Вівторок, 26.09.2017, 04:38
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [78]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [144]
Освіта України [46]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [59]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2013 » Листопад » 4 » Канадські нотатки членів ОНП (7 частина)
16:12
Канадські нотатки членів ОНП (7 частина)
Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, у №1,2,3,4,5,6
26
Залізничний вокзал… Одна з нас - Леся - висловила побажання: хочу бачити вокзал чи станцію. За час перебування в Канаді ми скористалися послугами аерофлоту, автовокзалу, таксі, метрополітену і не бачили жодного сліду залізниці. Запитували багатьох. Дехто показував місце, де колись проходила залізна дорога (а це була тепер широка сучасна авеню з готелями і магазинами…), а самої залізниці не пам’ятав. Ми розповідали про поїзди далекого сполучення, про локомотив з вагонами, про плацкарт і купе, про верхні і нижні полиці, про вагон-ресторан, про чай з лимоном… Багато хто бачив таке у Європі (завважте: багато хто!), але в Канаді такого немає. Давно було та загуло. Але, врешті, Ренді знайшов можливість показати нам "залізничний вокзал”. Перед цим він роз’яснив, що в Канаді не практикується цей вид переміщення: зручними і недорогими стали автобуси, у кожного канадця є своя машина, в пункти далекого призначення канадців доставляють літаки. Колись в Едмонтоні були залізничні станції (не вокзали), і деякі з них збереглися і понині, ось туди він нас і повіз, повернувши машину на околицю міста. Через півгодини їзди ми прибули на місце. Та-а-ак… Ми ніби потрапили в 20-50-ті роки минулого століття. Все було так, як ми спостерігали в художніх фільмах про ковбоїв. Дикий Захід… Нескінченні прерії… Мустанги і самітний потяг з клубами диму на цьому фоні… Отже, невеличкий будиночок з проходами з обох сторін на перон та із перону (як засвідчують збережені таб¬лички "Вхід”, "Вихід”). Перед пероном - одинока колія, засипана снігом, який довелося відкидати ногами, загрузаючи по коліна у ньому. Сам будиночок, хоч і мав неонову вивіску, та лавки в середині приміщення, - все-таки був мертвий. Отже, епоха потягів у канадських преріях канула в Лету…
Поверталися мовчки. Ренді вів себе загадково і віз нас кудись… Вдалині, з машини, ми побачили мерехтливе сяйво, яке збільшувалося у нас на очах і заграло на півнеба. Це був своєрідний прощальний сюрприз від Ренді. Він нас привіз у північну казку просто неба (ми раніше вже писали, що канадці дуже полюбляють прикрашати свої будиночки відповідно до свята. Протягом усього терміну стажування ми мали змогу милуватися цими прикрасами і фотографувати)…
Ми спробуємо відтворити побачене нами, якщо вдасться (хоча для глухих краще споглядати на власні очі). Дерева, кущі, будинки густо і мистецьки були обвиті гірляндами із лампочок, що мерехтіли, перемикаючись, і переливалися у різні кольори. Відблиски осявали весь простір, і сам іскристий сніг від сильного морозу та "штучного” сяйва також мерехтів. На дахах будиночків, біля дерев і кущів, на газонах переливалися фігурки звірів з натуральну, і не зовсім, величину, зроблені з дроту і лампочок. Як гарно і граціозно стояли північні олені на даху! А самі будиночки сяяли різнокольоровими вогнями. Біля входу в центральний будиночок, на подвір’ї були розташовані улюблені і шановані канадцями персонажі: Санта-Клауси, Сніговики і різні звірята. Це було справжнє диво, справжня казка: простягни руку - і доторкнешся до неї, немов живої. Так і манили Санта Клауси, згрупувавшись в одну команду: один грав на музичному інструменті (флейта), інший виконував танцювальні па, третій підморгував, четвертий - кланявся і т.д. А на сторожі стояв стійкий олов’яний солдатик (у Канаді вони мають певне значення і їх скрізь купують-продають). І знову звірі: олені, ведмеді, вовки, лисиці, зайці, пташки… А от Снігуроньки тут ми ніде не побачили... Через яскраво освітлені вікна центрального будиночка ми мали змогу роздивитися оформлені новорічні декорації: рухомі і нерухомі. Всі казкові персонажі, звірята, ялини і чудернацькі квіти стояли чи рухалися в різних напрямках. Центральне місце  займала залізна дорога, яка пролягала серед святково оформлених сцен, які відображають життя канадців: на катку, на гірці, біля ялинки, за чашкою чаю тощо...
