Продовження - 6 частина. Початок статті дивитися тут: 5 частина

VI. НЮХ. ГРІШНИЙ АНГЕЛ

З якоїсь нез’ясованої причини нюх не займає тієї високої позиції, на яку він заслуговує серед своїх сестер. У ньому є щось від грішного ангела. Коли він залицяється до нас пахощами лісів і зачаровує нас ароматами милих садів, то про це ми відверто зізнаємося в мовленні. Але коли він нас попереджає про щось згубне поблизу — до нього ставимося, неначе демон опанував ангелом і його відкидають до темряви кромішньої як покарання за вірну службу. Надзвичайно важко зберігати правдиву важливість слів, коли говорять про неупередженість людства, і мені важко дати такий опис своїх нюхових відчуттів, який одразу ж сприйметься як поважний і правдивий.
У моєму досвіді нюх надзвичайно важливий, і я вважаю, що у шляхетності цього чуття є високий авторитет, а ми ним нехтуємо і його недооцінюємо. Написано, що Господь наказав, щоб перед Ним безперестанку палити фіміам із солодкими пахощами. Сумніваюся, що існує якесь зорове відчуття, яке приносило б більше насолоди, ніж аромати, що просочуються крізь нагріті сонцем гілки, які похитує вітер, або ж приплив запахів, який наростає і спадає, і знову наростає — хвиля за хвилею, сповнюючи широкий світ невидимою солодкістю. Легенький подих всесвіту спонукає нас думати про світи, яких ми ніколи не бачили, спалахом несе згадку про цілі епохи найдорожчого нам досвіду. Я ніколи не вдихаю запаху ромашок без того, щоб заново переживати сповнені несамовитої втіхи ранки, коли ми разом з моєю вчителькою бродили полями і я вивчала нові слова і назви речей. Запах — це потужний чарівник, який переносить нас через тисячу миль і всі роки, що ми прожили. Запах фруктів відносить мене до мого дому на Півдні і моїх дитячих веселощів у персиковому саду. Інші запахи, миттєві і скороминучі, примушують моє серце радісно розширюватися — або ж стискатися від спогадів про болісну втрату. Навіть тоді, коли я думаю про запахи, мій ніс сповнюється ароматів, які починають пробуджувати солодкі спогади літа, що проминуло, і далеких полів, на яких достигає колосся.
Найслабший подих з луків, де на гарячому сонці лежить свіжоскошене сіно, зміщує відчуття перебування "тут і тепер". І я знову опиняюся у старому червоному сараї. Ми граємося з моїми маленькими друзями на сіні. Це велетенський сіновал, весь наповнений солодким хрустким сіном, з вершечку якого навіть найменша дитина зможе сягнути натягнутих крокв. Унизу, в загоні — домашні тварини. Ось Джеррі, несприйнятливий, негарний Джеррі, що хрумає свій овес яксправдешній песиміст, який вирішив, що їжа не буде йому доброю — принаймні не такою доброю, як має бути. Знову я торкаюся Брауні, енергійного, вдячного маленького Брауні, готового покинути найсоковитіший корм за те, щоб його погладили, напружуючи свою гарну тонку шию для пестощів. Поруч стоїть Леді Белла з солодким вологим ротом, ліниво відділяючи сховану фруктову начинку від тимофіївки і конюшини і мріючи про глибокі червневі пасовиська і дзюркотливі потічки.
Нюх розповідав мені про те, що наближається буря — ще до того, як з’являлися будь-які видимі знаки. Спочатку я відчуваю пульсацію очікування, легке дрижання, концентрацію в ніздрях. У міру того як гроза наближається, мої ніздрі розширюються, щоб краще ввібрати потік запахів землі, які, здається, розмножуються і поширюються, аж поки я не відчую сплеску дощу на щоці. У міру вщухання бурі, коли вона віддаляється все більше й більше, — запахи бліднуть і слабшають і вмирають далеко за межею простору.
