Освіта у нашій країні впродовж багатьох років зазнавала різних експериментів, змін, реформ. Ми захоплювались одними методами навчання, активно їх втілювали в педагогічну практику, потім розчаровувались, засуджували їх, відмовлялись від них, вишукували інші, знову розчаровувались, бо не отримували тих результатів, які очікували. Тепер зрозуміли, що ми навчали дітей не зовсім тому, що їм потрібно, що надаємо багато теоретичних знань тим дітям, які не можуть їх засвоїти, які не хочуть бути вченими-теоретиками, а бажають освоїти ту чи іншу професію, яка буде давати їм засоби для існування, простіше кажучи — годуватиме їх.
Новий Закон про освіту це враховує і, сподіваємось, дасть позитивні результати.
Реформування потребує і спеціальна педагогіка, яка повинна підготувати до життя дітей з особливими потребами, які у зв’язку з певними порушеннями мають обмежені можливості. Крокуючи до Європи, де споконвіку сповідувались ті цінності, які спрямовані на комфортне існування людини, ми охоче запозичуємо все, що є там, інколи не враховуючи наших реалій, особливостей нашого менталітету, наших можливостей, яким ще далеко до західних стандартів.
Прикладом цього є інклюзивне навчання, яке, звичайно, має багато позитивного: діти знаходяться в родині, навчаються з ровесниками, які не мають розумових і фізичних вад, намагаються підніматись до їх рівня. Держава надає для кожної дитини спеціаліста, який супроводжує її на уроках, допомагає сприйняти навчальний матеріал. Така система, коли діти вилучаються зі спецшкіл-інтернатів, економить деякі кошти, необхідні для їх утримання. Можливо, це дасть певні результати для дітей з порушеннями опорно-рухового апарату, мовного розвитку, з вадами інтелекту. Хоч і тут можна дискутувати стосовно соціалізації цих дітей, адже відомо, що їх не запросять брати участь у художній самодіяльності, вони, у зв’язку зі здоров’ям, не можуть перемагати в спортивних змаганнях, брати участь у походах, в деяких екскурсіях, що рано чи пізно спричинить зниження самооцінки дітей з інвалідністю. Досвід показує, що такі діти в старших класах починають усвідомлювати свою відмінність від інших, страждають, замикаються в собі й, зрештою, втрачають мотивацію до навчання.
Особливо це стосується дітей з порушеннями слуху, які в силу свого дефекту мають труднощі в засвоєнні мови, у спілкуванні, адже їх навчання потребує специфічних методів і прийомів. І де взяти спеціаліста-сурдопедагога у віддаленому гірському селі, в якому проживає одна така дитина? І про яке виховання в сім’ї може іти мова, коли в нашій Хустській спецшколі-інтернаті для дітей з порушеннями слуху, де навчається 103 вихованці, батьки 37 школярів виїхали на заробітки за межі країни, залишивши своїх чад на стареньких бабусь, які радіють з того, що їхні внуки в школі нагодовані, одягнені, знаходяться під цілодобовим наглядом спеціалістів і щодня отримують нові знання, успішно розвиваються, зміцнюють здоров’я на уроках фізкультури, в тренажерному залі й чудовому басейні, а в майстернях навчаються професій швачки, майстра лозоплетіння, столяра, в шкільних гуртках навчаються малювати, танцювати, грати на ксилофонах.
Аналіз затрат державних коштів на утримання спецшкіл-інтернатів показує, що економія не дуже значна, бо на кожну дитину потрібно найняти спеціаліста, закупити спеціальні технічні засоби навчання, звукопідсилювальну апаратуру, яка компенсує недолік слуху, допомагає краще розуміти й засвоювати програмовий матеріал. Всі ці колективні засоби навчання уже придбані для спеціальних шкіл і ефективно використовуються в навчальному процесі.
Треба віддати належне нинішнім чиновникам з Міністерства освіти — вони поки що не закривають спецшколи-інтернати для дітей з порушеннями слуху. На ІІІ Міжнародному конгресі зі спеціальної педагогіки, який відбувся нещодавно, на захист спецшкіл-інтернатів для дітей з порушеннями слуху виступила голова УТОГ Ірина Чепчина, яка застерегла від необачних кроків, а присутня на цьому заході Марина Порошенко запевнила, що інклюзія не означає закриття всіх спецшкіл-інтернатів для дітей з особливими освітніми потребами. Було відрадно це почути, бо якщо прийде на думку комусь ліквідувати такі навчальні заклади, припиниться підготовка спеціалістів в даній галузі освіти й виявиться недосконалим інклюзивне навчання дітей з порушеннями слуху, буде пізно і важко відновити налагоджену систему навчання глухих і слабочуючих дітей, як це зараз відбувається в деяких країнах Європи, де у свій час ліквідували спецшколи, а тепер знову відновлюють їх.
Багаторічний досвід роботи з дітьми з порушеннями слуху показав, що доцільніше було б змінити програми навчання дітей з особливими потребами таким чином, щоб обдаровані діти, які бажають отримати вищу освіту (а їх серед випускників спецшкіл одиниці), продовжили навчання в регіональних гімназіях, готувалися до вступу у вищі навчальні заклади, а решта після здобуття базової освіти на базі рідної школи або в реабілітаційному центрі, оволодівали різними, доступними їм, професіями і виготовляли продукцію, заробляючи певні кошти для свого навчального закладу і для себе. Це було б корисніше і для людей з інвалідністю, і для держави. Чомусь зараз це заборонено, не зважаючи на те, що при деяких школах уже є необхідна для цього виробнича база.
