Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, №1, 2, 3, 4, 5

II

Вінниця полюбилася Надії з першого по­­г­ляду. Місто тонуло в зелені. Не вулиці - алеї парку. Дівчатами-чепурушками сором’язливо виглядали з садків невеликі охайні будиночки. В порівнянні з Харковом Вінниця здалася Надії великим гарним селом, полонила душу дивним затишком своїх вулиць і скверів.

Вона швидко знайшла будинок, де розмістився обласний відділ УТОГ. У першій кімнаті, куди вели двері з вулиці, розташовувався клуб: кімната була заставлена рядами стільців, а протилежній її кінець мав підвищення - сцену. Бокові двері вели до другої невеликої кімнати, де за письмовими столами, поставленими кутом, сиділи дві жінки. Одна з них, років 45, незважаючи на свій вік, була дуже гарною. Колись каштанове, тепер густо посріблене волосся було гладко зачесане і закладене на потилиці тугим вузлом. Карі розумні очі під рівними і темними бровами дивилися на світ з привітністю і спокоєм людини, яка за свій вік уже бачила всяке та всяких, але під надійним захистом природного розуму і душевної доб­роти не розчарувалася ні в житті, ні в людях.

Друга жінка, що сиділа за друкарською машинкою, була якогось непевного віку. Вся якась пофарбована, не в міру яскрава, справляла враження не молодої, а заурядної людини. Глянувши на них, Надія про себе вирішила, що керівна роль належить тут жінці з сивими скронями, і звернулась до неї.

Вона не помилилась: це й була голова президії облвідділу УТОГ Валентина Федорівна Вороніна. Вона привітно запросила дівчину сісти. Надії б говорити, але хвилювання наче замкнуло їй вуста. Вона просто подала листа, якого одержала від облвідділу.

Глянувши на нього і на дівчину, голова щось сказала секретарці, і та подала їй об’ємисту папку. Знайшовши Надіного листа, Вороніна проглянула його і поцікавилася, чому вона приїхала до Харкова, а не звернулася до них відразу, адже вона родом з Вінниччини. Надя стримано пояснила, що вона їхала вчитися і про існування Товариства глухих не знала. Знайомство з ним сталося вже в Харкові.

- Якою професією Ви оволоділи?

- Вивчала поліграфічну справу.

- На жаль, у нас немає роботи за вашою спеціальністю... Не хвилюйтесь, - поспішила заспокоїти дівчину, помітивши в її очах спалах тривоги. - Підшукаємо щось інше. Покажіть документи.

Надя подала їх. Відкривши її трудову книжку, Вороніна уважно глянула на дівчину:

- У Вас середня освіта?

- Так.

- Дуже добре, - Вороніна була явно задоволена. - Де Ваш атестат?

- Послала до інституту.

- Збираєтеся продовжувати навчання?

- Збираюся, та нічого не виходить у мене, - Надя почервоніла і опустила голову.

- Не пройшли за конкурсом? - співчутливо дивилися на Надю допитливі очі.

- Не допустили до іспитів...

- До якого вузу Ви вступали?

- В художній.

- Дивно! Доступ глухим у ці заклади відкритий. Чому ж вас не допустили?

- Через слабкозорість.

- У Вас слабкозорість?

- Так. Велика...

Тепер на обличчі жінки відбилася тривога, яку вона марно намагалася погасити. Надя чекала. Підступний холод заповзав до її душі, висував свої котячі пазурі, щоб ними вчепитися намертво.

-Куди Ви збирається вступати тепер?

- До Київського педагогічного. На деффак...

- Туди вас не приймуть. Вас знову чекає розчарування.

- Я знаю. Але ось лист... - Надя квапливо дістала з кишені жакета відповідь з Міністерства освіти і подала її співбесідниці.

Та прочитала листа і в задумі похитала головою. Обличчя її посуворішало, погляд пригас.

