20 вересня 2014 року виповнилося 80-річчя однієї талановитої нечуючої людини - педагога і літератора Галини Савівни Швець. Більшість знає її як чудового поета, але зараз у всіх нас є нагода впевнитись, що вона була також талановитим прозаїком. Про її нелегку долю розповідається в автобіографічній повісті, яку розміщується на сторінках нашого сайту.

Галина Швець.
Її повість "Супроти долі" потрапила до редакції нещодавно завдяки невтомним пошукам дослідниці педагогічної і творчої спадщини нечуючих учителів, члена ОНП - Л.М.Лещенко з Харкова. Леся Миколаївна побувала у рідних Г.С.Швець у Василькові Київської області, де знайшла у домашньому архіві, який дбайливо зберігається її доньками і внуками, чимало цікавих документів. Справжнім подарунком для редакції газети “Наше життя” став рукопис автобіографічної повісті Г.С.Швець.
Збереглася і супроводжувальна записка такого змісту:
“Дорогая редакция! Давно собиралась послать вам свою повесть “Супроти долі”, написанную на украинском языке, но надеялась закончить вторую часть. Теперь на это нет надежды, и я решила послать то, что есть, закруглив конец. Буду очень рада, если она вам подойдет. А если нет, будьте так добры, верните ее мне с Дарьей Ивановной Березовой (от редакции: Д.И.Березова была в то время председателем территориальной организации УТОГ и часто бывала в Василькове). Сердечно желаю вам всем крепкого здоровья, счастья, успехов в труде.
С глубоким уважением и благодарностью, Галина Швец. 14.10.2004”.

Майже десять років пролежали ця записка і рукопис повісті у домашньому архіві. Чомусь не змогла свого часу Галина Савівна передати її до редакції, а у 2005 році пішла з життя…
Але сталося диво! Саме перед ювілеєм Г.С.Швець її воля буде виконана, і повість знайде свого читача!
Редакція “Наше життя”.

I.
Невелика, але затишна кімната тридцять п’ятої аудиторії. Столи покриті кумачем. На столах, на вікнах -чудові букети квітів.
Обличчя студентів урочисті, осяяні внутрішньою радістю, готовою от-от прорватися нестримним молодим сміхом або дзвінкою піснею.
Свято молодості: складено останній державний іспит!
Ось уже відповів останній студент. Усі встають і виходять. У кімнаті залишаються лише члени комісії. Двері ледь-ледь відчинені: невинна хитрість… Ви, може, думаєте, що поведінка людей залежить, головним чином, від віку і посади? Нічого подібного! Мабуть, вона залежить від обставин, в які потрапляє людина: зовсім як школярі, студенти зазирають по черзі в щілину відхилених дверей, на вухо діляться своїми враженнями і, стримуючи задерикуватий сміх, тікають від дверей…
Усі чекають оголошення оцінок по останньому екзамену, на кожному обличчі радість бореться з неспокоєм: а раптом я не склав оцей останній іспит?.. Нарешті просять зайти.
-Левченко - “добре”.
-Радченко - “відмінно”.
-Гаврилюк - “посередньо”, - оголошувані прізвища і бали м’яко падають у напружену тишу. Розцвітають обличчя студентів щирою радістю за себе і за товаришів.
-Вишнівська - “добре”.
-Загірна - “відмінно”…
Надія Загірна…
Теплі погляди друзів-студентів звертаються до високої дівчини в синій сукні з білим комірцем. Гладко зачесане каштанове волосся розділене рівним проділом і заплетене в дві коси.
Звичайне овальне обличчя, скроплене веснянками. Брови майже білі, але довгі вії, темні, як і коси, скрадають блиск очей. Між бровами залягла зморшка і надає обличчю дівчини виразу задуми і зосередженості.
Вона стоїть, злегка притулившись до стінки. Очі напружено вдивляються в екзаменаторів, обличчя зблідло. Груди високо здіймаються і низько спадають...
Відчувши на собі погляди товаришів, повернулась до них і застигла в чеканні. Усмішки ясні і щирі. Зразу підвелося кілька рук - і всі показують п’ять пальців... “Відмінно!”
