Вівторок, 26.09.2017, 04:42
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [78]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [144]
Освіта України [46]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [59]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2014 » Листопад » 11 » Супроти долі (друга частина)
22:11
Супроти долі (друга частина)

Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, №1.

Працювали люди, не маючи часу подумати про втому. З раннього ранку до пізньої ночі збирали хліба, щоб завчасно віддати їх батьківщині, щоб урожай не дістався ворогові.
Йшла мати на роботу вдосвіта, верталася з людьми пізно ввечері. Вдома хазяйнувала бабуся. Оля й Надя пасли корівчину і теличку, теж поверталися ввечері.
Все ближче і виразніше гриміли канонади. Здригалася земля. Цілу ніч край горизонту відсвічував кривавим багрянцем. З жахом тиснулися діти один до одного. Їм здавалося, що ось-ось ті снаряди стануть долітати і до них. Уявлялися вони їм чорними і великими, як бочки, в яких мати квасила огірки й капусту.
Вже евакуювали на схід поголів’я худоби; їхали перевантажені машини; йшли біженці з клунками за спиною, з малятами на руках. Очі, сповнені туги, з ненавистю час від часу поглядали на небо: там чигали німецькі “ворони”. Риси обличчя біженців, загострені горем, втомою, безсонням, були суворими й похмурими. Усміх рідко навідував обличчя.
До біженців усі ставилися людяно, щиро. Відпочиваючи, миючи і годуючи дітей, вони скупо розповідали про своє горе, про все бачене і пережите в дорозі. А ще частіше, присівши де-небудь, засинали кам’яним сном.
Почався відступ військових частин. Канонада гриміла вже десь зовсім близько. Дрижала земля, з дзенькотом лускалися у вікнах шибки, жалібно деренчали миски на полицях.
Того дня люди повернулися з поля опівдні: решта хлібів, які не встигли зібрати, палала. Десь близько третьої години дня все стихло. Відступ закінчився. Життя в селі завмерло. Моторошна мертва тиша панувала до самого надвечір’я. Вже сіло сонце, як село наповнилося уривчастим і строкатим тріском моторів: першими влетіли в село ворожі мотоцикли. Бурею промчали по вулицях і щезли. Десь далеко проторохтіли автомати, розкотисто, тяжко ухнули розриви і за півгодини знову почулося гудіння моторів.
До ранку всі в хаті сиділи, не роздягаючись. З вулиці долинали чужі викрики, гупання чобіт. Темінь неба краяли летючі зорі - ракети.
А ранком грубо загупали у двері. Мати встала, наважившись відчинити двері. Спинила бабуся:
-Не йди, Галино. Може посіпають, та й пронесе їх лиха година...
Але надії ці не справдилися: за хвилину розляглися тяжкі удари - в двері гатили прикладом. Вони глухо рипіли й тріщали.
-Треба відчинити, мамо. Виламають двері - повбивають дітей... - мати поспіхом зачиркала сірниками, щоб засвітити лампу.
Світло вплинуло - удари стихли. Тремтячими руками відсунула засув. Відчинилися двері й разом з ранковою прохолодою ввалилося до хати двоє чужинців. Підозріло озирнулися по хаті, заглянули до кухні: там двійко дітей злякано тулилися до старої жінки.
Один з німців - високий і рудий, мов мідна каструля, зазирнув під ліжка, на піч і навіть в діжку з водою. Підійшов до шафи і наказав відчинити. Мати відкрила. Великі і незграбні, як лопата, волохаті руки стали жадібно ритися в скромних пожитках. Стягли мамине шерстяне плаття, шовкову блузочку, святкову скатертину... Все те жужмом скинули в скатертину, зав’язали вузлом. Стояла мати, мов кам’яна статуя. Дивилася на все те невидющими очима, радіючи, що не зачепили дітей.
А надворі вже зовсім розвиднілося. Вояки поспішали. Рипнули двері - пішли. З полегшенням зітхнула мати і стала складати назад у шафу розкидану одежину, тамуючи огиду, ніби ті чужі руки залишили на ній бридкі сліди. Мовчки набрала в миску вареної картоплі, потовкла її і перемішала з мукою. Пішла годувати курей і свиню. Випустила курей, які обліпили миску. Вкинула корму корові і теличці. Пішла за дійницею.
-Мамо, зготуйте сніданок, поки впораюся надворі. Підметеш хату, Олю.