До нашої Хустської спецшколи-інтернату для дітей з порушеннями слуху за останні роки звернулися батьки, діти яких навчалися в загальноосвітніх школах за місцем проживання, з проханням прийняти їхню дитину до 4, 5, 6 класів спецшколи. Виявилося, що вони у свій час влаштували своїх дітей з порушеннями слуху до місцевих загальноосвітніх навчальних закладів, своєчасно слухопротезували їх, наймали приватних педагогів для додаткових занять, щоб допомогти їм краще засвоювати програмо¬вий матеріал і, здавалось, діти якось оволодівали знаннями. Та коли вони пішли в старші класи, діти почали відставати, однокласники підсміювалися над ними, приглухуваті діти відмовлялися відвідувати школу, почалися різні психічні розлади. Батьки змушені були забрати їх і влаштувати до спецшколи-інтернату. А тут вони швидко адаптувалися, активно включилися у шкільне життя і зараз успішно навчаються.
Ось що розповідає бабуся Назара К.: “У 4 роки ми виявили, що в онука значне зниження слуху. Я — педагог і відразу відвезла дитину до Київського НДІ отоларингології, де спеціалісти запропонували зробити кохлеарну імплантацію. Після операції був довгий період адаптації. Нам порекомендували навчання в загальноосвітній школі разом з чуючими дітьми. Ми скористалися послугами спеціалістів, але спеціальні заняття проводились нерегулярно, бо живемо ми в гірському селі у Карпатах. Якщо в початкових класах хлопчик хоч і повільно, але якось засвоював програмовий матеріал, то починаючи з 5 класу ми помітили, що він втрачає інтерес до навчання, почав помітно відставати, не спілкувався з дітьми й, зрештою, зовсім відмовився відвідувати школу. Нам довелось віддати його до Хустської спецшколи-інтернату для дітей з порушеннями слуху, за 70 кілометтрів від дому, де його зарахували у 8 клас. Тут внук дуже швидко адаптувався, щотижня ми помічали значні позитивні зміни в навчанні й характері дитини. Він швидко подолав відставання, догнав однокласників, здобув авторитет у класі, бере активну участь в художній самодіяльності, досяг хороших успіхів у спорті. Назар охоче відвідує школу, а коли довго знаходиться вдома, сумує за своїми нинішніми однокласниками. Батьки і я раді, що своєчасно допомогли дитині й вдячні школі, бо тепер у хлопчика є хороші перспективи для подальшого навчання та оволодіння ним престижною професією в майбутньому”.
В цьому навчальному році до нашого на¬вчального закладу Закарпатською ОПМПК було направлено декілька дітей із загальноосвітніх шкіл у 4, 5, 8 класи. У всіх батьків були приблизно такі ж, як у Назара, ситуації, не справдилися їх сподівання на успішне навчання дітей за місцем проживання, хоча були залучені дефектологи, і довелося, хоч і з запізненням, віддати дітей до спецшколи, адже реабілітація тут здійснюється не лише на уроках, а й поза класом, щохвилини дитина отримує кваліфіковану допомогу, яку батьки з багатьох причин не можуть їй надати, бо у них для цього або часу не вистачає, або знань, або терпіння, а інколи, як це не прикро — бажання, бо серед батьків є різні люди.
Психологом нашої школи проведено анонімне анкетування серед батьків учнів, де одним із питань було: “Де краще навчатися вашій дитині — в спецшколі-інтернаті чи в школі за місцем проживання?”. Всі батьки висловились за навчання і виховання дітей в умовах спецшколи-інтернату.
Так сталося, що у нашій школі працюють 3 сурдопедагоги, у яких діти мають порушення слуху. Із свого досвіду вони зробили висновок, що якби навчали своїх дітей серед чуючих, займаючись із ними додатково або інклюзивно, їхні діти не мали б таких успіхів, як у класі серед однолітків з порушеннями слуху, бо в такому колективі вони отримують хороший досвід поведінки, спілкування, взаємозв’язків, можуть порівнювати свої успіхи й невдачі з друзями, оцінювати погані й добрі вчинки, а найголовніше — вони розуміють один одного, а їх розуміють і підтримують всі навколо в рідній школі.
Дві випускниці нашої школи, Зоряна Якубовська і Ярослава Бабей, здобули професію сурдопедагога і працюють вихователями у рідному навчальному закладі. На їх думку, саме школа дала їм основи наук, прищепила любов до знань, навчила цінувати дружбу, взаєморозуміння, сформувала у них почуття відповідальності, навчила спілкуватися і співчувати. І хоча зниження слуху у них було значною мірою компенсоване слуховими апаратами, вони відчували дискомфорт в оточенні чуючих дітей, а спецшкола дала їм більше можливостей для навчання, відчуття повноцінності в навколишньому середовищі, в оволодінні професією, яку вони опановували серед чуючих студентів. Зараз, виховуючи дітей з порушеннями слуху в умовах спецшколи-інтернату, вони, як ніхто інший, розуміють внутрішній світ дітей з обмеженими можливостями, знають, як знайти найкоротший шлях до душ своїх вихованців, як задовольнити їхні освітні потреби. Зоряна Якубовська і Ярослава Бабей вважають, що тут знайшли свою другу родину, в якій вони почували себе комфортно і, маючи своїх власних дітей, вдячні своїм батькам за те, що колись привели їх до рідної школи, а не залишили напризволяще в середовищі, де вони не змогли б повноцінно розвиватися і досягти успіху в житті, бо мали обмежені фізичні можливості.
Запрошуємо до даної дискусії всіх зацікавлених батьків, педагогів, спеціалістів, науковців, яким небайдужа доля дітей з інвалідністю й інтереси держави.

Н. Шутко, голова батьківського комітету Хустської спеціальної ЗОШ І-ІІІ ст.,
М. Варга, голова ради спецшколи-інтернату

Наше життя