- Праця вчителя спецшколи нелегка. Чи думали Ви про це?

Слова ті торкнулися найболючішого в душі дівчини, і вона наче спалахнула, заговорила пристрасно, з болем про свою мрію, про своїх подруг, про школу - чому вона безсила повернути глухим щастя розуміти рідну мову. Забула, що сидить перед людиною, яку бачить уперше в житті.

А поки вона говорила, обличчя Вороніної проясніло, в очах засвітилась увага, а потім - відверта радість. Надя, схаменувшись, замовкла, наче її що штовхнуло в груди. Дихала поривчасто, схвильовано. Вороніна спокійно зібрала всі її папірці і рішуче відклала їх убік, як непотрібну вже річ.

- Підете вчителькою у школу робітничої молоді. Там Ви будете на місці. Будете вчитися заочно і працювати. Це для Вас найкраще. Бажаю успіху! - і підняла руку, наче тим жестом хотіла попередити можливі заперечення. Наді було не до слів: вона була просто приголомшена тим негаданим щастям і ніяк не могла повірити, що мрія її стала реальністю.

...Йшли останні дні травня, і навчальний рік у школі закінчувався. Приступити до роботи в школі вона мала в серпні, а поки тимчасово працювала в бібліотеці і готувалася до іспитів. Була стурбована однією думкою: викличуть чи не викличуть її на іспити?

Нарешті одержала листа. Відкрила його і дістала вузеньку смужку паперу - виклик на іспит. З невимушеною ніжністю притулила його до грудей, наївно думаючи, що вже стала студенткою.

Скільки треба того часу, щоб зібратися? За півгодини все було готове, а вранці поїзд уже мчав її до Києва. Вперше мала побачити це чудове місто, про яке стільки чула, читала. Щасливе і тривожне передчуття незвіданого переповнювало її вщерть. Мабуть, воно світилося і на її обличчі, бо люди, навіть дуже серйозні й заклопотані, усміхалися, зустрічаючись з її очима.

Інститут зустрів її страшенною метушнею: одні бігли сюди, інші - туди, треті ще кудись, наче на пожежу. Через кілька хвилин вона теж відчула, що її наче стало щось підштовхувати. Але щоб і собі бігти, треба було довідатись, куди саме їй бігти. Недалеко від вхідних дверей за столом сиділа жінка, до якої раз по раз зверталися новоприбулі.

Надя теж звернулася до неї. Жінка написала їй номер кімнати і вказала рукою на перший поверх.

І Надія влилася в студентську ріку, яка винес­ла її в коридор з кількома поворотами. Пірнула в один, другий, третій - дарма: потрібного номера не було. Походивши з півгодини в цьому лабиринті, вона зрозуміла, що не знайде нічого, і хотіла повернутися до столу та попросити, щоб її провели, а надалі вже знатиме сама. Але скоро впевнилася, що й вибратися з цих коридорів теж не зможе.

Розгублена і присоромлена своєю безпорадністю, зупинилася посеред коридору, щоб роздивитися, куди ще можна повернути. Тут на неї з розгону налетіли високий юнак і смуг­лява маленька дівчина, які спішили кудись у своїх справах. Налетіли, чемно вибачились, побігли. Озирнулись на неї, щось сказали і наче застиг­ли в тому русі юності - вперед...

Вона в розпачі стегнула плечима - хіба я знаю! - і показала на вуха, що не чує. Підбігли, заглянули в її папірець - повели за собою. За хвилину вона вже стояла перед потрібною їй людиною.

Молода жінка - декан їхнього факультету - відмітила її приїзд і заговорила до неї. Надя попросила написати, бо вона ж не чує. Очі жінки округлились, обличчя застигло. Декан заспішила відвести від себе несподіване непорозуміння:

- Глухим тут нічого робити! Чому Ви не повідомили, що Ви не чуєте?

