Розглянуто окремі випадки безвідповідального і шкідливого освітлення в засобах масової інформації проблем виховання і освіти людей з обмеженням слуху. Зокрема, це стосується вживання терміна “глухонімий”. На історичному матеріалі досліджено питання виникнення , розвитку та поширення термінів “глухонімий” , “нечуючих” , “глухий”, “приглухуватості” , “слабочуючих” і ін .
Наведено класифікацію порушень слуху, створена Л.В.Нейманом. Висловлюється думка на користь толерантного і шанобливого ставлення до людей , які мають ту чи іншу ступінь втрати слуху.
Останнім часом почастішала поява у різних засобах масової інформації публікацій, пов’язаних із життям людей з вадами слуху і проблемами, з якими вони зіштовхуються. Здавалося б, таке явище є цілком позитивним і потрібно лише схвалювати прагнення ЗМІ до привернення уваги суспільства до життя громадян, позбавлених слуху. Проте є одне “але”: не всі ці публікації носять об’єктивний характер. Досить часто вони мають негативне забарвлення з відтінком нездорової зацікавленості та сенсаційності.
До того ж, у таких публікаціях нерідко подається одностороннє бачення не тільки життя дорослих людей із вадами слуху, а й проблем навчання і виховання нечуючих дітей, які є соціально небезпечним явищем, оскільки дезінформує і дезорієнтує батьків нечуючих дітей і широкий загал суспільства стосовно методик, які діють у вихованні та навчанні глухих, наслідків, до яких вони призводять у майбутньому, і — що є найгіршим — сіють сумнів у перспективах розвитку нечуючої дитини як повноцінної особистості.
Прикладом такого безвідповідального і шкідливого висвітлення проблем виховання й освіти нечуючих є публікація, яка з’явилась нещодавно в “Газеті по-українськи”. Попри однобічне висвітлення методики навчання нечуючих дітей лише за “чистим усним методом” і негативне відображення праці педагогів спеціальних шкіл (зокрема Київської спецшколи № 6), у цій публікації є також недоречне вживання терміна “глухонімий” (замість “глухий”) та виразу “на мигах” (замість “мовою жестів”).
На жаль, такі вирази трапляються у багатьох інших публікаціях і виступах, і що найбільш неприпустимо, навіть у висловах, які належать фахівцям.
Поза тим, у боротьбі за толерантне і уважливе ставлення до осіб, які мають певні вади розвитку, немає дрібниць. Усе починається з чистоти думок і мовлення, і саме тому принципово важливим є викорінення із загальновживаного лексикону морально застарілих і принижуючих гідність людини термінів — таких як згадуваний термін “глухонімий”.
Варто зазначити, що за рядом аспектів, зокрема історичним і соціальним, цей термін не є первинним у визначенні вади слуху. За історичними джерелами (оскільки йдеться про термін, що є у споріднених мовах слов’янської групи, звернемося винятково до вітчизняних джерел), у літописах за Іпатіївським і Лаврентіївським списками використовують термін “глусии”, у Кормчих книгах також зустрічається слово “глухий”.
Звернувшись до історії медицини, знаходимо пояснення вживанню здебільшого саме такого терміна. Річ у тім, “що до ХVІІІ сторіччя у наукових колах панувало переконання, що основною причиною глухоти є недоліки в розвитку мовного органу”. Саме тому глухих тоді здебільшого називали німими. З часом прийшло розуміння, що саме втрата слуху є причиною німоти. Яскравим свідченням цього є висловлювання відомого російського діяча О.М.Радіщева (1749—1802): “Глухие, а потому и немые, изъясняются знаками и мысли свои заключают в знаках, подлежащих зрению”.
Згодом термін “глухий” був витіснений іншим словом — “глухонімий”, який панував у царській Росії та в Радянському Союзі (зокрема й в Україні) практично протягом понад 20 років. Взяти хоча б систему спеціальної освіти, яка почала створюватись у дореволюційній Україні у першій половині ХІХ сторіччя. У ній не існувало вираженого диференційованого підходу до учнів з вадами слуху. До того ж, шкіл було дуже мало, вони діяли переважно на платній основі та не могли охопити навчання усіх, хто того потребував. У всіх назвах навчальних закладів того часу вживався термін “глухонімий”: Харківська школа для глухонімих дітей, Чернігівська школа-притулок для глухонімих дітей, Олександрівська школа-хутір глухонімих тощо. Такий самий термін вживався і на державному рівні в різних офіційних документах. По всій царській Росії діяли відділення “Опікунства Государині Імператриці Марії Федорівни щодо глухонімих”.
Проте у процесі роботи з дітьми, які мали порушення слуху, педагоги дійшли висновку про потребу в їх класифікації. Вперше цю думку висловив видатний сурдопедагог В.І.Флері. Такої самої думки притримувався і Г.О.Гурцов, який запровадив диференційоване навчання дітей із вадами слуху на практиці — створив в Одеському училищі для глухонімих два відділення: для глухих і напівглухих.
