Вивчаючи історію навчання глухих в Україні, починаючи з дореволюційного періоду, не можна не згадати Івана Панасовича Соколянського, видатного педагога, вченого-дефектолога, науковця-експериментатора.
Педагогічна громадськість України відзначила у 1999 році 110-у річницю від дня його народження. Діапазон наукових інтересів вченого широкий і багатогранний. Науково-дослідна і педагогічна діяльність І.Соколянського включала широке коло загальнопедагогічних проблем. Особливо плідною була його робота, що припадає на період створення фундаменту педагогічної теорії та практики в 20-30-ті роки, які характеризуються значним підвищенням національно-культурного розвитку, створенням власної системи народної освіти. І.Соколянський стояв біля джерела становлення й раннього періоду розвитку вітчизняної педагогіки як самостійної наукової галузі.
І.Соколянський - один із вчених дефектологів, який займався як загальними проблемами боротьби з "дитячою дефективністю”, так і розглядом особливостей пізнавальної діяльності та психолого-педагогічних умов організації спеціального процесу навчання дітей з різними психофізичними вадами (глухих, сліпих, сліпоглухонімих).
Очевидно, підґрунтям для формування у І.Соколянського різнобічних інтересів до вивчення різних видів аномалій у дітей було те, що він ще із дитячих років був безпосередньо знайомий з такими дітьми, дружив з ними, спілкуючись за допомогою жестів.
Одержавши початкову освіту у рідній Динській станиці, педагогічну - в Кубанській учительській семінарії, він продовжив навчання на педагогічному відділенні природничо-історичного факультету Петербурзького психоневрологічного інституту, де одержав глибоку теоретичну підготовку. Сурдопедагогічну освіту здобув на курсах при Петербурзькому училищі глухонімих паралельно з навчанням в інституті. У Петербурзі він здружився з багатьма глухонімими, і ця дружба послужила поштовхом для рішення присвятити себе сурдопедагогіці. Свою сурдопедагогічну діяльність він розпочав у знаменитому на той час Олександрівському училищі (нині Запоріжжя).
Відомо, що спеціальні училища для осіб з вадами слуху в дореволюційній Україні почали створюватися в основному у першій половині XIX століття. Мережа таких закладів у тогочасних умовах зростала надзвичайно повільно. Але і серед тієї незначної кількості шкіл не було жодної, де б навчання проводилося українською мовою. У переважній більшості шкіл глухі учні вивчали російську мову, російську історію, географію Росії та інші навчальні предмети, і вся робота з дітьми проводилася російською мовою. Вперше проти такого становища в Україні виступив І.Соколянський. Своє розуміння і обгрунтування він виклав у доповіді під назвою "Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові” на Всеросійському з'їзді сурдопедагогів, який відбувся у Москві в 1910 році. Він наголосив на необхідності створення такої школи глухих, яка була б нерозривно пов'язана з життям народу і в якій би навчання здійснювалося рідною українською мовою. Це був досить сміливий для того часу виступ молодого сурдопедагога з Олександрівського училища для глухонімих.
Починаючи з 20-х років, І.Соколянський вдало поєднував роботу з розв'язанням важливих загальнопедагогічних питань та актуальних проблем у галузі дефектології. В першу чергу він привертав увагу громадськості до дітей з різними психофізичними вадами, або "дефективних” (за тогочасною термінологією). При цьому основним стержнем у його діяльності було милосердя: піклування про дітей, на плечі яких звалилися тяжкі недуги - глухота, сліпота, сліпоглухонімота. І.Соколянський виявляв велику мужність і наполегливість, борючись з байдужістю і черствістю у ставленні до дітей з такими вадами та їхніх батьків. У своїх статтях він наголошував, що усі вади у фізичному та розумовому розвитку прийнято розглядати як "нещастя”. Насправді життя таких дітей повне трагізму. Але основним злочином є нічим не виправдана неуважність до них з боку суспільства та представників науки. Він з особливою гостротою підкреслював необхідність ґрунтовного вивчення дітей з відхиленнями у своєму розвитку та визначення їхніх можливостей. Щоб привернути увагу педагогічної громадськості, І.Соколянський у своїх працях, виступах на нарадах та конференціях наводив багато прикладів досягнення високого рівня розвитку сліпими і глухими у різних країнах світу. Принципово важливими були його погляди на те, що нещастя сліпого, глухонімого, сліпоглухонімого зовсім не в тому, що він не бачить, не чує, не говорить, а в тім, що він не має до себе належної уваги, аби позбутися цих вад або компенсувати їх за рахунок усіх наявних можливостей.
Піднімаючи загальні проблеми в галузі дефектології, І.Соколянський зробив значний внесок у сурдопедагогіку, тифлопедагопку та тиф-лосурдопедагогіку.