- Як не повідомила? Я написала в заяві! - Надію охопив не розпач, а лють на оте безсоромне і безжалісне “глухим тут нічого робити!”

Декан вже рилася в справах. Ось її документи - так, і в заяві, і в автобіографії зазначено факт: глуха. Безпорадно розводить руками:

- Помилка приймальної комісії...

- Що ж робити?! - зойк з самого серця.

- Їхати додому. Інструкція забороняє прийом глухих у педагогічні вузи. Жаль! Жаль!..

Шелестять сторінки інструкції - палець з дов­гим червоним нігтем відмічає параграф, схожий на павука.

Два роки він украв у неї. Понад сотня листів з стандартною відмовою - його посланці. Невже то її фатальна доля - в образі параграфа-павука? І на коні її не об’їхати...

Декан збирає її документи, скріплює їх і повертає Надії. Виклик залишає в справі. Дівчина кидається до неї:

- Поверніть!!!

На неї оглядаються всі присутні в кімнаті. Жінка тремтячими руками віддає її виклик. На обличчі її вже немає офіціальності. Тепер це людина, просто людина. Вона бере дівчину за руку і веде до кабінету директора заочного навчання.

Надія не бере участі у розмові. По обличчях вона бачить, що при найбільшому бажанні вони не можуть їй допомогти.

Раптом вона згадує про лист з Міністерства. Як вона могла забути! Віддає його директорові.

Прочитавши, він пише їй великими, розгонистими літерами: “Ідіть до Міністерства. Хай міністр дасть дозвіл - і ми Вас приймемо”.

Останні слова твердо підкреслює двічі.

Це зовсім недалеко: тут же, на бульварі Шевченка. На її прохання зважили.

І ось вона перед людиною, від якої залежить її доля. І хіба тільки її? Вона не перша і не остання, чию долю хотів би понівечити отой чорний параграф.

Доки міністр читав її заяву, вона намагалася побороти хвилювання і підготуватися до захисту. Але захищатися їй не прийшлося. Погляд людини, яка брала в руки червоний олівець, щоб вирішити її долю, був доброзичливий і спокійний. За хвилину вона тримала в руках свою заяву з резолюцією: “Дати дозвіл прийняти документи і допустити до вступних екзаменів”.

Два тижні минули в гарячці іспитів. Хоч майже напам’ять знала всі підручники, перечитувала їх знову і знову. Разом з усіма писала твори, складала усні екзамени. Власне, усні для неї теж були письмовими, бо від усних мусила відмовитись: від надмірного хвилювання втратила контроль над голосом, і говорила то так тихо, що екзаменатори прикладали до вуха долоню, щоб розібрати, що вона говорить, то так, що вони закривали долонями вуха, бо її можна було б слухати на вулиці. А тому після першої усної спроби всі екзамени складалися письмово.

Тривога не покидала її до самого кінця іспитів: у своє щастя повірила лише тоді, коли поміняла екзаменаційну картку на студентський матрикул.

Почалися трудові будні настановчої сесії: лекції, семінари, заліки. Перша ж лекція заставила її шукати вихід: лекції для неї просто не існували. Їй називали предмети, підручники - і вона замість лекцій ходила по книгарнях, бібліотеках, читальнях - полювала на книжки. Те, що не мог­ла дістати, брала у товаришів і переписувала. Щоб встигати за лектором, вони іноді писали такими скороченнями, що було схоже на китайські ієрогліфи. Розбирала їх годинами і переписувала.

Спали люди, спала земля, а вона в котрий вже раз умившись холодною водою, щоб прогнати сон, сиділа над конспектами. Не могла відкласти на завтра: завтра до початку лекцій їх треба повернути, завтра будуть інші.

То не було мукою. То було щастям.

Книжки - її мовчазні, найтерплячіші вчителі, щедро ділилися з нею невичерпними багатствами людської думки, людського пізнання. Мукою було інше: книг було дуже багато, а доба мала лише 24 години. Перед цим горем вона була зов­сім безсила.

