Автобіографія Гелен Келлер (США) (1880-1968)— безсумнівно, є однією з найвидатніших біографічних пам’яток, коли-небудь виданих.— British Weekly.
Ця книга є людським записом, що являє собою надзвичайний інтерес, і ми вважаємо, не має аналогу в історії літератури.— Yorkshire Post.
Автобіографія Міс Келлер, гарно написана і повна практичної зацікавленості у всіх сторонах життя — літературній, художній та соціальній, є пам’яткою надзвичайної перемоги над фізичними вадами.— Times.
Ця книга — запис про чудесне. Ніхто не може читати її і не бути глибоко зворушеним терпінням і відданістю, які налагодили зв’язок сліпої, глухонімої дитини з людським життям,— і не сповнитися зачудуванням швидким розумінням, яке уможливило таке спілкування з зовнішнім світом.— Queen.

ПЕРЕДМОВА АВТОРА
Есе та вірш у цій книзі вперше вийшли друком у “Сентшері Мегезін” — есе під назвою “Балачка про руку”, “Чуття та розсудливість” і “Мої сни”. Містер Гілдер запропонував статті, і я дякую йому за його зацікавленість та заохочення. Однак він також мусить брати і відповідальність, яка супроводжує мою вдячність. Бо ж саме завдяки його бажанню, а також бажанню інших редакторів я так багато говорю про себе.
Кожна книжка у певному розумінні — автобіографічна. Однак у той час як іншим створінням, які записують себе, дозволено принаймні змінити тему, вочевидь, нікому не цікаво, що я думаю про плату, про збереження природних ресурсів, або ж про конфлікти, що обертаються навколо імені Дрейфус. Якщо я пропоную реформувати систему освіти у світі, мої друзі-редактори кажуть: “Це цікаво. Але, будь ласка, розкажіть нам, яке уявлення Ви мали про гарне і добре, коли Вам було шість років?” Спочатку вони просять мене розповісти про життя дитини, яка є матір’ю цієї жінки. Тоді вони роблять мене власною донькою і просять описати відчуття дорослої. Зрештою мене просять написати про мої сни, і таким чином я стаю анахронічною бабусею: бо ж оповідати сни — особливий привілей старих. Редактори такі милі, що вони, безсумнівно, мають рацію, вважаючи, що нічого з того, що я маю сказати про справи у Всесвіті, не може бути цікавим. Але доки вони не нададуть мені можливість писати про справи, які є «не-мною», світ мусить продовжувати жити без інструкцій та реформ, а я можу лише робити все, що мені вдасться, з однією маленькою темою, на яку мені дозволено вести бесіду.
У “Наспіві темряви” я не мала на меті заявити про себе як поет. Я думала, що пишу прозу, за винятком чудесного уривка з книги Іова, що я переказала. Але моїм друзям видалося, що ця частка виділяється з поміж експозиції, і я переробила її на щось на кшталт вірша. Г.К.Врентара, Масачусетс, 1 липня 1908 року.

I. РУКА, ЯКА БАЧИТЬ
Я щойно торкнулася свого собаки. Він котився по траві, демонструючи кожним м’язом і кожною кінцівкою свого тіла, що йому приємно. Я хотіла зловити цей образ пальцями і торкнулася його так делікатно, ніби торкалася павутиння; та ба, його товсте тіло крутнулося, заклякло і випросталося у вертикальне положення, і його язик лизнув мені руку! Він притулився до мене, начебто йому приносило радість втиснутися всім тілом у мою долоню. Він виказував любов до моєї руки своїм хвостом, лапою, язиком. Якби він умів говорити, то вірю, що сказав би разом зі мною, що рай досягається дотиком — бо в дотику вся любов та розуміння.
Цей маленький випадок спонукав мене розпочати розмову про руки, і якщо моя мова вдасться, то мушу дякувати своєму зірковому собаці. У будь-якому разі приємно говорити на тему, якої ще ніхто не монополізував; це як прокладання нової стежки в неходженому лісі, коли розмічається шлях, де раніше не ставала нога людини. Я рада взяти вас за руку і повести неходженим шляхом у світ, де панує верховенство руки. Але вже на самому початку ми натикаємося на перешкоду. Ви настільки звикли до світла, що я боюся, що ви станете спотикатися, коли я спробую повести вас через край темряви та тиші. Вважається, що незрячі не належать до найкращих поводирів. Однак, хоча я й не можу гарантувати, що вас не згублю, все ж обіцяю, що вас не заведуть у вогонь чи воду і ви не впадете у глибоку яму. Якщо йтимете за мною терпляче, то впевнитеся, що “є такий тонкий звук — нічого не живе між ним і тишею”, і речі містять більше значення, ніж може побачити око.
