Розвиток теорії і практики громадської опіки, виховання і навчання глухих дітей завершився на початку XIX ст. виникненням спеціально організованих навчально-виховних закладів (училищ). Це сталося тоді, коли в тогочасній Росії здійснювалися серйозні перетворення в галузі народної освіти, зумовлені змінами соціально-економічних умов. Розвиток капіталізму вимагав реорганізації народної освіти.
Почали створюватися перші спеціальні училища для глухих дітей. Як зазначає академік М.Д.Ярмаченко, спочатку виникали невеличкі приватні заклади, які порівняно швидко розпадалися. Наприклад, у 1805 році граф Ільїнський зробив спробу відкрити у своєму маєтку в м.Романово інститут для глухих і німих, але вона не увінчалася успіхом. В цей же час декілька спроб відкрити таке училище робилося в Ризі, але всі вони були безуспішні. Не одержуючи підтримки з боку державних органів, всі ці спроби з самого початку були приречені на невдачу.
Першим навчальним закладом для глухих дітей, якому судилося стати неофіційним центром російської сурдопедагогіки, стало Петербурзьке училище. Виникло і розвивалось воно в привілейованих умовах. З перших же днів свого існування цей заклад користувався особливою увагою царського двору. Петербурзьке училище мало добру матеріально-технічну базу. До роботи в ньому залучалися найкращі педагогічні кадри і вчені. Це створювало сприятливі умови для його розвитку й зростання. Тут вироблялися певні ідеї і погляди на навчання й виховання дітей з недоліками слуху, звідси черпали знання і наснагу інші заклади для глухих.
Більшість випускників Петербурзького училища знайшли своє місце в житті. Серед них на державній службі працювало 48 осіб, на приватній службі - 23 особи, стали вчителями - 20 осіб та ін. Значна кількість випускників училища брала активну участь у діяльності Всеросійського та губернських відділів опікунства глухонімих.
Петербурзьке училище було науково-методичним центром вітчизняної сурдопедагогіки. Під його впливом створювалися школи для глухих в різних губерніях дореволюційної Росії.
В Росії у XIX ст. виникло 36 закладів для глухих дітей, які охоплювали близько півтори тисячі осіб, або близько 3% загальної кількості глухих дітей. Російські училища глухих розвивались як інтернатні заклади, що поєднували загально-освітню і ремісничу підготовку. Організація і зміст навчально-виховної роботи значною мірою були перенесені сюди з виховних будинків і притулків.
З метою глибшого вивчення ремесла включались також елементи геометрії, креслення та малювання. Значна увага приділялася ручній праці і рукоділлю. В деяких училищах до плану включалися ліплення, художня вишивка, граверне мистецтво тощо.
Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався помітним зростанням суспільного інтересу до дефектологічної теорії і практики. В 1898р. було утворене Всеросійське опікунство глухонімих. Першим головою опікунства був Іван Карлович Мердер (1832-1907).
Всеросійське опікунство глухонімих ставило перед собою такі завдання: для дорослих глухих відкривати будинки працелюбності, майстерні, дешеві квартири; допомагати їм з працевлаштуванням; піклуватися про влаштування старих і калік у богадільні; для глухонімих дітей відкривати спеціальні школи, навчальні майстерні, притулки; надавати допомогу нужденним сім'ям, в яких є глухонімі, відкрити курси для підготовки сурдопедагогічних кадрів та сприяти розвиткові сурдопедагогічної теорії. За ініціативи Всеросійського опікунства глухих та його місцевих відділів були відкриті ремісничі школи для глухонімих підлітків. Харківський відділ опіки глухонімих у січні 1905 р. відкрив новий заклад для навчання глухонімих - ремісничу школу для хлопців-підлітків в с.Кочеток. У перший рік у ній було 10 учнів від 13 до 18 років, яких навчали грамоти мімічним методом, а також столярного та токарного ремесел. Цей заклад почав швидко розвиватись і розширюватися. У 1908р. у ньому було вже 25 учнів, з яких 18 - стипендіати різних земств. Із загальноосвітніх предметів викладалися російська мова, арифметика, каліграфія та Закон Божий. Викладання їх з самого початку існування закладу проводив глухонімий С.П.Сорока, який закінчив Варшавське училище глухонімих. Столярне, токарне і екіпажне ремесла, а також практичне креслення викладав Г.Л.Дидоренко, який закінчив курси при Петербурзькому технологічному інституті. Вивчалися також кошикове і бондарне ремесла. Багато уваги приділялося садівництву, городництву і бджільництву. Завідував школою священик с.Кочеток Євгеній Проскурников.
