В Україні жестова мова існує близько двох століть, тобто, з того часу, як з’явилися перші осередки, громади глухих і відповідно спеціальні школи для глухих дітей (Львівська школа для глухих дітей була відкрита у 1830 році, Одеська - у 1843 році). Жестова мова, розвивалася і культивувалася у родинах глухих від покоління до покоління. Це геніальний комунікативний витвір людей, у яких неможливе усне спілкування. Це прояв творчої здатності і переконання того, що людина, позбавлена слуху, спроможна творити і творить рідну мову.
Але до розуміння цього пройшов значний проміжок часу, в який мова жестів розглядалася з різних, досить полярних точок зору.
Першими сурдопедагогами, котрі працювали на теренах сьогоднішньої України, були М.Лаговський, І.Соколянський, Л.Виготський, Р.Боскіс, Р.Краєвський та інші.
Не зважаючи на те, що наприкінці ХІХ – початку ХХ століття основним методом навчання був “чистий усний метод”, історично зафіксовані погляди видатних сурдопедагогів на проблему використання жестової мови у навчальному процесі. Теоретично М.Лаговський та інші в усному мовленні вбачали далеко не єдиний засіб сурдопедагогічного процесу, сурдопедагоги професіонали не відкидали зовсім мову жестів:
“Жестикуляцию, мимику не условную, естественную, употребляемую учениками при общении друг с другом подавлять и искоренять даже вредно, принимая возможность благотворно в смысле развития влияния старших учеников на младших, которые еще не умеют говорить. Но, преследуя жестоко жестикуляцию, все же должны вырабатываться меры, ускоряющие усвоение речи и не замедляющие умственного развития ученика.”
Різні питання навчання осіб з вадами слуху не могли залишитися поза увагою і на різних поважних зібраннях. Так, наприклад, у 1910 році І.Соколянський, працюючи сурдопедагогом в Олександрівському училищі для глухонімих, виступав з доповіддю “Про навчання українських глухонімих рідної мови” на Всеросійському з'їзді діячів по вихованню і навчанню глухонімих. У своїй доповіді він обґрунтував педагогічну необхідність навчання українських учнів на противагу циркуляру, який забороняв навчання українською мовою.
Свого часу, працюючи учителем нечуючих, І.Соколянський відчув велике розчарування і педагогічну безпорадність, оскільки у навчальних закладах панував усний метод навчання. Сурдопедагог став помічати, що успіхи глухих виявляються досить низькими; розумів, що теорія і практика навчання глухих суттєво різняться. Звертаючись до книг по лінгвістиці, його зацікавили погляди Л.Щерби, котрий поділяв розуміння величезної ролі жестової мови для розвитку глухих. Останніх він прирівнював до іноземців, з розумінням того, що глухі мають свою мову і “міміка” характеризується як своєрідна типова мовна система, яку вчителям потрібно знати і яку потрібно вивчати. Важливо відмітити, що Л.Щерба дотримувався граматичного напряму вивчення і навчання іноземних мов, (словесна для глухого як іноземна). Тому підсумовуючи свої наукові погляди, Л.Щерба зазначав, що при навчанні глухонімих усному мовленню їхня рідна мова “міміка” – має використовуватися повною мірою.
Беручи за основу погляди Л.Щерби, І.Соколянський в 20-30 роках ХХ ст. займається проблемою мовленнєвого режиму у школі глухих. Тверда переконаність в тому, що педагог в присутності глухої дитини повинен розмовляти тільки на зрозумілій глухій дитині мові, породила запитання до “зрозумілої мови” – якою їй бути? Або це комбінація жестового, дактильного і усного мовлення, або – це тільки жестове мовлення і дактилологія. Він вважав, що тільки міміка може замінити інтонаційний бік мовлення за відсутності слуху.
Хочемо відмітити, що І.Соколянському не вдалося реалізувати свої підходи і рішення в сурдопедагогіці (хоча це він зробив при навчанні сліпоглухих), зокрема, довести обов'язковість жестового етапу у початковому навчанні мови. Незадовго до своєї смерті він писав, що “я пришел к непоколебимому для меня и окончательному выводу, что игнорирование жестовой речи глухого ребенка в дошкольный и школьный период – это тягчайшее преступление, которое должно быть наказуемо в уголовном порядке”.
З 1938 року, після Всеросійської наради сурдопедагогів в школах країни основними мовленнєвими засобами педагогічного процесу визначаються усна і письмова форма мовлення, а допоміжними – дактильна (починаючи з 3 класу) і жестове мовлення.