Ще не встигла подоїти корову, як почула гупання і відчайдушне кудахкання. Відставила дійницю і визирнула — чи не собака наскочила і поїдає корм? Глянула - і заклякла з подиву і обурення. Високий і худий, як жердина, німець, у брудно-зеленому мундирі і з довгою тичкою в руках, полював на курей. Зігнувся, ніби переломився надвоє, прицілився і пустив тичку горизонтально попри самісіньку землю. Дві нещасні курки у ту ж мить витягнули ноги, навіть не тріпнувшись, а дві з передсмертним криком корчилися, судорожно тріпаючи крилами.
За все своє життя нічого подібного не бачила мати. Сяк-так додоїла корову. Пішла до хати, де всі мовчки снідали, тривожно поглядаючи надвір, прислухаючись. Ніхто нікуди не ходив - не хотілося бачити п’яні нахабні лиця, порожні очі, в яких, здавалося, не лишилося нічого людського.
Під вечір німці прийшли знову. На цей раз у супроводі солдат і перекладача ввійшов старий вже, товстий і обрюзглий підполковник. Не здоровкаючись, - навіть не глянувши на хазяїв - пройшли до вітальні. Заглянули до спальні. Про щось побелькотіли і через перекладача заявили, що ці дві кімнати займе пан офіцер, і їх треба негайно звільнити.
Сім’я була викинута в прохідну кімнату і кухню. Захазяйнували в домі чужинці. Вже через два дні не залишилося в дворі жодної курки. Заверещало і щезло порося. Забрали і теличку... І тільки корова ще жила, бо пану офіцеру було треба молоко. І цьому раділа мати - хоч для дітей утаювала по чашці молока...

Мучилося село. Ворог, як п’явка, ссав з нього кров. А тут ще нове горе звалилося на всіх. Стали переганяти селом нещасних беззахисних людей. Йшли і йшли... День і ніч. Зовсім старі, молоді, діти, на руках несли малят. Були то люди різних національностей, але найбільше було серед них євреїв. Змучені, голодні, обір¬вані, вони вибивалися з сил і падали.
Хижими вовками підскакували до них конвоїри. Штурхали чобітьми в обличчя, били нагайками і прикладами. Тріщали постріли і обривали муки нещасних. Вмивалася земля слізьми і кров’ю. Гнали до урочища Чортова яруга і там косили кулеметами і автоматами...
Центр міста - площу - огородили колючим дротом. У це «гетто» заганяли людей - і чужих, яких приганяли здалеку, і місцевих людей. Кидали туди й молодь для відправки до Німеччини. Для останніх відвели куток, відгородивши від решти - так званих “смертників”.
Був той табір такий переповнений, що бранці ледве могли сидіти, міцно притулившись один до одного. А тих, що не вміщалися в “гетто”, гнали в Чортову яругу.
Тягнулися дні - страшні, як кошмари. І серед білого дня, і серед глухої ночі стукали в двері, молили відчинити. Заздалегідь знала сім’я, що буде далі.
Якось вночі, похапцем накинувши одежу, мати тремтячими руками засвітила гасничку і поставила її під стіл, щоб світло не привертало уваги. Вийшла надвір, і від того, що побачила, холодний піт зросив чоло. Напівбожевільна жінка з страшними безтямними очима притискала однією рукою до грудей мертве немовля, а другою обіймала за худенькі плечі дівчинку років дев’яти-десяти. Гостя впала навколішки, обняла ноги матері, благала приглушеним хрип¬лим голосом:
-Згляньтеся на Бога!... Сховайте мою дитину!
Простягла мертве дитинча, і здавалося, що забула про живу дитину. А дівчинка стояла, як закам’яніла. В широко відкритих оченятах застиг жах. Бліде худеньке личко в місячному світлі здавалося аж синім. Від найменшого шелесту судорожно припадала до матері, ховаючи личко...
Галина підвела жінку, заспокоїла, завела до хати.
-Не плачте, бо почують німці через двері і вб’ють і моїх, і ваших. Перевдягайтеся!
Нещасна стихла. Дістала мати свою одежину і переодягла жінку. Все на ній було обірване, чорне, як земля. Висохле тіло було все в синяках і кривавих рубцях. Переодягла й дівчинку і ридала душею: може так буде завтра і з нею, з її дітьми...
Бабуся збирала на стіл, що було в хаті: миска картоплі, огірок, паляничка, цибулина і чашка молока.