Ренді розповів, що ідея створення новорічного містечка належить одній людині, яка є господарем (власником) центрального будиночка. Він - митець від природи. З кожним роком він поповнював реквізит і розширяв площу для казки. До тих пір, поки місцева влада сама не запропонувала йому офіційно продовжувати справу і оплачувати світло, яке, певно, таки добряче накручувалося на щитку. Цей художник любить своє місто, любить людей. А люди, відтак, його казку люблять не менше. Їх не страшить пекельний мороз під мінус 30 градусів, який з кожним часом міцнішає… Людей, які бродять у казковому містечку, проти ночі більшає. Кожний може взяти цукерку з казково прикрашеного кошика на сходах будиночка: поласувати чи собі на пам’ять. Так зробили і ми, взявши цей новорічний подаруночок.
…Одні машини від’їжджали, на їх місце ставали інші, а ми ніяк не могли відірватися від цього дива, створеного руками лише однієї людини. Схаменулися, коли відчули, що можемо і самі перетворитися на льодяні фігури. Але ще довго сиділи в машині, гріючись в променях доброї зимової казки…
А через день зимове свято мало продовження. На запрошення глухих парафіян ми побували на службі у православній церкві. Не хочемо вводити читачів в оману. Ця церква не була окремою будівлею на зразок наших церков. Зовсім навпаки: якби не куполоподібна частина даху досить широкої будівлі та хрест на куполі і на стіні будинку, ми б нізащо не подумали про приналежність даної будівлі до церкви. Проте всередині не подібність, а приналежність була чіткою. Ми слухали молитву, сидячи на спеціальній лавці (в ряду інших), яка мала спеціальну підставку для колін (і віруючим не треба ставати на коліна на холодну підлогу із плит). Священика перекладав перекладач жестової мови, який щонеділі робив жестовий супровід годинної служби. Вже не дивував той факт, що службу допомагали вести глухі парафіяни на волонтерських засадах.
…Інакше вже, не так, як у перший раз, слухали початок молитви - він завжди мав одне й те саме звернення на різних службах різних церков Канади. Це згадування про бідних людей, прохання допомогти їм у праці і житті… Дбаючи про бідних, ми дбаємо і про себе, допомагаючи їм, ми уберігаємо і себе від подібної участі… Тобто, якщо не турбуватимешся зараз про бідних, ти не застрахований в подальшому уникнення їх участі і тоді потім ніхто не турбуватиметься про тебе… Після служби всі дружно потяглися до зали, яку ми назвали трапезною. Це була звичайна кімната, в якій, певно, часто проводилися загальні обіди, приурочені до певного свята. На цей раз воно було приурочене до дня Святого Миколая. Так, так - ми тоді здивувалися, що таке свято відоме в Канаді. Той же довгий стіл, який ломився від їжі, та ж акуратна черга, яка рухалася вздовж нього до іншого його краю. Береш зі стопки тарілку (чи дві - за бажанням), виделку, ложку, ніж і набираєш все, що хочеться скуштувати чи поїсти. Потім в розмові за столиками відводиш душу, розповідаючи новину, пригоду, проблему (проблема потім вирішується силами