Проведення науково-практичного семінару з актуальної теми “Жестова мова в системі освіти дітей з порушенням слуху”, вважаємо, є велінням часу і повинно стати покликом перебудови у системі навчання дітей з порушеннями слуху в дошкільних і шкільних навчальних закладах. Дуже прикро, що в Україні досі дебатується питання про статус та місце жестової мови в житті глухих, в тому числі, в системі освіти нечуючих дітей. Чому в Україні не визнається жестова мова, яка є основним засобом міжособистісного спілкування глухих, як окремої лінгвістичної мови?! Чому до шкіл глухих дітей досі з ВУЗів потрапляють педагогічні кадри з мінімальним обсягом знань про жестову мову, недостатнім рівнем володіння навичками рідної мови глухих? Чому жестова мова не знайшла належного місця у системі спеціальної освіти сьогодні і до цього часу трактують її як “міміко-жестикуляційне мовлення”, вважаючи допоміжним засобом у навчанні глухих дітей? Невже Законом України не було визнано статус жестової мови і як засобу міжособистісного спілкування, і як засобу навчання нечуючих дітей?
Майже у всіх цивілізованих країнах світу вже давно жестова мова глухих у системі лінгвістики стоїть поруч з іншими національними словесними мовами. А в таких провідних країнах, як Австралія, Швеція, Фінляндія, Данія, США, Канада, Великобританія, Японія та інших, об'єднання глухих визнано, як національні лінгвістичні меншини зі своєю мовою і культурою. Досвід використання жестової мови при навчанні глухих дітей в цих країнах вже давно підтверджується позитивними результатами своєчасного повноцінного інтелектуального розвитку нечуючого індивідуума, як особистості.
Щоб звернути вашу увагу на роль і місце жестової мови в житті глухих, хочу навести приклади зі свого особистого життя та багаторічних спостережень, як в Україні, так і за кордоном.
По закінченню навчання у Білоцерківській школі-інтернаті для глухих дітей (5 класів) і Київській спецшколі №9 для слабочуючих дітей я дійшов до такого висновку, що для більшості моїх однокласників словесна (російська чи українська) мова, так і залишилася іноземною мовою. На превеликий жаль, багато глухих випускників так і не здобули належного рівня знань у використанні словесної мови (в усній чи письмовій формі) в оточуючому середовищі. Переконаний, цей педагогічний брак є результатом відсутності у педагогічних кадрів дошкільних та шкільних навчальних закладів базових (достатніх, професійних) навичок рідної мови глухих - жестової. Часто спостерігав таке: вчителя чи вихователя, котрий не володів жестовою мовою, глухі діти не поважали, а то й зневажали. Сам я, як і інші діти, у яких до моменту втрати слуху встигли сформуватися певні знання словесної мови, часто були перекладачами для інших глухих дітей, які не розуміли змісту сказаного вчителем чи вихователем. Більшість глухих учнів зазвичай вивчала шкільний матеріал шляхом запам'ятовування (зазубрювання), а не осмислення і розуміння.
За роки навчання в Київському технікумі легкої промисловості і Київському державному педагогічному інституті імені О.М.Горького спостерігав, як жадібно впивалися очі студентів в руки сурдоперекладачів, як через супровід лекцій жестовою мовою у багатьох глухих студентів різко поповнювався запас слів (навіть побутовими словами), з'явилося розуміння їхніх смислових значень, з'явилися стійкі навички використання значень при усному чи письмовому спілкуванні.
Під час роботи заступником директора з навчально-виховної роботи на Білоцерківському НВП УТОГ приємно було бачити, як стрімко розвивався інтелект, формувався світогляд, власна точка зору випускників шкіл глухих, які потрапляли в доросле середовище носіїв жестової мови. В цьому середовищі та на заняттях в різних гуртках, секціях, що організовувалися на підприємстві нечуючими інженерами та передовими працівниками, мої ровесники надолужували багато того, чого не отримали свого часу в стінах школи. Можна навести чимало прикладів, як із колишніх бездарних учнів глухі ставали майстрами своєї справи, передовими працівниками, раціоналізаторами, новаторами. Є випадки, коли глухим з недостатніми навичками усного мовлення вдавалося завдяки своїм організаторським здібностям отримати довіру колективу, бути обраним та призначеним на посаду бригадира, майстра цеху чи на іншу керівну посаду.