А з печі звісилися дві білі голівки, - як квітки кульбаби, - і з невимовним жалем дивилися на дівчинку.
-Яка вона гарна і кучерява, Олю...
-А яка худенька! Злякана дуже... Подивися на її ніжки, Надю...
-Десь замастилася.
-То засохла кров, дурна ти!
-Бачиш, як вона тремтить? Змерзла.
-Ага.
Замовкли.
Коли поїли, про щось тихо говорила мама з жінкою. Та притакувала, хитаючи головою, мабуть мало що розуміла, але бачила, що її жаліють. Коли ж мама взяла дівчинку на руки і висадила на теплу піч до своїх дітей, стала ловити руки матері й цілувати: - Бог вам віддячить!
Мати повела гостю в комірчину.
-Тут перебудете до ранку. Та дбайте про тишу, бо тут офіцер стоїть, а надворі під його вікном конвоїр ходить.
-Як діти встануть, не пускайте їх нікуди, розбудіть мене...
-Добре. Спіть.
Вкрила її вереткою і ватянкою, на ноги кинула своє пальто. І поки вкривала, жінка затихла: здолала нелюдська втома і вона одразу заснула.
А на печі йшла цікава розмова.
-Як тебе звати? - спитала Оля дівчинку.
-Рита.
-А звідки ти прийшла з мамою? Де жили?
-В Гомелі.
-Як же ви сюди потрапили?
-Ми виїздили на Схід, а німці відрізали дороги.
-Відрізали дороги? Як то відрізали? - Надя тихенько засміялася. Оля штовхнула її злегка в бік.
-Отак і відрізали: випередили нас і завернули всіх назад, а потому погнали нас бозна куди…
-Рита зітхнула і стихла.
-А батько є в тебе?
-Є. На фронті...
-То твоя сестричка? - Оля вказала на малятко, прикрите хустинкою.
-Братик… - на очах, навіть у темряві, блиснули сльози.
-Ти ходила до школи?
-Ага. Перейшла в третій клас.
-А ми перейшли в другий…
Ввійшла мати, і діти стихли. Тихенько полягали, щоб не розбудити бабусю. А мама довго стояла біля вікна, прислухалася. У вік¬но заглядав місяць. Кругом панувала тиша. Навіть кроки вартового втихли: мабуть, і він закуняв.
Отак деяких рятували, а тисячі гинули. І ті невинні жертви роз’ятрювали в серцях живих жагучу ненависть до ворога. А ворог був не тільки лютий, а й хитрий, підступний. Здирав з людей останню одежину, забирав від дітей шматки хліба і хотів грати роль народного друга, попечителя.

Вивісили оголошення: православні діти повинні ходити до школи і вчитися закону Божого, читати і писати. Минув місяць - ніхто добровільно не пускав дітей вчитися. “Ласка” стала обов’язком. Учителям було суворо наказано з’явитися в комендатуру і повернути всіх дітей до школи.
І тоді пішла Віра Іванівна в комендатуру і заявила, що буде працювати з дітьми. Обійшла своїх учнів, поговорила з батьками. Що буде далі - невідомо, довго так не буде... не треба дітям роки губити...
І пішли діти до школи.
Німець старанно перевірив, чи повиривали діти всі «комуністичні» сторінки, чи позаклеювали портрети вождів. А коли чужинці пішли, довго говорила вчителька з дітьми, як з дорослими. І від того кожен відчув і назав¬жди запам’ятав велику вагу її слів, усвідомив свою відповідальність.
Почалося справжнє навчання. Вивчали всі предмети, навіть історію, яку суворо заборонили і замість неї ввели закон Божий. Законові відвели стільки часу, що його вистачило не тільки на історію, але й на співи.
Але поводилися обережно. Один із школярів стояв на сторожі, а діти збивалися докупи біля вчительки, як ягнята біля матки, і жадібно слухали хвилюючу розповідь про славну історію свого народу: не раз уже тікали німці, як побиті собаки, і знов будуть тікати.
Ще заплатять сповна за вбитих, повішених, закатованих, за маленьку Риту і її крихітного братика: їх пізнав поліцай, коли вони пробирались в найближче село, де було спокійніше, і убив обох. Лютував нелюдь, бо свою справедливу розплату відчував за плечима. Він пережив їх лише на один день - наздогнала ката і зрадника партизанська куля...