Оскільки навчання тоді здійснювалося переважно за усним методом, успішним воно було в тих дітей, які мали значні залишки слуху. На підтвердження цього наприкінці XIX ст. з’явилися перші дослідження, які стверджували неоднорідність усієї маси глухонімих, зокрема, була відокремлена така категорія, як пізнооглухлі.
Проте через засилля педології спостерігався негативний вплив цієї псевдонауки на вивчення особистості глухої дитини, можливостей її розумового і фізичного розвитку. Тривалий час панувала помилкова думка, згідно з якою відсоток розумово відсталих дітей серед глухих значно більший, ніж серед дітей без вад розвитку. у 1930–1940 рр. у зарубіжній сурдопедагогіці виникла теорія коркової глухонімоти. Австрійський психіатр Барі стверджував, що 85% глухих дітей мають ураження кори головного мозку і лише 15% — ураження слухового аналізатора.
Прихильники теорії коркової глухонімоти запропонували свою класифікацію осіб з втратою слуху. Дітей, в яких не було уражень слухового аналізатора, але які не навчилися користуватися слуховою функцією, вони називали практично глухонімими, а тих дітей, які мали ураження слухового аналізатора, — справжніми глухонімими.
Ця принижувальна розумових здібностей глухих дітей і песимістична щодо можливостей їх розвитку класифікація певною мірою виправдовувала низький рівень навчально-виховної роботи у спеціальних школах, який насправді був зумовлений недосконалістю панівної на той час системи і методики навчання глухих дітей.
У вересні 1921 року на Всеросійській конференції по боротьбі з дитячою дефективністю видатний сурдопедагог Ф.А.Рау виступив з доповіддю щодо класифікації дітей із недоліками слуху і мови. Було запропоновано провести територіальне відокремлення глухонімих, оглухлих і туговухих, організувати для них окремі школи. Подальший розвиток цієї пропозиції можна спостерігати у доповіді М.М.Лаговського на ІІ Всеросійському з’їзді працівників соціально-правової охорони неповнолітніх і дитбудинків у 1924 р. Таке виокремлення із загальної категорії “глухонімих” різних за станом слуху і мовлення осіб сприяло більш диференційованому підходу до їх навчання і виховання.
Проте, попри появу таких прогресивних на той час думок, через нестачу шкіл і кадрів не було можливості організувати диференційоване навчання, і діти з різним ступенем втрати слуху проходили під однією “вивіскою” — глухонімі. Лише у другій половині 30-х років ХХ ст. Народний комісаріат освіти видав низку директивних документів, якими передбачалося створення окремих шкіл для дітей з важким ступенем втрати слуху. Проте створення таких шкіл просувалося дуже низькими темпами. Наприклад, у 1939–1940 рр. в Україні було 65 шкіл для глухонімих і лише одна школа для дітей з важким ступенем втрати слуху.
У повоєнний час подальшого поширення набуло створення шкіл для дітей з важким ступенем втрати слуху. У 1965–1966 рр. в УРСР працювало вже 1 спеціальних шкіл для туговухих дітей.
Починаючи з 50-х років, проводилася посилена робота з метою обгрунтування класифікації дітей з вадами слуху.
У медичній практиці сурдологи при діагностиці стану слуху учнів спиралися найчастіше на класифікації лікарів (Б.С.Преображенський, 1933, Г.В.Ковтун, 1967).
Б.С.Преображенський залежно від сприйняття мовлення на слух (розмовної та шепоту) визначає рівень її сприйняття, обчислюваний у метрах, і виокремлює чотири ступеня приглухуватості: легке зниження слуху, помірне, значне й важке.
Г.В.Ковтун вирізняє три ступеня приглухуватості й глухоти. Подальші спроби класифікувати осіб із втратою слуху були зроблені Львом Володимировичем Нейманом, який 1961 р. видав разом з Ф.Ф.Рау і В.І.Бельтюковим книгу “Использование и развитие слухового восприятия у глухонемых и тугоухих учащихся”. Як видно вже з назви книги, автори поділяють осіб з вадами слуху на глухонімих і приглухуватих.
Л.В.Нейман виокремлює чотири групи глухих залежно від діапазону сприйманих за допомогою слуху частот слухового поля при втраті слуху понад 80 дБ. Вирізняючи різні групи глухоти, вчений визначає можливості використання та розвитку залишкового слуху глухих за допомогою звукопідсилюючої апаратури в умовах систематичного застосування слухових вправ на уроках і в позаурочний час.