близьких друзів-парафіян). Ось так ми проводили час, як раптом відкрилися двері "трапезної" і увійшов Святий Миколай з мішком. Він був у костюмі, який дещо нагадував костюми і Санта-Клауса, і "нашого” Діда Мороза. Тільки от голов¬ний убір дещо вказував приналежність до духовенства. Вітання мовою жестів, згадування добрим словом року 2010, віра і сподівання на кращий 2011 рік… Знову мова про любов до ближніх, надання їм допомоги… - і, нарешті, Миколай роздає подарунки, дістаючи їх із бездонного червоного мішка. Подарунків було багато, перепало і нам. І були це цукерки, іграшки, побутові домашні речі, потрібні для господарства чи для людини. Всі вони були запаковані у яскравий кольоровий папір. Поступово парафіяни почали збиратися додому. Вийшли і ми, потрапивши під танець сніжинок, що сипали густо з високого неба, засипаючи будинки, машини і зелені крислаті ялини…

27
…От і все. На все про все до відльоту у нас залишилося два дні! І то вони були розписані. Наш керівник Дебра розуміла наш стан і всіляко прагнула скрасити ці останні дні перебування в Канаді. Вона заради нас "прорачкувала” (а може перенесла?) власні лекції і зранку повела нас у центр міста. Туди, де на центральній авеню були розташовані магазини і вирувало велелюддя. Ми просто ходили вулицею, заходили в майже кожну крамницю і говорили, говорили… Незвично було в будній день з самого ранку займатися дещо не тим, чим займалися кожного дня протягом 11 тижнів, і це відбивалося на нашому настрої. Хоча очі наші працювали, відмічаючи всі деталі, які могли бути упущені у вечірній час.
Перш за все, кожний стовп на вулиці з’єднувався зі стовпом на протилежному боці аркою з лампочок на новорічну тему. Цей же стовп на вулиці на висоті двох метрів з обох боків був прикрашений вінком з ялинових лап і ялинковими прикрасами.
Друге: кожна крамниця біля вхідних дверей виставляла чи то прикрашену ялинку, чи то новорічних персонажів типу олов’яного солдатика, Санта-Клауса тощо.
Третє: вулицями ходили юнаки і дівчата в костюмах цього ж Клауса і закликали до участі в різних заходах, до благодійних внесків на певні цілі, чи то просто вітали перехожих (така зграйка оточила і нас, пригостивши кожну з нас цукеркою).
Четверте: ми спантеличено розглядали крамниці, які пропонували різдвяні прикраси і подарунки. Це щось з області фантастичної казки (вибачте за тавтологію)!
Всі стелажі, які стоять густо-тісно під стінами і прямо в торговельній залі (відстань між ними була і у 70 см), нашпиговані сувенірами, подарунками, прикрасами. Нам весь час доводилося думати про те, що цих 70 см для нас з наплічниками замало (утім, все обійшлося!). Цікаво було знов і знов констатувати, що товари китайського виробництва аж ніяк не є тим "ширпотребом”, що густо "розцвів” на українському ринку. Кожна річ була такою якісною, такою витонченою (а може весь секрет в тому, що майже добра третина населення Канади складається з представників Піднебесної? Чи все-таки секрет в тому: для якої держави Китай виготовляє товар?)