Гарячим потоком кинулась кров в обличчя, шалено застукала в скроні. Попливли кудись, затуманились знайомі обличчя...
Одна лише мить, а здається, що перед вами зовсім інша людина: обличчя засяяло посмішкою, щастям спалахнули очі, ледь розтулилися губи, наче тій великій радості стало тісно в грудях.
-Щиро вітаємо вас, товариші, з успішним закінченням інституту!..
І в цю хвилину воля її зраджує: на схвильованому лиці дівчини повільно покотилися дві сльозини-горошини - безмовні свідки великого, роками омріяного щастя.
Оглядаючись у минуле, повите тонким серпанком забуття, вона бачить лише три рідних обличчя. Ось висока ставна жінка з трохи блідим обличчям. Високе чоло і сірі вдумливі очі. Гірко опущені куточки вуст і глибокі зморшки на чолі видають десь глибоко в душі притаєне горе. В неї такі теплі, ласкаві руки, шершаві від тяжкої праці. Це мати.
Старенька бабуся, сива, як голубка. В неї такі ж сірі, як у матері, очі. Тільки лице в неї худеньке і, коли вона усміхається, то біля очей її збираються зморшки, наче промені біля сонця. Для маленької Наді бабуся була невичерпним джерелом чудових казок і пісень.
Білява дівчинка з хвилястими лляними косами і кирпатим носиком - сестра Оля.
А батько?
Пильно вдивляється Надя в усі куточки своєї пам’яті, але там - прикра пустота.
Єдиний реальний спогад - вуса. Вона любила гратися ними і заплітала їх у косички...
Часто тайком вдивлялася вона в фотографію батька, шукаючи в ній рідні знайомі риси і, не знаходячи їх, відчувала себе винною перед ним за це. Його фотографія так і залишилася для неї чужою. Лиш маленький горбочок рідної могили стискав її серце в безмовній тузі. Його смерть була першим горем, що розбудило її дитячу свідомість, і перша тяжка картина, що в ній відбилася - похорон. Зажурена, всіма силами стримуючи ридання, йшла мати за гробом, а поряд, міцно тримаючись за її плаття -дві дівчинки.
Вони ніяк не могли зрозуміти, чого мама плаче. Ні до кого не хотіли йти на руки. Жадібно дивилися в материні очі і, помітивши сльози, в один голос кричали:
-Мамо, не плач!..
Спливали дні і місяці, минали роки.
Підростали діти.
Різні зовнішністю і характерами, вони рідко гралися разом. Оля любила побігати, погратися з подругами, а Надя прагнула забратися в затишний куточок і спостерігати все, що робиться довкола. Все привертало її увагу: працьовита бджілка на великій квітці гарбуза; біленькі квіти повитиці, що тягнулися до сонця, в’ючись довкола пишного красеня-маку; заклопотана мурашка... Любила збирати квіти і плести з них вінки, дзвінким, красиво вібруючим голосом наспівуючи пісень, які переймала від старших.
Шостий рік пішов Наді, а вона була така маленька, що їй усі давали чотири роки. Восьмилітня сестра готувалася до школи. Їй купили новенький буквар, зошити, пенал.
Школа!
З заздрістю дивилася Надя на старших дівчаток, які з великими товстими сумками проходили повз неї так солідно, наче кожна з них була не школяркою, а щонайменше - директором школи. І твердо вирішила, що в цю осінь і вона піде до школи. От тільки як переконати маму і бабусю? Вони вперто не хочуть помічати, що вона вже зовсім велика: і читати вміє, і літери всі пише. Правда, лівою рукою, але ж це зовсім нічого не значить. До першого вересня залишилося десять днів і вона не гає часу: крутиться коло бабусі і матері, веде дипломатичні розмови, доводячи, що вже їй час братися до діла, що деякі дівчатка йдуть до школи... в чотири роки...
Мама зберігає нейтралітет.
Але часом здається Наді, що мама хитро посміхається до бабусі і підморгує їй, вказуючи на неї очима. А бабуся:
-Надю, підмети хату і помий мамині калоші.
