Напевно, моя доля та мої проблеми мало відрізняються від долі та проблем тих, хто з дитинства був обділений хорошим слухом. Ще в дитячому садочку, який я в ранньому віці відвідувала разом із чуючими дітьми, для мене світ був “країною в країні”. Я мало сприймала все те, що відбувалося довкола, а отже, не брала участі у святкових ранках, не співала, не танцювала, не розповідала віршів. Просто сиділа в кріслі разом з батьками як глядач, бо світ звуків був для мене далеким та нерозбірливим.
Для моїх батьків стало зрозумілим, що я не зовсім добре чую, коли мені минуло два роки. Сподіваючись, що можна щось змінити, ми їздили до лікарів Львова, Донецька, Києва. Та, виявилось, що єдине, що могло би дати нам можливість розвинути мою мову і допомогти спілкуватись, це спеціальне навчання за умови придбання слухового апарату. В моєму місті не було ні спеціалізованого садочка, ні школи, ні фахівців, які могли б надати своєчасну консультацію і практичну допомогу. Віддати маленьке дитя до обласного центру в дитячий садок на цілий тиждень батьки не змогли. Вони, мабуть, уявляли, як самотньо буде їхній дитині вечорами, коли нікому буде пригорнути їхню доню, прочитати на ніч книжечку, поколихати. Звичайний дитячий садочок також для мене зачинений, бо на той час не було випадків залучення дітей з проблемами слуху до загальної групи.
Потягнулись довгі дні, місяці, роки важкої праці. Першими вчителями для мене стали мама і батько, який, будучи медиком за фахом, розумів усі можливі наслідки трагедії. Вони вивчали спеціальну і загальну літературу, консультувались з фахівцями і працювали зі мною 24 години на добу. Мені була віддана вся любов і терпіння моїх рідних, яка вилилась у певні результати.
Читати та розмовляти я навчилась одночасно. Правда, мою мову спочатку не можна було назвати "нормальною". Батьки багато зусиль та часу приділяли для того, щоб я говорила, пішла до школи разом з моїми однолітками та не відставала у навчанні. Перші три роки були просто жахливими. На той час я користувалась нашим вітчизняним апаратом, який був не найкращої якості. І, звичайно, чистота звуків була сумнівною. Довгий час я не вміла правильно будувати речення, формувати свої думки, неправильно вживала закінчення в словах. Ситуація трохи змінилась, коли у мене з'явився імпортний слуховий апарат, а потім і ще один. Звуки стали більш чіткішими. Хоча і тоді психологічно було дуже важко відчувати себе в чуючому середовищі. Мені було водночас і цікаво, і важко сприймати навколишні звуки. Слова не завжди повністю чула, навчилася здогадуватися, про що йде мова, читати з губ. Цей процес проходив, звичайно, не без допомоги батьків. Батьки намагалися мені пояснити звуки, як їх промовляти, значення слова. Були моменти, коли не хотілося братися за уроки. Я ображалася, що однокласники не розуміють, що таке поганий слух, які труднощі приходиться мені долати на уроках. Побоювалась стати посміховищем через свою вимову. Доводилося покладатися тільки на свої знання, які встигала черпати з підручників. Мені інколи підказували, якщо щось не знала, але я не чула цих підказок.
І так хотілося мати своє коло друзів, які б теж допомагали, а не дружили зі мною тільки для того, щоб списувати у мене контрольні і домашні завдання, які я завжди виконувала. Я не почувалася вільною у своєму класі, була пасивною, малоконтактною.
Все-таки я навчилась досить пристойно спілкуватись з довколишнім світом і, можливо, навіть заставила всіх, хто мене оточував, бачити в мені таку ж людину, як і вони.
Батькам доводилось разом зі мною вдома ще раз проходити курс шкільної програми. Весь свій вільний час вони присвячували мені. Мені було приємно, що майже усі викладачі розуміли мою проблему, старалися голосніше говорити, ставитися до мене, як і до інших. Найкраще мене розуміла класний керівник, вчитель алгебри і математики. У мене була тяга до її предмету, бо педагог зуміла найти ключ до мого серця, яке було відкрите для всіх. Завдяки наполегливій праці моїх батьків, допомозі вчителів і шкільних товаришів, я закінчила загальноосвітню середню школу на "відмінно".
В університеті мені теж було важко контактувати як із одногрупниками, так із викладачами. Я соромилась вільно спілкуватися з ними, побоювалася щось не те сказати. У мене виявилося недостатньо життєвого досвіду, щоб ним поділитися, щось розповісти. Мовлення більшості людей було незвичним для мене: швидкий темп, тихий голос, російська мова. Лекції лише спочатку велися українською, а далі - лише російською. Сильна акустика в аудиторіях заважала комфортному сприйманню матеріалу, галас на перервах швидко втомлював, слуховий апарат муляв вуха, створював дискомфорт. Мені важко було самостійно вести записи лекцій, але й випрошувати конспекти у подруг було соромно. Складно було організувати студентське життя: розділити час на переписування конспектів, вивчення уроків, приготування їжі та інше. Часу просто катастрофічно не вистачало. Зумівши подружитися з деякими сусідками-одногрупницями у гуртожитку, я розповіла їм, а пізніше й викладачам про свою проблему. Була впевнена, що мене тут повинні зрозуміти. Помилково вважала себе єдиною неповносправною в університеті, самотньою і безпорадною. Проте виявилось, що разом зі мною навчались й інші студенти, у яких були проблеми із пересуванням, зором, слухом. Вони були цілеспрямовані, організовані і впевнені у своєму виборі. В роки самостійного студентського життя я зрозуміла, що треба бути оптимістом і вміти жити повноцінно.
Сьогодні я - дипломований спеціаліст, закінчила Житомирський інженерно-технологічний університет за спеціальністю “інженер –програміст”. Захоплююсь малюванням, фотографією. Та життя запропонувало мені чергове випробування - працевлаштування.
Якщо чесно, то до сьогоднішнього дня думала, що ці проблеми тільки мої: коли перед тобою ввічливо зачиняють двері, пояснюючи, що немає вільних вакансій, або ж коли беруть на випробувальний термін і потім начебто від'їжджають на невизначений термін у відрядження тільки з причини, щоб, дивлячись у вічі, не сказати – “нам такі не потрібні”.
Ставши членом Стрийської територіальної організації УТОГ, я дізналась, що тисячі людей, які через дефект слуху обмежені в своїх діях, не залишаються віч-на-віч зі своїми проблемами. Та все ж держава більше на папері дбає за підвищення нашого соціального статусу в суспільстві, згадує про нас двічі на рік - на День інваліда і День глухих. Слід звернути на нас увагу не тільки на папері чи на словах, а й ділом підтвердити демократичні зміни в нашому суспільстві.
Читала, що рівень розвитку будь-якої країни залежить від того, яке її ставлення до інвалідів. Настав час ломки старих стереотипів стосовно можливостей нечуючих.

Швець Т.М., випускниця Житомирського інженерно-технологічного університету (ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція "Освіта та виховання нечуючих на сучасному етапі”, 7-8.Х.2005, м.Київ)