Але вона була не одна. Скрізь і завжди були з нею люди. Їй несказанно щастило. Доброта людська була невичерпною. Приходила на поміч і тоді, коли вона шукала її, і зовсім несподівано.

- Товаришу, дайте, будь ласка, ваші конспекти. Я візьму їх додому: через тиждень обов’язково поверну.

- Беріть тепер половину. Поки ви будете переписувати, я буду працювати над рештою. Коли ви повернете це, я вишлю вам решту. Не поспішайте. Можете брати на місяць.

- Дякую, товаришу!

- Де ви живете?

- На квартирі.

- У вас тут нікого немає?

- Ні.

- Переходьте до мене. Так вам буде зручніше, і до інституту ближче.

- Не треба... Дякую. Я вже добуду там.

- Ходімо, заберемо ваші речі.

- Дякую, Наталіє!

І більше ніколи не доводилося її шукати у великому місті скромного студентського кутка: її завжди зустрічали приязні усмішки і дорослих, і дітей. І чи дивно, що люди ті стали рідні на все життя?

- Товаришу, чи не знаєте ви, де знаходиться школа №22?

- ....

- Я не чую...

- Ходімо.

Іноді людині було по дорозі, іноді вона повертала назад і витрачала зайву чверть чи півгодини.

- Оце школа 22, - кивнувши головою, прощалися.

- Дякую, товаришу!

І ось вже сесія позаду...

- Додому не збираєтеся?

- Збираюся.

- Вам куди?

- У Вінницю.

- Поїдемо разом: мені до Бару. Квиток на поїзд уже взяли?

- Ні. Думала, на вокзалі...

- На вокзалі ви нічого не дістанете. Квитки треба брати заздалегідь на міській станції.

- Не знала я...

- Сидіть тут, закінчиться лекція - підемо за квитками.

- Я збігаю за грішми, я швидко...

- Не треба, у мене є гроші, вистачить на два квитки. Повернете на вокзалі.

Коли взяли квитки, домовилися про зустріч.

- Завтра приїздіть до інституту, одержите гроші.

- Які гроші?

- Проїзні і квартирні.

- А... Добре! Дякую!

Вона нічого цього не знала. В життєвих питаннях була безпорадна, як дитина. Водили, показували, де що знаходиться, щоб надалі не мучилася, знала. Повідомляли про всі важливі зміни, пояснювали, що і коли здавати.

Слухала, приглядалася, запам’ятовувала, а серце заливали гарячі хвилі вдячності:

- Дякую вам, люди!

Скрізь і завжди вони були з нею, знайомі й незнайомі. Зернами людяності засівали ниву душі. Роками щирого співчуття поїли ростки добра, щоб вони виросли, заколосилися і повернулися до людей сторицею.

Скрізь і завжди була вона з людьми. Багато чудових мелодій звучить на світі. Вони втілюють в собі найкращі людські почуття. Та найлюдяніша з них, мабуть, та, яка втілює в собі слова: “Дякую, товаришу!”

Надя часто мріяла про свій перший урок. Уява малювала подробиці й картини - милі й дорогі. В тих мріях бачила себе подібною до своїх колишніх улюблених вчителів - сміливою, впевненою, уважною до кожного учня. Горіла бажанням якнайшвидше передати їм усе, що знала сама. Але найголовніше залишилося поза її мріями: як саме вона передаватиме своїм учням знання? Та й як могла мріяти про те, чого ще не знала?

І ось воно прийшло, її свято. Їй доручили третій клас. По списку в ньому було 13 учнів. Ця цифра її дуже бентежила: що це за клас, з 13 учнів? Коли 25-30 осіб - це клас. От де у вчителя очі розбігаються! Але, на її подив, виявилося, що класи спецшкіл за нормою повинні мати 8-12 учнів.

