Субота, 25.05.2024, 00:31
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [135]
Законодавство [73]
Сурдопедагогіка [115]
Освіта глухих [191]
Освіта України [57]
Освіта за кордоном [21]
Медицина [15]
Консультація [18]
Країна глухих [80]
Адміністратор сайту [8]
Пошук
Вхід на сайт
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

hit counter
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2019 » Травень » 2 » Гелен Келлер, американська сліпоглуха, “Світ, у якому живу”. Роман 12
14:14
Гелен Келлер, американська сліпоглуха, “Світ, у якому живу”. Роман 12

Продовження - 12 частина. Початок статті дивитися тут: 11 частина

XII. БІЛЬШІ ДОЗВОЛИ

Отже, посеред життя — нетерплячого, владного життя — глухо-сліпе дитя, прикуте до голої скелі обставин, неначе павук, випускає тоненькі павутинки думки у безмірну порожнечу, яка його оточує. Дитя терпляче досліджує темряву, аж поки не вибудує знання світу, в якому живе, і його душа не зустрічає краси світу, де сонце світить завжди і птахи співають. Для незрячої дитини темрява — приємна. У ній дитина знаходить або надзвичайне, або жахливе. Це знайомий їй світ; навіть ходіння навпомацки з одного місця на інше, невпевнені кроки, залежність від інших не здаються їй дивними. Вона не знає, скільки незліченних радостей закрила від неї темрява. Аж тільки як вона зважить власне життя міркою досвіду інших, тоді зрозуміє, що означає вічно жити в темряві. Однак знання, що навчає її цій гіркій правді, також приносить утіху — духовне світло, обіцянку майбутнього дня.
Сліпа дитина — сліпоглуха дитина — успадкувала розум предків, які могли бачити і чути — розум, підлаштований під п’ять чуттів. Отже, вона мусить бути під впливом — навіть якщо це їй самій не відомо — світла, кольору, пісні, що передається через мову, якої її вчать, бо палати розуму готові отримати цю мову. Мозок людської раси настільки насичений кольором, що забарвлює навіть мову незрячих. Кожен предмет, про який я подумаю, — забарвлений тоном, який належить йому за асоціацією та пам’яттю. Досвід сліпоглухої людини у світі зрячих та здатних чути людей — неначе досвід моряка на острові, мешканці якого говорять незнайомою йому мовою, і життя їхнє відрізняється від того, як жив він, і не має шансу на компроміс. Він мусить навчитися бачити їхніми очима, чути їхніми вухами, думати їхні думки і слідувати за їхніми ідеалами.
Якби темний, мовчазний світ, який оточує таку людину, суттєво відрізнявся від залитого сонцями і звуками світу, — такі, як вона, цей світ не могли би ніколи збагнути чи обговорити. Якби її почуття та відчуття фундаментально відрізнялися від почуттів та відчуттів інших, — вони були б незбагненними для всіх, окрім тих, хто мав схожі відчуття та почуття. Якби душевна свідомість сліпоглухої людини була абсолютно несхожа на свідомість її ближніх, вона не мала б способу уявити, що вони думають. Через те, що розум незрячих істотно не відрізняється від розуму зрячих у тому, що не допускає порожнечі, він мусить забезпечити якусь рівноцінну заміну тим фізичним відчуттям, яких йому бракує. Він мусить відчувати подібність між речами зовнішніми та речами внутрішніми, відповідність між баченим і небаченим. Я використовую таку відповідність у багатьох відношеннях, і незалежно від того, наскільки далеко я застосовую це до речей, яких не можу бачити, — все одно це не руйнується від випробування.
Як робоча гіпотеза, пошук співвідношень підходить для всього життя, всього спектру явищ. Спалах думки та її швидкість пояснюють спалах блискавки та політ комети в небі. Моє душевне небо відкриває мені неосяжні небесні обшири, і я продовжую наповнювати їх образами своїх духовних зірок. Я впізнаю правду через її ясність та по тому, як вона веде мою думку — і знаючи, що таке ясність, я можу уявити, чим є світло для ока. Це не умовність мови, а переконливе відчуття реальності, що часами змушує мене здригнутися, коли я кажу: "О, я бачу свою помилку!" чи "Яким темним, безрадісним є моє життя!" Я знаю ці метафори. Все ж я мушу використовувати їх у доказах, бо в нашій мові ніщо не може їх замінити. Відповідні глухосліпі метафори не існують і не є необхідними. Через те, що я розумію слово "відображати" в переносному значенні, дзеркало ніколи не бентежило мене. Той спосіб, у який моя уява сприймає відсутні речі, робить мене здатною бачити те, як окуляри можуть збільшувати предмети, наближати та віддаляти їх.
Відмовте мені у цих пошуках співвідношень, цьому внутрішньому чутті, замкніть мене у фрагментарному та незв’язному світі дотику — і ось, я стаю як кажан, який блукає на крилах. Припустимо, я б уникала всіх слів про зір, слух, колір, світло, краєвид, і тисячу явищ, інструментів та прекрасних речей, пов’язаних з ними. Я б страждала від значного зменшення дива та втіхи від отримання знань; також — ще жахливіша втрата — мої емоції затупилися б для того, щоб мене не могли торкнутися речі небачені.