Заняття з грамоти і навчання столярного і токарного ремесел проводилось за "програмою, розробленою практикою в попередні роки”. Всі учні, що закінчували школу, одержували як дарунок набір потрібних інструментів з професії, по якій вони спеціалізувалися. Дехто з випускників залишався працювати в майстерні, одержуючи відповідну зарплату.
Готуючи глухонімих підлітків до трудового життя, школа досягла значних успіхів. У звіті за 1912р. вказувалося, що "реміснича школа в Кочетку встигла викликати до себе симпатії земств”.
У 1909р. в Башкирівці (Клугинівці) була збудована окрема реміс¬нича школа. Урочисте відкриття школи відбулося 19 травня, а з 1 червня сюди були переведені з Кочетка всі учні, що робили вироби з лози. Структура цієї школи і система роботи в ній була майже такою, як в Кочетківській. Різниця полягала лише в сільськогосподарському ухилі, що займав значне місце в Клугинівській школі-хуторі.
У 1912р. у Клугинівці було побудовано нове приміщення для майстерень і баня для розпарки лози осінньої різки. У 1913р. тут збудовано церкву, причому "майже весь живопис для храму виконаний глухонімими і їх учителем іконопису”. Завідував школою в Кпуіинівці священик Михайло Вєтухов. Щорічно в ній перебувало по 10-12 глухонімих учнів віком від 15 до 22 років. Отже, в обох ремісничих школах щорічно виховувалось по 20-25 учнів. Звичайно, бажаючих було набагато більше, проте доводилось відмов¬ляти їм, оскільки не вистачало ні коштів, ні місць в існуючих закладах.
Серед периферійних закладів, що виникли на початку XX ст., особ¬ливо виділявся Олександровський хутір глухонімих. Історія його розвитку і занепаду досить цікава і повчальна.
Великого значення в закладах Олександрівського відділу надавали трудовому вихованню і професійній підготовці. Хлопчики працювали в класі ручної праці, де вони під керівництвом спеціаліста готувались до майбутньої самостійної роботи. Дівчатка навчались рукоділлю, крою і шиттю.
Для навчальних закладів Олександрівського хутора було орендовано 120 га землі, були ферми: свинарська, птахівнича, молочна, не¬велика пасіка та метеорологічна станція. Особливо багато уваги приділялось садівництву та городництву.
У 1909р. при Олександрівському училищі глухонімих був відкритий машинобудівний завод з виготовлення сільськогосподарських машин і друкарня. Вони були розраховані на 500 робітників. На завод і в друкарню на однакових умовах з чуючими людьми приймались всі глухонімі Росії, що закінчили спеціальні школи. При заводі були такі відділення: столярне, модельне, мулярне, ковальське, ливарне та токарно-слюсарне. У вільний від занять час глухонімі учні працювали в різних цехах заводу та в друкарні, готуючи себе до майбутньої професії. Крім того, на хуторі була власна залізнична платформа, діяла телефонна мережа. Хутір вже на той час був електрифікований.
29 квітня 1912р. Катеринославський відділ затвердив спеціальний план реорганізації Олександрівського училища-хутора для глухонімих. З цього часу, як зазначено М.Д.Ярмаченко, по суті, почався розгром хутора. Усе господарство було знищено. Школу в Євпаторії закрито. Дитячий садок і школу для невстигаючих ліквідовано. Зарплату вчителям зменшено вдвоє, кількість учнів скорочено на 77%, звільнено 11 викладачів. 9-річний курс навчання замінено 6-річним, після чого дітей переводили на два роки в спеціальне ремісниче відділення, де вони працювали як звичайні робітники.
Таким чином, було знищено найбільший і найкращий у світі спеціальний заклад для глухонімих. Як влучно зазначалося в журналі "Життя глухонімих”, "уряд останнього російського царя роздавив перше об'єднання глухонімих”. Усе було зведено до шаблонного тип.
Характерною особливістю навчальних закладів для глухих дітей XIX - початку XX ст. була відсутність єдності в змісті навчання. Всі школи для глухих дітей, поряд з загальноосвітньою підготовкою, передбачали і професійно-трудове навчання. Дівчат навчали переважно різного рукоділля, швейної справи, домашнього господарювання, роботи в пральні. В деяких школах (Олександрівський хутір, Лохвиця) дівчат залучали також і до сільськогосподарської праці, зокрема, до роботи на фермах, на городі. Хлопців навчали столярної, токарної, ковальської і шевської справи, ко-шикоплетінню. Залучали їх також і до сільськогосподарських робіт, головним чином польових. У деяких школах (Харківська, В'язниківська, Малинська, Олександрівська) для здібних школярів організовувалося навчання живопису (іконопису). Викликає інтерес і той факт, що в 1913р. учні Харківської школи виконали майже всі художні роботи для Клугинівської церкви. В Олександрівській і Малинській школах окремих школярів навчали друкуванню на друкарських машинках.
