Христина Бала не чує від народження і майже не розмовляє. За свої 42 вона народила трьох дітей, закінчила Академію мистецтв і веде дитячий гурток з декору. Та зовсім інше спонукало її знайти: якось у школі діти розповідали про своїх батьків. Тоді донька Христини з гордістю заявила: “Моя мама – королева витинанки, і я хочу бути на неї схожою”. При тому, всі знали, що матір дівчинки має біду зі слухом.
Звісно, ми знайшлися, зустрілися в кафе, спілкувались з допомогою перекладача жестової мови, трохи – письмово. При контакті наживо Христина – абсолютно щаслива і повноцінна людина. Як це можливо, відповіді – нижче.

“Для вас стати художником, це як без нот – музикантом”
Христина народилася без слуху, але батьки це помітили, коли дитині виповнилось два роки. Водили по лікарях, та медики нічим не допомогли. Мама, яка була вчителем-логопедом і дефектологом, зробила все, щоб Христина не почувалася "іншою" – швидко навчила читати і висловлювати думки з допомогою письма. Але головним захопленням дівчинки стало малювання.
Потім була школа-інтернат  для дітей з порушеннями мовлення. Саме там вона навчилася розуміти по губах. Батьки категорично відмовились давати дитину у заклад для глухих, бо вважали, що жестова мова не дає повноцінно розвиватися.
Згодом Христину прийняли в коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Звісно, при вступі викладачі дивувалися, що школярка, яка не чує і не має спеціальної підготовки, хоче там навчатись. Мовляв, “для вас стати художником, це як без нот – музикантом”.  Але Христину це не спинило.
За тим вона поступила на відділення дизайну у Львівську національну академію мистецтв. На запитання, чи будь-коли серед студентів вона відчувала якісь утиски, Христина з усмішкою відповідає: “Ні, ніколи. На курсі в академії було 90 студентів, у групі – 15, але всі поважали, допомагали, підтримували. Звісно, були моменти, коли мене не розуміли, але ми відразу ті труднощі усували”.
Після закінчення Христині запропонували вести дитячий гурток в БДЮТ Шевченківського району, а будучи студенткою, навіть організувала персональну виставку робіт з декоративної соломки.

“Хата горить, а ти не можеш зробити дзвінок на “01”
Сьогодні люди без слуху можуть користуватися онлайн-послугою додатком  “Перекладач ЖМ”. Треба тільки мати  ґаджет з інтернетом. Це допомагає у різних ситуаціях: батьківські збори, консультація юриста, закупи в інтернет-магазині, виклик поліцейських. Але така розкіш існує трохи більше року.
“Раніше ми постійно носили з собою папір та ручку, аби писати. Коли вночі треба було викликати “швидку”, то писали “смс” мамі або сестрі, аби ті набрали “03”. Деколи просили сусідів, і було дуже незручно перед ними. Сьогодні можна скористатися онлайн-послугою, а офіс перекладачів додатка  “Перекладач ЖМ” знаходиться у Києві, і тільки звідтам може викликати екстрені служби. От уявіть собі – хата горить, а ти пиши повідомлення людині, яка від тебе за 500 км. Та й не завжди і всюди є інтернет. На щастя, в нас якось обходилось без трагедій”, – розповідає Христина.
Ті ж проблеми є у спілкуванні з медиками. Під час перших пологів у жінки були дуже важкі стосунки з лікарем, вона її не розуміла, і не допомагала жодна переписка. Але до других пологів вона знайшла іншого медика. Та могла спілкуватися без знання жестової мови, з ранку до ночі була поруч, вміла заспокоїти і розуміла породіллю завдяки артикуляції. Тепер, за словами Христини, їй постійно щастить з лікарями, які допомагають і їй, і трьом її дітям.
“Були і випадки, коли мій чоловік стояв у черзі в поліклініці, люди кричали йому в спину, навіть почали штовхати і відпихати. Аж коли він пояснив, що не чує, не розуміє, що від нього хочуть, то ті аж вибачалися”, – згадує Христина.
Також людям з порушеннями слуху і мовлення не легко знайти роботу. В більшості працюють у медичних закладах лаборантами, касирами в супермаркетах, робочими на будовах чи вантажниками, на швейних підприємствах. Але якщо ти маєш вищу освіту, то працювати за фахом нереально.
“Уявіть собі, в Україні є  один адвокат, який не чує, і той в Києві, створив організацію СНЮ (Спілка нечуючих юристів).  Але влаштуватися лікарем чи вчителем це неможливо, хіба тільки в школі для глухих дітей. Для цього є ОНП (Об’єднання нечуючих педагогів)”, – розповідає жінка.
Водночас, вона сама веде гурток з декору та майстер-класи для чуючих дітей в будинку школяра. На жаль, у неї лише третина ставки, але в групі – 10 дітей, і всі в захопленні від її роботи. На майстер-класи збираються до 30 дітей.