Увечері цього ж дня ми завітали до ресторану на прощальну вечірку. Про це два тижні по Інтернету "гуляло” повідомлення. Як ми сподівалися, прийшли всі наші друзі (крім Ренді, який поїхав зі своїм оточенням святкувати своє 50¬-річчя аж у Мексику. Чи не слабо?). Що може бути цікавого в ресторані? Ми думали, що лише їжа та напої. А виявилося, що і психологічна атмосфера, яку створюють працівники. Для цього вони (також два тижні) опитували всіх можливих гостей про їхні улюблені страви і приймали замовлення, - а ми в той вечір дивувалися, чому декому так швидко подали складну страву! Отже,  прощальна вечірка залишиться у нашій пам’яті назавжди: кожний гість (з числа глухих і чуючих - ось такий собі "хронічний” симбіоз) розповідав нам про своє враження від першої зустрічі з нами, про почуття, які сформувалися від подальших "перехрещень” з нами. Говорили і ми, запрошуючи приїхати до нас на Вкраїну…
А наступного дня ми пакували свої "рідні” і "службові” валізи, прагнучи, щоб наші не перевищували безкоштовні 23 кг (вантаж "службових” валіз, що містив весь придбаний інформаційний матеріал, канадська сторона обіцяла оплатити. Забігаючи наперед, скажемо, що в аеропорту довелося придбати на місці додаткову сумку, щоб розвантажити одну "робочу” валізу, яка перевищувала дозволені для провозу 50 кг (!). У нас очі на лоба полізли, коли пред’явили квитанцію для сплати у сумі $300! (Це, по-нашому, скільки?).  
Перед від’їздом ми взялися за прибирання квартир, адже зовсім не хотілося, щоб цим займалися наукові співробітники "альма-матер” Альберти, здаючи в Сервісному центрі ключі. Важливим було також розсортувати по коробках весь посуд, всі постільні і банні приналежності, які ми отримали в тимчасове користування від канадських друзів. Так минула перша половина дня, і ми з щемом поїхали з Деброю Рассел на приватну (на трьох) прощальну вечірку у справжній український ресторан. Таки справжній. Бо господарями були українці. Сама господиня статечно вийшла нас привітати і щирою українською побажати гарного вечора. В меню були лише українські страви, назви яких, звісно, були виписані нашою мовою. Саме приміщення ресторану занурювало клієнта в природу, пейзаж України. Все, що могло нагадувати її, було використано творчо. Це і піч з горщиками, дровами, це розвішані українські рушники, це застелені білосніжними полотняними скатертинами з українською вишивкою зручні столики. Це: глечики, макітри, сорочки - зі смаком поставлені/розвішані в різних місцях ресторану. Це стіни, повністю розмальовані під український пейзаж. Це навіть худоба (точніше: її макети) і птиця… Ми на автопілоті (відчуття прощання було сильнішим за свідоме споглядання) знімали на камеру ЛЮБОВ до України і шанування української культури господарями ресторану. Як ми помітили, клієнтами цього досить дорогого ресторану були колишні і теперішні наші співвітчизники.
…Поверталися назад пізненько. Стоячи на автобусній зупинці, з гумором аналізували бачене на зупинці до походу в ресторан. А що бачили? Невеличкий, мало примітний напис, який нами був (підтверджує сама Дебра) перекладено вірно: "За кинутий недопалок стягується штраф у сумі $250”. Ого! А де ж урна для цих недопалків? І чого це ми жодного разу за три місяці не бачили курців на вулиці? Оглядаючи зупинку, ми побачили ту урну… розміром ніби 10х25х10, на високому штативі, який "сором’язливо" притулився до стійки з графіком руху автобусів. І пішла-поїхала у нас балаканина про такі речі, як туалет в "недозволеному” місці, тобто на вулиці в тіні дерев. Навіть Дебра не змогла сказати точно можливу суму штрафу (але, певно, не менш як $1000) за таке знущання над… природою. Туалети ж у Канаді на кожному кроці і безкоштовно! Менталітет такий! (через скільки часу трансформується наш менталітет у канадський - задачка з багатьма невідомими…). Нарешті підійшов автобус. Не наш, а Дебрин. Вирішили їхати ним до певної зупинки, на якій знаходиться станція метро. Дебра вийшла через три зупинки, попрохавши водія автобуса "сказати” нам, де виходити. Їдемо ми і розмовляємо, час від часу у вікно зазираємо, щоб, значить, зупинку не проґавити, - згодом кинули цю роботу, бо їхали незнайомими місцями: вирішили покластися на порядність водія, в якій не сумнівалися. Але… ми не очікували такого! На одній із зупинок виходить водій і жестами запрошує вийти. Ми вийшли з автобуса, повернулися, щоб подякувати, …але галантний водій запрошує йти з ним далі, покинувши свій автобус з людьми. Пройшовши так метрів з 20-30 з водієм мало не під руку, побачили мет¬ро; отоді ми з ним сердечно розпрощалися. Цікаві не самі проводи (хоча це неймовірне явище в Україні), а те, що ніхто з пасажирів не дивувався і не шукав зниклого водія! Ці кумедні аспекти вечора трохи притамували наш біль від неминучої розлуки.
