Вітчизняній сурдопедагогіці  вже понад 210 років. За цей тривалий час вона пройшла непростий шлях — від зародження та становлення до визнання. Протягом цього часу з’являлись навчальні заклади для дітей з порушеннями слуху. По-різному складалася їхня доля. Частина згодом пішла в небуття, інші продовжували певний період розвиватись, а деякі з них дійшли до нашого часу. Ці заклади виникали не просто так. Їхній появі потрібно завдячувати людям, які співчували глухонімим та намагалися полегшити їхню долю. Вони зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної сурдопедагогіки. Серед всіх інших варто виокремити імена І.Бардаха, В.М.Вєтухова, Є.К.Андрієвського та М.Д.Варди. Заклади, створені цими людьми, 2016 року відзначили ювілейні дати:  145 років виповнилося Єврейській школі глухонімих у Львові (І.Бардах), 120 років — Харківській школі (училищу) для глухонімих дітей (В.М.Вєтухов) і по 115 років Чернігівській школі-хутору для глухонімих хлопчиків (Є.К.Андрієвський) та Лохвицькій школі-хутору для глухонімих дітей (М.Д.Варда).
Ми не маємо права забувати про це, а отже — зробимо короткий екскурс в історію.

Єврейська школа для глухонімих у Львові
1871 року Ісак Бардах організував приватну єврейську школу для глухонімих дітей, яка щорічно отримувала невелику дотацію від магістрату Львова. Навчання було платним — щомісячно по 8-20 злотих. Приміщення школи мало примітивне обладнання і спочатку складалося з двох, а з 1897 року — з трьох кімнат.
Щороку в школі навчалося від 13 до 26 учнів, з яких 5-7 осіб перебували на повному утриманні, а інші приходили на заняття. Тут отримували освіту не лише глухонімі діти місцевих євреїв, а й з інших міст і сіл.
У перші роки існування закладу навчання здійснювалось єврейською мовою, а з 1883 року, на вимогу магістрату, — польською.
Школа Бардаха розвивалася досить успішно. Термін навчання був шестирічний. Основна увага приділялася загальноосвітній підготовці вихованців. Проте згодом, на вимогу магістрату, було підсилено ремісничу підготовку і провідним вважалося рукоділля.
Єврейська школа глухонімих І.Бардаха існувала до 1939 року. Згодом, з 1939/40 навчального року, вона була приєднана до Львівської школи для глухонімих дітей.
 
Харківська школа (училище) для глухонімих дітей
Найбільшою серед спеціальних закладів у ХІХ столітті була школа для глухонімих дітей у Харкові. Своєю появою цей заклад має завдячувати Андрію Федоровичу Бахмєтьєву. Те, що не вдалося зробити йому через фінансові негаразди, втілив у життя протоієрей Пантелеймонівської церкви Василь Михайлович Вєтухов. Все своє життя він мав прогресивні погляди на можливості розвитку глухонімих.
15 листопада 1896 року у Харкові, за ініціативи 49-річного священика В.М. Вєтухова, відкривається спеціальне училище для глухонімих дітей. Розміщувалося воно в одній невеликій кімнаті, з одним учителем, 7 учнями і мало невеликий бюджет. В якому б скрутному становищі не перебував Вєтухов, але училище постійно розвивалося, будувалися приміщення, збільшувалася територія та кількість учнів, відкривалися філії у селах Кочеток та Клугинівка, підвищувався фаховий рівень сурдопедагогів.
Так, перше, що зробив В.Вєтухов, це повернув до роботи в училищі досвідченого глухонімого вчителя А.Бахмєтьєва, який працював у ньому до кінця життя. Заклад не залишився непомітним: тільки-но пройшла звістка про нього, як кількість учнів почала збільшуватись. До Харкова також почали прибувати глухонімі з інших міст.
 