- Дайте раду цим - буде вам честь і шана, - з загадковим усміхом сказала їй старенька вчителька Віра Степанівна, яка працювала в цій школі з 1933 року.

Разом з Надією до класу увійшла директор школи Ірина Дмитрівна Дяченко. Це була висока, повна, ще молода жінка з німецькою зачіскою - двома високими буклями каштанового волосся. Енергійна, сіроока, з повним, трохи подовженим обличчям, з тонкими губами. Великі випуклі очі світилися чіпким розумом і якоюсь невловимою іронією, що одразу ж насторожувала, заставляла зібратись.

Вона, як і Надія Загірна, була в школі новою людиною.

Учні, очевидно, хотіли встати дружно, але це в них не вийшло: парти були дитячі, занадто тісні для рослих і міцних тіл юнаків і дівчат (у першу зміну, зранку, тут вчилися діти), а тому ледь встали і зніяковіло відповіли на привітання.

- Сідайте, товариші, - сказала директор, і коли затихли хлопки парт, привітно оглянула клас. - Надія Семенівна Загірна буде вашою вчителькою. Вона теж не чує, мову вашу знає. Приймаєте?

Заясніли усмішкою обличчя:

- Приймаємо!

Залишившись віч-на-віч з класом, Надія загубила мужність. Щоб відтягнути хвилину “очної ставки”, переглядала в журналі список учнів, хоч давно знала його напам’ять. З першого погляду, тільки-но переступила поріг класу, жадібно припала до учнів очима: які вони?

Наймолодші з них були її ровесниками, половина була старша. Семеро дівчат і шість юнаків терпляче чекали її слова і вивчали її досить сміливо.

“З чого ж почати? - билася її думка, - перевірити домашнє завдання?” Але вчасно згадала, що в перший день домашніх завдань у них немає. Її погляд впав на зошит з планом уроку, який так старанно складала напередодні. Схопилася за нього, як утопаючий за соломинку.

“Познайомитися з класом (дізнатися їх прізвища) і кожного запам’ятати в обличчя, побачити рівень їх знань, їх слабкі місця...” Ну, звичайно, з цього і слід було почати!

- Відкрийте ваші зошити, товариші. Перший урок - арифметика. В кого є підручники?

Захлопали парти - через секунду все було готове. Підручників не було.

- Шевчук Женя, іди до дошки. Запиши число.

З-за другої парти підвелася тоненька, як лозинка, білява і синьоока дівчина. Кокетливі кучері гарно обрамляли юне лице, на повних ніжних вустах тремтіла лукава усмішка.

“Ось ти яка! Мила і хитра, і, мабуть, думаєш, що я знаю не більше за тебе? Подивимось!”

На дошці з’явилося число: “Одна сентября”.

- Помилилася, Женю, подумай.

Лукава усмішка погасла. Дівчина пильно дивилася на своє “число”, але нічого не виправляла.

- Хто хоче виправити помилку?

Над останньою партою підвелася рука. Покликала до дошки.

Невисокий коренастий хлопець з шапкою буйної пшеничної чуприни, з лагідними, як небо напровесні, очима, рішуче підійшов до дошки і виправив перше слово: “Первая сентября”.

Зрозумівши, на чому вони спіткнулися, збоку на дошці дала прикметник у відмінках.

Піднялися чотири руки. Але хлопчина швидко витер рукою написане і виправив сам: “Первое сентября”.

- Вірно. Як тебе звати?

- Захарчук Микола, - продиктував пальцевою азбукою і, вважаючи свою справу закінченою, пішов на місце.

Мигцем глянула на годинник - і вжахнулася: залишалося 15 хвилин до дзвінка! Півуроку... записували число.

Женя за її дорученням написала і розв’язала 2 приклади. Вірно.

- Сідай. Добре. А над словами треба думати.

Записала умову задачі, пояснила її.

- Хто хоче записати план і рішення?

