Продовження - 4 частина. Початок статті дивитися тут: 3 частина

IV. СИЛА ДОТОРКУ

Кілька місяців тому в газеті, яка оголошувала про публікацію "Журналу для незрячих Матільди Зіглер", з’явився такий абзац:
"Багато віршів та оповідань необхідно не включати, бо вони мають справу з зором. Згадки про місячні промені, райдугу, світло зірок, хмари, а також гарні краєвиди не можна друкувати, бо вони слугують для того, щоб наголошувати на відчутті незрячого стосовно його фізичної вади".
Іншими словами, я не можу говорити про гарні особняки та сади, бо я бідна. Я не можу читати про Париж та Вест-Індію, бо я не можу відвідати їх у їхній просторовій реальності. Мені не можна мріяти про небеса, бо, можливо, я ніколи туди не потраплю. Усе ж авантюрний дух спонукає мене вживати слова про зір та звук, значення яких я можу вгадувати лише з аналогії та уяви. Ця небезпечна гра — половина насолоди і веселощів щоденного життя. Я вся свічуся, коли читаю про прекрасні речі, які може спостерігати лише око. Згадки про місячні промені та хмари не наголошують на відчутті моєї фізичної вади: вони несуть мою душу за межі вузької дійсності фізичної вади. Критики отримують насолоду від того, що кажуть нам, чого ми не можемо робити. Вони кажуть, що сліпота та глухота повністю відрізають нас від речей, від яких отримує задоволення зір та слух, і звідси вони стверджують, що ми не маємо морального права говорити про красу, небеса, гори, спів пташок та кольори. Вони проголошують, що відчуття, які ми отримуємо від доторку, є "непрямі", неначе наші друзі відчували сонце для нас! Вони апріорі заперечують те, чого вони не бачили, а я відчула. Деякі сміливі з цих осіб, що сумніваються, зайшли настільки далеко, щоб навіть заперечувати моє існування. Таким чином, для того, щоб я могла знати, що я існую, я вдамся до методу Декарта: "Я думаю, отже, існую". Отже, я — метафізично доведена, і я кину на тих, що сумніваються, тягар доказу мого не-існування. Коли ми подумаємо, як мало ще відомо про розум, то хіба ж не дивовижно, що будь-хто наважиться визначити, що людина може знати, чи чого не може знати? Я допускаю, що є незліченні дива у видимому Всесвіті, про які я не здогадуюсь. Подібним чином, о впевнений критику, існує безліч відчуттів, відомих мені, про які ти навіть не можеш мріяти.
Необхідність дає оку дорогоцінний дар бачити, і так само вона дає дорогоцінну силу відчувати цілому тілу. Іноді здається, що сама суть моєї плоті — це так багато очей, які довільно виглядають на цей світ, який заново твориться нового дня. Тиша і темрява, які, як кажуть, закрили мене всередині, надзвичайно гостинно відкривають мої двері для незліченних відчуттів, які відволікають, інформують, застерігають і розважають. Зі своїми трьома довіреними гідами — доторком, нюхом та смаком — я здійснюю багато екскурсій до крайньої межі досвіду, яку видно у місті Світла. Природа підлаштовується під потреби кожної людини. Якщо око покалічене і не бачить чарівного обличчя дня, доторк стає більш гострим і виразним. Природа продовжує через практику посилювати ті чуття, які залишилися, і додавати до них. З цієї причини незрячі часто чують із більшою легкістю та чіткістю, ніж інші люди. Відчуття нюху стає ледь не новою властивістю, яка проникає у плутанину та невиразність речей. Отже, згідно з незмінним законом, чуття допомагають одне одному та підсилюють одне одного. Не мені говорити, чим ми краще бачимо: рукою чи оком. Я лише знаю те, що світ, який я бачу пальцями, — живий, рум’яний і мене задовольняє. Доторк приносить незрячим багато милих визначеностей, яких бракує нашим більш щасливим друзям, бо їхнє відчуття доторку — нерозвинене. Коли вони дивляться на речі, то кладуть руки до кишень. Немає сумніву, що це є однією з причин, чому їхнє знання часто таке невиразне, неточне і непотрібне. Ймовірно також, що наше знання явищ, які перебувають поза межами руки, так само недосконале. Однак, у всякому разі, ми спостерігаємо їх через золоту імлу фантазії.