Зітхнувши, Надя береться за віник. Вона не любить замітати, бо віник виріс дуже великий і невигідно підкреслює її маленький зріст. Він злорадно путається в її руках і залишає цілі поляни сміття.
Виручає бабуся:
-Піди принеси петрушки. А я вже домету...
Зате мамині калоші вона не тільки вимила, але й викупала. Все трапилося з найщирішого старання. Вимивши калоші зовні так, що вони блищали чорним лаком, як сонце, Надя оцінююче подивилась на свою роботу. І раптом скривилася: всередині калоші були рожеві, але картину псували чорні плями. Вирішила порадувати маму і стала їх купати.
Вимила, викупала - і до матері:
-Вже помила! - з гордістю простягла їх мамі.
Глянула мати - і руками сплеснула:     
-Нащо ж ти їх намочила, дитино?! В чому ж я піду на роботу?
Надя, що сподівалася порадувати маму, винувато опустила голову і сказала, гірко зітхнувши.
-Я хотіла, щоб були як нові...
Не витримавши, мама розсміялася і, взявши її голову в руки, ніжно поцілувала і пригорнула до себе. Не часто голубила мати дітей, але в ті рідкісні хвилини ласки вона вміла вкласти всю свою материнську ніжність. Все життя з великою любов’ю і повагою згадували діти ці прекрасні неповторні хвилини, черпаючи в них сили, віру, любов до життя.
Відчувши на своєму лиці тепло маминих рук, Надя зважилася:
-Мамо, я також піду до школи, добре?
-Підеш, - відповіла мати лагідно, - через два роки і ти підеш...
Два роки! У Наді дух перехопило від горя.
- Я тепер піду, мамо! Я буду ходити з Олею і всіх буду слухати.
-Зараз тебе не приймуть. Ти ще мала...
-Приймуть! Ти підеш з нами. Ти велика, і вони тебе послухають.
-Годі, Надю! - мама почала сердитися.
Несподівано вмішалася бабуся:
-Підеш, Надю, не плач! - і до матері:
-Нехай іде, Галино. Чого вона буде дома сохнути з нудьги? Вчитися буде добре: на льоту все запам’ятовує.
Мати ще день-два повагалася, а потім, порадившись зі старенькою вчителькою-сусідкою, пішла до директора і, повернувшись, сказала:
-Підете до школи вдвох.
Так Надя стала школяркою.
Настав чудовий ранок першого вересня. Все раділо в цей день світлому щастю дітей. Лагідно синіло небо, щедро скроплене сонячним промінням. Дерева, вмиті росою, стояли ще зовсім зелені, лише де-не-де в їх пишних кронах сяяв жовтий листочок, мов перша ніжна усмішка золотої осені.
Святково вдягнені, радісно збуджені, йшли до школи діти. Маленькі, як курчатка, першокласники йшли з батьками, всіма силами стараючись прибрати незалежного вигляду.
Надя і Оля теж вийшли з дому з матір’ю, але по дорозі Оля відсіялася і приєдналася до подружок. Вперше переступила Надя поріг рідної школи і зупинилася зачарована. Наче б то й не було тут нічого особливого, але серце чомусь затріпотіло неспокійною пташиною...
Велика кімната першого класу була наповнена золотом сонячного ранку. Сонце пестило долівку, чисто вибілені стіни, дбайливо викрашені парти і класну дошку. Квіти на вікнах привітно повернули свої голівки до дітвори, яка безтурботно пурхала на шкільному подвір’ї. Здавалося, що вони усміхаються довгожданим гостям, запрошуючи їх до рідного класу. Бадьорою призивною піснею покотилися переливи дзвоника, і жива ріка дітей ринула до широко відчинених шкільних дверей.
Ох, і тісні ж двері у школі!..
Притихлі, сиділи діти за партами, оченятами знайомлячись одне з одним: хто відверто, прямо; хто з-під лоба, мов сердите телятко; хто скоса, як насторожене зайченя...