Російські вчителі-сурдопедагоги Р.Боскіс і Н.Морозова наприкінці тридцятих років минулого століття здійснили спробу вивчити жестову мову експериментально, але створити лінгвістичний опис жестової мови не вдалося. Причиною стало те, що традиційні методи лінгвістики були неефективними для аналізу жестової мови , який спирався на оперування таких понять як частини мови, члени речення тощо. Саме на основі таких помилкових розмірковувань і був зроблений висновок, по-перше, що мова жестів позбавлена граматичних закономірностей і є примітивною; по-друге, що глухі не можуть володіти двома мовами, і що з поступовим оволодінням словесної мови жестова мова перетворюється в КЖМ (калькуюче жестове мовлення).
Л.Виготський – видатний психолог ХХ століття, людина широкої ерудиції, маючи величезний інтелект вченого, жестову мову – визначав не як кінетичну копію словесної мови, а як символічну систему зі своїми закономірностями, зі своєю структурою, яку не закладено біологічно, а виникає завдяки соціуму у відповідь на потребу у спілкуванні: спочатку з батьками, потім – з вихователями, однолітками, педагогами, товаришами по роботі, навчанню. Тільки якісне включення в життя суспільства забезпечує глухим дітям нормальний розвиток мислення. А якщо це так, то жестова мова не може бути примітивною.
“Боротьба усного мовлення з мімікою не зважаючи на всі добрі наміри педагогів, як правило, завжди закінчується перемогою міміки, не тому, що міміка з психологічної точки зору є істинним мовленням глухонімої людини, не тому, що вона легша щодо засвоєння, а тому, що вона – це істине мовлення у всьому своєму багатстві його функціонального значення, а штучно насаджена усна вимова слів позбавляє життєвого багатства і є тільки мертвим відбитком з живого мовлення”.
Він аргументовано рекомендував сурдопедагогам використовувати всі можливості мовленнєвої діяльності глухої дитини, не ставлячись зверхньо, недоброзичливо до міміки як до ворога, розуміючи, що різні форми мовлення можуть бути не тільки конкурентами один для одного, але й сходинками, завдяки яким нечуюча дитина поступово оволодіває мовленням.
Значний негативний вплив на використання жестової мови у навчально-виховному процесі спеціальних шкіл мала праця Й.Сталіна “Марксизм и вопросы языкознания”, де стверджувалося, що глухонімі “аномальні”, “без'язикі” люди, а їх “ручна” мова – “це не мова, і навіть не сурогат мови”. Її не можна прирівнювати до звукової мови, як неможливо прирівняти “первобытную мотыгу к современному гусеничному трактору с пятикорпусным плугом”. Як результат - десятки років жестова мова викорінювалася із спеціальних шкіл. У 1968 році за ініціативи УТОГ (на той час в лавах УТОГ налічувалося 57 тис. чоловік) Н.Іванюшева (досвідчений перекладач і сурдопедагог) розробляє і готує посібник “Мимико-жестикуляционная речь”, розрахований зокрема для перекладачів-початківців, сурдопедагогів. Матеріал посібника побудовано за принципом від простого до складного з тим, щоб людина, котра вивчає жестову мову, змогла спочатку оволодіти найпростішими поняттями, засвоїти найвживаніші жести, а потім – доповнити свій запас політичною, виробничною, сільськогосподарською термінологією. Жести розподілялися за темами і доповнювалися фото і детальним описом показу жесту.
У 50-х роках ХХ століття кандидат педагогічних наук, викладач Київського педагогічного університету імені О.Горького (нині НПУ імені М.П.Драгоманова) Р.Краєвський здійснює лінгвістичний опис мови жестів глухих на основі українознавчого матеріалу, використовуючи термін “міміко-жестикулярна мова” (МЖМ). На його думку, МЖМ складається з виражальних рухів (міміка обличчя, виражальні жести) і жестових знаків (безпосередня конкретна символіка, опосередкована символіка, штучні знаки).
Теоретичну характеристику мови глухих вчений підкріпив, створивши унікальний жестовий словник, де лексеми групувалися за конфігурацією руки –одним з основних компонентів жесту, як семантичної одиниці. Два інші основні компоненти – просторове положення руки (рук) і її (їх) рух були описані в статті до кожної жестової одиниці.
З іншого боку планети, а саме в США, В.Стокоу, досліджуючи АЖМ (американську жестову мову) довів, що жестова мова – багаторівнева лінгвістична система, яка володіє широким набором лексичних, граматичних засобів для висловлення думки і аналізу інформації, а жест – є основною значущою (семантичною) одиницею, що має складну структуру.
Компоненти жесту вчений порівнює з фонемами у слові і зазначає: як слово складається з фонем, так і жест складається з компонентів (конфігурація, розташування, рух) і детально описує і аналізує їх.
