Продовження - 13 частина. Початок статті дивитися тут: 12 частина

XIII. СВІТ СНІВ

Кожен сприймає всерйоз свої власні сни, але позіхає за сніданком, коли хтось інший починає розповідати про пригоди минулої ночі. Через це я вагаюся розпочинати звіт про власні сни; бо наганяти нудьгу на читача — літературний гріх, а переповідати факти про далеку країну з більшою увагою до суті та стислості, ніж до повної та буквальної правди, — гріх науковий. Психологи розробили масу теорій і фактів, які вони тримають на повідку, як численних бульдогів, і яких вони напускають на нас, як тільки ми відхилимося від прямої й вузької стежки ймовірності снів. Навіть не можна розповісти розважальний сон — без того, щоб бути запідозреним у довільному його редагуванні, неначе б то редагування було одним із семи смертних гріхів, а не корисним і почесним заняттям! Отже, нехай буде зрозуміло, що тут я веду розмову за власним сніданком, власним столом, і тут немає ніякого науковця, щоб підставити ніжку автократу.
Я завжди хотіла знати, чому науковці та інші постійно питали мене про мої сни. Але зараз мене це не дивує, бо я виявила те, що дехто з них вважає звичайним просинанням того, хто глухий і сліпий. Вони думають, що я знаю дуже мало про предмети, які є навіть на віддалі кількох футів за межами мого дотику. Відповідно до їхніх уявлень, усе, що назовні, — для мене лише туманна пляма. Дерева, гори, міста, океан, навіть будинок, у якому я живу, — все це лише казкові вигадки, імлисті нереальності. Тому вважається, що мої сни повинні становити специфічний інтерес для людини науки. У певний невизначений спосіб очікується, що вони повинні виявляти, що світ, у якому я живу, — плаский, безформний, безколірний, без перспективи, невеликої товщини і ще меншої твердості — обширна самотність беззвучного простору. Але хто передасть словами безмежну, «безвидну», мовчазну порожнечу? Воістину, потрібно бути безтілесним духом, щоб щось зрозуміти з такого несуттєвого досвіду. Світ, чи відповідно й сон, щоб стати для нас зрозумілим, мусить містити деформацію суті, вплетену у тканину фантазії. Ми не можемо уявити навіть у снах предмета, який би не мав аналога в реальності. Привиди завжди нагадують когось, і якщо вони не з’являються самі, то на їх присутність вказують обставини, які нам прекрасно знайомі.
Під час сну ми входимо у дивне, загадкове царство, якого наука ще поки що не дослідила. Перейшовши межу сну, дослідник не може йти далі під керівництвом та перевіркою здорового глузду. Сон із найніжнішим доторком замикає всі ворота наших фізичних чуттів і заколисує до спочинку свідому волю — педанта наших думок при пробудженні. Тоді дух із потугами звільняється з жилавих рук здорового глузду і, неначе крилатий жеребець, відкидає тверду зелену землю — і мчиться геть, на вітрі й хмарі, не залишаючи ні сліду ні відбитка, за якими наука могла б відстежити його політ і дати нам знання про далеку тінисту країну, що ми відвідуємо щоночі. Коли ми повертаємося з царства сну, то не можемо дати змістовного звіту про те, що ми там зустріли. Але як тільки перетинаємо межу, то почуваємося як удома, неначе ми завжди там жили і ніколи не їздили на екскурсію в цей раціональний світ денного світла.
Мої сни, здається, не надто відрізняються від снів інших людей. Деякі з них — зв’язні і безпечно прикріплені до якоїсь події чи якогось висновку. Інші — непослідовні та фантастичні. Всі свідчать, що у Країні Снів не існує такого поняття, як спочинок. Ми завжди бадьорі й діяльні, з розумом, готовим до будь-яких пригод. Ми діємо, прагнемо, думаємо, страждаємо і радіємо безцільно. Ми залишаємо поза межами порталів Сну будь-яку неприємну недовіру і будь-які дратівливі роздуми стосовно ймовірності. Я запливаю і випливаю, як привид, на хмарах серед вітрів, без найменшого уявлення про те, що роблю щось незвичне. У Країні Снів я знаходжу небагато такого, що було б цілковито дивним чи повністю новим для мого досвіду. Що бне траплялося, я не здивована, хай би якими надзвичайними були обставини. Я відвідую чужу країну, де насправді ніколи не була, і розмовляю з людьми, мови яких ніколи не чула. Утім нам вдається чудово розуміти одне одного. Хай би в яку ситуацію чи яке суспільство привели мене мої мандри, завжди є та сама однорідність. Якщо я потрапляю до Країни Бродяг, то веселюся з милим людом з дороги чи з таверни.