У науковому доробку вченого є значна кількість наукових статей, присвячених вирішенню актуальних питань стосовно сліпих дітей.
Найбільш відомим у всьому світі стало ім'я І.Соколянського у зв'язку з розв'язанням ним проблеми сліпоглухонімоти. Саме у нас, в Україні, зародилися наукові основи тифлосурдопедагогіки завдяки зусиллям видатного вченого-експериментатора. В організованому ним "Відділі сліпоглухонімих при педагогічній лабораторії дослідної станції Управління соцвиху” (1923р.) у м.Харкові розпочалася науково-дослідна робота у найскладнішій галузі дефектології. Він був першим, хто почав будувати процес спеціального навчання сліпоглухонімих на основі фізіологічного вчення про вищу нервову діяльність. При цьому він виходив з того, що сліпоглухоніма дитина має нормальний мозок і потенційні можливості для повноцінного розумового розвитку. Проте без спеціального навчання така дитина залишається повним інвалідом. І.Соколянський, працюючи в Харкові з сліпоглухонімими дітьми, створив нову цілком оригінальну методику навчання таких дітей. Навчаючи сліпоглухонімих за методикою І.Соколянського, педагоги отримували високі результати. Однією з кращих вихованок була всім відома Ольга Скороходова.
Педагогічні ідеї І.Соколянського широко втілюються у практику тифлосурдопедагогів. Основні теоретичні засади, розроблені видатним вченим-експериментатором, не втратили значення і нині. І сьогодні збуваються передбачення І.Соколянського щодо необмежених можливостей розвитку сліпоглухонімих за умови надзвичайно складної і копіткої роботи сурдотифлопедагогів, які можуть вивести таку дитину із темряви, тиші, безмовності у навколишній світ.
Визначною подією, яка практично ствердила ефективність методики І.П.Соколянського, стало одержання сліпоглухонімими вищої освіти (С.Сиріткін, Ю.Лернер, О.Суворов, Н.Корнієва). На сучасному етапі можна говорити про нові факти досягнення особами із складними вадами слуху та зору надзвичайно високого рівня у своєму розвитку. Окрім відомих робіт О.Скороходової, слід назвати наукові праці О.Суворова, який у 1994 році захистив кандидатську дисертацію, а в 1996 (в 43-річному віці) - і докторську дисертацію.
Наукові праці І.Соколянського в галузі тифлосурдопедагогіки на¬звані чудом світового значення, єдиним феноменом в історії, перемогою над природою.
Вагомий внесок зробив І.Соколянський у становлення та розвиток сурдопедагогічної теорії і практики.
Маючи спеціальну теоретичну підготовку та практичний досвід безпосередньої роботи з глухими дітьми (в Олександрівському та Уманському училищах), він розпочав експериментальну роботу у Харківському дитячому будинку глухонімих, у процесі якої прагнув розробити спеціальну методику навчання дітей словесної мови, читанню з губ, використання різних засобів спілкування, формування усного мовлення тощо.
На особливу увагу заслуговують погляди І.Соколянського на процес навчання глухих дітей та особливості формування у них словесної мови. Аналізуючи існуючу на той час систему навчання глухих і, зокрема, "чистий усний метод”, він піддав її суворій критиці. При цьому зазначав, що категорична заборона мови жестів та дактилології ставить і сурдопедагога і учнів у надзвичайно складні умови. На перший план виступає робота лише над фонетичною стороною мови і основним завданням вважається формування вимови у глухих учнів. Що стосується збагачення глухого знаннями з дня його вступу до навчального закладу, то про це при існуючій системі й мови бути не може, бо знання він може одержати лише через добре розвинену мову. І.Соколянський наголошував на тому, що треба не тільки навчити говорити, а необхідно виховати потребу в словесній мові, бо досі глухонімі говорять лише з примусу, з понукань, з погроз.
Особливо важливими є погляди Соколянського на використання засобів навчання глухих. Він переконливо довів, що у процесі навчання глухих необхідно використовувати усі можливості для забезпечення високого рівня їхнього розвитку. Серед засобів спілкування радив використовувати міміко-жестикуляційну, дактильну, писемну, дактилографічну (нарис букв пальцем на площині або друкування) та усну мову. При цьому він зазначав, що усі засоби контакту глухого з оточуючими не лише не шкідливі, а й корисні, не лише не вороги, а й близькі друзі усного мовлення. І.Соколянський наголошував, що усі сурдопедагоги повинні добре знати і дактилологію, і мову жестів, а незнання їх є ознакою великої неграмотності вчителя. Маючи практичний досвід роботи з глухими та сліпоглухонімими дітьми, він значну увагу приділяв характеристиці дактилології, як одному з видів словесної мови. Вчений підкреслював, що використання її допомагає досягти високого рівня інтелектуального розвитку дітей навіть із складними психофізичними вадами.