Відчинилися двері і до класу ввійшла вчителька. Зовсім юна, красива. Тридцять сім пар оченят звернулись до неї, мов по команді. Якусь секунду мовчки дивилася на клас - і раптом усміхнулася так ясно і щиро, що насторожені дитячі личка мимохіть посвітліли. Познайомилися, непомітно промайнули два перші уроки. І от, користуючись перервою, діти разом з учителькою грають в “подоляночку”. Щирим золотом бринить чарівний дитячий голосок:
-Устань, устань, подоляночко,
Вмий своє личенько, наче скляночку...
“Подоляночка” - курносий кучерявий хлопчик з синіми, як волошка, очима, вибирає на своє місце вчительку. Він галантно вклоняється їй, притримуючи рукою штанці. Нечема-дзвоник обриває цікаву гру, не давши часу вчительці блиснути в ролі “подоляночки”.
Знову урок.
Тридцять сім голів схилилися над зошитами: діти вчаться володіти ручкою, пишуть прямі палички. Біля кожного зупиняється вчителька, кожному допомагає. Ось вона й біля Наді, яка старанно виводить палички лівою рукою. Вчителька хвилину спостерігає, а тоді, стримуючи усмішку, суворо каже:
-Писати треба правою рукою.
Правою рукою... Та вона ж правою рукою й ручку тримати не вміє! Зовсім нерозумна вчителька: хіба ж не однаково, якою рукою писати?
Надя сердито сопе носом, слідкуючи, як вчителька її правою рукою виводить палички. -
Спробуй-но тепер самостійно.
Тільки вчителька забрала свою руку - почалася мука: ручка в руці перекосилася, перо стало дряпічкою, ще й пчихати почало, розбризкуючи клякси, ніби на нього напала нежить. З-під нього замість красивої рівної палички поповз жалюгідний, скрючений черв’ячок... Жалісно глянула на вчительку:
-Я буду писати лівою - лівою краще.
-Не можна. Ти правою теж добре пишеш. Треба все робити правою рукою.
Постояла ще трішки - і пішла далі. А Надя знову взяла ручку в ліву руку. Наближається вчителька - в праву..
-От бачиш, як добре. Зовсім так, як і лівою.. Це ж ти правою писала?
-Правою! - і оком не моргнула.
-Пиши. Я подивлюся.
Цього Надя не чекала. Рятуючи своє становище, пояснила:
-Це я писала обома руками.
Ой, як стало жарко і ніяково!.. Краще писати правою рукою, ніж терпіти такі неприємності...
Дома, не обідавши, сіла за палички. Уже й в очах зарябіло - сидить. Нарешті палички стають стрункими. Надя випростовується і пробкою вилітає надвір. На призьбі сидить кішка і вмивається... лівою лапкою, не підозрюючи ніякого лиха.
Надя поважно підходить до неї, з достоїнством стукає її по носі, суворо повчаючи:
-Треба все робити правою рукою!
Дуже полюбили діти свою вчительку і тягнулися до неї, як квіти до сонця. Вміла вона ввійти в кожну дитячу душу не гостем, не владним хазяїном, а щирим, розумним другом. З чарівною ласкою справжньої любові віддавала вона дітям свої знання, дбайливо і ніжно пробуджуючи в їхніх серцях найкращі людські почуття.
Усім своїм єством полюбила і Надя рідну школу. Багато прикростей - і сумних, і смішних, - зазнала вона в перший рік свого навчання. Вони ніби змовилися відбити в неї всяку охоту ходити до школи. Але виходило навпаки: її любов до школи ще більше міцніла.
Минули перші ясні осінні дні. Холодний різкий вітер безжалісно зривав з дерев золоті і пурпурові шати. Жалібно тремтіли від холоду дерева, журливо хитаючи голим віттям. Над засмученою землею низько сунули по небу тяжкі сиві хмари, день і ніч сіючи дрібний холодний дощ.
Не тільки люди, але й коні, понуривши голови, ледве вибирались з намоклої глини.
