Продовження - 11 частина. Початок статті дивитися тут: 10 частина

XI. ПЕРЕД СВІТАНКОМ ДУШІ

До того часу, як до мене прийшла моя вчителька, я не знала, що існую. Я жила у світі, що був не-світом. Я не можу сподіватися, що точно опишу той несвідомий, та все ж свідомий час «нічого». Я не знала, що що-небудь знаю, чи що я живу, чи дію, чи бажаю. Я не мала ні волі, ні розуму. Мене несло до предметів і дій якимось сліпим природним імпульсом. Я мала розум, який змушував мене відчувати гнів, задоволення, бажання. Через ці два факти, інші навколо мене стали вважати, що я маю бажання й думки. Я пам’ятаю це все — не тому, що знала, що так було, а тому, що в мене є тактильна пам’ять. Вона робить мене здатною пам’ятати, що я ніколи не наморщувала чола у дії мислення. Я ніколи не оцінювала нічого заздалегідь і не вибирала. Я також тактильно згадую той факт, що ніколи у поруху тіла чи в ударах серця я не відчувала, що люблю будь-що чи будь-що мені є дорогим. Моє внутрішнє життя було тоді, неначе порожній аркуш без минулого, теперішнього чи майбутнього, без надії чи очікування, без здивування, чи радості, чи віри.

То не була ніч — то не був день.
••••••
Лише порожнє місце, що вбирало простір,
Прикріпленість до місця — і без місця,
Не було ні землі, ні зір, ні часу,
Ні іспиту — ні зміни — ні добра — ні зла.

Моя спляча суть не мала ніякого уявлення про Бога чи безсмертя, ніякого страху смерті.
Я пам’ятаю — також дотиком — що в мене була сила асоціації. Я відчувала тактильні струси, такі як ступання ноги, відкривання вікна чи закривання, грюкання дверей. Після того, як я багато разів відчула запах дощу і дискомфорт мокрості, я діяла, як усі навколо: бігла, щоб зачинити вікно. Але це не було думкою ні в якому розумінні. Це була та сама асоціація, що змушує тварин ховатися від дощу. За тим самим інстинктом мавпування інших я складала одяг, принесений із пральні, і відкладала власний; годувала індиків, пришивала намистинки-очі на обличчя ляльки і робила багато інших речей, про які маю тактильну згадку. Коли я хотіла щось, що мені подобалося — наприклад, морозиво, яке дуже любила, — я мала приємний смак на язику (чого, до речі, ніколи не трапляється зараз), і в руці відчувала обертання морозу. Я робила знак, і моя мати знала, що я хочу морозива. Я "думала" і бажала у пальцях. Якби я тоді створила людину, то безумовно вклала б їй мозок та душу в кінчики пальців. Зі спогадів, подібних до цих, я роблю висновок, що саме розкриття двох здібностей: свободи волі (або вибору) та раціональності (або сили скеровувати думку від одного предмета до іншого) — уможливлює зародження спочатку дитини, а згодом людини дорослої.
Оскільки я не мала сили думки, то не порівнювала один душевний стан з іншим. Так що я не усвідомлювала ніяких змін чи процесів, що відбувалися в моєму мозку, коли вчителька почала мені давати пояснення. Я лише відчувала гостре задоволення від того, що тепер мені було легше отримувати те, що я хотіла, завдяки рухам пальців, яких вона мене навчила. Я лише думала про предмети, і лише предметів я хотіла. Це теж було "обертання морозу" — але в більшому масштабі. Коли я вивчила значення слів "Я" і "мене" і виявила, що я є чимось, я почала думати. Тоді для мене вперше почала існувати свідомість. Таким чином, не почуття дотику принесло мені знання — саме пробудження душі вперше надало моїм чуттям цінність, здатність пізнавати предмети, імена, риси і властивості. Думка дала мені усвідомлення любові, радості та всіх емоцій. Я палала прагненням знати, тоді розуміти, згодом — роздумувати над тим, що знаю і розумію, — і той сліпий імпульс, який раніше кидав мене туди-сюди під диктатом моїх відчуттів, зник навіки.
Я не можу зобразити ясніше за будь-кого поступових і тонких змін від перших вражень до абстрактних ідей. Але я знаю, що мої фізичні уявлення — тобто ідеї, які походять від матеріальних об’єктів — здаються мені серед усіх уявлень найближчими до дотику. Одразу ж вони переходять до розумових значень. Згодом значення знаходить вираження в тому, що називають "внутрішнім мовленням". Коли я була дитиною, моїм внутрішнім мовленням було внутрішнє "писання". Хоча навіть зараз мене часто ловлять на тому, що я пишу сама собі на пальцях, — усе ж, я і говорю сама до себе вустами, і то правда, що коли я вперше навчилася говорити, мій розум відкинув символи пальців і почав вимовляти. Однак, коли я намагаюся згадати, що хтось мені сказав, то усвідомлюю руку, яка пише по моїй.
Часто питають, які мої перші враження про світ, у якому я знайшла себе. Але той, хто взагалі думає про свої перші враження, знає, яка це загадка. Наші враження наростають і змінюються непоміченими, так що те, що ми вважаємо, що ми думали в дитинстві, може дуже відрізнятися від того, що ми насправді переживали в дитинстві. Я лише знаю, що після того, як почалася моя освіта, світ, який приходив у межах моєї досяжності, був весь живий. Я писала до своїх кубиків і собачок. Я співчувала рослинкам, коли зривалися квіточки, бо думала, що їм болить і що вони відчувають біль утрати за втраченим цвітом. Це було за багато років до того, коли мене можна було переконати, що мої песики не розуміють того, що я кажу, і я завжди вибачалася перед ними, коли набігала на них чи ступала на них.
У міру того, як зростав і поглиблювався мій досвід, неясні поетичні почуття дитинства почали закріплюватися у конкретних думках. Природа — світ, якого я могла торкнутися — була згорнена і наповнена мною. Я схильна вірити тим філософам, які проголошують, що ми не знаємо нічого, окрім власних почуттів та думок. Якщо додати ще трохи винахідливого міркування, можна побачити в матеріальному світі просто дзеркало, образ постійних душевних відчуттів. У кожній із сфер знання себе є умовою і межею нашої свідомості. Ось чому, можливо, багато людей знають так мало про те, що перебуває поза межами їхнього невеликого досвіду. Вони заглядають усередину себе — і не знаходять нічого! І звідси вони роблять висновок, що і поза межами себе теж нічого немає.
Хай би як там було, пізніше я стала шукати образ власних емоцій та відчуттів в інших людях. Я мусила вивчити зовнішні знаки внутрішніх почуттів. Початок страху, придушене, контрольоване напруження болю, вигравання щасливих м’язів ув інших, — усе це потрібно було сприйняти і порівняти з моїм власним досвідом до того, як я могла відстежувати їх у невідчутній душі іншого. Навпомацки, невпевнено я нарешті знайшла власну індивідуальність і, побачивши власні думки та почуття, повторені в інших, я поступово збудувала свій світ людей і світ Бога. Читаючи і навчаючись, я виявляю — це те, що робила і робить решта людської раси. Людина заглядає всередину себе, й у свій час знаходить міру та значення Всесвіту.

Наступна частина 12