Згодом, працюючи начальником оргвідділу апарату Центрального правління Українського товариства глухих став помічати цікаві моменти з життя зарубіжних глухих. Якось в рік розпаду СРСР до Києва завітала група нечуючих студентів з викладачами з Рочестерського технологічного інституту (США). Одна зі студенток давала інтерв'ю американській телекомпанії красивою, майже артистичною жестовою мовою, а озвучував її один із слабочуючих однокурсників. Запитавши у дівчини, чому вона підчас інтерв'ю не говорила своїм голосом, я отримав приголомшливу відповідь: “Якби я, красива особа, відповідала своїм голосом, то своїм жахливим мовленням відразу б втратила симпатію та інтерес до себе з боку чуючого тележурналіста”. Це була гірка правда!
Від одного з професорів (з групою було троє глухих і один чуючий професор) дізнався, що в США при прийомі дітей з вадами слуху в навчальний заклад диференціюють на тих, кому шляхом логопедичних занять можна розвивати усне мовлення і тих, кому не можна цього зробити. Для останніх, щоб не гаяти час, - ведуться уроки з культури жестової мови.
Перебуваючи з колективом художньої самодіяльності УТОГ на міжнародному фестивалі глухих магів (м.Лейпціг, Німеччина) та спортивною командою УТОГ на міжнародному турнірі з волейболу (м.Радом, Польща) я зробив для себе “відкриття Америки”. Оргкомітети обох цих заходів очолювали і складали переважно глухі. Прибули глухі учасники з різних країн на ці заходи самостійно. Я ж звик, що у нас глухих “за руку водять”. Там же познайомився і поспілкувався з цікавими глухими особистостями: віце-президентом Міжнародної асоціації глухих магів Герхардом Борманом (Німеччина), професором, викладачем Рочестерського технологічного інституту Саймоном Кармелем (США), віце-президентом Польського товариства глухих Антоні Моравським. У розмові з ними я зрозумів, наскільки вони люблять свою мову - жестову мову, і гордо відстоюють своє право на самостійність у житті, свою незалежність від оточуючих. Дізнався, що існують різні міжнародні організації глухих, очолювані самими глухими, такі як Всесвітня федерація глухих (ВФГ), яка співпрацює з ЮНЕСКО, Міжнародний спортивний комітет глухих (МСКГ) при Міжнародному Олімпійському Комітеті.
Так сталося, що зі здобуттям Україною статусу незалежної держави постало питання про отримання для українських спортсменів доступу до участі у різних міжнародних змаганнях. На наше звернення від МСКГ надійшли вимоги з тим, що потрібно створити незалежну національну спортивну організацію глухих, керівний орган якої повинні складати тільки глухі, котрі спілкуються рідною жестовою мовою. Так 1992 року за сприяння Міністерства у справах з фізичної культури і спорту України і Українського товариства глухих на установчій конференції була створена Спортивна федерація глухих України (СФГУ), затверджений і зареєстрований Міністерством юстиції України Статут СФГУ, обрано виконавчий комітет з числа 9 нечуючих спеціалістів. Починаючи з того моменту нечуючі спортсмени України поступово, крок за кроком, йшли до вершин найвищого світового Олімпу:
- 1993 рік (Болгарія) - XVII Всесвітні ігри глухих: 2 золоті, 4 срібні, 2 бронзові нагороди та 13 загально-командне місце серед 53 країн-учасниць;
- 1997 рік (Данія) - XVIII Всесвітні ігри глухих: 5 золотих, 10 срібних, 5 бронзових нагород та 9 загально-командне місце серед 69 країн-учасниць;
- 2001 рік (Італія) - XIX Дефлімпійські ігри: 12 золотих, 12 срібих, 10 бронзових нагород та 4 загально-командне місце серед 73 країн-учасниць;
- 2005 рік (Австралія) - XX Всесвітні ігри глухих: 20 золотих, 17 срібних, 14 бронзових нагород та 1 загально-командне місце серед 85 країн-учасниць.
