Субота, 25.05.2024, 00:50
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [135]
Законодавство [73]
Сурдопедагогіка [115]
Освіта глухих [191]
Освіта України [57]
Освіта за кордоном [21]
Медицина [15]
Консультація [18]
Країна глухих [80]
Адміністратор сайту [8]
Пошук
Вхід на сайт
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

hit counter
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2019 » Червень » 1 » Гелен Келлер, американська сліпоглуха, “Світ, у якому живу”. Роман 15
14:19
Гелен Келлер, американська сліпоглуха, “Світ, у якому живу”. Роман 15

Продовження - 15 частина. Початок статті дивитися тут: 14 частина

XV. СОН НАЯВУ

Я сиділа годинами у мрійливій задумі, дозволивши моєму розуму чинити як він бажає, без керівництва та стримування, і ліниво записувала безперервне вдаряння думки по думці, образу по образу. Я спостерігала, що мої думки створюють найрізноманітніші зв’язки, звиваються всередину і назовні, будують концентричні кола і поділяються у вирі фантазії, так само як у снах. Одного дня я мала літературну забаву з певним розкладом думок, який заскочив до мене в пообідньому візиті. Я писала три чи чотири години, як вони надходили, і запис у результаті цього багато в чому нагадує сон. Я виявила, що найбільш розрізнені, несхожі думки приходили під руку одна з одною — я бачила сон наяву. Різниця в тім, що у мріях я можу озиратися на нескінченну послідовність думок, а у снах я можу пригадати лише кілька думок та образів, я ловлю нитки, що повідривалися з основи і тканини візерунка, який я не бачу, чи сяючі мов жар листки, що пливли на вітрі сну від дерева, що я не можу визначити. У цій мрійливості я тримала ключ до маси ідей. Я подаю свій запис цих ідей, щоб показати, які аналогії існують між думками, коли вони не скеровані, та поведінкою справжнього мріяння.
Я мала написати есе. Я хотіла, щоб мій розум був свіжим і покірним і щоб усі його служниці були готові підтримати мої руки у виконанні цього завдання. Я мала намір написати вчений текст про свій освітній досвід, і незвично сильно бажала зробити все, що зможу. У мене в голові був робочий план есе, яке мало бути серйозним, мудрим і повним ідей. Більше того, воно повинно було мати академічне спрямування, яке б наводило на думку про диплом університету, і читач мав бути глибоко вражений строгою гідністю вченого капелюха та мантії. Я зачинилася в себе в кабінеті з твердою рішучістю вибити на клавішах друкарської машинки цей безсмертний розділ з історії життя. Олександр не мав більше впевненості в тому, що завоює Азію з блискучою армією, вимуштрованою його батьком Філіпом, ніж я, — впевнена, що мій ментальний дім буде в порядку, а думки — слухняні. Мій розум до того часу мав тривалу відпустку, а зараз я поверталася до нього в час, коли він мене не шукав. Моя ситуація була подібна до ситуації пана, який поїхав у далеку країну і, повертаючись, очікував, що вдома все буде таким самим, як він полишив. Але, повернувшись, він застав слуг за гулянням і розвагами. Веремія була просто несамовита. Була музика й танці, і багато галасу, так що голос пана неможливо було почути. Хоча він гукав і грюкав по воротах, вони залишилися зачиненими.
Так само було зі мною. Я грала на сурмі — голосно і довго; але васали думки ніяк не збиралися на мій поклик. Кожен обіймав за талію прекрасну партнерку, і я не знаю, які шалені мелодії "вселяли життя та запал у їхні закаблуки". Нічого не можна було зробити. Я роззирнулася безпомічно на мій чудесний почет і зрозуміла, що цінність — не у володінні чимось, а у здатності ним користуватися. Я відкинулася на спинку крісла, щоб подивитися на цей карнавал. Сидіти тут було досить приємно, "ліниво, як намальований корабель на намальованому океані", спостерігаючи за грою своїх думок. Це було щось схоже на придумування гарних, вишуканих слів і виразів, без наміру їх записати. Я почувалася, як Аліса у Країні Чудес, коли вона бігла з усіх сил з Королевою Черв і нікуди не зрушила і не потрапила.
Буйні веселощі тривали у повному шаленстві. Танцюристами були способи мислення. Були сумні думки і щасливі думки, думки, які підходять для кожного клімату й погоди, думки, що несуть слід кожного віку і народу, нерозумні думки і мудрі думки, думки про людей, про речі і ні про що, добрі думки, недобрі думки, а також великі, благодатні думки. Тут вони були, гойдаючись разом, подібно до спіралі. Танець очолював стародавній блазень у зелено-золотому. Гості не дотримувалися ніякого порядку чи послідовності. Не було жодних двох думок, споріднених між собою, — навіть "сорокаюрідних". Між ними не було нічого схожого на міжнародні союзи. Кожна думка поводилася, неначе новостворений поет.