Утім немає нічого імлистого чи непевного стосовно того, чого ми можемо торкатися. Через відчуття доторку я знаю обличчя друзів, безмежне розмаїття прямих та зігнутих ліній, усі поверхні, плідність ґрунту, делікатні форми квітів, шляхетні форми дерев і діапазон потужних вітрів. Окрім предметів, поверхонь та атмосферних змін, я сприймаю незліченні вібрації. Я здобуваю багато знанняnпро повсякденні справи зі струсів та поштовхів, які відчуваються всюди в будинку.
Кроки, як я відкрила, відрізняються тактично, відповідно до віку, статі і манер того, хто йде. Неможливо сплутати дріботіння дитини з ходою дорослої людини. Крок юнака, сильний та вільний, відрізняється від важкої, статечної ходи людини старшої середнього віку, і від кроку старого, ноги якого шаркають по підлозі або ж б’ють по ній повільними, тремтячими акцентами. По голій підлозі дівчинка йде зі швидким еластичним ритмом, який дуже відрізняється від поважнішого кроку жінки похилого віку. Я сміялася над скрипом нових туфель і гупанням повної служниці, яка танцювала джигу на кухні. Одного дня в ресторані готелю мою увагу привернув тактильний дисонанс. Я сиділа тихо і слухала ногами. Я виявила, що двоє офіціантів снували туди-сюди, але не з однаковою ходою. Грав оркестр, і я могла відчувати музичні хвилі по підлозі. Один з офіціантів ходив у ногу з грою оркестру, граційний та легкий, у той час як інший ігнорував музику і бігав від одного столика до іншого під ритм якогось дисонансу у своїй голові. Їхні кроки нагадували мені норовливого бойового жеребця, запряженого разом із тягловим конем.
Часто кроки виявляють певною мірою характер і настрій того, хто йде. Я відчуваю в них твердість і нерішучість, поспіх і неквапливість, активність та лінькуватість, втому, недбальство, боязкість, гнів і печаль. Я дуже усвідомлюю ці настрої та риси в людях, які мені знайомі.
Кроки часто перериваються певними струсами і здриганнями, так що я знаю, коли хтось вклякає, копає, стрясає чимсь, сідає чи встає. Таким чином, я стежу певною мірою за діями людей навколо мене і змінами їхньої постави. Якраз зараз приглушене, м’яке тупотіння босих ніг з подушечками і легкий струс розповіли мені, що мій пес стрибнув на крісло, щоб виглянути у вікно. Проте я не дозволяю йому піти недослідженим; то ж часом я відчуваю такий самий рух — не на кріслі, а з порушенням територіальних прав — на канапі.
Коли тесля працює в будинку чи в сараї поблизу, я пізнаю через похилу, зубчасту вібрацію вгору-вниз і дзвінкий струс удару по удару, що він пиляє чи стукає молотком. Якщо я досить близько, то певна вібрація, яка рухається взад-вперед вздовж дерев’яної поверхні, дає мені інформацію про те, що він використовує рубанок.
Легке тріпотіння на килимку каже мені, що вітерець здув мої папери зі стола. Круглий тупий звук — сигнал про те, що олівець покотився по підлозі. Якщо книжка падає, це створює плаский важкий удар. Дерев’яний тихий стукіт на балюстраді оголошує, що вечеря готова. Багато з цих вібрацій стираються надворі. На галявині чи на дорозі я можу відчувати тільки біг, тупіт або ж стукіт коліс.