До цього тріумфального успіху ми йшли цілеспрямовано і організаційно продумано. Починаючи з 1993 року в Україні започатковано щорічне проведення Спартакіади серед дітей-інвалідів “Повір у себе” з фінальними іграми у Міжнародному дитячому центрі “Артек”. Того ж часу було вирішено питання про підготовку на базі Національного університету з фізичної культури і спорту України тренерських кадрів з числа нечуючих спортсменів. Ця система з часом виправдала себе і дала свої плоди. Нечуючі тренери, працюючи з дітьми на місцях, де основною мовою спілкування була рідна жестова мова, в системі спеціалізованих дитячо-юнацьких спортивних школах при регіональних центрах "Інваспорт", а потім у МДЦ “Артек”, доводили до них теоретичні та функціональні основи відповідного виду спорту, виховували у дітей якості спортсмена, а потім на певному етапі передавали своїх підопічних більш досвідченим спортивним фахівцям.
Завдяки успішним виступам українських спортсменів на міжнародних змаганнях спортивних фахівців з України почали запрошувати до роботи в міжнародні організації.
Одеського нечуючого тренера з боротьби Д.О.Антонова обрано технічним директором з боротьби Європейської спортивної організації глухих, а автор цих рядків з 1998 року є членом виконавчого комітету цієї організації. Спілкування з колегами з різних країн, участь у міжнародних нарадах, конгресах дали мені можливість оволодіти міжнародною жестовою мовою глухих. Цікаво спостерігати, як ведуться за участю представників з різних країн світу на міжнародній жестовій мові робочі засідання, дебати, конгреси, де обговорюються найрізноманітніші питання, в тому числі положення, статути та інші складні нормативні документи. І жодного разу я не бачив, щоб виникали проблеми чи нерозуміння щодо виступів. Слід підкреслити, що міжнародна жестова мова артикуляційно не супроводжується словесним мовленням.
А скільки радісних емоцій проявляється у спілкуванні між собою у нечуючих спортсменів з різних країн.
“На відміну від чуючих, у глухих спортсменів зовсім не існує мовного бар'єру у спілкуванні між собою, в цьому їм можна позаздрити”, - так сказав з трибуни на одному з Конгресів МСКГ президент МОК Хуан Антоніо Самаранч. Його виступ з англійської на жестову мову перекладав один з найкращих сурдоперекладачів міжнародної жестової мови зі Швеції.
До речі, у багатьох країнах світу є сурдоперекладачі, які, окрім національної, досконало володіють міжнародною жестовою мовою. У Німеччині, Греції, Швеції, Бельгії, Фінляндії та інших країнах особам після закінчення трирічних курсів і здачі іспитів комісії, до складу якої входять переважно нечуючі спеціалісти, надається посвідчення сурдоперекладача І-III категорій, залежно від рівня кваліфікації. Вищу категорію отримують тільки ті, які, окрім національної, добре знають і міжнародну жестову мову. А від категорії - залежить рівень зарплати.
Під час виконання своїх службових обов'язків за кордоном завжди цікавився станом освіти глухих дітей. Зустрічався і спілкувався з нечуючими вихователями і вчителями з Фінляндії, Швеції, Греції, Німеччини, Португалії, Бельгії та ін. В багатьох країнах основним завданням сурдопедагогів в дитячих дошкільних закладах є дати дитині максимум інформації, знань і зробити все можливе, щоб нечуюча дитина нічим не поступалася чуючому ровеснику у розумовому, інтелектуальному розвитку. Основним мовним засобом навчання і спілкування з дітьми є жестова мова.
Відомо, що кожної четвертої неділі вересня національні товариства глухих відмічають Міжнародний День глухих. В цей день різні організації проводять різноманітні заходи, направлені на вирішення назрілих проблем нечуючих. Так, одного разу я був співучасником 5-тисячного страйку глухих у м. Гамбург (Німеччина), під час якого глухі на площі перед міською ратушею вимагали від міської влади виділення коштів на створення лабораторії з граматики жестової мови, створення центру сурдоперекладачів для безкоштовного обслуговування нечуючих у різних закладах, в тому числі у вищих і середніх навчальних закладах. Згодом я дізнався, що ці вимоги були прийняті і питання позитивно вирішені.