Затаївши подих, слухали діти вчительку. Блищали оченята, як дорогі самоцвіти: сяяли ласкою, любов’ю, гордістю, палали недитячою ненавистю.
Слухали про безсмертного Леніна і Олександра Невського, про пожар Москви і про мужнього Миколу Островського... А замість “святих псалмів” співали впівголоса улюблені пісні.
Ще ніколи так любовно не вимовляли вони рідні, давно знайомі слова:
“Із-за гір, та з-за високих
Сизокрилий орел летить:
Не зламати крил широких,
Того льоту не спинить!..”

І буйна дитяча фантазія, малювала в уяві сильну і сміливу людину з могутніми крилами - партизана. Це слово все частіше чули діти в розмовах старших. Все частіше зривалося воно і з вуст ворогів. І мало воно на них якийсь магічний вплив: викликало тремтіння рук, неспокійний танець очей. Навіть серед білого дня, при слові “партизан”, очі їх підозріло і полохливо нишпорили по всіх кутках.
А люди ховали - а часом і не ховали - загадковий усміх, від якого ворог зеленів від люті, але нічого не міг подіяти, бо бачив його на кожному обличчі.

Вкрила зима землю глибокими снігами, замурувала вікна, розмалювавши їх казковими квітами й листям. Вдарили такі морози, що здивували навіть старих людей. Мерзли наші люди, але ще більше мерзли вороги. Кожна хатина була набита битком. В такій скупченості спалахував тиф і йшов косити людей, як траву. А особливо малечу… Щодня проводили за село манюсінькі гробики, краяв душі материнський плач...
Першою злягла Надя. Ліжко стояло біля самих дверей, бо вся сім’я тиснулася у маленькій прохідній кімнаті. Раз у раз рипали двері, обдаючи холодом розпалену жаром дитину. А вона щохвилини скидала з себе все і, не приходячи до пам’яті, безтямно кричала: -
Мамо-о, го-о-рить!
Нічим не могла мати заспокоїти дитину, притишити той безтямний крик. Де шукати помочі? Куди йти? А тут ще й офіцер вийшов розлючений і щось кричав, вказуючи на дитину. Але мати не розуміла. Люто гримнув дверима і вийшов. Хвилин за двадцять повернувся з перекладачем і знову, разом з бризками слини (зовсім як скажена собака), викидав з тонкого жаб’ячого рота різкі незрозумілі слова, схожі на собаче гавкання.
-Пан офіцер велить заспокоїти дитину. Щоб не було жодного крику, бо всіх вас викине в гетто.
Добре знала мати, що таке гетто. Тамуючи ридання, що рвали груди, просила:
-Вона ж хвора! Зараз засне...
Кинувши презирливий погляд на дитину, що на мить затихла, німці пішли до себе.
А Надя не спала. Від неї несло жаром, як з печі. Очі блукали по кімнаті, ні на чому не затримуючись, нікого не впізнаючи. Тяжке дихання з хрипом виривалося з грудей.
-Мамо-о-о!.. Го-о-рить!..
Не пізнавала схиленої над нею матері, відштовхувала всіх і, задихаючись, кричала.
Гримнули двері. Перекошений злобою поліцай відштовхнув матір ударом в груди - упала. Підскочив до дитини і, занісши над нею кулак, люто просичав:
-Замовчи, щеня, уб’ю!!!
Чайкою метнулася мати до дитини. Зібравши всі сили, відштовхнула оскаженілого поліцая. Схопила дитину на руки і, притискаючи до грудей, щоб затамувати крик, благально шепотіла:
-Тихіше, донечко, тихіше...
А Надя вже охрипла. Широко розкритий ротик хапав повітря, синіли губи, заволікала оченята зловісна тінь...
-Мамо, тримайте дитину! - в одному платті, без хустини, побігла мати з хати, як божевільна. Вбігла до сусідки, в якої дочка працювала колись медсестрою. Схопивши дівчину за руку, тягнула за собою:
-Йдіть, йдіть, бо не... не застанемо!
-Що там, Галино Миколаївно, на вас лиця нема?!
-Там, там - Надя!..
Аж тепер зрозуміла дівчина, в чому річ. Схопила хустину, накинула на плечі і побігла за матір’ю. По дорозі забігла Люба (так звали медсестру) до лікаря Грінберга. Це був один з тих людей, які були приречені на смерть, але ще жили лише завдяки своїм великим знанням, які мусив поважати навіть ворог.
