Продовження - 5 частина. Початок статті дивитися тут: 4 частина

V. ТОНШІ ВІБРАЦІЇ

Я вже говорила про численні струси та поштовхи, які щодня служать моїм дарам. Вищі й більші вібрації, які апелюють до моїх емоцій, — розмаїті й щедрі. Я прислухаюся з благоговінням до гуркоту грому і до приглушеної лавини звуку, коли море кидається на берег. І я люблю інструмент, який вловлює всі діапазони океану і випускає їх великими хвилями припливу, — багатоголосий оргáн. Якби музику можна було бачити, я могла б показати, куди йдуть ноти органа, тоді коли вони підіймаються й падають, забираються вище і вище, хитаються і гойдаються, то гучні і глибокі, то високі і штормові, тоді м’які й урочисті, і легші вібрації переплітаються з ними і пробігають через них. Повинна сказати, що музика органа сповнює екстазом саму дію відчування.
В інших інструментах теж є відчутна насолода. Скрипка здається прекрасно живою, коли відгукується на найменше бажання майстра. Різниця між її нотами тонша, ніж між нотами фортепіано.
Найбільше мені подобається музика фортепіано тоді, коли я торкаюся цього інструмента. Якщо я тримаю руку на кришці, то відстежую крихітні коливання, повернення мелодії, і тишу, яка за цим слідує. Це пояснює мені, як звук може стихнути для вуха, що його слухає.

…Як тонко і прозоро,
І тонше і ясніше — далі, далі!
Солодкі й далекі від скелі та бескидів,
Ріжки Ельфландії ледь-ледь співають!

Я можу слідувати за панівним духом і настроєм музики. Я помічаю радісний танок, як він вистрибує за клавіші, повільну панахиду, мрійливу музику. Я сповнююсь хвилювання від полум’яного змаху нот, які перетинаються грозовими тонами у "Валькирії", де Вотан запалює вогняні язики жаху, які охороняють сплячу Брунхільду. Яким чудовим є інструмент, на якому великий музикант співає своїми руками! Мені ніколи не вдавалося відрізнити один твір від іншого. Я думаю, це можливо; але концентрація та напруження моєї уваги були б такими великими, що я сумніваюся, щоб отримане задоволення було співрозмірним до зусилля.
Тож я не можу легко розрізнити мелодію, яку співають. Але коли покладу руку на горло та щоку іншого, я можу насолоджуватися змінами в голосі. Я знаю, коли голос високий чи низький, чистий чи приглушений, сумний чи бадьорий. Тонке, дрижке відчуття голосу немолодої людини відрізняється у моєму доторку від відчуття молодого голосу. Протяжна мова південця (мешканця південних штатів США. — Прим. перекл.) зовсім інакша, ніж різкий звук янкі. Іноді приплив та відплив голосу такий чарівливий, що мої пальці дрижать від витонченої насолоди, навіть якщо я не розумію ні слова з того, що кажуть.
З іншого боку, я надмірно чутлива до різких звуків — таких як розмелювання, шкрябання і хрипке скрипіння заржавілих замків. Свистки кораблів у тумані — мої вібраційні жахи. Я стояла біля моста, який був у процесі побудови, і відчувала тактильний гуркіт, як грюкають важкі маси каменя, як котяться шматки розвільненого ґрунту, як гримлять мотори, як скидують землю каретки, як тричі вдаряють молоти Вулкана. Я ще можу відчувати запах печей, смоли і цементу.
Таким чином, у мене є яскраве уявлення про потужні зусилля у сталі та камені, я вірю, що мені знайомі всі диявольські звуки, які продукує людина чи машини. Звук удару від важких тіл, які падають, раптове розколювання на друзки колод, кристалічне розбивання криги від важкого стукоту, тріск дерева, скинутого на землю ураганом, нераціональний наполегливий хаос шуму, створеного від переведення вантажних потягів, вибух газу, підривання каменю і жахаюче тертя одного каменя об інший, що передує колапсу — все це було в моєму досвіді дотику, і все це робить внесок у мою ідею бедламу, битви, смерчу, землетрусу та інших велетенських накопичень звуку.

Дотик надає мені зв’язок із транспортом і розмаїттям життя міста. Окрім штовханини та скупчення людей і невизначеного тертя й електричного виття авто я помічаю випари з багатьох різних магазинів; з автомобілів, підвод, коней, фруктових кіосків, і багато різновидів диму.