У м.Брюгге (Бельгія) у одній з шкіл глухих з цікавістю слухав диспути щодо рівня і якості використання жестової мови під час навчання глухих дітей в дошкільних закладах. Ведучим цього заходу був один з нечуючих активістів місцевого клубу глухих. У диспуті брали участь як чуючі, так і нечуючі батьки глухих дітей. Я був вражений хорошою обізнаністю жестової мови чуючими батьками. В залі серед глядачів були присутні представники керівних органів системи освіти, вчені сурдопедагогіки. Один з них після закінчення вечору висловив вдячність за слушні зауваження і запевнив, що позитивні пропозиції будуть реалізовані в системі освіти глухих дітей. У Швеції за 30 км від Стокгольму у лісовій місцевості знаходиться пансіонат глухих. Щороку в ньому для бажаючих оволодіти спеціальністю сурдоперекладача організовуються трирічні курси жестової мови, заняття ведуть нечуючі педагоги. Великим попитом користуються ці курси серед населення, якщо в сім'ї народилася чи втратила слух дитина. Навчання для цієї категорії ведеться в три етапи протягом 1-3 років. Придбавши сімейну путівку на 3 тижні, чуючі батьки разом зі своєю дитиною оселяються на цій базі. Протягом дня окремо для батьків і дітей проводяться уроки з вивчення жестової мови, а вечором, зібравшись разом, в сім'ї починають спілкуватися між собою, закріплювати на практиці вивчені жести. Треба бачити щасливі очі чуючих батьків і радісну посмішку глухої дитини, коли у них зникав бар'єр між собою, не тільки мовний, а й психологічний. А яку перевагу отримує глуха дитина у своєму всебічному розвитку в такій сім'ї годі й казати.
Якось у м.Ессен (Німеччина) я мав нагоду бути присутнім на національному фестивалі Союзу глухих Німеччини, до якого входять різні соціальні, спортивні організації глухих і інші організації, які займаються проблемами глухих, в т.ч. Асоціація чуючих батьків глухих дітей, Спілка сурдоперекладачів. Під час проведення конгресу в залі на сцені сурдопереклад виступаючого здійснювався двома сурдоперекладачами, як потім з'ясувалось, один вів калькований переклад за допомогою жестів глухих, а другий, - національною жестовою мовою. В залі серед присутніх помітив декілька груп глухих дітей зі своїми вихователями та викладачами, які тут же на ходу коментували дітям те, про що говорилося на сцені.
Побувавши два роки тому у відрядженні у Мінську, я познайомився з дуже цікавою людиною, кандидатом педагогічних наук, завідуючою лабораторії жестової мови при одному з наукових закладів Л.С.Димскис, і був у великому захопленні від її новаторського підходу щодо вирішення проблеми навчання глухих дітей. Вона зі своїми однодумцями розробила систему знаків для жестової мови, підготувала і випустила декілька підручників для глухих дошкільнят і дітей молодших класів з використанням системи знаків. У цих підручниках поруч зі словом іде малюнок предмету і жест. Зрозуміло, що через жест дитина пізнає слово, а через жестову мову - словесну мову.
З появою факсимільного, електронного і мобільного зв'язку нарешті зняте питання про можливість спілкування між собою на відстані для глухих, але тільки для тих, хто має достатній рівень словесної мови. Тепер же науково-технічний прогрес знімає проблему і для тих глухих, які не володіють словесною мовою. Виявляється, абоненти підключаються до комп'ютерів, на яких встановлюються над моніторами камери, за допомогою яких двоє або декілька глухих, дивлячись одне на одного на моніторі, можуть вільно спілкуватися між собою жестовою мовою.
Виникає цілком слушне запитання: невже після всього вищевикладеного не ясно, що жестова мова - це мова?! Так, це окрема самостійна лінгвістична мова!
Дуже хочеться сподіватись, що будуть зроблені певні висновки і прийняті у наукових і державних інстанціях відповідні рішення про корінну перебудову в системі підготовки педагогічних кадрів для навчальних закладів глухих дітей і в системі освіти глухих дітей, де своє місце по праву займе рідна для глухих мова - жестова мова.

В.Сандугей

За матеріалами Архіву ГО ОНП (2006)