Вони швидко з’явилися вдвох і біля самої хати наздогнали матір.
Ще з порога пильно глянув лікар на дитину, для чогось підніс руку, ніби хотів схопитися за голову, але тільки провів нею по обличчю і.... опустив руку. Так і стояв на порозі.
А мати вже тримала дитину на руках, жадібно дивилася в личко:
-Надійко... крихітко моя... сонечко моє маленьке... - і раптом стала безумно трясти дитину, дико крикнувши: - Надю!!!
Той повний відчаю безумний крик ніби розбудив лікаря. Блискавично кинувся до матері, майже силою вирвав з рук дитину і поклав на подушку. Миттю роздягнувся. Через секунду вже порався коло Наді. Кімната наповнилася запахом ліків. Стояв поруч з матір’ю і так само жадібно дивився на свою пацієнтку, не випускаючи її руки.
Повзли секунди, мов черепахи.
Повільно поверталося життя до дитини: здригнулися вії, ледь порожевіли уста, вирівнялося дихання. Обличчя вкрилося великими краплинами поту...
Стук об долівку змусив лікаря озирнутися: мати лежала долі в глибокій безтямі. Від дитини лікар кинувся до матері. Повернувши їй свідомість, примусив лягти в ліжко, твердо сказав:
-Буде жити! Криза минула. Спіть!
Притишеним голосом дав бабусі кілька порад і, вклонившись, пішов.
Так ти, любий лікарю, сам стоячи на краю могили, повернув дитині життя. І які слова людської вдячності здатні передати твою велику людяність і душевну щедрість!
Надя швидко видужувала, набиралася сил. Та скоро помітила мати, що з дочкою діється погане. Упустивши щось, Надя довго шукає, хоч шукана річ лежить перед з нею. Аж ставши навколішки - підніме. Стривожилась мати. Стала придивлятися до дочки - зрозуміла: Надя стала втрачати зір.
Безутішно плакала мати, ховаючи сльози від дітей. Ходила з дочкою до лікаря - а що він міг, сільський лікар, без апаратури, без медикаментів? Наче вибачаючись за свою безпорадність, радив при першій можливості показати дитину хорошому окулісту, лікувати. Був певен, що це явище викликане тяжкою формою тифу.
Лихо не ходить одне. Прийшло нове горе. Була весна. Копали городи. Діти збирали сухий бур’ян - він ішов на паливо. Ходила Надя по городу, збирала бадилля в купу на мішок і відносила на подвір’я. Працювала спритно, захоплено. А мати вже давно гукала її щосили. Аж охрипла. Нарешті кинула лопату, підійшла до неї і в серцях дала ляпаса:
-Ти що ж не озиваєшся?! Кричу, кричу, - як об стіну горохом. Дай сюди ми... - і осіклась на півслові.
Широко розкриті очі дочки дивилися на матір крізь сльози з невимовним докором і подивом: чого мати сердиться, за що вдарила, адже вона старалася...
Стоїть мати, прибита страшною здогадкою. Посіріла, як земля. Обнімає Надю, допомагає їй зібрати розсипане бадилля і разом з нею несе його додому. Крик болю рве груди, та не проривається: дитина йде поруч, заспокоєна материнською ласкою...
Звужувалося кільце горя: вже нічого не чула Надя, про що говорилося в кімнаті. Кидалася мати з нею, куди тільки могла, де тільки маячила яка надія: і віск виливали бабусі, і яйця викачували на голові, і обкурювали, і виливали усяким зіл¬лям... Тільки пити мати нічого не давала - серце не зважувалося ризикувати життям дитини.
-Я буду чути, мамо? - питала дівчинка з надією.
-Будеш, доню! - з непохитною вірою казала мати. - Ось повернуться наші, поїдемо до хороших лікарів. Будеш чути!
І Надя оживала, вірила.
А порятунку не було. Він міг прийти тільки з визволенням, а до нього було ще далеко...
Дикими морозами, шаленими хуртовинами впав на землю 1942 рік. Мстився ворогам за муки народні. Збивав з них пиху, реготав над “непереможними” вояками: вилощені, хвацькі влітку, ходили тепер, як опудала - замотувалися в що бачили, ходили сині з побілілими носами... Покидали хати з великою неохотою і злобою. Йшли в пургу, як на смерть. Таки на смерть: стріляв кожен кущ, кожна клуня, стріляла віхола...