Хіба виникло щось, здатне довести невідповідність співвідношень? Хіба відкрили камеру мозку сліпої людини — і вона виявилася порожньою? Хіба якийсь психолог дослідив розум незрячих і зміг сказати: "Тут немає ніякого відчуття"?
Я ступаю по твердій землі; я дихаю ароматним повітрям. З цих двох відчуттів я формую численні асоціації та відповідності. Я спостерігаю, я відчуваю, думаю, уявляю. Я будую асоціації з безлічі розмаїтих вражень, подій, понять. Серед цих матеріалів фантазія — хитрий митець мозку — виливає образ, якому не повірив би скептик, бо я не можу бачити фізичними очима мінливого, милого обличчя моєї дитини-думки. Скептик розбив би це дзеркало розуму. Його дух-вандал принизив би мою душу і змусив би мене вмерти, впавши жертвою матеріальних речей. Поки я чекаю з нетерпінням, як норовливий кінь, готова рватися в бій, опанувати обставини, — він періщить мене батогом і вдаряє по мені шпорами факту. Якби я потребувала його, солодколика земля зовсім щезла б, і в моїй руці не зосталося б нічого, крім безцільної, бездушної грудки мертвої матерії. Однак хоча тіло фізично прикуте наживо до скелі Прометея, горда духом мисливиця за повітрям усе ж переслідуватиме сяючі, відкриті дороги Всесвіту.
Сліпота не має обмежувальної дії на ментальне бачення. Горизонт мого розуміння нескінченно широкий. Всесвіт, який воно оточує, — невимірний. Чи ті, хто кажуть мені не виходити за вузькі межі моїх куцих чуттів, стали б вимагати від Гершеля, щоб він покрив дахом свій зоряний Всесвіт і повернув нам твердь скляних сфер Платона? Чи вони наказали б Дарвіну встати з могили і стерти поняття геологічного часу, повернувши нам жалюгідних кілька тисяч років? О, ці гордовиті скептики! Вони постійно прагнуть підрізати крила духу, що наважуються злітати догори.
Людина, позбавлена одного чи більше органів чуттів, не стає (як, здається, багато хто думає) викинута в дику пустелю без слідів, орієнтирів і поводиря. Незряча людина несе з собою у це темне середовище всі здібності, необхідні для сприймання видимого світу, двері якого зачинені перед нею. Вона знаходить повсюди оточення однорідним із залитим сонцем світом; бо є невичерпний океан подібностей між світом всередині і зовнішнім світом з обмеженням, — і ці подібності, ці співвідношення вона виявляє рівними з кожним складним становищем чи гострою потребою, які підносить їй життя.
Необхідність чогось такого, як співвідношення чи символізм, видається більш і більш нагальною, коли ми роздумуємо над обов’язками, які покладають на нас релігія та філософія.
Від незрячих очікують, що вони читатимуть Біблію як засіб досягнення духовного щастя. І що ж, Біблія вся сповнена згадками про хмари, зорі, кольори і красу, і часто ця згадка є необхідною для передання значення притчі чи послання, де вона трапляється. Тут просто треба бачити непослідовність людей, які вірять у Біблію, і все ж заперечують наше право говорити про те, чого ми не бачимо, і виходить, що вони теж не бачать. Хто заборонить моєму серцю співати: "Так, він летів на крилах вітру; його наметом навколо нього були темні води і важкі хмари небес".
Філософія постійно вказує на ненадійність п’яти органів чуттів та важливість роботи  думки, яка виправляє помилки бачення та виявляє його ілюзії. Якщо ми не можемо залежати від п’яти чуттів, то наскільки менше можна залежати від трьох! Які підстави ми маємо для того, щоб відкидати світло, звук і колір як невід’ємну частину нашого світу? Як ми маємо знати, що вони припинили існувати для нас? Ми мусимо прийняти їх реальність як належне — навіть і філософ припускає реальність світу, будучи неспроможним побачити його фізично у повноті. Стародавня філософія пропонує аргумент, який досі здається правдивим. Існує в незрячих, так само, як і у зрячих, Абсолют, який дає правду тому, що ми знаємо як правдиве, порядок тому, що впорядковане, красу гарному, можливість доторку тому, що відчутне доторком. Якщо прийняти це, то випливає, що цей Абсолют не є недосконалим, неповним, частковим. Він мусить виходити поза обмежені свідчення наших відчуттів, а також давати світло тому, що невидиме, і музику — музичному, якого гнобить тиша. Таким чином сам розум примушує нас визнати той факт, що ми у світі розумового порядку, краси і гармонії. Суті, чи абсолюти, цих ідей обов’язково розвіюють протилежних собі, — тих, що лежать у злі, безладі та ворожнечі.  Таким чином, сліпота і глухота не існують у нематеріальному розумі, який за філософськими уявленнями є реальним світом: вони вигнані разом із тлінними матеріальними чуттями. Реальність, символом якої є видимі речі, світить перед моїм розумом. Поки я ходжу по своїй кімнаті непевними кроками, мій дух зринає до неба на орлиних крилах — і заглядає невгасимим зором на світ вічної краси.

Наступна частина 13

Категорія: Країна глухих | Переглядів: 403 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2024