Для мене моя рука — це те, що для вас зір і слух разом. Значною мірою ми подорожуємо тими ж дорогами, читаємо ті самі книжки, говоримо тією ж мовою, однак переживаємо різний досвід. Усе, що приходить до мене і що відходить від мене, обертається на руці, як на стрижні. Саме рука пов’язує мене зі світом чоловіків та жінок. Рука є моїм органом чуття, яким я сягаю через ізоляцію й темряву і ловлю кожне задоволення, кожну дію, що зустрічають мої пальці. Від того, що одне маленьке слово зронилося в мою руку з руки іншої людини, почалося розуміння, радість і вся повнота мого життя. Як і біблійний Іов, я відчуваю, що якась рука зробила мене, майстерно стулила мене докупи і сформувала саму мою душу.
У всьому, що зі мною відбувається, у всіх моїх думках я усвідомлюю якусь руку. Що б не зворушило мене, що б не схвилювало мене — все це неначе рука, яка торкається мене у темряві, і цей доторк — моя реальність. Ви могли б сказати, що видовище, яке приносить вам радість, чи удар, який змушує жалючі сльози навертатися на очі, є нереальним,— це було б так само, як і сказати, що враження, які я назбирала завдяки доторку, теж нереальні. Ніжне тремтіння крил метелика в моїй руці, м’які пелюстки фіалок, які скручуються у прохолодних складках листочків, або ж ніжно підіймаються з лугової трави, ясні та чіткі обриси обличчя й кінцівок, гладкий вигин шиї коня і оксамитовий доторк його носа — усе це і ще тисяча результуючих комбінацій, що формуються у моєму розумі,— це складає мій світ.
Ідеї створюють світ, у якому ми живемо, а враження доповнюють ідеї. Мій світ побудований із відчуттів доторку, позбавлених фізичного кольору та звуку; але навіть без кольору і звуку він дихає і пульсує життям. У моїй свідомості кожен предмет асоціюється з тактильними якостями, які, поєднані у незліченну кількість способів, дають мені відчуття сили, краси або ж недоречності: бо руками я можу відчувати в зовнішньому вигляді речей комічне, так само як і прекрасне. Пам’ятайте, що ви, які залежите від власного зору, не відчуваєте, наскільки багато речей можна відчути на дотик. Усі відчутні на доторк речі є рухомими або ж непорушними, великими чи маленькими, теплими чи холодними, і ці якості модифікуються, створюючи розмаїття. Прохолода водяної лілії, яка напучується, щоб розквітнути, відрізняється від прохолоди вечірнього вітерця влітку, і знову ж відрізняється від прохолоди дощу, який пробирається до сердець створінь, що ростуть, і дає їм життя і тіло. Оксамит троянди не такий, як у спілого персика або ж дитячої щічки з ямочкою. Твердість каменю порівняно з твердістю дерева — як глибокий чоловічий бас порівняно з низьким жіночим голосом. Те, що я називаю красою, я знаходжу в певних поєднаннях усіх цих рис; значною мірою воно походить з потоку вигнутих та прямих ліній, який над усіма речами.
Я думаю, ви запитаєте: “Що для Вас означає пряма лінія?” Вона означає кілька речей.
Вона символізує обов’язок. Здається, вона має таку якість, як невблаганність, притаманну також обов’язку. Коли я мушу зробити щось таке, чого не можна відкладати вбік, то почуваюся, неначе рухаюся вперед по прямій і маю кудись прибути, або ж продовжувати нескінченно — не звертаючи ні вправо, ні вліво.
Ось що вона означає. Щоб уникнути цього моралізаторства, вам слід спитати: “Як відчувається пряма лінія?” Вона відчувається, я думаю, такою як є, — прямою — нудною думкою, яка нескінченно розтягується. Красномовність на дотик полягає не в прямих лініях, а в непрямих лініях, або у великій кількості кривих і прямих ліній разом. Вони з’являються і зникають, то глибокі, то мілкі, то обірвані, або ж розтягнуті чи роздуті. Вони підіймаються і потопають під моїми пальцями, вони сповнені раптових початків і пауз, і розмаїття їх невичерпне і чудесне. Так що ви бачите, від мене не схований край прекрасного, хоча моя рука й не може відчути фантастичних кольорів у заході сонця чи на вершині гори, чи сягнути блакитної глибіні небес.
Фізика каже мені, що я благополучна у світі, який, як мені кажуть, не знає ні кольорів, ні звуків, але створений у плані розмірів, форм та внутрішніх властивостей; бо ж принаймні кожен предмет видається моїм пальцям як такий, що міцно стоїть, така собі права сторона дороги, і не є перевернутим зображенням на сітківці, до якого мозок нескінченно докладає несвідомих зусиль, щоб поставити все знову на ноги. Відчутний предмет, з усією теплотою життя, проходить повністю у мій мозок і займає те саме місце, що й у просторі; бо без егоїзму розум такий же великий, як і Всесвіт.