І ось настав день, коли серця людські сколихнула могутня хвиля торжества і радості: німців розбили під Сталінградом. Скаженіли поліцаї, здираючи листівки з стін хат, з дерев, з колодязного цямриння, провалюючись в замети по пояс...
Забували люди про своє горе - жили тепер одними звістками: визволено... визволено... Все щастя людське втілилося в слові “визволено”.
Могутньою лавиною котився фронт на захід. Люттю захлинався ворог, коли б міг - спалив би землю за собою. Та ніколи було йому подбати і про власну шкуру.
Прийшло визволення шостого березня 1944 року. Не було квітів для визволителів. Були очі. Які квіти можуть зрівнятися з красою людських очей, звернених до найрідніших, з червоними зірками на вушанках?!
Всього два дні погостили в хаті Загірної капітан Сазонов та його ординарець Вася Прочан. Під саму стелю злітали Надя і Оля, з щасливим вереском падаючи в їхні сильні руки. Про все розпитали. Окинули поглядом спорожнілу хату, пустий двір: не то що дерева - навіть кропиву повирубували хоробрі завойовники. Господиня - вдова. На руках троє: стара мати і двоє дітей. Невесело зітхнули військові.
На другий день, перед відходом, привели в двір чудову корову - білу, як ромашка. На розгублені щасливі сльози матері капітан сказав уривчасто, схвильовано:
-Це вашим дітям. Від нас усіх... У мене теж двоє - там... - махнув рукою на захід, зблід від невисловленої думки: чи застане їх, чи живі?
Попрощалися сердечно і пішли далі: понесли щастя визволення іншим.
У маленькому пришкільному парку навіки залишилося шестеро... Зеленіють біля узголів’їв могил стрункі величаві ялинки, гарячими згустками крові полум’яніють у траві тюльпани. Їх доглядають найчистіші руки - руки дітей. З покоління в покоління передаватимуть люди легенду про ці дорогі могили, а разом з нею - і велику, невгасиму, непідкупну любов до рідної землі.
З першого дня визволення ожила школа. Вчителі обійшли батьків. Відбулися в школі загальні батьківські збори. Невеселі були підсумки. Майже три роки втратили діти. Два місяці йшли консультації - учні готувалися до іспитів. Два роки для старших втрачено, за третій складали іспити. Не пропали роки для учнів 1-4 класів: вони вчилися під час окупації.
Надю і Олю зарахували до 5 класу. В їхньому містечку існувало дві школи: невеличка - початкова, і велика - середня. Раділи дівчатка: вчитися будуть у великій школі. Адже зовсім уже дорослі. А Надя мріяла про те, як закінчить школу, а потім... Потім думки розбігалися, як розбігаються очі у дитини, якій подарували кілька чудових іграшок.
...Є люди щедрі, як земля. Є люди черстві, як камінь: хоч розбийся об нього - нічого на ньому не виросте. Досі знала Надя одну вчительку - Віру Іванівну, людину великої людської краси. Віднині нові люди стануть керманичами її долі, її подальшого навчання.
Різношерстним був і дитячий колектив. Багато було новачків - випускників початкових шкіл з довколишніх сіл, чимало було переростків: наслідок війни.
Директор школи відрекомендував учням класного керівника - Ревеку Абрамівну Клейнер - ще молоду жінку.
Ревека Абрамівна повідомила, що буде викладати німецьку мову і почала знайомитися з класом, викликаючи учнів за журнальним списком. Діти слухняно вставали, обмінювалися з учителькою кількома словами і сідали на своє місце.
-Надя Загірна!
Тиша. Злякані очі Олі дивляться на сестру - вона сидить аж у третьому ряду. Низько схилилася над партою: розглядає підручники. Справж¬ні, без наклейок.
-Надя Загірна! - повторює вчителька, і голос її суворішає. - Ніхто не знає, чому вона не прийшла?
Оля тягне вгору руку. Вчителька киває головою в знак дозволу і чекає.
-Це моя сестра. Он вона сидить біля вікна. Вона не чує...
Голос Олі губиться в напруженій тиші. Вчителька встає. На обличчі - не то подив, не то образа, наче дівчинка сказала щось непристойне.
-Як то - не чує?!
-Вона була хвора. Не чує...