Завдяки дослідженню В.Стокоу було схвалено новий напрям у науці, який отримав назву “структурна лінгвістика”, завдяки чому стало можливим не тільки порушувати питання, але й вирішувати завдання наукового вивчення жестової мови глухих.
Зважаючи на це можна з впевненістю констатувати, що доробок Р.Краєвського є визначним і становить скарб української вітчизняної науки щодо першої спроби вивчення УЖМ.
Період 70-80 років в Україні характеризувався “затишшям”, хоча світова наука, визнаючи жестову мову високорозвиненою системою спілкування, переглядала низку питань, що були тісно пов’язані з проблемами “мова-мислення”, “мова-когнітивна діяльність”, “мова-соціалізація” стосовно нечуючих осіб. Якщо раніше акцентувалася вирішальна роль словесної мови у загальному і психічному розвитку глухої дитини, становленні особистості, то нові наукові дані обумовили зовсім інший підхід до проблеми. Зважаючи, що жестова мова – одна з природних мов людства, не краща і не гірша за будь-яку словесну мову, а просто інша за лінгвістичною структурою і субстанцією, то сама думка щодо „безмовних глухонімих” є, на наш погляд, нетактовною. Йдеться не про заперечення ролі словесної мови в розвитку глухої дитини (її значення загальновідоме), а про скасування монополії словесної мови, оскільки на її місці може бути і жестова мова.
Зарубіжні психологічні і психолінгвістичні дослідження дали змогу вивчити особливості розвитку глухих дітей, що виховувалися в глухих родинах. Констатувалося, що повноцінна комунікація за допомогою жестової мови дозволяє таким глухим дітям випереджати у розвитку своїх глухих однолітків, котрі виховуються у сім’ях чуючих батьків. Процес оволодіння жестової мови маленькими дітьми в родинах глухих відбувається відповідно вікових закономірностей, виявлених при оволодінні словесною мовою (тимчасово збігаються параметри появи перших слів і жестів, їхня функція, характер помилок тощо). Так, американський вчений Д.Mooрес, проаналізувавши розвиток глухих дітей з глухих родин, констатував значні успіхи у проходженні шкільної програми, в тому числі – і знання граматики англійської мови, вищим рівнем розвитку навичок питання, комунікативних потреб і здібностей, соціалізації тощо. Більш того, вчений підкреслює, що в жодному з експериментів у таких глухих не було виявлено відставання у розвитку усного мовлення.
На початку 90-х років набула поширення наукова інформація щодо вивчення нейропсихологічних механізмів жестової мови (Белугі, Кліма). Провівши ряд досліджень, вони експериментальним шляхом встановили, що діяльність мозкових механізмів, які забезпечують функціонування як словесної, так і жестової мов, побудовано за одними і тими ж принципами. Ліва півкуля, яка домінує в організації нейрофізіологічних процесів, пов’язаних безпосередньо зі словесною мовою, відповідає також і за жестову мову. Саме лівопівкульна локалізація жестової мови – один з найважливіших доказів розвиненості жестової мови як знакової системи і важливої її роль у когнітивній діяльності глухих.
Слід відмітити, що у сучасній педагогіці, як свідчать резолюції міжнародних конгресів ВФГ і конференцій з навчання глухих, яскраво виражена тенденція щодо включення ЖМ до системи засобів навчання глухих.
Провідні вчені-сурдопедагоги, серед яких доктор педагогічних наук, директор Московської білінгвістичної гімназії Г.Зайцева, переконують, що діюча традиційна система навчання глухих в принципі не може забезпечити всім глухим рівних можливостей навчання і розвитку. Основні недоліки цієї системи – унітарність та методологія, заснована на тому, що тільки словесна мова, і, перш за все, – усна, визнається єдиною можливою базою і засобом формування особистості глухого. Прихильники білінгвістичного навчання вважають, що для більшості глухих найбільш позитивною педагогічною системою є середовище словесно-жестової двомовності, яке визначається рівноправністю засобів у процесі навчання і виховання глухих дітей. За білінгвістичного підходу використовується рідна жестова мова, якою користуються, спілкуючись, дорослі глухі.
Зарубіжні дослідження щодо вивчення національних жестових мов, включення їх до навчального процесу, використання ЖМ як першої мови глухої дитини, розробка навчальних програм, посібників, забезпечення прав глухих в отриманні інформації і освіті на жестову мову, визнання офіційного статусу жестової мови як державної не могли обійти стороною терени України. Важливу роль у цьому питанні в останні 4 роки відіграє громадська організація “Українсько-Канадський Альянс для глухих та слабочуючих” (УКАГС), що об’єднує фахівців, педагогів, батьків, нечуючих дітей.