“Сім років я просила в Бога доброго чоловіка”
Чоловік Христини – Тарас, теж глухий і говорить жестовою мовою, проте у них троє чудових чуючих дітей.
“Я прийшла в бібліотеку Академії, а Тарас там робив ремонт. Коли попрацювала, вийшла у їдальню зустрітися з друзями, і він  туди ж. Почали спілкуватися. Цікаво, що він упізнав мене через газету, де була публікація про моє інтерв’ю. Потім я з близькими  друзями заснувала в храмі  св.  Архистратига Михаїла спільноту нечуючих “Слідами Ісуса” і запросила його. Тарас почав туди ходити.  Я тоді робила  різні ікони з соломки і  подарувала Тарасові образ святого  Миколая Чарнецького. І все. Він запропонував стати його дружиною.  Мені тоді  було 30. Майже сім років до того  просила в Бога доброго чоловіка. Хоча Тарас теж просив у Господа добру дружину, але тільки три роки”, – розповідає Христина.
Весілля справили в її день народження і в день вчителя,  7 жовтня в 2007 р. в українських строях, в старовинній капличці у Підгірцях брали шлюб з Тарасом. Монах Юліан на жестовій мові вів церемонію. Потім була забава в ресторані у Львові, правда, без пісень і танців. З того, що зветься музикою, вони чують тільки ударну вібрацію.
“Ви уявляєте, що за 12 років шлюбу він жодного разу не сказав, що мене кохає. Ми все розуміли без слів. Мені важливо, що я відчувала його підтримку, показував своїми діями, що я йому важлива. Ні букетів, ні парфумів, ні золота, нічого – тільки повага і підтримка. Єдине, що коли у мене свято, то він через соцмережі пише мені вірші, зі словами щирої любові”, – ділиться Христина.
Тому, щоб заповнити цю прогалину, ми попросили Тараса нарешті зізнатися дружині у щирому коханні:

“Я кохаю свою дружину бо вона дає мені сімейне тепло. Любить дітей, я вдячний їй і буду любити до кінця життя”.

“Ми не вибагливі, а тішимся тому, що маємо”
На запитання, а що ж дарує чоловік на день народження, Христина відповідає: “Тортик. Ми беремо дітей, йдем в якесь кафе і святкуємо. Алкоголь ніхто з нас не вживає. Якщо вдома, то можна  дві краплі шампанського. Наші друзі – такі самі. І взагалі, ми не вибагливі, а тішимся тому, що маємо”, – каже Христина.
Однак  при заявлених мінімальних потребах вони ретельно планують всі  вихідні та ведуть активне, насичене подіями життя. “Шукаєм через інтернет, що цікавого у місті для дітей, щоб вони  не сиділи в телефонах. Телевізора в хаті нема взагалі. Кіно дивимось тільки на планшеті, з субтитрами. Городу чи села в нас нема. За продуктами ходимо в супермаркет. Куховарити цілими днями не люблю, готую небагато, страви вживаємо прості і невибагливі. Одягаємось на базарі, не переймаємся жодними брендами, лиш би було зручно. А ті гарні сукні, що на фотографіях – то шию сама, і виключно, під якісь урочистості”, – каже наша співрозмовниця.