…Вставати в останній ранок треба було дуже рано: о 4-й. За вікном мела справжня хуртовина, жбурляючи на землю, дерева і вікна будівель чималі пригорщі снігу. Крізь колючу білу пелену ми дотягли валізи до таксі по доріжці, на якій на наших очах наростав сніг (це при тому, що снігові машини вже попрацювали на ній).
…Мовчки їхали. Мовчки отримали електронні квитки, мовчки вирішили питання з багажем. Настала мить прощання. Скільки нам відведено, будемо пам’ятати і відчувати болісний щем розлуки… Ми йшли крізь таможні, пересідали з літака на літак і згадували ейфорію відльоту і бачили себе, якими ми були три місяці тому…
Наш виліт з Києва був призначений на 5:35 за київським часом. Отже, безсонна ніч вдома нам була гарантована, оскільки о 3 год. ночі ми мали бути в Борисполі. Вразило, що ніде практично ми не бачили службовців як за лінією, яку можна було умовно назвати кордоном, так і в самому аеропорту. Простяглася довга черга на посадку на Франкфурт, куди ми мали летіти. Десь далеко попереду руками метеляли чоловіки, що однозначно говорило про поповнення нашого полку (як виявилося, ми навіть сіли з чотирма глухими американцями в один ряд в салоні аеробусу. Цікаво, як у касі вираховують нас?) Після проходження особистого, багажного і паспортного контролю нас провели в міграційний зал ще перед початком посадки. Екіпаж літака зустрічав нас при вході у салон літака як найдорожчих гостей, "без яких виліт неможливий”.
Відразу скажемо, що декілька разів вдома переважували свої валізи: більше 23 кг не можна везти, інакше штраф - 20 євро за 1 зайвий кг. Тому в заплічники напхали те, що було важким на вагу, але не рідким на вигляд. Везли окремо "контрабанду”: картину з сільським пейзажем, написану олією. Конкретно ніхто не міг сказати, чи можна брати її. З одного боку, це не картина Пікассо, а з другого боку - і не дитячий малюнок. Поки ми стояли в черзі до квиткової каси, нас з тою картиною запеленгували. Ну, подумали: живими не дамося. Є супроводжуючі, то їм віддамо назад. Підтвердилося, що очі у страху дійсно великі: картину оглянули з нейтральним виглядом і наклеїли папірець зі штампом на поліетиленовий пакет, в якому вона була. Більше ніхто не виявляв цікавості до нашої "контрабанди”, хоч перетнули ще два кордони.