Коли я думаю про пагорби, то думаю про силу, спрямовану вгору, по якій я йду. Коли вода стає предметом моєї думки, я відчуваю прохолодний шок занурення і швидкий послух хвиль, які хрускотять та звиваються і створюють брижі навколо мого тіла. Приємні зміни шорсткого і гладенького, гнучкого і жорсткого, вигнутого і прямого у корі та гілках дерева дають правду моїй руці. Непорушна скеля, з виступами та пожолобленою поверхнею, згинається під моїми пальцями у найрозмаїтіші рівчаки та порожнини. Виступ кавуна та надуті округлості кабачків, які проростають, брунькуються і достигають у дивному саду, посадженому десь за моїми пальцями, є безглуздими і смішними у моїй тактильній пам’яті й уяві. Мої пальці залоскотані до насолоди ніжним переливом хвиль сміху немовляти і знаходять розраду в потужному кукуріканні самодержця клуні. Якось у мене був ручний півник, який часто вилазив мені на коліна, витягав шию й кукурікав. Одна пташка в руці була тоді вартнішою за двох у клубищі.
Звичайно, мої пальці не можуть отримати враження про щось велике ціле з першого погляду; але я відчуваю частини, і мій розум складає їх докупи. Спочатку я ходжу по будинку, торкаючись одного предмета за іншим по порядку, а тоді вже можу сформувати уявлення про весь будинок. У домах інших людей я можу торкатися тільки того, що мені показують,— основні об’єкти зацікавленості, різьба на стіні чи дивовижна архітектурна риса, виставлені як сімейний фотоальбом. Через це будинок, який мені незнайомий, спершу не справляє на мене ніякого загального враження і не показує мені гармонії деталей. Це не повне поняття, а набір вражень від предметів, які, коли приходять до мене, є ¬роз’єднаними та ізольованими. Проте мій розум повний асоціацій, відчуттів, теорій, і разом із ними він конструює будинок. Цей процес нагадує мені побудову храму Соломона, коли не було чути ні пилки, ні молота, ані якого іншого інструмента, поки камені викладалися один на інший. А мовчазним робітником є уява, яка виділяє реальність із хаосу.
Без уяви якою бідолашкою був би мій світ! Мій сад був би мовчазною латкою землі, по якій розкидані палиці, різні за розмірами та запахами. Але коли око мого розуму відкривається красі, гола земля яскравішає під моїми ногами, і рядок живоплоту випускає листочки, і рожеве дерево струшує свій аромат навколо. Я знаю, який вигляд мають дерева, на яких розпускаються бруньки, і я входжу в радість кохання птахів, які паруються, і це є дивом уяви.
Диво зростає удвічі, коли через мої пальці уява просувається далі і стрічається з уявою митця, яку він втілив у скульптурну форму. Хоча порівняно з теплим і живим, рухомим обличчям друга мармур є холодним і нечутливим, у ньому не б’ється пульс, та все ж він є гарним для моєї руки. Його плавні згини та вигини є справжнім задоволенням; лише дихання бракує; однак під чарівною дією уяви мармур тріпотить і стає божественною реальністю ідеального. Уява вкладає сентимент у кожну лінію та вигин, і статуя під моїм дотиком — справді, сама богиня, яка дихає і рухається і зачаровує.
Утім то правда, що деякі скульптури, навіть визнані шедеври, не тішать моєї руки. Коли я торкаюся того, що називають Крилатою Перемогою, мені спочатку це нагадує якийсь безголовий, безрукий і безногий сон, який летить до мене неспокійної ночі. Одежа цієї Перемоги заклякло заштовхнута назад, і не нагадує одежу, яка — я відчувала — летіла, тріпотіла, згорталася складками й розгорталася на вітрі. Проте уява заповнює ці недосконалості, й одразу ж Перемога стає могутньою та палкою постаттю, і морські вітри здіймають її одежу, а в крилах її — велич завоювань.
Я знаходжу у гарній статуї досконалість тілесної форми, риси балансу та повноти. Мінерва, зависла в павутині поетичної алюзії, дає мені відчуття радісного пожвавлення — майже фізичного; і мені подобається розкішне хвилясте волосся Вакха й Аполлона, і вінок із плюща, який так нагадує язичницькі свята.
Так уява увінчує досвід моїх рук. І вони навчилися вправності від мудрої руки іншого, яка, сама керована уявою, вела мене безпечно стежками, яких я не знала, зробили темряву світлом переді мною і випростали мої викривлені шляхи.

Наступна частина 2