Запахи дивні і затхлі,
Повітря гостре й запилене
Вапняком і піском,
Що не витримає ніхто,
Роблять вулицю непрохідною,
А людей — дратівливими,
Аж доки кожен заплаче,
Ідучи у тремтінні,
Коли зір очей
Та відчуття носа
Спинилися — або принаймні послабилися —
"О Небо! Коли це місто сконає?"
Джордж Арнольд

Місто — цікаве, але після гуркоту міста і струсів потяга, які дратують, завжди бажана тактильна тиша сільської місцевості. Наскільки безшумними є руйнування, лагодження та зміни в природі, наскільки вони не заважають! Жодного звуку молота чи пилки, чи шматка каменя, відрізаного від каменя — але музикою шурхоту та спілих ударів по траві приходять тріпотливі листочки і м’які фрукти, які вітер щодня перевертає з гілок. Мовчки все обвисає та похиляється, все в’яне, все виливається назад у землю, щоб відтворитися знову; все спить, поки зайняті архітектори дня і ночі мовчазно собі працюють десь в іншому місці. Той самий мир і спокій царює, коли раптом земля підкоряється новозбудженому створінню. М’яко океан трави, моху та квітів розходиться — хвиля за хвилею — по землі.
Завіси з листя драпірують голі гілки. Великі та прекрасні дерева у своїх стійких коренастих серцях готуються знову прийняти птахів, які займають їхні просторі палати з південного та західного боку. Ні, немає настільки низького місця, щоб не поселити якесь щасливе створіння. Луговий струмок розстібає свої крижані окови нотами дзюрчання й гуркотом — і тече вільний. І все це зроблено менш як за два місяці під музику оркестру природи, посеред запашного фіміаму.
Тисяча м’яких голосів землі направду знайшли шлях до мене — невеличкий шурхіт у пучечках трави, шовковисте шелестіння листків, дзижчання комах, гудіння бджіл у цвіті, що я вирвала, пурхання крил пташки після купелі, і делікатна дзюркотлива хвиляста вібрація води, яка біжить по гальці. Як тільки їх відчули, ці люблені голоси дзюрчать, дзижчать, гудуть, пурхають і дзюркочуть у мене в думках навіки, як невмируща частина щасливих спогадів.
Між моїм досвідом та досвідом інших не існує прірви німого простору, через який я не зведу міст. Бо я нескінченно урізноманітнюю інформативні контакти з цілим світом, з життям, з атмосферою, сяюча діяльність якої огортає нас усіх. Хвилююча енергія повітря, яке охоплює все, є теплою та захопливою. Хвилі гарячого повітря та звуку бавляться в моєму обличчі у нескінченному розмаїтті та нескінченних поєднаннях, аж поки я не стаю спроможна припустити, чим, напевне, є той міріад звуків, яких не почули мої нечутливі вуха.
Повітря різниться у різних місцевостях, у різні пори року, і навіть у різні години дня. Запашні, свіжі морські бризи відрізняються від уривчастих бризів вздовж річкових берегів, вологих та обтяжених запахами суходолу. Підбадьорливе, легке, сухе повітря гір ніколи не можна сплутати з гострим солоним повітрям океану. Дощ узимку — густий, важкий, ущільнений. Навесні в нього нова життєва сила. Він легкий, рухомий, навантажений тисячею животрепетних запахів з землі, трави і листочків, які пробиваються. Повітря середини літа — густе, насичене, або ж сухе та палюче, неначе б воно прийшло з печі. Коли прохолодний вітерець змітає застій задухи, то несе менше ароматів, ніж у травні, і часто приносить запах бурі,яка наближається. Лавина прохолоди, що проходить вихором через низьке повітря, мало схожа на ущипливу прохолоду зими.
Дощ зими — сирий, без запаху і понурий. Дощ весни — жвавий, ароматний, наповнений життєдайним теплом. Я з насолодою вітаю його, коли він відвідує землю, збагачує потічки, щедро поливає пагорби, пом’якшує борозни для насіння зливами, видобуває пахощі, які я не можу достатньо глибоко вдихнути. Весняний дощ — гарний, він не дивиться на особу, його легко любити. Перламутровими краплинами він омиває кожен листочок на дереві та кущі, рівною мірою служить цілющим травам та шкідливій порослі, вишукує кожну живу істоту, яка потребує його добродійності. Органи чуттів допомагають один одному і підсилюють один одного до такої міри, що я не впевнена, який із них розповідає мені найбільше про світ: доторк чи нюх. Повсюди до ріки доторку приєднуються струмки сприйняття запахів. Кожна пора року має свої виразні запахи. Весна — земляниста і повна деревних соків. Липень багатий на запахи стиглого зерна та сіна. Із розвитком цієї пори починає переважати чіткий, сухий, зрілий аромат, і тоді золотарник, пижмо і котячі лапки позначають ходу року вперед. Восени м’які та вабливі аромати сповнюють повітря, плинучи від гущавини; трави, квітки і дерева і розповідають мені про час і зміну, про смерть і відродження життя, бажання та його задоволення.

Наступна частина 6