- Ініціатором організованого навчання глухих у Російській імперії, до якої тоді належала і Україна, стала імператриця Марія Федорівна, дружина імператора Павла І та мати Олександра І.
З 1797 року виховні будинки для дітей-сиріт були переведені у "Відомство імператриці Марії Федорівни". З цього часу встановлюється централізоване керівництво всіх сторін їх життя.
- Існують документальні свідчення, що під час своєї подорожі з імператором Павлом І по Європі, Марія Федорівна відвідувала різні навчальні та благодійницькі заклади. Перебуваючи у Парижі, допитлива імператриця познайомилася з навчанням у Паризькому інституті глухих, слава про який дійшла і до Російської імперії.
Повернувшись до Росії, Марія Федорівна у 1806 році відкрила під Петербургом невеличке училище для глухих дітей. Цьому училищу випала щаслива доля — поступово воно стало науково-методичним центром вітчизняної сурдопедагогіки. Під його впливом створювалися школи для глухих дітей в різних губерніях дореволюційної Росії.
- Тут виникає питання: чому саме імператриця Марія Федорівна виявила такий інтерес до навчання глухих?
Відомо, що її син, імператор Олександр І, з дитинства страждав глухотою на одне вухо. Було б дивним припустити, що його вінценосні батьки залишили без уваги цю обставину. Другий факт: майбутній імператор мав від своєї фаворитки М. Наришкіної позашлюбного глухонімого сина.

Вже з цього можна припустити, що ця проблема хвилювала імператрицю Марію Федорівну.
- Незважаючи на війну з Наполеоном, імператриця вела жваве листування з абатом Сікаром, який займався навчанням і вихованням глухих у Парижі. Вона докладно розпитувала про досвідне навчання глухих, цікавилася перспективами подальшого навчання глухих дітей.
- У свій письмовий заповіт імператриця Марія Федорівна внесла пункт про необхідність постійної опіки і турботи про глухих.
- У 1898 році було утворене Всеросійське опікунство глухонімих. Першим головою опікунства був Іван Карлович Мердер (1832—1907).
- У 1900 році з ініціативи І.К.Мердера був створений Київський відділ опіки глухонімих. Його очолила дружина київського губернатора Є.С.Трепова.

- 8 червня 1900 року в найманому будинку на Лук’янівці, по вулиці Осіївській (нині Герцена), у будинку №62, було відкрито школу-притулок для 10 глухонімих дітей у складі дитячого садка і шкільних класів.
Першою вчителькою була Ніна Костянтинівна Патканова, яка щойно закінчила спеціальні педагогічні курси при Петербурзькому училищі.
- Є.С.Трепова разом зі своїм заступником - меценатом і колекціонером Б.І.Ханенком, розпочали збирати кошти для будівництва приміщення школи. Особи, які жертвували кошти більше за 300, 200 чи 150 карбованців, нагороджувалися відповідно золотими, срібними значками та жетонами.
Впродовж 2 років збиралися кошти для школи-притулку. Одночасно виклопотали у міських властей безкоштовну ділянку площею 1200 кв. сажнів, що містилася на розі вулиць Макарівської (нині Пугачова) та Осіївської. Будівельні роботи на ній розпочалися після наближення суми до 21 270 карбованців, більшість з яких дала родина відомого мецената Миколи Артемійовича Терещенка. Приміщення будувалося за проектом інженера В.А.Безсмертного.
- Приміщення першої школи було збудоване у 1902 році. Це була двоповерхова будівля, розрахована на 20 дітей. На 1-му поверсі - загальна зала, два класи, їдальня і кухня. На 2-му поверсі - дві спальні кімнати, вмивальня, ванна та квартири для вчительки та наглядачки.
За навчання в школі бралася платня від 120 до 200 крб. на рік. Це було досить дорого, адже тоді річна зарплата вчителя складала 250 крб. Проте, незважаючи на досить високу плату за навчання, школі весь час не вистачало коштів. Доводилося збирати пожертвування, влаштовувати лотереї. Вчителі самі виготовляли наочні посібники, дидактичний матеріал.
У Київській школі глухонімі діти вивчали такі основні предмети:
Вимовляння звуків і слів, читання і письмо.
Лічба усна, письмова і на рахівниці.
Початкові відомості географії, історії і геометрії, відповідно до ремесел.
Каліграфія, малювання і креслення.
Закон Божий (молитви, священна історія).
Багато уваги у Київській школі приділяли також ручній праці та професійній підготовці вихованців.
У 1902 році при Київській школі вперше в Україні створено спеціальний дитячий садок для глухонімих, в якому перебувало 5 малолітніх дітей.
Школа і дитячий садок охоплювали навчанням від 10 до 60 дітей, що, звичайно, в жодному разі не задовольняло потреб Києва та Київської губернії, де на початку XX століття налічувалося близько 1500 глухонімих дошкільного віку.
У 1915 році до Києва з Варшави, разом з багатьма біженцями, рятуючись від окупації Польщі Німеччиною, переїхала єврейська школа для глухих дітей на чолі з директором Озієлем Шимоновичем Кржевіним. Змінивши декілька київських адрес, ця школа остаточно розмістилася по вулиці Артема, 43.