Як зазначено у тій самій праці, приглухуватість також може бути виражена різною мірою. Л.В.Нейман вирізняє три ступеня приглухуватості залежно від величини середньої втрати слуху в зоні мовного діапазону (від 50до 400 Гц). У межах кожної групи визначені можливості сприйняття слабочуючими розмовного мовлення в умовах спілкування.
Важливою є думка щодо того, що в слабочуючих утруднення в самостійному оволодінні мовленням можуть виникати вже при зниженні слуху на 15–20 дБ. Цей ступінь втрати слуху Л.В.Нейман запропонував покласти за умовну межу між нормальним слухом і приглухуватістю. Умовна межа між приглухуватістю й глухотою лежить на рівні понад 80 дБ.
Класифікація порушень слуху, створена Л.В.Нейманом, сприяла науковому обґрунтуванню психолого-педагогічної класифікації дітей з недоліками слуху для здійснення їх диференційованого спеціального навчання та виховання.
На початку 60-х років ХХ ст. видатний учений-сурдопедагог Р.М.Боскіс вперше виступила з висвітленням психолого-педагогічної проблеми аномального розвитку дитини з частковим дефектом аналізатора. Вона зазначила таке: “Нам кажется, что мы не ошибемся, если скажем, что особенности психического развития глухих детей и детей с частичной слуховой недостаточностью представляют наибольшее своеобразие среди всех прочих форм аномалий детского развития, какими занимается современная дефектология”.
Завдяки дослідженням Р.М.Боскіс та інших співробітників сектора навчання і виховання туговухих дітей Інституту дефектології АПН РФСР, у новій інтерпретації були подані принципи диференційованого навчання.
P.M.Боскіс виокремлює дві основні категорії дітей з недоліками слуху: глухі (нечуючі) і слабочуючі. До категорії глухих належать діти, які внаслідок уродженої або придбаної в ранньому віці глухоти не можуть самостійно опанувати словесним мовленням. До категорії слабочуючих належать діти, в яких знижений слух, але на його основі можливий, хоча б мінімальною мірою, самостійний розвиток мовлення. Зазначалося також, що при тому самому стані слуху в дітей з вадами слуху можливий різний рівень мовного розвитку. За цим критерієм P.M.Боскіс виокремила в межах кожної категорії дві групи дітей.
Залежно від часу настання слухового порушення серед глухих виокремлені:
– група дітей, які або зовсім не придбали мовних навичок, або втратили їх через ранню втрату слуху (до 2–3 років), — глухі без мов лення (ранньооглухлі);
– діти, які опанували мовленням до виникнення глухоти і зберегли його тією чи іншою мірою, — глухі, які зберегли мовлення (пізнооглухлі).
Категорія слабочуючих дітей також неоднорідна. Серед них виокремлені дві групи:
– слабочуючі, які володіють розвиненим мовленням з невеликими недоліками (деякі відхилення у граматичній побудові мовлення, окремі помилки у вимові тощо);
– слабочуючі з глибоким мовним недорозвиненням (вживають окремі перекручені слова, короткі фрази з неправильною їх побудовою тощо).
Поступово така диференціація допомогла здійснити більш точний індивідуальний підхід до навчання нечуючих. Удосконалення навчальних програм, спрямування зусиль педагогічних кадрів на виведення дітей з вадами слуху зі стану німоти сприяли збільшенню нечуючих людей, які опанували розмовною мовою.
Привертає увагу й те, що практично в усіх наукових і педагогічних працях того часу виходить з ужитку слово “глухонімий”.
Окрім широкого застосування нововведень, що стосувалися дошкільної та шкільної освіти нечуючих дітей, у 50-60-ті роки ХХ ст. було подолано багаторічний бар’єр у питанні масового навчання випускників спецшкіл для глухих та туговухих дітей у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Так, наприкінці 50 - років не тільки в Москві, а й у інших великих містах СРСР (зокрема в Києві, на базі Київського технікуму легкої промисловості) були створені спеціальні групи для осіб з вадами слуху. До речі, перший досвід такого навчання у столиці України був започаткований ще в 30-ті роки ХХ ст. на базі Всеукраїнських політехнічних курсів для інвалідів.
Усе це разом сприяло зростанню  “критичної маси” грамотних, досвідчених глухих людей, які не тільки оволодівали знаннями, мали навички усного і писемного мовлення, але й здобували вищу освіту за престижними професіями й успішно працювали за фахом.
Наразі в Україні діють 32 школи для глухих та 26 шкіл для туговухих дітей, є близько 2 спеціальних груп у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації.
До педагогічних аспектів вирішення проблем глухоти додалися й медичні. Завдяки якісному медичному втручанню вдалося зменшити кількість тяжких уражень слухового аналізатора, а слухопротезування більшості нечуючих людей допомогло їхній повнішій соціальній адаптації та реабілітації.
Отже, педагогічні й медичні аспекти сприяли тому, що все менший відсоток людей з ураженим слухом можна було віднести до категорії “глухонімих”.