Тихо. Не звелася жодна рука. Визвала першого за списком:

- Вдовиченко Анатолій!

Підвівся високий темнорусий юнак з мужнім відкритим обличчям, з великими, спрацьованими руками, в які глибоко в’ївся метал. Обережно взяв у руку крейду. Щоб не бентежити його, Надія пішла поміж рядами, знайомлячись з роботами учнів. “Погана каліграфія у всіх, прийдеться підтягнути на уроках письма”, - подумала про себе.

Повернувшись обличчям до дошки, зраділа: хлопець писав останнє рішення, задача була розв’язана правильно, але плану не було. «Молодці ви у мене, - подумала схвильовано, - але на слова ви дуже бідні».

- А чому ти не записав план?

- Який план?

- Хіба ви при розв’язанні задач не писали запитань? - звернулась до всіх.

- Запитань ніколи не писали.

Ось тобі й робота над розвитком мови і мислення... Стало прикро.

- Сідай, Толю. “Відмінно”, - і, звернулась до учнів: - Запишіть план задачі в зошити з дошки. Сьогодні я запишу, а надалі план будемо складати разом.

З крейдою в руках повернулася до дошки, щоб записати план задачі і з подивом побачила, що хлопець все ще стоїть поруч. В погляді застигло вагання.

- Що тобі, Толю?

- Ви одружені? - очі хлопця дивилися на неї щиро й ясно, в них не було й тіні ніяковості - в них було лише чекання.

Вся кров кинулася їй в обличчя, затопила її всю. Мабуть, почервоніла всім єством. Крейда вислизнула з руки, стукнула об долівку і розлетілася на шматки. Її ніяковість полум’ям перекинулася на хлопця.

- Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Клас сміявся нестримно, шалено, до сліз. Той нестримний молодий сміх вирвав її з полону ніяковості, підхопив на свої крила.

Сміючись з усіма, з лагідністю поклала руку на плече збентеженого хлопця:

- Ні, Толю, ще не одружена.

Прочинилися двері, в клас просунулася рука з дзвінком, і його переливи весело приєдналися до їх щирого сміху.

Робота і навчання заповнювали собою весь її час. Віддавалась їм уся. А коли випадала така година, що вона залишалась сама зі своїми думками, з самої глибини серця піднімалась неясна туга, пам’ять насильно пряла нитку спогадів, нагадувала риси дорогого колись обличчя. Туга переростала в біль. З мукою питала себе, доки переслідуватиме її минуле, доки це обличчя буде заслоняти собою всі інші?

Чому, чому все так сталося?

Адже він був щирий з нею - щирий до самого того дня, до тої години, коли життя присилувало його вирішувати свою долю самому. В тяжкі години може розгубитися і мужня людина. Не судила його за це. Всі роки свого життя він жив з матір’ю, вона вдруге дарувала йому життя, вирвавши з ручищ смерті, і піти на розрив з нею, навіть заради коханої, він не зміг.

Не це батогом шмагонуло по серцю. Вона не домагалась одруження - дала згоду на нього вимушено, відступивши від мрії про навчання. Вона чекала його слова - не материних слів, а його.

Працювати, вчитися, жити - і берегти почуття до того часу, коли зможуть одружитися. Чи покластися на свої руки, на свою мужність і побратися тепер, піти в чужий дім. Вона чекала його рішення - будь-якого, його слова. В нього не знайшлося ні рішення, ні слова. Навіть щирого людяного погляду, в якому могла б прочитати, що він - з нею. Може вона винна, що пішла від нього, може він не встиг зібратися з думками? Ні, він зібрався з думками: побоявся, що в неї можуть бути до нього якісь претензії, що вона може мати якісь надії. Він не хотів залишити ніяких надій і просто більше не бачив її, і не шукав. Знаходили час для коханих Борис і Василь. А його не було...

Вона зрозуміла його, тому й сама не шукала. Так і поїхала, не побачивши його і не попрощавшись.