Прикладаючи руку до вуст людини і її горла, я отримую уявлення про велику кількість специфічних вібрацій і тлумачу їх: смішок хлопця, присвист чоловіка від подиву, вигук роздратування чи розгубленості, стогін від болю, викрик, шепіт, скрегіт, схлипування, задуха, утруднене дихання. Висловлювання тварин, хоча й безслівні, для мене красномовні — муркання кота, нявкання, його сердитий, різкий, сварливий вираз; гавкання собаки як знак попередження або радісне вітання, його крик відчаю і задоволене хропіння; мукання корови; скрекотання мавпи; хропіння коня; ревіння лева і жахливе гарчання тигра. Можливо, мені слід додати, заради тих, хто критикуватимуть та сумніватимуться, читаючи це есе, що своєю власною рукою я відчувала всі ці звуки. З дитинства і до сьогодні я давала собі можливість відвідувати зоологічні сади, звіринці та цирк, і всі тварини, крім тигра, говорили мені в руку. Я торкалася тигра лише в музеї, де він безневинний, як ягня. Однак я чула, як він говорить — коли поклала руку на ґрати його клітки. Я торкалася кількох левів у плоті і відчувала, як вони ревуть по-царськи, неначе водоспад по скелях.
Продовжуючи, я хочу сказати, що знаю хлюпання рідини у глеку. Так що якщо я проллю молоко, то мені немає виправдання, що не знала. Мені також знайомий вистріл корка з пляшки, шум вогню, цокання годинника, металеве гойдання вітряка, утруднене підіймання й опускання помпи, пишна цівка шланга, оманливе постукування вітерця у двері та вікно і багато інших вібрацій поза межами обчислення.
Існують тактильні вібрації, які не належать до доторків шкіри. Вони проникають крізь шкіру, нерви, кістки — як біль, спека і холод. Удари барабана б’ють по мені — від грудної клітки до лопаток. Гуркіт поїзда, міст і молотьба машинного обладнання залишає на мені свою хватку, як у творі "Старий і море" — ще тривалий час по тому, як причина залишилася позаду. Якщо вібрація і рух поєднуються в моєму доторку хоча б якийсь час, — земля, здається, втікає, поки я стою на місці. Коли я сходжу з поїзда, перон обертається вихором, і мені важко йти твердою ходою.
Кожен атом мого тіла — це віброскоп. Але мої відчуття не є непомильними. Я простягаю руку вперед, і мої пальці знаходять щось пухнасте, і воно стрибає, тоді зібгається, неначе готове стрибнути, і загалом діє, неначе тварина. Я спиняюся на мить з обережності. Торкаюся знову, твердішою рукою, і виявляю, що це — шуба, яка тріпотить і розвівається на вітрі. Мені, так само як і вам, земля здається нерухомою, а сонце, здається, що рухається; бо промені пополудні все більше віддаляються, коли торкаються мого обличчя, аж поки повітря стає холоднішим. З цього я розумію, як і берег, здається, віддаляється, коли від нього відпливаєш. І тому я не відчуваю недовіри, коли ви кажете, що паралельні лінії створюють враження, що колись зійдуться і що земля, здається, стрінеться з небом. Мої кілька органів чуттів відкрили мені власну недосконалість та оманливість. Оманливими є не лише органи чуттів: численні випадки використання слів та виразів у нашій мові вказують на те, що люди, які володіють усіма п’ятьма органами чуттів, мають труднощі в тому, щоб чітко розрізняти їхні функції. Я розумію, що ми чуємо краєвиди, бачимо тони, пробуємо на смак музику. Мені кажуть, що голоси мають колір. Музичний такт, який я вважала справою гарного сприйняття, виявляється — це справа смаку. Судячи з широкого використання слова, смак видається найважливішим серед усіх чуттів. Смак керує великими й малими умовностями життя. Звичайно, мова чуттів сповнена суперечностей, і мої приятелі, які мають п’ять дверей у своєму домі, почуваються не більш упевнено та комфортно — як удома — у собі, ніж я. То що, тоді мені не вибачать, якщо цьому опису моїх відчуттів бракуватиме точності?

Наступна частина 5