Співпраця з канадськими колегами сприяє обміну новітньою інформацією з різних питань. Останні роки Альянс проводить практичні заходи у спеціальних школах для осіб з вадами слуху у різних регіонах України, які отримали назву – Літні інститути. Метою Інститутів стала реалізація можливостей активної співпраці учнів, педагогів, батьків, формування особистості нечуючої дитини, розкриття її здібностей у різних видах діяльності і спілкування.
Саме за ініціативи активних учасників УКАГС порушується питання лінгвістичного вивчення української жестової мови на науковому рівні і включення української жестової мови у навчально-виховний процес спеціальних шкіл для глухих. Цю ідею підтримує, і поділяє думку Об'єднання нечуючих педагогів – громадська організація педагогічних працівників з вадами слуху, яка розпочала свою діяльність з лютого 2003 року.
Одним із завдань цієї організації, є сприяння активізації навчального процесу, поліпшення якості навчання, встановлення тісного контакту між учнем і педагогом, а в кінцевому результаті – реалізація нечуючими учнями свого особистісного потенціалу.
 
Цьому передувало рішення двох науково-практичних конференцій, проведених під егідою найчисельнішої організації інвалідів нашої держави – Українського товариства глухих. Йдеться про резолюцію І Всеукраїнської конференції з історії навчання глухих в Україні (2000) та І Всеукраїнської конференції з реабілітації нечуючих осіб (2002), де першочерговим завданням визначено запровадження у навчально-виховний процес спецшкіл для нечуючих дітей жестової мови глухих.
Ця ж думка підтверджується результатами анкетування “Жестова мова, як засіб навчання глухих”, яке проводилося серед читачів газети “Наше життя” Українського товариства глухих. За підсумками цього справді масового опитування, у якому взяло участь близько 1000 осіб (з них – понад 700 глухих і слабочуючих), виявилося, що переважна більшість опитуваних (понад 900осіб) вважає, що жестову мову необхідно не лише використовувати у навчально-виховному процесі спецшкіл для нечуючих дітей, але й вивчати як рідну.
Важливо відмітити, що посилена увага до проблем вивчення, і використання УЖМ в нашій країні дала поштовх до розробки нових матеріалів:
-український тематичний відео-словник жестової мови, розроблений Н.Іванюшевою та Є.Зуєвою. Налічує 1800 жестів, які подані тематично, і вважається базовим словником щодо оволодіння рідною мовою нечуючих;
-навчальний посібник “Від “А” до “Я” з дактилології та жестової мови для дітей шкіл глухих та слабочуючих, розрахований на батьків, студентів педагогічних ВУЗів за спеціальністю „сурдопедагогіка” (автори Н.Козачек, К.Васильєва) – Харківський державний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди;
-навчальна програма з УЖМ, розроблена Є.Грищенко та В.Стьопкіним для шкіл нечуючих, розрахована на 4 роки навчання;
-стаття С.Кульбіди щодо сучасної української дактилології (“Дефектологія” 2003р.);
-Щотижневі кадри жестів, які друкуються в газеті “Наше життя”, що відображають стандарт і культуру УЖМ.
-Безумовно, названі матеріали на сьогодні є важливими , втім проблему в цілому має вирішувати об’єднання науковців, сурдопедагогів, перекладачів. Йдеться про:
-організацію вивчення культурної жестової мови сурдопедагогами, студентами педагогічних ВУЗів, батьками нечуючих дітей (з використанням досвіду освітян та українського товариства глухих, яке впродовж 40 років здійснює курсове навчання перекладачів жестової мови);
-досконале лінгвістичне вивчення особливостей УЖМ як першої мови нечуючих;
-визначення змісту, завдань, методів навчання, розробки необхідних програм, навчально-методичних матеріалів і нормативних документів, які давали б можливість вивчати УЖМ не як факультатив, а як повноцінний предмет серед низки основних, що дало б можливість підвищити освітній рівень учнів в цілому та зміцнити міжпредметні зв’язки і у перспективі – розробити методичну концепцію використання УЖМ як засобу навчання і виховання нечуючих;
-видання підручників жестової мови, використовуючи сучасні інформаційні технології;
-перегляд і перебудову системи викладання курсу “Дактилологія і ЖМ” на дефектологічних факультетах педагогічних ВУЗів з метою збільшення годин і тем і з залученням кваліфікованих фахівців.

С.Кульбіда, кандидат пед.наук, старший науковий співробітник лабораторії сурдопедагогіки Інституту спеціальної педагогіки АПН України

Архів у ЗМІ