До школи зовсім близенько - через дорогу. Але найважче її перейти. Довго ходить Надя збоку дороги, вивчаючи, в якому місці легше її форсувати. Нарешті, в одному місці вона побачила кілька камінців і вирішила перебратися по них швидким темпом. Націлилася, скочила - раз, другий... і раптом камінь під ногою зрадливо захитався. Втрачаючи рівновагу, збалансувала руками, але нога вже оступилася...
-М-ма! - зловтішно чавкнула глина, схопивши її ногу в свої міцні обійми.
Сіпнула ногою, намагаючись вирвати її - і загрузла й другою... Люто смикнула її. Мало не впавши, визволила одну ногу - тільки в черевику - і, не знаючи, де її притулити, постояла секунду на одній нозі, мов чорногуз, і знову загрузла...
Втомившись і позбувшись обох калош, стояла серед дороги притихла, зла на своє безсилля, соромлячись підняти очі і побачити когось із знайомих. Раптом хтось ласкаво взяв її за руку. Зніяковівши до сліз, підвела голову. Стоїть перед нею якийсь привітний дядя. Він зовсім не сміється з неї. У Наді відлягло від серця.
-Ну що - будемо вилазити? - нехтуючи грязюкою, витягує дитину.
-П-п-па!.. - знесилено зітхає глина, нехотя випускаючи Надині ноги. Дядя бере її на руки і, широко крокуючи, переносить через дорогу.
-Ходімо додому, хай тебе мама обмиє.
Згадка про маму змушує Надю згадати про свої безталанні калоші. Якщо вона прийде додому без калош, то школи їй уже не бачити. Не пустять більше. До того ж калоші лишилися серед дороги і їх може переїхати машина. Їм же буде боляче!
Горе і жаль долають сором, і Надя признається: - Там десь сидять мої калоші...
Дивиться дядя на її ноги, але що ж ти там розбереш! Ламає бучок і вертається на місце “аварії”. На щастя, одна калоша ще пускала пузирі, а другу довелося намацувати, тикаючи бучком у глині. Нарешті обидві утоплениці-мучениці знайдені і винесені на обочину.
Бере їх дядя шматком паперу в одну руку, а другою бере Надю і несе до дому. По дорозі бурчить вдавано сердито:
-І нащо це Загірна пустила таке курча до школи...
Тут Надя миттю насторожила вуха. Зрозумівши всю небезпеку побачення дяді з мамою, зробила рух, щоб звільнитися:
-Спасибі, я вже сама дійду. Тут сухо...
Ховаючи хитру усмішку, поставив на землю. Віддав калоші й сумку. Проводжаючи теплим поглядом, сказав:
-Тримайся обочини, бо знову загрузнеш.
Тепер уже Надя купала свої калоші, терпеливо зносячи мамине бурчання і насмішки сестри.
А на другий день, ніби нічого й не сталося, зібрала книжки, вдягнулася. Дбайливо витерла засохлу краплину болота на своїй сумці і сказала:
-Пішла до школи.
Вдягнулася мати, пішла поруч. Перенесла через дорогу:
-Ну, йди...
Пішла...
Нарешті прийшла довгождана зима. Скував мороз болото. Випав глибокий сніг. Прекрасною райдугою барв засяяли на сонці його чисті кристали. Крони дерев, щедро опушені інеєм, чітко виділялися на фоні синього неба чудовими мережками. Над хатами піднімалися стрункі червоні стовпи диму і линули по небу легенькими хмаринками. Здавалося, що то по синьому спокійному морю хтось пустуючи розсипав безліч ніжно-рожевих пелюсток прекрасних квітів.
Рум’яні, мов яблука, бадьоро йшли до школи діти, наперед смакуючи, як добре вони сьогодні накатаються. Глибокий сніг вкрився твердою кіркою.
В теплій червоній шапочці з незмінною подругою-сумкою - іде до школи Надя. З захопленням спостерігає вона, як у неї під ногами сяють прекрасні самоцвіти. І фантазія переносить її в бабусину казку про королівну-чарівницю.
