нарешті я знайшла те, що довго шукала - головні телефони. Яке це було велике задоволення і радість - не переказати словами! На праве вухо збереглося близько 35 відсотків слуху, на ліве - майже нічого. Але вібрація від телефону допомагала і через ліве вухо розбирати слова. Розбірливість слів зростала поступово, спочатку почала розуміти програму "Час”, потім художні кінофільми, пісні. І тільки тепер я зрозуміла, що то за штука отой невидимий наголос. Почала самостійно виправляти неправильну мову, і перестала соромитись свого голосу. Зрозуміла всю перевагу того, що отримала освіту в масовій школі. Слабочуючі можуть і повинні навчатися разом з чуючими дітьми. Це сприяє зростанню загального рівня розвитку, надає впевненості у своїх силах.
Зараз я користуюся слуховим апаратом "Отікон”, але не щоденно. Відвідувати концерти, вистави чи кіно без слухового апарата не можу. Вважаю, що загальний рівень розвитку людини залежить від неї самої, а також від тих вчителів, котрі навчали її змалку і зуміли прищепити любов до книги, до читання, до мови.
Саме це дуже допомогло мені в професійному зростанні. За 27 років, у Товаристві глухих, пройшла шлях від пресувальниці пластмас, контролера ВТК, майстра складального цеху, інженера по реабілітації до голови обласної організації УТОГ. У 1987 році закінчила Київський педагогічний інститут ім. Драгоманова, отримала спеціальність, за фахом - вчитель української та російської мови і літератури в школах для дітей з вадами слуху і мови.
Крім того, добре володію і дактильно-жестовою мовою. Мова і жести одне одному не заважають. Головне - все задіяти на розвиток особистості.
Отже, слухомовна реабілітація дуже допомогла мені, і майбутнє віддячило сторицею, це повністю підтверджує мій життєвий шлях.
Антонік С.І., голова Запорізької обласної організації УТОГ (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)
|