У школі навчалося спочатку 60 дітей, а потім 75. Багато часу відводилося на ремісничу підготовку школярів. У молодших (підготовчих) класах діти щоденно займалися ручною працею по 2,5 години, а в загальноосвітніх класах по 4 години щодня працювали в майстернях.
У школі вивчали такі предмети: Закон Божий, російська мова, арифметика, природознавство та фізика, курс загальнокорисних відомостей, географія, історія, геометрія і креслення, малювання, каліграфія.
Навчання глухих мові, як правило, займало центральне місце. Йому підпорядковувалося вивчення всіх інших предметів. У школі вивчалося дві мови: російська і єврейська, а потім, коли шкільна програма розширилася, перейшли на українську мову.

У 30-х роках у Києві існували такі інтернати для глухонімих дітей:
- дитбудинок для глухонімих дітей ім. Лаговського на 90 дітей (вул.Осіївська, 36);
- єврейський дитбудинок на 75 дітей (вул.Артема, 43);
- школа для глухонімих без інтернату на 65 дітей (вул.Нероновича, 2).
У кінці 30-х років усі вони були об’єднані в одну Київську школу-інтернат для глухонімих дітей. Вона розміщалася по вулиці Артема, 43.

З 1937 року навчання в школі проводилося за спеціально розробленими планами, програмами, підручниками.
У 1937-1939 роках видано ряд підручників для школи глухих, авторами яких були вчителі Київської школи глухих.
Мирне життя школи перервала Друга світова війна. Прийшов наказ готуватися до евакуації. В середині липня 1941 року діти з вихователями та їх сім’ями водним шляхом прибули в Ростовську область.
Але й там їх наздогнала війна. Довелося розлучатися: вихователі з сім’ями поїхали до Казахстану, а дітей-сиріт з України та Білорусії спішно посадили у вагони пасажирського поїзда і повезли до сонячного Узбекистану.

Трудовий гарт, набутий в інтернаті, згодився в евакуації. Всі продовжували навчання, а коли було треба - приходили на допомогу місцевим жителям: збирали городину, фрукти, виноград, бавовну. Все йшло для потреб фронту.
Частина учнів, що залишилися в Києві, продовжувала навчатися в окупованому місті. Працювали шкільні майстерні, які підтримували зв’язок з підпільниками.
Тим часова окупація Києва німецько-фашистськими загарбниками тяжко позначилася на школі. Майно її було пограбоване.
Після звільнення Києва від окупантів у 1943-1944 рр. у будинку школи був госпіталь для військових. А з 1945 року будинок тимчасово прийняв до себе дітей-в’язнів концентраційних таборів Освенцема і Майданека (272 чол.).
Після закінчення війни вихованці повернулися з Узбекистану до напівзруйнованого будинку-інтернату.
Проте школа швидко змінювалась і зростала. В школі перебувало: 128 учнів, 11 вчителів, 12 вихователів, 3 інструктора праці.
З 1953 року для школи було виділено додаткове приміщення по вулиці Артема, 18 (3,4 поверхи).  
У 1965 році Київська школа переїхала у нове приміщення по вулиці Межовій, 6 (тепер Світлицького, 31/7), збудоване за індивідуальним проектом.
Кошти на будівництво нової школи виділили Українське товариство глухих та міська адміністрація столиці.

Т.Авраменко, керівник Музею історії Київської школи-інтернату №6