У трудовому навчанні шкіл глухих ставилися головним чином вузькоремісничі, практичні цілі. Загальноосвітнє значення праці в роботі з глухими дітьми як в теорії, так і в практиці, по суті, не знаходило ніякого вирішення. Певної науково обгрунтованої системи трудового навчання в школах глухих також не існувало. В більшості випадків реміснича підготовка починалася з першого року навчання.
У всіх школах ремісничій підготовці відводилося багато часу (12- 20 годин на тиждень). Робота в майстернях передбачалася по 2-4 години щоденно. Для ремісничої підготовки, як правило, відводилася друга половина дня. В деяких школах з цією ж метою використовувався і канікулярний час (Лохвиця, Олександрівськ).
Аналогічна "система” трудового навчання мала місце і в інших дореволюційних закладах для глухих. Відсутність зв'язків між загальноосвітньою і ремісничою підготовкою, примітивний характер самого трудового навчання - типові особливості змісту освіти в школах для глухих дітей кінця XIX - початку XX ст.
У роки першої світової війни та революцій школи для глухоні¬мих дітей в переважній більшості почали занепадати, оскільки приватні пожертвування - основне джерело їх бюджету - різко скоротились. В наступне десятиріччя відбулася докорінна перебудова школи глухих, яка стала складовою частиною системи народної освіти.
Після революції значним кроком у розвитку дефектології, зокрема сурдопедагогіки, була постанова уряду республіки від 25 вересня 1929р. "Про заклади соціального виховання для дефективних дітей і підлітків”, якою встановлювалася така система закладів для глухих дітей і підлітків: для дітей дошкільного віку від 4 до 8 років - дитячі садки; для дітей і підлітків від 8 до 15 років - трудові школи; для підлітків від 15 до 18 років, що не закінчили в них курсу навчання, - навчально-виробничі майстерні. Було передбачено також, що при цих закладах можуть бути й інтернати (дитячий садок-інтернат, школа-інтернат). Трудовим школам надавалася можливість організовувати додаткові ремісничі групи з курсом навчання від одного до трьох років. Таким чином, ця постанова встановлювала значно чіткішу, аніж раніше, систему закладів для дітей цієї групи.
Між основними трьома типами закладів встановлювався чіткий зв'язок і наступність. Це сприяло піднесенню рівня навчально-виховної роботи з глухими дітьми. Значно поліпшувалася також професійна підготовка дітей, оскільки на ремісниче навчання відводилося більше коштів і часу.
Першим кроком глухих в науку стало відкриття груп для нечуючих при робітфаці ім.Я.М.Свердлова у 1929 році. Багато глухих робіт-факівців потім були прийняті до Московського інституту хімічного машинобудування. Тут вперше до роботи із глухими були залучені пере-кладачі. Випускники цієї групи стали знаючими інженерами.
Досвід навчання глухих у вищих та середніх спеціальних учбових закладах засвідчує, що вони можуть отримувати професійну підготовку найвищого рівня у різних галузях народного господарства.
Сучасний стан системи професійного навчання виглядає так: після закінчення школи-інтернату молодь з вадами слуху може набути професійну підготовку у професійно-технічному училищі (ПТУ). У деяких ПТУ масового типу відкриваються спеціальні групи підготовки молоді з порушеннями слуху за різним фахом: слюсарі-інструментальники, токарі-універсали, поліграфісти, радіомонтажники та ін. В ПТУ приймаються глухі і слабочуючі віком 15-20 років, які мають освіту за 8 або 10 класів спеціальної школи. Перші навчаються в ПТУ два роки, інші - один рік.
Середня спеціальна освіта молоді з вадами слуху здобувається в спеціальних групах технікумів. Перебування у масових навчальних закладах разом з чуючими сприяє загальному мовному розвитку, формуванню особистості нечуючих.
У більшості технікумів у спеціальних групах час опанування навчальною програмою збільшується порівняно з навчанням чуючих на 6-8 місяців. При цьому навчальний план та зміст навчання відповідає плану, за яким займаються чуючі студенти. Навчальний матеріал нечуючі студенти сприймають за допомогою перекладачів.

С.В.Литовченко, аспірантка Інституту дефектології АПН України (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)