Це вона - королівна. Добра і справедлива. Ось вона набирає повні жмені коштовних брильянтів і щедро кидає їх голодним, змученим людям, які прийшли просити милостиню в її жорстокого батька. Надя набирає повні жмені снігу, затверділого в грудочки, і кидає його найлюдянішим жестом у густий кущ бузку - голод¬ним людям. А ось вона гордо проганяє батьківських гайдуків, які хочуть силою повести її до розлюченого батька. Гнівно топає на них ногою і... провалюється в сніг до самого підборіддя: під кущем намело глибокий намет.
На його поверхні - безпомічно розпластана сумка і Надіна голівка в червоній шапочці. Дівчинка вже освоїлася з несподіваним нещастям і виміряє очима відстань до благодатного куща бузку. Щедро наділений “брильянтами”, він оцінив її доброту і щиро допоміг їй викарабкатися на тверду поверхню. Вилізла. Насторожено оглянулася навколо: чи ніхто не бачив?
Аж тоді обтріпалася. Взяла сумку і діловито чинно закрокувала до школи, звідки вже линули призивні сигнали дзвінка.
Де ще так хороше і весело, як у школі? Школа - це не просто уроки. Школа - це не тільки рідна вчителька, друзі-однокласники. Школа - це безліч чудових, невимовно цікавих оповідань, чарівних пісень, які так хвилююче-красиво читала і співала з учнями вчителька. Школа - це веселі пісні і танці, які готували діти до свят.
Легенькими ніжними метеликами літали в танку. Разом з учителькою співали пісень. У чарівній мелодії спліталися чисті, дзвінкі дитячі голоси; хвилями здіймалися вгору, вібруючи на високих тонах, повільно спадали і ще повільніше завмирали: то ласкавим бринінням весняного вітру, то тихим дзюрчанням струмка, то мрійним шелестом золотих колосків...
Закоханими оченятами дивилися на вчительку, жадібно ловлячи кожен рух її руки, вираз її обличчя. Такі невгамовні, непосидючі, вони в ці хвилини зливалися в щось єдине, нероздільне, ціле. Може то слова пісні так ріднили їх? Може прекрасна хвилююча мелодія з’єднувала їх серця непомітною, але владною ниточкою?..
Дуже любили діти ці години. Відчували, як ростуть разом з піснею, стають великими і дужими. Ось витягнуть рученята - і дістануть до стелі. Крихітними ручками зламають могутній дуб, що шелестить, шелестить, шелестить, заколисуючи трави і квіти...
Прийшла весна. Незабаром Перше травня. Дружно готуються діти до свята: чепурять школу, шкільне подвір’я, пришкільний парк. Мурашками снують по парку: збирають торішнє листя; старші упорядковують клумби, обкладають їх камінцями, вирівнюють і підмітають доріжки, посипають їх піском.
Маленькі метушливі “первачки” всім прагнуть допомогти, і скрізь усім заважають. На них покрикують старшенькі, показуючи свій гонор, але малеча терпляче це зносить і робить усе, що їм велять.
До їх гурту підходить учителька:
-Дівчатка, дуже потрібні граблі. В кого є вдома?
-В мене є, Віро Іванівно, - каже маленька Маша, вся в золотих веснянках.
-Е ні, тобі далеко: це буде довго.
-І в мене є! - каже Надя. - Мені близько.
-Ну, збігай принеси. Тільки швиденько!
Горда дорученням учительки, повернулася і залопотіла ногами - тільки її й бачили.
Дома знайшла граблі - довгі-предовгі. Попробувала нести їх - незручно: то одним кінцем зануряться в землю, то другим. Спинилася. Задумалася на мить. Ось щаслива усмішка осяяла: придумала!.. Не буде вона їх нести! Вона на них поїде. Миттю виломила лозинку, перевернула граблі зубцями догори, сіла на них верхи, кінець взяла в руки - і побігла.
Біжить, низько схиливши голову, щоб було зручніше поганяти коня. А назустріч їде дорогою дядько з глечиком молока в руці. Йде збоку дороги, милується буйними зеленими городами. Задумавшись, не звертає уваги на дитинча.
І раптом:
-Тр-р-рах!