Я не пам’ятаю, щоб будь-коли стрічала людей, з якими не могла б одразу почати спілкуватися, чи щоб я була шокована чи здивована діями моїх супутників зі сну. У своїх дивних мандрах сутінковими гаями Країни Сну моя душа завжди сприймає все як належне і прилаштовується до найшаленіших марев. Я рідко бентежуся. Усе ясне як Божий день. Я пізнаю події тієї ж миті, як вони відбуваються, куди б не повернула кроки. Розум — мій вірний поводир і тлумач.
Я вважаю, що кожен мав уві сні нестерпне, непотрібне переживання шукання чогось терміново бажаного в той момент, і ниюче, втомлене відчуття, яке слідує за кожною невдачею пошуку місця, де криється та річ. Іноді з шумливим запамороченням у голові я підіймаюся і підіймаюся, і не знаю, куди і чому. Все ж не можу припинити цієї пристрасної й повної муки спроби, хоча знову і знову сліпо намагаюся знайти, за що триматися. Звичайно, відповідно до збоченості снів, нічого немає близько. Я хапаюся за порожнє повітря і тоді падаю донизу, і ще донизу, і посеред падіння розчиняюся в атмосфері, в якій я так небезпечно ширяла.
Деякі з моїх снів, здається, відстежуються один в одному, неначе серія концентричних кіл. Уві сні я думаю, що не можу спати. Я борсаюся у тенетах нерозв’язаних завдань. Я вирішую встати і трошки почитати. Я знаю поличку у своїй домашній бібліотеці, де я тримаю потрібну книгу. Книга не має назви, але я знаходжу її без труднощів. Я зручно вмощуюся у м’якому кріслі, і чудова книжка відкрита в мене на колінах. Жодного слова я не можу розібрати, всі сторінки повністю чисті. Мене це не дивує, але дуже розчаровує. Я торкаюся пальцями сторінок, схиляюся над ними з любов’ю, сльози падають мені на руки. Я швидко закриваю книжку, коли мені спадає на думку: "Чорнило все витреться, якщо я її намочу". Але ж на сторінці немає ніякого відчутного чорнила!
Цього ранку я думала, що прокинулася. Була певна, що проспала. Я вхопила годинник, і, звісно, він показував на годину пізніше тієї години, коли я встаю. Я скочила на ноги у величезному поспіху, знаючи, що сніданок готовий. Я покликала матір, яка оголосила, що мій годинник, напевне, помиляється. Вона була впевнена, що не могло бути так пізно. Я знову подивилася на годинник, і ось! — стрілки прокрутилися, завирували, задзвеніли і щезли. Я прокидалася дедалі частіше, мірою того, як зростала моя розгубленість, аж поки не була у стані, протилежному до сну. Зрештою мої очі насправді розплющилися, і я зрозуміла, що це був сон. Це я просто просиналася уві сні. Ще більше дивує те, що немає різниці між усвідомленням фальшивого просинання і справжнього.
Страшно подумати, що все, що ми коли-небудь бачили, відчували, читали і робили, може раптом злетіти до наших снів‑видив — так само, як море викидає речі, які проковтнуло. Я тримала дитятко в руках посеред заколоту і палко говорила, благаючи російських солдат не вбивати євреїв. Я заново переживала агонізуючі сцени повстання сипаїв і французької революції. Міста палали перед моїми очима, і я боролася з полум’ям до виснаження. Голокости поширюються по світу, і я марно борюся, щоб урятувати друзів.
Якось уві сні мені прийшло послання, яке летіло над землею і морем, — про те, що зима насувається на весь світ з Північного Полюса, що арктична зона пересувається у наш м’який клімат. Послання летіло повсюди. Океан застиг у літньому сонцестоянні. Кораблі тисячами були скуті кригою, кораблі з великими білими вітрилами були скуті. Багатства Сходу і щедрі урожаї Золотого Заходу вже, можливо, не потраплять до інших країв. Якийсь час дерева і квіти ще продовжували рости, незважаючи на лютий холод. Птахи, шукаючи безпечного місця, залітали всередину будинків, а ті, кого встигла захопити зима, лежали на снігу з розпростертими крилами, марно намагаючись злетіти. Зрештою листя і цвіт опали до ніг зими. Пелюстки квітів перетворилися на рубіни та сапфіри. Листки замерзли і стали смарагдами. Дерева стогнали і кидалися гілками, коли мороз проймав їх крізь кору й соки, пронизував до самих коренів. Я задрижала і розбудила себе, і з бурхливим сплеском радості стала вдихати численні ніжні ранкові аромати, пробуджені літнім сонцем.