Харківське училище для глухонімих
В.Вєтухов був вимушений через велику кількість охочих навчатись у Харківському училищі відмовляти в прийомі дітей навіть батькам, у яких в одній сім’ї було 4-5 глухонімих, і тому вирішив усі свої зусилля скерувати на влаштування притулку при  навчальному закладі.
20 серпня 1900 року училище перейшло до новозбудованого будинку, що поліпшило умови навчання та проживання дітей.
1901 року Харківське училище для глухонімих взяло під свою опіку "Відомство Імператриці Марії Федорівни", яке допомагало вирішувати й проблеми фінансування та пошуку благодійних коштів.
Система навчання в закладі була чотирикласна. Термін навчання на мімічному відділенні складав 4 роки, а на звуковому — 6. Навчальний план і програми з окремих навчальних предметів прирівнювалися до програм народного училища й будувалися на основі програм Петербурзького училища для глухонімих. Методика навчання була такою ж, як і в Петербурзькому училищі.
Всі кандидати на посаду вчителя школи проходили курси сурдопедагогів у Петербурзі, на яких ознайомлювалися з найновішою інформацією у галузі сурдопедагогіки та спеціальною методикою навчання глухих усної мови.
Великої уваги у Харківському училищі для глухонімих надавали професійно-трудовому навчанню і вихованню та сільськогосподарській праці. Адже після виходу з училища його випускники мали володіти ремеслом, яке достатньо забезпечувало б їхнє подальше життя.
1911 року був збудований новий триповерховий корпус училища на 30 кімнат. У ньому були обладнані просторі, з потрібним пристосуванням, майстерні.
У цей час учні виготовляли майже всі предмети, необхідні в училищному вжитку (лави, табурети, дошки, кошики, білизну, сукні, панчохи та ін.).
У 1914 році при училищі відкрилася палітурна майстерня, а згодом — майстерні іконопису та взуттєва, які виготовляли необхідні речі не лише для училища, а й на продаж. Отже, завдяки прийому замовлень з виготовлення різних речей та надання послуг, училище мало матеріальну підтримку. До того ж, власне виробництво допомагало й випускникам закладу, даючи їм постійний заробіток.
Харківський заклад є одним з небагатьох в Україні, який пережив буремні часи революції та громадянської війни й на сьогодні продовжує свою роботу.
 
Чернігівська школа-хутір для глухонімих хлопчиків
У 90¬х роках XIX ст. серед членів Опікунської ради в Петербурзі народжується думка про доцільність організації спеціальних хуторів для глухонімих, у яких вони могли б не лише вчитись, а й працювати після закінчення школи. У таких хуторах планувалося навчати глухонімих грамоти, ремесел та сільськогосподарської праці.
Підтримав цю ідею чернігівський губернатор Євген Костянтинович Андрієвський, який побачив у цьому реальну форму допомоги глухонімим.
Діяльність першого хутора для глухонімих в Російській імперії розпочалася 7 жовтня 1901 року на околиці Чернігова. Створенням цього навчального закладу  передбачалося надання глухонімим дітям виховання й освіти без відриву від селянського середовища. Проте це бажання не здійснилося, оскільки хоча школа й розташовувалась у сільській місцевості, життя її вихованців не мало нічого спільного із селянським побутом. Крім того, була значна віддаленість школи-хутора від міста, через що вчителям було незручно добиратися з Чернігова до хутора.
Становище погіршувалось тим, що для професійного навчання школа не мала ніякої матеріальної бази. Віддаленість від міста не давала змоги використовувати для цього майстерні інших установ і закладів. Тому 14 жовтня 1903 року Відділ опікунства перевів школу-хутір для глухонімих хлопчиків до Чернігова в орендоване приміщення і школа продовжила працювати як міський навчальний заклад.
Навчальний рік у школі починався 1 вересня, а закінчувався 15 червня. Викладалися такі предмети: Закон Божий, російська мова, арифметика, курс загальнокорисних відомостей, каліграфія та малювання (по клітинках).
Щороку учнів розподіляли на чотири групи. Заняття проводилися за звуковим методом та за програмами звичайних загальноосвітніх шкіл.
Одне з найважливіших місць у навчально-виховному процесі закладу посідала професійна підготовка. Після його переведення до Чернігова при ньому працювало дві майстерні: шевська й столярна, в яких учні виготовляли різні замовлення приватних осіб та установ, що давало певний прибуток.
Наприкінці навчального року на 2,5 місяці учні відпускалися до батьків або родичів. Бідним батькам видавали невелику допомогу в сумі 5 крб для утримання дітей під час канікул.
Брак коштів не давав змоги Чернігівському відділу розширити школу-притулок, в якій щорічно перебувало від 10 до 18 вихованців. Попри фінансові негаразди, навчання в школі було безкоштовним.
Цей заклад фактично припинив існування під час Першої світової війни. З часом у Чернігові знову був відкритий спеціальний навчальний заклад для дітей з порушеннями слуху, який працює й понині.
 