Пам’ять, пам’ять, яка ти жорстока! Схиляється до тебе кохане лице, очі дивлять в очі.

“Ти плачеш, рідна?”

“Я дуже кохаю тебе...”

І світ перестає існувати. Є тільки очі - то сама щирість і ніжність. Як же їм було не повірити? Як же могли вони стати байдужими? Чому вони стали такими? В чому винна вона?

Тяжко бачити на обличчі коханого гнів і біль? Нестерпно знати, що ти тому причина? Ти не запитала себе, чи ж мав він право на той гнів і біль. Не доросла до думки, що коли б то було справжнє кохання, ти б не бачила ні того гніву, ні того болю. Він би беріг тебе, твою нерозумну юність.

“Моя?”

“Твоя...”

Як же ти винна, як ти страшно, несправджено винна! Згоріла, як метелик, на вогні свого першого кохання. Усе відступило від тебе. Усе найдорожче заступили вуста і руки коханого. Хіба то були руки? Здавалось, то саме кохання. Тільки воно могло поєднати такий шалений порив і таку невимовну ніжність.

Ти не мала ні мужності, ні сили відвести ті руки. То хіба ж ти не винна?

Винна.

Не дочекалася, поки щастя твоє змужніє, поки в нього виростуть крила. Впало на землю роздавлене при першій же спробі злетіти.

Ти не хочеш бути винною. Легше думати, що зустріла в житті безкрилу людину. Перекласти вину на чужі плечі легше, ніж нести самій.

Неси її одна. Залишся людиною. Зумій сама відповісти за свою вину, як би тяжко не було.

За плечима сімнадцять. Там залишилась твоя віра в кохання, в твоє дівоче щастя. Зостанься людиною, і вони повернуться до тебе колись.

Не плач.

Він забрав у тебе найдорожче, але він бідніший за тебе.

Не плач.

Поки люди тільки беруть, вони не мають щастя. Якщо він зрозуміє це, то стане людиною. Тоді й знайде своє щастя.

А ти його мусиш забути. Він не кохає тебе. Коли б кохав, він знайшов би тебе, залишився б з тобою.

Невже тобі жаль його?

Жаль.

І ти б пробачила, коли б він того хотів?

Пробачила б...

Ти не гідна ні жалю, ні поваги!

Плач!

Гордість і совість залишили її. Вже ніхто її не судив. Тихим шелестом падали в тишу кімнати благальні слова:

- Повернися, рідний!.. Я все пробачу тобі... Повернись!..

- На жаль, ваш урок справив на мене дуже прикре враження. Ви ще не маєте поняття про елементарні правила педагогіки. Не вмієте користуватися академічним часом, тому не встигаєте вкладатися в нього. Я винна, що не пішла до вас на уроки одразу ж, з самого початку нав­чального року...

Надя мовчала. У неї наче щось обірвалося. Болісно і жадібно водночас стежила за кожним рухом рук Ірини Дмитрівни, не зводячи на неї очей. Та безжально, в хронологічній послідовності розкривала перед нею всі погрішності її уроку, показувала помилку за помилкою, промах за промахом.

“Нічого не пропустила, все позаписувала, щоб дати мені зрозуміти, чого варта, - билася у голові дівчини пекуча думка, - але це все правда, правда!”

Зараз, коли дивилася на себе і на свій урок збоку та ще через призму чужого безпристрастного аналізу, її невміння здавалося їй непоправним. “Треба мати мужність і покинути школу, якщо розумієш, що робота твоя не приносить людям доб­ра” - подумала так і помертвіла від тієї думки.

Як нудно тягнувся урок, хоч сюжет казки був таким захоплюючим. Коли б почув Гайдар, як вони разом з Івасиком штовхали його “Гарячий камінь” на гору - перевернувся б у труні...

Сором і відчай видушують з її очей сльози, але вона стримує їх з останніх сил.