Для того щоб полювати на тигра, не потрібно потрапляти в африканські джунглі чи в індійський ліс. Можна лежати в ліжку на пухових подушках і бачити уві сні тигрів таких самих жахливих, як і ті, що у бездорожній глушині. Я ще була маленькою, коли однієї ночі намагалася перейти сад перед будинком моєї тітки в Алабамі. Я шукала великого кота з чудовим пухнастим хвостом. За кілька годин до того він видер кігтями мою маленьку канарку з клітки і з хрумкотом стиснув її своїми жорстокими зубами. Я не могла бачити кота. Але думка в мене в голові була чіткою: «Він направляється до високої трави, що на краю саду. Я доберуся туди першою!» Я поклала руку на бордюр газона і швидко побігла по стежці. Коли я добігла до високої трави, кіт уже був там, зісковзуючи у хвилясте сплетення. Я кинулася вперед і спробувала схопити його й вирвати пташку в нього з зубів. На мій жах велетенський звір, зовсім не кіт, вискочив із трави, і його жилаве плече тернулося об мене з пульсуючою силою! Його вуха стояли сторчма і тремтіли від злості. Його очі були гарячими. Його ніздрі були великі й мокрі. Його губи жахливо ворушилися. Я знала, що це тигр, справжній живий тигр, і що він мене пожере — мене і мою пташечку. Я не знаю, що трапилося опісля. У снах рідко трапляється те, що не є найважливішим.
За якийсь час до того у мене був сон, який справив на мене яскраве враження. Моя тітка плакала, бо не могла мене знайти. Але я отримувала пустотливе задоволення від думки, що вона та інші мене шукають і створюють при цьому багато шуму, який я відчувала ногами. Раптом дух непослуху поступився непевності та страху. Мені стало холодно. Повітря пахло льодом і сіллю. Я спробувала бігти; але заплуталася у високій траві і впала обличчям уперед. Я лежала дуже тихо, відчуваючи всім своїм тілом. Трохи згодом мої відчуття, здавалося, сконцентрувалися у мене в пальцях, і я відчула, що травинки були гострими, як леза, і жорстоко завдавали болю моїм рукам. Я спробувала обережно встати, щоб не порізатися гострою травою. Я поставила одну ногу обережно — так, як моє котеня вперше ступає по первозданному лісі на задньому дворі. Раптом я відчула скрадливе дріботіння: щось повзло, повзло, повзло навмисне до мене. Не знаю, як на той час ця думка могла бути в мене в голові: я ще не знала слів наміру й мети. Однак мене так нажахало не повзуче створіння, а саме лихий намір. У мене не було страху перед живими істотами. Я любила собак свого батька, грайливе маленьке телятко, ніжних корів, коней і мулів, що їли в мене яблука з руки, і ніхто з них не заподіяв мені шкоди. Я лежала принишкло, не дихаючи, сповнена жаху очікування створіння, яке скочить і занурить свої довгі кігті у мою плоть. Я думала: "Вони відчуватимуться як кігті індика". Щось тепле і мокре торкнулося мого обличчя. Я пронизливо крикнула, відчайдушно накинулася… — і прокинулася. Щось усе ж борсалося в моїх руках. Я з усіх сил продовжувала його тримати — аж поки не виснажилася і послабила хватку. Я виявила свого сетера, милу стару Беллу, яка обтрусилася і поглянула на мене з докором. Це ми з нею так разом заснули на килимку, — і природно, що й побрели до лісу снів, де собачки і маленькі дівчатка полюють на дичину і мають дивні пригоди. Ми зустріли масу пустотливих ворогів, і це вимагало всієї собачої тактики з боку Белли, щоб довести, яка вона леді та мисливиця. У Белли теж були свої сни. Ми зазвичай лежали під деревами і квітами у старому саду, і я сміялася від насолоди, коли з легеньким шумом падало листя магнолії, і Белла вистрибувала, думаючи, що вона почула куріпку. Вона гналася за листком, ловила його, приносила мені і клала мені біля ніг, жартівливо виляючи хвостом, як ніби казала: «Ось пташка, яка розбудила мене». Я плела їй ошийника з милих блакитних квітів павловнії і покривала її чудовими серцеподібними листками.
Мила стара Белла, вона давно вже бачить сни серед квітів лотоса і маків собачого раю.
Деякі сни переслідують мене ще з дитинства. Один, який повторюється, часто проходить так: здається, якийсь дух проходить перед моїм обличчям. Я відчуваю надзвичайну спеку, неначе потік повітря з двигуна. Це втілення зла. Напевне, перше я мала цей сон після того дня, коли ледь не згоріла.