Я впізнаю по запаху, в який будинок ми заходимо. Я впізнала старомодний сільський будинок по тому, що він має кілька шарів запахів, залишених послідовністю сімей, які там жили, рослин, парфумів і завіс.
У вечірній тиші менше вібрацій, ніж удень, і тоді я більше покладаюся на відчуття нюху. Сірчаний запах сірника розповідає мені про те, що запалюють світильники. Пізніше я відчуваю нестійкий шлейф запаху, який пролітає навколо і щезає. Це знак комендантської години; світильники погашені на ніч.
Надворі я усвідомлюю запах і доторк землі, по якій ми йдемо, і місцин, які ми проминаємо. Іноді, коли немає вітру, запахи так згруповані, що я знаю характер місцевості і можу визначити поле з копицями сіна, сільський магазин, город, сарай, сосновий лісок чи сільську ферму з відчиненими вікнами.
Кілька днів тому я пішла прогулятися до знайомого лісу. Раптом тривожний запах змусив мене зупинитися у збентеженні. За цим відчувся особливий, вимірений струс, а за ним — похмурий, важкий гуркіт. Я дуже добре зрозуміла запах і струс. У лісі рубали дерева. Ми вийшли на верх кам’яної стіни з лівого боку. Вона межує з лісом, який я любила так довго, що він, здається, належить до моїх своєрідних володінь. Але сьогодні незнайомий швидкий потік повітря і незвичний спалах сонця сказали мені, що моїх друзів‑дерев уже немає. Місце було порожнім, неначе покинуте житло. Я простягнула вперед руку. Там, де раніше стояли непохитні сосни, чудові, прекрасні, солодкі, — моя рука торкалася сирих, вологих пеньків. Навколо лежали зламані гілки, неначе роги забитих оленів. Ароматна тирса, що нагромадилася кругом, кружляла й перекидалася навколо мене. Спалахом пройшло всередині непояснене обурення цією нещадною руйнацією краси, яку я люблю. Проте у природі не існує гніву чи обурення. Повітря все одно наповнюється запахами життя і руйнації, бо смерть, нарівні з ростом, вічно служить всепереможному життю. Сонце світить як завжди, і вітри безчинствують у нововідкритих просторах. Я знаю, що новий ліс народиться там, де стояв старий, — такий же гарний і такий же благотворний.
Відчуття доторку — постійні і визначені. Запахи різняться й тікають, змінюючи відтінки, міри і місце. У запаху є ще щось, що дає мені відчуття відстані. Я б назвала це горизонтом — лінією, де запах і уява стрічаються на найдальшій межі аромату.
Запах дає мені краще уявлення порівняно з доторком чи смаком, про спосіб, у який зір і слух, імовірно, здійснюють свої функції. Доторк, здається, живе у предметі, якого торкаєшся, — бо є контакт поверхонь. Запах не має поняття полегшення, і він, здається, живе не в предметі, який ти нюхаєш, але в самому органі нюху. Оскільки я відчуваю запах дерева на відстані, для мене зрозуміло, що людина бачить дерево, не торкаючись його. Мене не спантеличує той факт, що вона отримує його як образ на сітківці — без відпочинку, бо й мій нюх сприймає дерево як тонку сферу без повноти чи змісту. Самі по собі запахи не означають нічого. Я мушу вчитися за допомогою асоціацій судити по них про відстань, місце і дії чи оточення, які для них є звичними, так само як мені розповідають, що люди роблять висновки, судячи з кольору, світла і звуку.
З випарів і видихів я дізнаюся багато про людей. Я часто впізнаю роботу, якою вони займаються. Запахи дерева, заліза, фарби і ліків чіпляються до одягу тих, хто в ньому працює. Таким чином, я можу відрізнити теслю від працівника з металом, художника — від муляра чи аптекаря. Коли людина швидко переходить з одного місця в інше, я отримую запахове враження про те, де вона була — в кухні, городі чи у кімнаті з хворим. Я отримую приємні уявлення про свіжість і гарний смак від запахів мила, туалетної води, чистого одягу, вовни, шовку і рукавичок.