Лохвицька школа-хутір для глухонімих дітей
Діяльність цього навчального закладу для дітей з порушеннями слуху стала можливою завдяки добродійності нечуючого купця другої гільдії М.Д.Варди, який мріяв про здобуття освіти глухими дітьми.
24 квітня 1901 року він пожертвував ділянку землі з будинком та іншими будівлями на ній для відкриття в м.Лохвиці Полтавської губернії спеціальної школи-хутора для глухонімих дітей. 14 листопада 1901 року цей заклад було офіційно відкрито.
Курс навчання був шестирічний. Предмети вивчались в обсязі народних училищ. Програма закладу була проста: учні навчалися грамоти, усного мовлення та ремесел (взуттєвого й кошикоплетіння). Даючи своїм вихованцям початкову освіту, Лохвицька школа-хутір ставила собі за мету навчання глухонімих з різноманітних галузей сільського господарства та деяких нескладних ремесел.
Ще від початку діяльності закладу тут  завдяки впливу М.Д.Варди використовувався мімічний метод, але він не влаштовував педагогічний колектив і тому керівництво закладу вже з перших років заснування школи-хутора намагалося використовувати у навчанні глухонімих дітей усне мовлення.
З цією метою в грудні 1903 р. завідувач закладу О.В.Луніна брала участь у роботі підсекції з виховання та навчання глухонімих III з’їзду діячів з технічного і професійного навчання (Петербург, 27-30 грудня 1903 року). На цьому з’їзді розглядалися питання, пов’язані з навчанням глухонімих усної мови.
З Петербурга О.В.Луніна поїхала до Москви для ознайомлення з досвідом навчання глухонімих в Московському міському Арнольдівському училищі та в дитячому садку Н.О.Рау, а також до Тули для ознайомлення з приватною школою глухонімих Л.С.Вознесенської.
Протягом усього часу існування Лохвицької школи-хутора на професійно-трудову підготовку зверталась особлива увага. Хлопців навчали столярної, токарної та ковальської справи. Спеціальних програм з ремісничої підготовки школа-хутір не мала, тому кожен майстер навчав глухих всього, що вмів сам, пристосовуючись до особливостей та здібностей учнів.
З 1905 р. при закладі працювала кошикарська майстерня плетіння з рогози. Діти виготовляли дорожні скрині, чемодани, ручні та базарні кошики для квітів. Ця майстерня працювала досить успішно й реалізація її виробів давала значні прибутки закладу.
9 (22) жовтня 1907 р. при школі-хуторі було відкрито шевську навчальну майстерню, яка знаходилася у селі Озеряни. Була потреба в запровадженні й інших ремесел, зокрема кулінарії та плетіння мережив, проте постійні нестатки не давали змоги реалізувати ці плани.
Залучали глухонімих дітей і до сільськогосподарських робіт, головним чином до польових. Вихованці школи-хутора самі закладали розсадник, висаджували й вирощували лозу для плетіння кошиків. Велика увага приділялася також роботі учнів на городі.
З 1904 р. у закладі запровадили таку галузь, як птахівництво. Планувалося також організувати молочне господарство, але відсутність льодовні для зберігання молока та молочних продуктів не дала змоги запровадити цей вид господарства.
Через загальне зубожіння населення Росії внаслідок війни з Японією, а отже й через різке зменшення приватних пожертвувань, заклад відчував нестачу коштів. Це не давало змоги не лише розширювати його, а й ефективно організовувати навчання з тією незначною кількістю дітей, які перебували в ньому.
За перші 10 років існування школи-хутора було випущено лише 12 учнів з посвідченнями про закінчення школи і 3 — без посвідчень.
Якщо врахувати, що в Полтавській губернії на той час налічувалось 4116 глухонімих, серед яких понад 2000 дітей шкільного віку, то стає очевидним, що Лохвицький заклад охоплював навчанням лише близько 1 % тих, хто міг би здобути у ньому таку необхідну їм освіту.
До 1917 року цей заклад був полишений сам на себе і продовжував своє жалюгідне існування як звичайний притулок. Все, що було досягнуто у попередні роки важкою працею колективу Лохвицької школи-хутора для глухонімих дітей, було повністю знищено під час Першої світової та громадянської воєн.
 
Гортаючи сторінки минулого, ми повинні пам’ятати про славні віхи історії української сурдопедагогіки. Вони підтверджують те, що навіть невеликі спеціальні заклади для навчання дітей з порушеннями слуху на теренах дореволюційної України зробили значний внесок у подальший розвиток навчання й виховання дітей з порушеннями слуху.
 
В.Шевченко, член ОНП, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник Інституту спеціальної педагогіки НАПН України