Шелестять сторінки підручника. Вся увага дів¬чинки прикована до книжки. Вона не чує розмови і не помічає, що всі очі звернені на неї. Вчителька йде до неї. Рука її владно закриває книгу. Надя, захоплена зненацька, схоплюється на ноги. Червоніє до сліз:
-Пробачте, я не чую...
-Знаю...
Оце і все, що розібрала Надя.
Вчителька повертається до столу. Вириває з зошита аркуш і щось розмашисто пише на ньому. Оля підійшла до Наді і почала збирати її зошити і книжки в старенький портфелик.
Вчителька підходить до них, подає Наді записку і каже:
-Оце віддай мамі. Сюди не треба ходити. Мама відвезе тебе в школу глухонімих. Зрозуміла?
Надя не зрозуміла, але всім єством відчула, що коїться щось непоправне, несправедливе. Вчителька взяла її за руку і вивела з класу.
-Іди додому! - кинула, наче вдарила, і зачинила двері...
Поникла, приголомшена всім, що сталося, Надя навіть плакати не могла. Що сталося? Хоче зрозуміти і не може. Її викинули із школи. Не за погану поведінку, як декого з хлопців, а за те, що вона не чує.
Досі її горе існувало поза її свідомістю. А неусвідомлене горе - не горе. В сім’ї з нею ніхто не говорив про її недоліки. Не підкреслювали її виняткового становища і діти, з якими дружила й росла. Вони завжди виручали її по-дитячому нехитро, просто, непомітно.
Гралися в жмурки - і Надя жмурила багато разів підряд, їй було важко відшукати своїх товаришів. Надокучало - хтось “піддавався”, і Надя, щаслива, бігла ховатися. А часом і застукувала кого-небудь. Адже діти дуже дбають, щоб добре сховати голову, а решту - не так уже й важливо.
Грали в чижика. Чижик падав десь поруч. Надя шукала. Хтось піднімав і передавав його Наді. Серед дітей була дитиною - і все.
І лише зараз, несподівано і невблаганно, стала перед нею доля в образі вчительки і закрила перед її душею двері до того життя, яким жила досі, до самого дорогого - школи.
Безцільно йшла Надя через шкільне подвір’я, забула, що мусить віднести матері записку. Зайшла в шкільний парк. Вздовж алей росли молоденькі берізки. Їх посадили діти цієї весни. Ось цю, кучеряву й ніжну, вона садила з десятикласницею Клавою. Вони всі зараз там, у класах. Ніколи вона вже не буде з ними. Буде школа глухонімих...
Безмірним тягарем впали ці думки на її плечі. Зігнулася під ним, опустилася на землю, припала до берізки.
Сміявся дзвінок, щебетало шкільне подвір’я дитячими голосами...
В нестримному розпачі тремтіла берізка, кожним листочком співчуваючи першому горю дитини...

III.

Діти дуже вразливі і на кривду, і на ласку. Вони ще не вміють аналізувати дійсність. Сприймають її такою, якою вона відбивається в їхній свідомості. Зло, хай навіть в ім’я добра, завжди залишається злом.
Оля повернулася додому, і першим її запитанням було:
-Де Надя?
Мати, вражена, подивилася на дочку:
-Ви ж удвох пішли зранку. Надя ще не приходила... Що сталося?! - зовсім стривожилася, помітивши розгубленість старшої дочки.
-Мамо, її виключили зі школи. Вона вже давно пішла додому. Вчителька дала їй записку...
Зблідла мати. Схопилася рукою за край столу, щоб не впасти. Тривога за дочку повернула їй сили.
-Ходімо шукати, Олю!
Шукали довго. Гукали. Обійшли всіх подружок. Немає. Як у воду канула. Побігли додому - може сама прийшла. Ні, немає. Не знали вже, куди йти.
Вирішили йти назад. На порозі зіткнулися з сусідським хлопчиком.
-Тьотю, Надя лежить у парку...
Побігли.
Звернувшись калачиком, Надя міцно спала під молоденькою берізкою. Поруч лежав її портфель.
Не прокинулася навіть тоді, коли мати взяла обережно на руки і понесла додому. Не роздягали, не тривожили. Поклали на ліжко. Присіли на лавці біля узголів’я. Мати слухала Олину розповідь про все, що сталося в школі і зажурено дивилася на Надю. Вона була незвично бліда. На щоках - стежки висохлих сліз.

Далі буде.

Категорія: Країна глухих | Переглядів: 227 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017