Направду, я не володію всезнаючим нюхом, як у хорта чи дикої тварини. Нікому, крім кульгавих чи сліпих, не варто боятися мого вміння, якого я прагну досягти; бо ж існують інші речі, окрім води, старих слідів, заплутаних перехресних доріжок, здатних спричинити мою помилку. Проте людські запахи настільки різноманітні і здатні бути впізнаними, як і руки й обличчя. Рідні запахи тих, кого я люблю, такі чіткі, такі безпомилкові, що ніщо не здатне їх стерти. Якби минуло багато років, аж поки я зможу знову побачити близького друга, я думаю, що впізнала б його запах миттєво — навіть у самому серці Африки — і впізнала би так швидко, як і мій гавкучий брат.
Якось давно на переповненому вокзалі мене поцілувала пані, поспішаючи повз мене. Я навіть не торкнулася її сукні. Але зі своїм поцілунком вона залишила запах, який дав мені швидке уявлення про неї. Багато років минуло відтоді, як вона мене поцілувала. Однак її запах — свіжий у моїй пам’яті.
Важко передати словами саму цю річ — невловимий запах людини. Здається, не існує відповідних слів для позначення запахів, і я мушу опиратися на приблизні вирази й метафори.
Деякі люди мають невиразний, нечіткий запах, який витає навколо, насміхаючись над кожною спробою його визначити. Це — блукаючі вогники мого нюхового досвіду. Іноді я стрічаю когось, кому бракує виразного запаху людини, і рідко коли я вважаю таку людину повною життя чи цікавою. З іншого боку, той, від кого йде гострий запах, часто має велику життєву силу, енергію і жвавість розуму.
Чоловічі випари, як правило, — сильніші, яскравіші і більш розмаїті, ніж жіночі. Запах молодих чоловіків має в собі щось стихійне — як вогонь, буря і солоне море. Воно пульсує життєрадісністю й бажанням. Воно говорить про все, що сильне і гарне і радісне, і дає мені відчуття фізичного щастя. Мені цікаво, чи інші спостерігають, що всі немовлята мають той самий запах — чистий, простий і такий же нерозбірливий, як і їхня спляча індивідуальність. Лише у віці шести чи семи років вони починають мати відчутні власні запахи, які розвиваються і зріють разом з розумовими й тілесними силами.
Те, що я написала про запах, особливо про запах людини, можливо, хтось розцінить як ненормальний сентимент людини, яка не має уявлення про "реальність світу і красу, яку сприймає око". Є люди, які є дальтоніками, і є такі, що не розрізняють нот. Більшість людей "сліпо-глухі" стосовно запахів. Ми не повинні засуджувати музичний твір, покладаючись на поганий слух, який не здатний відрізнити один акорд від іншого, або судити про картину за вердиктом критика-дальтоніка. Нюхові відчуття, які бадьорять, інформують і розширюють моє життя, не менш приємні лише від того, що якийсь критик, що ступає по широкій, яскравій стежці ока, не розвинув свого чуття нюху. Без несміливих, невловимих і часто непомічених відчуттів та певностей, які дають мені смак, нюх і дотик, я мусила б повністю запозичати своє уявлення про Всесвіт від інших. Мені бракувало б алхімії, за якою я зараз вливаю у свій світ світло, колір та іскру Протея. Чуттєва реальність, яка переплітається з доторками і пошуками моєї уяви і підтримує їх, була б розбита. Твердий ґрунт розтопився б під моїми ногами і розтанув у повітрі. Предмети, милі моїм рукам, утратили б форму і померли, і я ходила б серед них, неначе серед невидимих привидів.

Наступна частина 7