Вдризг розлетівся глечик - в руці дядька лишилося одне лише вушко... Молоко річкою потекло по землі. Чоловік остовпів. Схаменувшись, кинувся до дитини. А вона стоїть, рясно зрошена патьоками молока. Затиснувши в колінах зловісного “коня”, протирає кулаками оченята. З голівки струмками біжить молоко, лобик пашить, як червона троянда.
Дивиться на річку молока, на черепки, на осиротіле вушко в дядьковій руці, - дивується:
-І куди це я заїхала?
Спритно підхопила граблі і, не вспів ще дядько отямитися, - щезла.
Свиснув услід, глянув на своє молоко і черепки, кинув вушко і докірливо похитав головою:
-От біда росте!
Пішов.
А вона прибігла до школи задихана. При вході в парк злізла зі свого “коня”. Поволочила його за собою до вчительки.
-Віро Іванівно, ось граблі.
Повільно повернулася вчителька до учениці і скрикнула:
-Що з тобою?!
Чоло було червоне. Збоку великою сизою плямою красувалася шишка, завбільшки з великий горіх. Платтячко і курточка були мокрі. Соромилася розказувати, бо збіглися діти і обступили їх тісним кільцем. Нестерпно боліла голова. Підняла руку. Торкнулася розпаленого чола і, похитнувшись, скривилася від болю.
-Працюйте, діти. Ми зараз повернемося. - сказала вчителька, взяла Надю за руку і повела до школи. Зайшли до вчительської кімнати. Поки вчителька поралась біля аптечки і її голови, щиро розповіла все і, глянувши у вічі, ніяково попрохала:
-Не розказуйте нікому.
Додому йти не схотіла. Дома - пусто. Вернулися до дітей. Ті зразу ж обліпили Надю:
-Хто це тебе розмалював?
-Хто тобі подарував таку шишку?
-Хто тебе скупав?
Підійшла вчителька, яка непомітно спостерігала цю сцену. Обвела дітей спокійним поглядом.
- Ви дуже гарно прибрали клумби і алеї, дівчатка. Думаю, що завтра закінчимо все. Правда ж?
І, ніби між іншим, додала:
-Надя впала. Ви, мабуть, теж колись падали, і Вам було і ніяково, і боляче?
-Падали, падали! Скільки разів! - щирим хорошим зітханням зірвалося з вуст дітей, і в їх оченятах, які тільки-но блищали егоїстичною дитячою насмішкою, затеплилися іскри щирого жалю і співчуття.
-Надю, йди до нас, будеш листя змітати.
-Ходімо, поможеш нам камінці носити.
-Надю, потримай мішок, я зберу листя...
З безмежною любов’ю глянула на вчительку і пострибала до дітей, забувши, що боліла голова.
Квітучими гілочками яблунь заглянув у вікна школи юний травень-красунь. Ніжною зеленню, щедрою ласкою сонця манив до себе дітей. І от прийшли канікули. Востаннє заливався щастям дзвоник на мирному шкільному подвір’ї. Ніжилися під щедрим сонцем квіти, дбайливо вирощені дитячими руками.
-До побачення, школо! До першого вересня! - в думках прощалися із школою діти, тамуючи в душі мимовільний легкий смуток.
Йшли додому, весело розмовляючи про те, як проведуть літо. Ділилися своїми планами, мріями, сподіваннями. Не могли знати, скільки справжнього великого горя прийдеться їм зазнати, перш ніж знову переступлять вони поріг рідної школи...

II.
Ще звечора вмощуючись спати поруч з Олею, жартома штовхнула її злегка в бік, пообіцявши:
-Завтра встану першою.
-Спи, бо викину тебе на двір, як кішку.
Знала, що Оля не сердиться. Трішки помовчала. Потім довірливо просунула свою руку і обняла її. Вже поринувши в дрімоту, відчула, як мама ніжно і турботливо поправляла ковдру, вкутуючи їх. Щось пестливо торкнулося чола, і кімната поринула в ще більшу темряву.