28
У літаку, який належав німецькій компанії, нас зустрічали стюарди і стюардеси, усміхаючись на всі 32 зуби. Рефлекторно і ми показали свої. Молодий стюард на наш жест "два пальці від вух до губ” точно відтворив його із запитальним виразом обличчя і весь переліт був уважним до нас: вся інформація ним "озвучувалася” руками. Без проблем зрозуміли, як вести себе під час аварії, як оперувати кріслом, в якому сидимо, які напої нам пропонують тощо. З нашими "колегами” по слуху (чи то пак, якраз його відсутності) обмінялися інформацією щодо мети поїздки, сімейного становища, рівня доходів в залежності від економіки своєї країни…
Франкфурт зустрів нас гамірним велелюддям. Оскільки ми не збиралися бити рекорд по марафонському бігу, то спокійно собі чалапали, розглядаючись довкола. Побачивши очі службовця таможні, спрямовані на нас, автоматично показали жестом приналежність до великої і могутньої спільноти "глухариків” і тут же потрапили під опіку відділу, у функції якого входило обслуговування осіб з особливими потребами. Нас негайно посадили на крісла, потім повели до ліфта спеціального призначення, згодом чемно допомогли пройти таможню. Як на гріх, по закінченню проходження багажного контролю у одної з нас, а саме у Лесі, якимсь дивом зник мобільний телефон, який вона вкинула у ящик разом з курткою для проходження сканування багажу. Схаменулася вона лише через добрі 10 хвилин. Новий мобільний телефон!… Ну в кого не завирують емоції? На наш запит щодо пропажі мобільного знову заблищали посмішки і зуби, і заспокійливі обіцянки: "айн момент”, буде "гут”. Між собою ми вирішили, що аеропорт піднесе Лесі нову мобілу, щоб не викликати міжнародного скандалу. Як виявилося, мріяти не шкідливо: Лесі піднесли її власний мобільний (хоча ми також очікували і ввічливе прохання пошукати у своїх валізах або, в гіршому випадку, тлумачення щодо полювання на гав). Нам дали декілька хвилин на переорієнтацію думок щодо роботи служби аеропорту, тут же посадили у відкриту машину і ми, дві панянки, сидячи могли споглядати красу будівлі. Машина благополучно вивезла нас по довгих лабіринтах аеропорту до нашої зали, з якої ми потрапили у величезний літак знов¬таки німецької компанії. Знову посмішки стюардів і стюардес. Знову нам трапився тямовитий і товариський стюард: жодного слова - лише жести, рівні і білі зуби, як на продаж, і виразна міміка обличчя. Оскільки переліт через океан тривав 9 годин, ми мали змогу часто з ним спілкуватися. Проходячи повз нас за будь-якої нагоди, стюард демонстрував свої знання з жестової мови. З хитрою цікавістю ми спостерігали, як він буде пропонувати нам меню, розуміти замовлені нами страви і напої, взагалі робили запитання на засипку - але нам  не вдалося посадити його "у калюжу”. Використання стюардами жестової мови засвідчує, наскільки широко поширена увага до нечуючих в європейських країнах. Щиро сподіваємося, що і в нашій славній Україні відбудуться разючі зміни по відношенню не тільки до нечуючих, але і до всіх інвалідів різних нозологій. З жалем прощалися ми з "нашим” стюардом, бо осяйною посмішкою і пантомімою обличчя він дійсно скрасив нам час перельоту.
Калгарі - великий національний аеропорт Канади. Службовці у ковбойських капелюхах навперебій пропонують сісти у машину. Проте ми вирішили розім’яти ноги і з чуючою супутницею - колишньою громадянкою України, а нині Канади - дійшли довгими покрученими коридорами до таможні. Тут нас чекав сюрприз у вигляді доскіпливого допиту: що, куди, навіщо, на скільки, контактні канадські й українські телефони, адреси проживання (а чому фігурують в одному документі і Полтава, і Київ?), колір очей, зріст і вага тощо. Чесно треба визнати: такий "допит” нас розвеселив і наші смайлики позитивно вплинули на службовця-сухаря: він зателефонував прямо в Едмонтон - на кінцеву зупинку нашої подорожі, вліпив додаткову візу на 6 місяців (!) і випустив нас на волю…
І от вже зворотній шлях. Україна… Наша Батьківщина зустріла сухою прохолодною погодою, сухою ввічливою маскою службовців аеропорту (це не державний секрет: хто бував за кордоном, знає національні вирази службовців таможні. Що ж вдієш…), гарячими обіймами наших рідних. І запахами свіжих хризантем… Це - було найголовнішим для нас. Ми - вдома. І цим все сказано.