Він не міг відкрити рота,
Але вилітали тропи.

Чарівні вірші — о, якби ж я лиш їх записала! Вони примчали усамітненими алеями мого розуму — ця весела юрба. Прийшли з вакханальними співами та криками, і відтоді око не бачило гіршого безладу.
Заплющ очі, і побачиш, як вони приходять — лицарі та леді з моєї гулянки. З пір’ям і в тюрбанах, одягнуті в кольчугах та розшитій шовком одежі, лагідні діви в сірому як квакери, радісні принци у червоних плащах, кокетки з трояндами у волоссі, ченці у каптурах, що могли б укрити високу Вестмінстерську вежу, удавано сором’язливі дівчатка, що обіймають паперові ляльки, хвацькі школярі з рум’яними ранковими обличчями, забудькуватий професор, що з мудрим виглядом несе свої черевики під рукою, за яким ідуть його друзі, феї, гобліни, і всі війська, які щойно зійшли з киданого бурею Ноєвого ковчега. Вони йшли, дріботіли, ширяли, пливли, а деякі пройшли крізь вогонь. Один дух виліз на місяць по драбині, зробленій з листків та заморожених крапель роси. Павич з великим гачкуватим дзьобом літав поміж гілок гранатового дерева, клюючи рожеві фрукти. Він кричав так голосно, що Аполлон обернувся у своїй вогняній колісниці і вистрілив у нього золотими стрілами свого лискучого лука. Це ніяк не стурбувало павича; бо він розпростер свої схожі на коштовності крила і розгорнув свого чудового хвоста з вогнистими кінчиками у саме обличчя сонце-бога! Тоді прийшла Венера — точна копія моєї гіпсової відлитої статуї — безтурботна, зі спокійними очима, танцюючи «високо і гарно поставлено», як королева Єлизавета, в оточенні маси милих купідонів, що посіли на рожевуватих хмарках, які коливалися ніжними вітрами, тоді як кругом навколо танцювали квіти і потічки, і дивні невеличкі японські сакури у горщиках! За ними простував веселий Пан із зеленим волоссям і в сандалях з коштовним камінням, а обіч нього — я не могла повірити своїм очам! Ішла скромна черниця, перебираючи вервицю. Трошки поодаль було видно трьох танцівників поруч — пісна, зголодніла банальність, рожевий жарт з ямочкою на щоці і проповідь зі сталевими ребрами про долю та призначення. Зразу за ними прийшла ціла вервечка Ночей з розвіяним вітрами волоссям та Днів з оберемками хмизу на спинах. Миттю я побачила пишний силует Життя, що здіймався над вируючим натовпом, тримаючи в одній руці наге дитя, а в іншій — сяючий меч. Біля її ніг плазував ведмідь, і все навколо неї бурлило і виділяло безліч крихітних атомів, які всі разом співали: "Ми — воля Божа". Атом одружувався з атомом і один хімічний елемент з іншим, і цей космічний танець тривав зі змінним і незмінним ритмом, аж поки моя голова не заспівалаяк кругла пилка.
Як тільки я думала, що покину цю сцену фантомів і пройдуся тихими гаями Сну, я помітила якесь заворушення біля входу до мого зачарованого замку. Було очевидно з шепотіння та гудіння, яке лунало навколо, що прибуло більше знаменитостей. Першим персонажем, що я побачила, був Гомер, більше не сліпий, він вів на золотому ланцюгу білодзьобі кораблі з ахейцями, які хитали головами і клекотали, неначе багато лебедів. Платон і Матінка Гуска з численними дітьми Черевика йшли за ними. Простий Симон, Джил і Джек, які щойно полагодили голови, і кіт, що впав у вершки, — всі вони кружляли у запаморочливому танку, поки Платон урочисто вів бесіду про закони Землі Навпаки. Тоді пішли похмуроликий Кальвін і Сафо "з фіолетовою короною та милою усмішкою", які танцювали повільну польку. Аристофан і Мольєр теж приєдналися, обидва водночас говорили: Мольєр по-грецьки, а Аристофан — по-німецьки. Я подумала, що це дивно, бо мені спало на думку, що німецька мова вже була мертвою мовою, ще до народження Аристофана. Ясноокий Шеллі приніс пурхітливого жайворонка, який вибухнув піснею Чосерового півня. Генрі Есмонд дав руку у статечному мінуеті Діані з Кросвея. Він, очевидно, не розумів її дотепів з дев’ятнадцятого століття, бо не сміявся. Можливо, він утратив смак до розумних жінок. Анон Данте і Сведенборг прийшли разом, серйозно бесідуючи про речі віддалені та містичні. Сведенборг сказав, що дуже тепло. Данте відповів, що вночі, можливо, буде дощ.