Побудило їх пустотливе сонячне проміння. Воно вперто лізло в очі крізь стулені повіки, сміючись, голубило обличчя дітей світлими теплими “зайчиками”.
Першою прокинулася Оля. Тихенько встала, щоб не розбудити сестру, в сорочці і босоніж побігла до відра і, набравши в кружку води, стала “кропити” Надю. Та схопилася спросоння, затріпала руками. Згадавши свою вчорашню “обіцянку”, скрутно похитала головою. Проте швидко набрала суворого вигляду і посварилася:
- Ось мама тобі задасть: усе намочила...
Оля присмиріла. Поставила кружку на стіл. Помовчала. А тоді, ніби між іншим:
-Сьогодні підемо в ліс. Я тобі суниць назбираю...
-Подумаєш, потрібні мені твої суниці! - непримирено відрізала, облизуючи губи.
-У тебе перо старе, я тобі дам нове, - витягнула з кишеньки нову “ложечку” і великодушним жестом простягнула її Наді. “Ложечка” заманливо блищала - так і просилася в руки. В неї ж зовсім старе перо, дряпається. Зітхнувши, глянула скоса на Олю. Засмучена, не дивиться на Надю. Стиснуло серце. Рішуче відсторонила від себе “ложечку”, усміхнулася:
-Я не скажу мамі! Просто шкода, що проспала.
Оля зраділа.
-Бери перо, в мене є ще одне.
Стягли мокре простирадло, застелили постіль. Повмивалися. Підмели хату. Вивісили простирадло для просушки.
Увійшла мама з повною дійницею молока, стала цідити його в глечики.
-Що там трапилося, Олю, нащо вивісили простирадло?
-Я облила водою, - сказала Оля, дивлячись мамі в очі прямо і щиро. Усмішка торкнулася тільки материних очей.
-Візьми прищіпку і прикріпи, щоб не впало.
Бабуся внесла з кухні сніданок.
-Снідайте і збирайтеся. Підемо в ліс, - сказала мама.
Коли встали з-за столу, вбігли дівчатка - Олині подружки. З корзинками в руках вибігли на двір, защебетали, як синички. На дорозі спинилися, чекаючи на маму. І тут звернули увагу на заклопотаних людей, які спішили до міста.
-Де мама? - питає Олю сусідка.
-А он іде, - вказує на матір Оля.
-Ви чули, Галино? Війна!
Мати пильно глянула на жінку - чи не жартує вона? Перевела погляд на дорогу - ідуть і ідуть люди до міста. Спохмурнілі обличчя - за одну мить лягла на них тінь несподіваної тяжкої звістки.
Гукнула мати дітей, щоб поверталися.
-В ліс не підемо, - грайтеся біля дому.
Посмутніли на мить діти. Слово “війна” не мало ще для них ваги. Вони не раз гралися в “війну”, і це було дуже цікаво. Хвилиночку пожурилися, що не підуть до лісу, а тоді накреслили вугіллям класи і безжурно застрибали на одній нозі, як козенята. А мати мовчки ввійшла до хати, тяжко опустилася на ослін.
-Мамо, війна...
Брязнула чашка - бабуся мила посуд. Розгублено дивилася мить на дочку. Горе завжди застукає несподівано. І тоді зникають слова. Але й без них розуміють люди один одного в такі хвилини.
Так зненацька, непроханим гостем увірвалася війна в життя кожної сім’ї, намагаючись зламати, знівечити, зігнути його своїми жорстокими руками.
Одне за одним линули тривожні дні. Бої йшли далеко, але вони були відчутні в кожному куточку країни, в кожній хаті. Чорною тінню війна витала скрізь: то фашистський “коршун” обстріляв жінок-жниць - одну вбито, двох поранено; крає серце дитячий крик - підірвалися діти, граючись гранатою: відірвана ручка, випалені оченята, скалічені ніжки... А он сім’я одержала звістку-жалібницю: загинув син, чоловік, брат, батько...
Десь далеко виріс маленький горбочок скромної солдатської могили, а йому ще пишуть листи, до нього линуть всі думи, мрії, сподіванки, щира любов...

Далі буде.