Чільне місце у наукових працях І.Соколянського посідає розробка проблеми читання з губ. Ним було опубліковано низку статей, де він виклав досить оригінальні погляди на методику навчання зорового сприймання глухими усної мови. Проводячи експеримент, він дійшов висновку, що починати треба не із окремих звуків, складів, слів, а з цілих груп фраз, які були названі ланцюгами. Так зародився відомий "ланцюговий метод” Соколянського. Він розробив основи методики навчання глухих читанню з губ, які назвав "уніфікованою системою читання з губ”.
І.Соколянський значну увагу приділяв питанням формування усного мовлення у глухих. У проведенні роботи над вимовою він визнавав два шляхи: наслідування мови сурдопедагога глухими учнями та планомірна робота над мовним матеріалом, що добирається за фонетичним принципом. Слід підкреслити, що низка теоретичних положень І.Соколянського стосовно навчання глухих дітей знайшла в подальшому глибоке наукове обгрунтування та експериментальну перевірку.
Розглядаючи історію навчання глухих в Україні, варто відзначитити, що І.Соколянський зробив значний внесок у розв'язання проблеми навчання дорослих осіб з вадами слуху. Надзвичайно бідну спадщину в галузі освіти нечуючих одержала наша країна від дореволюційного періоду. За результатами спеціального вивчення, в Україні було охоплено навчанням біля 1 % глухонімих, а решта залишалися неписьменними і по суті безправними. Такий жалюгідний стан можна пояснити двома причинами: низьким освітнім рівнем народу загалом та існуючими в той час негативними поглядами офіційних кіл на можливості розвитку осіб з вадами слуху.
Розвиток системи навчання дорослих глухих здійснювався повільно, хоча серед них переважна більшість була зовсім неписьменною. Як позитивне, слід відзначити те, що Радою Народних Комісарів УРСР та відповідно Наркомосом України уже впродовж 20-40-х років було прийнято ряд постанов, спрямованих на ліквідацію неписьменності і малописьменності серед дорослих глухих. Істотне значення мали урядові постанови і в наступний період. Ними визначалися різні типи навчальних закладів для дорослих (школи грамоти, школи для малописьменних, школи робітничої молоді). Поступово розширювалася мережа таких закладів. Проте ними охоплювався в основному контингент осіб з вадами слуху, котрі проживали у містах. Серед глухих одиночок сільської місцевості впродовж тривалого часу залишалася значна кількість неписьменних.
Колосальні труднощі у навчанні дорослих глухих були обумовлені відсутністю навчально-методичної літератури та спеціальних підручників. Не пройшов повз даної проблеми І.Соколянський. Він створив спеціальний буквар з конкретними методичними порадами, як треба організовувати і проводити навчання неписьменних дорослих глухих.
Основним завданням навчання за букварем І.Соколянський визначав навчання свідомому читанню простих речень та навчання письму букв, слів і речень. При цьому наголошував, що вчитель дорослих глухонімих повинен враховувати їхні особливості, які полягають у тому, що ці люди зовсім не володіють словесною мовою і є німими, але їх не лише можна, а й треба навчити мови. І.Соколянський ще раз підкреслював, що глухонімота - це не хвороба, а наслідок хвороби, яка позбавила людину слуху, а тим самим і мови. У його висловлюваннях розкрита сутність правильного розуміння взаємозв'язку між станом слухового сприймання та розвитком словесної мови, а також впевненість у можливостях даної категорії людей. Глухонімі можуть досягти високого рівня розвитку, проте за умови оволодіння словесною мовою, оскільки мислення і мова нерозривно взаємопов'язані.
І.Соколянський визначив своєрідні особливості неписьменних дорослих глухих, які повинен враховувати сурдопедагог. Він наголосив, що дорослий глухий приходить у школу, не володіючи словесною мовою, що запас уявлень у нього обмежений тією конкретною обстановкою, яка оточує його безпосередньо в побуті та на виробництві. Засобом спілкування у таких людей є лише мова жестів, користуючись якою вони і висловлюють свої думки. При цьому вони приходять до школи з різними засобами спілкування, які не є загальними і універсальними. Тому на початковому етапі першочерговим завданням виступає встановлення контакту з учнями шляхом засвоєння вчителем тієї системи мімічних засобів, якою користуються неписьменні глухонімі. Водночас сурдопедагог повинен намагатися як можна швидше формувати в них словесну мову. Розроблений для дорослих нечуючих буквар, що враховує їх особливості.
Таким чином, І.Соколянський зробив вагомий внесок у розвиток сурдопедагогічної теорії і практики.

Єфіменко Н.В., кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)