Як спілкуються з дітьми
“У першу чергу, дітей навчили жестової мови, а розмовну дали садочок і школа. “Малюки  розуміли відразу, що мамі і татові треба показувати на пальцях,  кричати нема сенсу, і вони це робили. Також ми мали “нічну няню” – апарат, який на дитячий крик реагував світлом”, – каже Христина.
А якщо когось треба “покарати”, то мама чи тато по своєму підвищують свій голос, і діти розуміють.
“Якщо тато крикне, то вже тишина. І Миколка, і Настуня, і найстарша Анна-Марія  розуміють, що то вже не жарти, і швидко заспокоюються”, – ділиться багатодітна мати.
При тому, самі  виховуємо своїх дітей, також вони ходять на всі можливі гуртки, що кому подобається, а дехто з них навчається у мами робити неймовірні витинанки.

Робота – антистрес
“Моє найбільше захоплення – це витинанки, якими я займаюся більше 25 років. День і ніч можу сидіти над ними, придумуючи нові орнаменти, і навіть не згадаю про їжу. У мене дуже невтомні руки, адже раніше, ще в дитинстві, доводилось працювати звичайним лезом до гоління, а фантазії на складні узори ніколи не бракувало”, – розповідає Христина.
А все почалося з гуртка аплікації в шкільні роки. Спочатку вирізала сніжинки, потім були складніші роботи. Тепер на   виготовлення однієї великої витинанки, висотою до 2 м, у неї йде до місяця часу. Тоді вони схожі на білосніжні килими. Для роботи використовує простий папір і олівець, яким наносить рисунок, але мріє працювати з тканинами чи полотном-банером та робити витинанки для одягу з елементами української вишивки і розпису.
“Дуже люблю петриківський розпис. Витинанку в такому стилі, розміром 2 м на 70 см, яка складалася з чотирьох частин, я зробила до Міжнародного дня глухих, її експонували у вересні минулого року в кінопалаці “LVIV FILM CENTER”, – ділиться Христина.
Багато робіт Христина зберігає вдома, але найбільша її мрія – дати хід своїй роботі, аби її витинанки побачили і оцінили всі всі, хто небайдужий до мистецтва.

“Зичу всім людям, які втратили слух, щоб у них було хороше майбутнє, щоб збувалися всі мрії. І дякую своєму чоловіку, він – скарб мого життя, і розуміє  нас здорові і чуючі  діти”.

Талановитий історик
Цікаво, що і чоловік Христини – економіст з вищою освітою, який працює комплектувальником в гіпермаркеті “АШАН”, дуже любить історію. Він одним з перших порився в архівах  і довідався, що у  1876 у Львові було засновано Перше Галицьке товариство глухих “Надія”. Хоча людям відомо лише про УТОГ,  створений у 1939 р. радянською владою. Тож  минулого року Тарас і ще одна колега  відродили “Надію” і створили  громадську організацію – і так працюють, допомагаючи таким, як самі.

Наостанок…
Усі люди з відсутністю слуху добре розуміють по губах, а ще у них “золоті очі” та вроджена інтуїція. Людей вони бачать наскрізь, як рентген. Особливо сильно відчувають брехню. Вони не люблять, коли при них щось говорять, а їм не доносять інформацію. Для них це дуже некомфортно. Девіз такий: “Якщо ви не хочете, щоб я це знала, то не говоріть при мені”. І якщо, при всіх спробах, вам не вдасться їх розуміти, то глухі, попросту, можуть уникати подальшого спілкування. Найкраще вони розуміються з такими ж, як самі.

Розмовляла Тетяна Сімка

Джерело: Діло