Раптом настав сильний гамір, і я виявила, що "Битва Книг" знову почала шаленіти. Дві постаті вступили у жваву дискусію. Одна була вдягнена у простий домотканий одяг, а інша мала мантію вченого поверх строкатого костюма. З їхньої розмови я зрозуміла, що це були Коттон Матер і Вільям Шекспір. Матер наполягав, що відьом у "Макбеті" потрібно зловити і повісити. Шекспір відповідав, що відьми завжди достатньо страждали від рук коментаторів. Їх відштовхнули вбік дванадцять лицарів Круглого Столу, які осанисто марширували на гусці, яка несла золоті яйця. "Мул Папи" та "Золотий бик" зійшлися у двобої історії й вигадки — я читала про такий у книгах, але ніколи до того не була його свідком. Цих маленьких тваринок поставили йти в ряд зі слоном, який незграбно і шумно рухався, несучи високо в себе на спині Редьярда Кіплінга. Слон раптом поміняв ходу на "швидкохідну вправність" (я не знаю, що таке "швидкохідна вправність", але це було дуже швидкохідно і дуже вправно). Напевне, його давно покинули шалені пірати південних морів; бо я помітила, як тримався за снасті і бадьоро викрикував, коли тонув корабель, чоловік із палаючими очима й у вельветовому жакеті. Коли корабель щезнув з виду, Фальстаф помчався на порятунок самотнього мореплавця — і украв у нього гаманець! Проте Міранда переконала його повернути гаманця. Стивенсон сказав: "Хто краде мого гаманця, краде сміття". Фальстаф засміявся і назвав це гарним жартом, не гіршим за будь-які, що він нині чув.
Це стало сигналом для того, щоб закрутився, ніби смерч, рій цитат. Вони напливали з різних боків, зачаткова хмара напівзавершених фраз, скалічених речень, пародійованих сентиментів і блискучих метафор. Я не могла з‑поміж них вирізнити ніяких власних виразів чи ідей. Я побачила, як бідне, обірване, стиснуте речення, яке могло б бути моїм, спіймало крила прекрасної ідеї зі світлом генія, що сяяло як німб навколо її голови. Знову і знову танцюристи змінювали партнерів без запрошення і дозволу. Думки закохувалися з погляду, одружувалися мірою і бралися за руки без попереднього залицяння. Недоречність — це одруження двох думок, які не мали резонного залицяння, а одруження без залицяння здатні призводити до домашньої незгоди, аж до розбивання давньої, шанованої часом родини. Серед одружених пар були певні порівняння, досі непорушні у своєму парубоцтві та дівуванні, і дуже шановані. Їхні надзвичайні дії ледь не перервали танок. Але безглуздість їхнього союзу була їм очевидною, і вони розсталися. Інші порівняння, здавалося, мали звичку жити в незгоді. Вони багато разів одружувалися і розлучалися. Вони належали до сумнозвісного товариства Змішаних Метафор.
Одна компанія фантомів впливала і випливала, одягнена у вбрання забуття, що завдавало танталових мук. Вони, здавалося, от-от затанцюють — і щезали. Вони з’являлися знову до півдесятка разів, але ніколи не знімали вуаль з облич. Бісеня Цікавість смикало Пам’ять за рукав і казало: "Чому вони втікають? Це дивне шахрайство!" І Пам’ять вибігала, щоб спіймати їх. Після тривалої гонитви, і задишки, і сутичок вона затримувала декого із втікачів і повертала їх. Але коли вона зривала їхні маски — ось! — деякі розчаровували своєю звичайністю, а інші були мандрівними цитатами, які намагалися приховати пунктуаційні знаки, які їм належали. Пам’ять відчувала велику досаду, що в результаті такої важкої гонитви вона спіймала таку жалюгідну купку безсоромних пройдисвітів.
До цього наброду попростували четверо статечних велетнів, які називали себе Історія, Філософія, Закон та Медицина. Вони здавалися занадто урочистими і поважними для маскараду. Але навіть тоді, коли я дивилася на цих визначних гостей, вони всі розкололися на фрагменти, які кружляли, танцювали частинами, підрозділами наукового безглуздя! Історія розкололася на філологію, етнологію, антропологію і міфологію, а ті, у свою чергу, ще подрібнилися — і стали тоншими, ніж розщеплена волосина! Кожна спеціальність обійняла свій шматочок знань — і все кружляла з ним у вальсі. Решта товариства почала дрімати, і я теж відчула себе сонною. Щоб покласти кінець цим сумним обертанням, група фей милосердно помахала маками над усіма нами, маскарад побліднішав, моя голова впала на груди, і я здригнулася. Сон мене пробудив. Біля ліктя я знайшла старого друга Боттом.
"Боттом, — сказала я, — у мене був сон за межами людського розуму, щоб сказати, що то був за сон. Я подумала, що я була — ніхто не може сказати, чим. Око людини не чуло, вухо людини не бачило, її рука нездатна спробувати на смак, а язик охопити, а серце переповісти, що то було".__

Наступна частина 16 (остання)

Категорія: Країна глухих | Переглядів: 359 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2024