Ще один дух, який часто мене відвідує, приносить відчуття прохолодної сирості, схоже на те, як почуваєшся холодної листопадової ночі в домі з відкритим вікном. Цей дух зупиняється якраз за межами мого доторку і хитається туди-сюди, неначе істота, яка переживає горе втрати близького. Моя кров холоне, і здається, замерзає в жилах. Я пробую поворушитися, але моє тіло нерухоме, і я не можу навіть крикнути. Через деякий час дух іде далі, і я зі здриганням кажу до себе: "Це була смерть. Цікаво, чи вона забрала її". Її — це про мою Вчительку.
У снах маю відчуття, запахи, смаки та ідеї, яких я не пам’ятаю, щоб мала раніше в реальності. Можливо, вони — побіжні враження, які ловить мій розум через завісу сну мого раннього дитинства. Я чула «тупіт багатьох вод». Часом уві сні мене відвідує чудесне світло. Такий спалах і така слава! Я дивлюся і дивлюся, аж доки воно не зникне. Я відчуваю запахи і смак так само, як і в години прокидання; але дотик відіграє меншу роль. Уві сні я майже ніколи не намацую дорогу. Ніхто мене не веде. Навіть на багатолюдній вулиці я самодостатня й я отримую задоволення, яке таке чуже моєму фізичному життю. Тут я рідко пишу на пальцях, і ще рідше інші пишуть по моїй руці. Мій розум діє незалежно від моїх фізичних органів. Я надзвичайно втішена мати такий дар, навіть хоч би й уві сні; бо тодімоя душа надягає крилаті сандалі й радісно приєднується до натовпу щасливих, кі мешкають поза межами тілесних відчуттів.
Моральна непослідовність снів є просто визивною. Мої стають менш і менш узгодженими з моїми справжніми принципами. Щоночі мене жбурляє до неетичної пістряви крайностей. Я мушу або захищати іншого до останньої краплини своєї крові, або ж засуджувати його, незважаючи на будь-яке каяття. Уві сні я вбиваю, щоб порятувати життя інших. Я приписую тим, кого люблю, найкращі дії і слова, які мене примушують до смерті їх пам’ятати — і кидаю на них один докір за іншим. Заради нашого душевного спокою нам пощастило, що ми швидко забуваємо більшість поганих снів. Смерть, раптова і жахлива, пошуки — без каяття — дивної любові чи ненависті, хитро спланована помста, — це все вранці рідко стає чимось більшим, ніж тьмяні невідчепні спогади, і протягом дня вони стираються звичайною дією розуму. Іноді зразу після прокидання я настільки стривожена при згадуванні про скандал у сні, що бажала б більше ніколи не бачити снів. Маючи це бажання виразно перед собою, я знову падаю в новий вир снів.
О сни, яку нещадну критику я звалюю на вас — ви, найбільш безглузді речі, які можна уявити, зухвалі мавпи, пивовари одіозних контрастів, нав’язливі птахи-віщуни з поганими звістками, глузливі відлуння, нерозумні нагадування; тривоги та подратування, які часто повертаються; скелети у моєму кріслі, блазні у труні, голови смерті на весільному бенкеті, ізгої мозку, що кожної ночі кидають виклик поліції розуму, злодії моїх яблук Гесперид, порушники мого домашнього спокою, убивці сну. "О, жахливі сни, що відлякують мій дух від того, що йому належить!". Нічого дивного, що Гамлет волів мати знайомі йому біди — а не ризикувати, слідуючи за одним видінням сну.
Усе ж відкиньте світ снів, і втрата буде немислимою. Чарівне закляття, яке пов’язує докупи поезію, — розбите. Велич мистецтва і піднесена потуга уяви зменшуються, бо ніякий фантом нев’янучих заходів сонця та квітів не спонукає вперед до мети. Щез мовчазний дозвіл чи потурання, що надає сміливості душі насміхатися з меж часу і простору, передбачати і збирати урожай досягнень для ненароджених віків. Зітріть наші сни, і незрячі втратять одну з найголовніших утіх; бо ж у видіннях сну вони бачать свою віру у зрячий розум і виправдання свого очікування світла. Ні, наше уявлення про безсмертя похитнеться. Віра, мотиваційна сила людського життя, замерехтить востаннє і згасне. Перед такою порожнечею й наготою став би справді бажаним шок зруйнованих світів. Правдиво, сни приносять нам думку незалежно від нас — і незважаючи на нас — про те, що душа

"може виправити
Свою природу, розправити вітрило — на більший ще канат,
І радісно помчати в Нескінченне".

Наступна частина 14