Восени 2010 року у вітчизняній сурдопедагогіці відбулася важлива подія: найстаріший заклад для дітей з порушеннями слуху в Україні - Львівська школа - відзначив свій славний ювілей. 4 жовтня йому виповнилося 180 років!
За тривалий час свого існування школа багато що бачила і пережила, оскільки територія Галичини побувала у складі різних держав - Австро-Угорщини, Польщі, Радянського Союзу, а зараз - України. Кожна з країн привносила щось своє в роботу закладу. За весь час зі стін школи вийшли сотні випускників, у ній працювали десятки досвідчених учителів, нею керували справжні фахівці своєї справи. На сьогодні вже багато років школу очолює Юрій Михайлович Крамар. Це людина невтомної праці та великий ентузіаст. Він надзвичайно багато робить для розвитку свого закладу, але не забуває й про його славну історію.
4 жовтня 1830 року відбулося урочисте відкриття галицького закладу. Спочатку він містився у приватному приміщенні, а 26 вересня 1841 року перейшов до нового власного будинку. У 1850 році до нього добудували два крила. Хоча галицька школа була розрахована на 50 учнів, але фактично в ній навчалося понад 100 глухих дітей. Це була єдина школа такого типу на всю Галичину, тому вона ніяк не могла задовольнити потреб місцевого населення. Щороку зі 100-120 заяв, що надходили до дирекції школи, задовольнялися лише 15-20, хоча на Галичині налічувалося понад 12 тисяч глухих!
У 1895 році директором школи став учитель Антоній Мейбаум, який працював на цій посаді до 1916 року. За цей час школа набула великого розквіту. У ній була вже своя бібліотека і навіть деякі спеціальні підручники. Прийшли працювати в школу й досвідчені вчителі. Учні отримували добрі знання з природничих та точних дисциплін. У 1934 році директором школи став Мічеслав Кемпа (1896-1962). Він відразу розпочав проводити у школі великі зміни. Для вдосконалення навчання глухих дітей М.Кемпа запровадив так званий “далекопис” (ця методика нам невідома). Кемпа організував додаткове професійне навчання зі столярної, кравецької, шевської, палітурної справ, увів посади інструкторів. Ці професії здобували не лише діти, а й дорослі нечуючі. Директор школи прагнув, щоб усі глухі могли здобути якнайбільше практичних умінь, стати незалежними і не бути тягарем для суспільства. Але війна зламала всі його плани.
У період німецької окупації школа була закрита та реорганізована німцями у готель для військових, а на будівлі був встановлений німецький прапор і цивільних до приміщення не впускали. Перед закриттям школи німці дозволили Кемпі перевезти шкільну документацію до себе у м.Вроцлав (Ю.М. Крамару вдалося знайти її). Глухі діти були вивезені у с.Гребенів Сколівського району, і більшість з них перебували у місцевому санаторії, а старші та фізично міцніші працювали на лісопильному заводі або пасли отари овець.
У 1944 році школа відновила свою роботу. Влітку було набрано штат учителів, а у вересні відновилися заняття. Розпочалася радянська сторінка історії школи. Майже півстоліття школа працювала за стандартами радянської системи освіти.
Зі здобуттям Україною незалежності розпочався новий етап розвитку школи. Завдяки зв’язкам з колегами з Канади, Нідерландів, Франції та Німеччини в певній мірі вдосконалювався навчальний процес, відбувалася відбудова та реконструкція школи, підтримка матеріальними ресурсами, технічними засобами. Зі свого боку, меценат Пітер Спайкерс доклав багато зусиль для налагодження співробітництва між Львівською школою Марії Покрови та Інститутом Святого Михайла в Нідерландах.
Визначною подією та безумовно новою сторінкою в житті школи стало її членство в Українсько-Канадському Альянсі для розвитку дітей з порушеннями слуху. За допомоги канадських колег при школі створено Центр сприяння освіті інвалідів зі слуху, що має за мету зближення науковців і навчальних закладів, громадських організацій двох країн, обмін досвідом.
У планах директора закладу - створити на базі школи спеціальний реабілітаційний центр освіти глухих, де на якісному рівні проводитиметься загальноосвітня і професійна підготовка учнів з порушеннями слуху.