“Навіщо повчати, сказала б прямо - їй не місце тут - і все! Так ні: дві години буде говорити!” - неприязне почуття прикро холодило серце.

Але що це? Що вона говорить? Насторожилась.

-...Мене глибоко радує ваше стремління дати учням якнайбільше, заволодіти всіма бастіонами в найкоротший час. Це свідчить про те, що ви любите свою роботу. Але й зраджує вас це: випадковості раз-по-раз відвертають вас від головної мети, крадуть ваш час. Ганяючи за кількома зайцями - не зловиш жодного. На те ви вчитель, щоб вести клас до зазначеної мети, а не йти на поводу у своїх учнів. Виправляйте помилки, але не кидайтеся від теми до теми. Любити свою роботу мало. Треба ще вміти. Вміння набувають у праці. Я вірю, що з вас буде толк. Не треба ображатися, треба вчитися. Інститут дасть вам лише теоретичні знан­ня, а працювати ви можете навчитися лише тут, у школі. А тому послухайте доброго слова: ідіть на уроки до своїх товаришів. Це чудова школа!

Красиві невеликі руки стомлено лягли на стіл, але тут же знову злетіли:

- Чимало ваших помилок повторюють й інші наші вчителі, яких аж ніяк не можна назвати молодими. Нам усім треба вчитися працювати. Перш за все оволодіти азами педагогічної грамоти. На певний час з цією метою введемо показові уроки для вчителів з усіх предметів. Кожен обере собі тему і проведе урок так, як він мав би провести в класі. Орієнтуватись на рівень знань своїх учнів. Після цього будемо обговорювати урок. Кожен присутній дасть його аналіз.

У школі утворилась тиха заводь: я впевнена, що більшість наших учителів працюють за інерцією: нічого не читають, з року в рік смокчуть підручники, як ведмідь лапу... Зараз я нікого не називаю і ніколи не називатиму: це призведе до нездорової обстановки, до тяжких непорозумінь. Показові уроки будуть мобілізувати кожного і стануть стимулом росту професійного і загального рівня педколективу... Ніхто не захоче червоніти перед товаришами.

Надія слухала і боялася пропустити хоч одне слово. Тільки що ця сама людина так жорстокого кинула їй в лице безкомпромісну правду, не простивши жодного промаху, а зараз з глибокою душевністю ділилася такими думками, які стосувалися долі школи. Може тому прикре і болюче враження зблідло, стерлося. Зникло почуття неприязні до цієї людини. Тепер була переконана, що їй бажають добра. Непомітно виключилася з власних дрібних переживань - переварювала думкою почуте. Замовчувати помилки - це все одно що залишити людину в незнайомому лісі, не допомігши їй вибратися на стежку. Простити помилки - вдавати, що не знаєш дороги сам. Добре, якщо, витративши чимало часу і сил, ти знайдеш дорогу сам, а якщо ні? Яка ціна людині, що могла допомогти, але не зробила цього?!

Так, не було вже сумніву, що вони прийшли в тиху заводь. Пробувала говорити з товаришами про роботу. Чекала конкретних порад, але кожна розмова залишала відчуття пустоти, незадоволення. Причину цього зрозуміла лише зараз. Їм було нічим поділитися з нею. Невеликий запас, що роздобули в молодості в школі, на курсах (вищої освіти ніхто не мав), розгубили з роками. Про його оновлення і поповнення не дбали. І, фактично, знання їх вичерпувалися підручниками для учнів.

Розуміла, яке тяжке завдання поставила перед собою ця людина, якої великої чуйності, людського такту, напруження всіх душевних сил воно вимагало від неї.

Спробуй-но сказати людині, що вона відстала від життя, не відповідає своєму місцю! А сказати це треба обов’язково, і не одній людині - колективу людей, по-своєму чесних і добросовісних.
 

І.Швець

Далі буде.