Зростала також соціальна активність осіб з вадами слуху, їхня самосвідомість. Важливу роль у цьому відіграли й громадські організації глухих (в Україні це Українське товариство глухих), які доклали чимало зусиль для вирішення проблем нечуючих, сприяли забезпеченню їхніх прав і реабілітації. Усе це в сукупності склало вагому соціальну складову у зрослому рівні сприйняття людей із вадами слуху як рівних серед рівних.
Результатом впливу цілої низки чинників (медичних, педагогічних та соціальних) стало прийняття спочатку за кордоном, а потім і  території тодішнього СРСР рішення про перейменування товариств глухонімих у товариства глухих. В Україні рішення про перейменування Українського товариства глухонімих в Українське товариство глухих було прийняте в 1964 р. на VII з’їзді УТОГ — як найбільш прийнятне і науково обгрунтоване визначення людей, позбавлених слуху.
З того часу вже минуло понад 4 років, проте, як вже зазначалося, інколи слово “глухонімий” використовують не лише на побутовому рівні, а й у ЗМІ та офіційному листуванні, засвідчуючи не лише, м’яко кажучи, некомпетентність авторів цих публікацій, а й загальну необізнаність широких мас у цьому питанні.
Окрім публікацій у пресі, привертає увагу також такий факт вживання терміну “Українське товариство глухих і глухонімих” у “Новому російсько-українському словнику-довіднику”, який вийшов друком зовсім недавно, що є абсолютно неприпустимим, оскільки словник повинен бути взірцем для його користувачів.
Поза тим, якщо розглядати такі факти з юридичної точки зору, особи, які допускають вживання терміна “глухонімий” відносно людей із вадами слуху, порушують чинне законодавство. Взяти хоча б Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, в якому вживаються винятково лише терміни “глухий”і “інвалід по слуху”. Такі самі терміни зустрічаємо в інших документах, що стосуються забезпечення прав та інтересів глухих громадян Украни.
У цілому ж в Україні спостерігається тенденція до вживання більш толерантних визначень: “особи з вадами слуху”, “нечуючі” тощо. Проте варто зазначити, що саме ці вирази суперечать прийнятим серед світової спільноти глухих нормам, за якими терміни, які визначають глухих людей, не повинні містити в собі натяк на недостатність функцій певного органу. З огляду на це, в англомовному світі загальновживаними є терміни “deaf” (глухий) та “Рartially deaf” (частково глухий). Як бачимо, у цих визначеннях відсутнє слово “слух”, “вухо” тощо, тобто вони не вказують на недостатність слухової функції та тому за змістом є відносно нейтральними.
В Україні цим вимогам цілком відповідає термін “глухий”. Між тим, терміни, що визначають осіб з частковою втратою слуху: “туговухий”, “слабочуючий”, “той, хто недочуває” не відповідають прийнятим у світовій спільноті глухих вимогам. Найближчий до них термін “приглухуватий”, але значною поширення в українській мові він не має. Можливо, з часом українська громадськість, зокрема Українське товариство глухих, прийде до необхідності привести ці терміни відповідно до загальносвітових вимог, але нині стосовно осіб з неповною втратою слуху в Україні найчастіше вживаються терміни “туговухий і “слабочуючий”.
Також по-різному позначається ступінь втрати слуху й у мові жестів. Найчастіше це жест, який вказує на вухо. Проте іноді жест “глухий” показується як “глухонімий”, що, безумовно, є впливом неправильного вживання цього терміна у суспільстві загалом.
Варто зазначити, що ступінь самоповаги, до якого ще повинна прийти українська спільнота нечуючих, — це визнання глухих людей окремою соціокультурною групою. Останнім часом за кордоном, зокрема в США, Канаді, Великобританії та Нідерландах, набув значного поширення підхід “Дві мови — дві культури”, згідно з яким нарівні із загальнонаціональними мовою і культурою визнаються мова та культура глухої спільноти цієї країни. За цим підходом, термін, який визначає спільноту нечуючих людей, має написання тільки з великої літери (Глухі) на знак приналежності до відповідної лінгвістичної групи.
На цьому тлі зростання у світі поваги до особистості глухої людини, мови та культури глухих особливо неприпустимими видаються випадки вживання в українській пресі та в офіційному мовленні такого терміна, як “глухонімий”. Місце йому — лише в історичних дослідженнях і публікаціях, в яких йдеться про період до 1964 року.
Хочеться сподіватись, що привернення уваги до правильності вживання термінів, що визначають людей з тим чи іншим ступенем втрати слуху, сприятиме толерантному ставленню широкої громадськості до своїх глухих співгромадян як до рівноправних учасників важливих суспільних процесів.

Н.Каменська, президент ГО “Об’єднання нечуючих педагогів”, головний редактор газети “Наше життя” УТОГ