Наші враження, умовисновки від перебування в Канаді - таким були перші закономірні запитання до нас. Чесно:
В Канаді вражає рівність прав людей. Це не просто лозунг. Це фундаментальний факт. Чи ти чуючий, чи глухий, чи на візку, чи сліпий, чи негр, мулат, білий, учень чи педагог - всі однакові у своїх правах. І всі однаково відповідають перед Законом. Допомога надається всім однаково. Туалети, ліфти, транспорт тощо для всіх одні - і це елементарний доказ рівності. Глухий не почувається інвалідом там, бо йде колосальна компенсація за відсутність слуху у формі повної і доступної інформації. В магазині, у лікаря, сервісному центрі, транспорті тощо інформаційний простір рівнозначний інфопростору чуючого. Глухий пишається тим, що він Глухий (саме з великої літери!). Нонсенс? Для нас - так. Секрет в тому, що Глухого сприймають таким, яким він є. Його не "переробляють" під стандарт. Він, як і будь-яка інша людина - Особистість.
Під час перебування в Канаді мимоволі порівнювали життя українських Глухих і канадських. Відмічено, що кожна сторона має як плюси, так і мінуси.
До плюсів українських Глухих відносимо:
1. Сильну згуртованість всіх Глухих в організацію УТОГ.
2. УТОГ "скеровує” життя глухих у всіх напрямках: в роботі, в навчанні, відпочинку, громадській діяльності, соціальній сфері з метою надання посильної допомоги.
3. УТОГ має власні підприємства та будинки культури, офіси. Це для глухих гарантія отримання роботи, інформації і дозвілля з урахуванням саме специфічних "особливостей”: часткової чи повної втрати слуху.
Плюси канадських Глухих:
1. Глухі канадці, повторимося, знаходяться на одній соціальній сходинці з чуючими.
2. Жестова мова - мова Глухих, визнана державою. А відтак вона вивчається чуючими в масових школах і вишах.
3. Глухі канадці мають право працювати і працюють за спеціальностями, які в Україні Глухим недоступні: хірургами, медичними працівниками, викладачами університетів, інспекторами масових та інклюзивних шкіл, водіями дальнобійок і т.ін.
• Найважливішим для нас було вивчення "життя” жестової мови глухих канадців, зокрема - лінгвістики жестової мови. За тримісячний відрізок часу ми пов¬ністю дослідити цю тему не змогли, бо на це потрібно не менше року життя в Канаді. Ми лише прозондували тоненький інформаційний пласт. Практичне вивчення і аналіз багатьох аспектів - це в майбутньому. Але: ми вивчили ASL для активного спілкування; нам пощастило відкрити завісу навчального процесу в школах для глухих дітей; шляхи, методи і форми здобуття спеціальності перекладача ASL та особливості їхньої роботи; форми надання перекладацьких послуг Глухим; стосунки між перекладачами і глухими в робочий і позаробочий час перекладачів.
• Важливим відкриттям для нас було інклюзивне навчання. Все, що є у нас - не є інклюзивним навчанням для такої категорії як Глухі. Ми побачили, якою повинна бути інклюзивна освіта, з чого починати, визначили напрям у розвитку вивчення ЖМ в Україні, безпрограшного її впровадження в практику інклюзивного навчання.
• На відміну від України, яка є багатою на енергоресурси, в Канаді не помічена економія електроенергії. Нам доводилося затримуватися в університеті часом до 23 години і на всіх поверхах горіло світло (горіло, поки працювали люди). Опалення включили в Едмонтоні ще за теплої погоди. Проте радіатори нагрівалися ближче до вечора. В кожній квартирі знаходиться маленький прилад (ледь більший за сірникову коробку), за допомогою якого жителі можуть регулювати температуру тепла в житловому приміщенні. Проте: просто так палити електроенергію, тепло, газ, витрачати воду жоден канадець не стане. Саме тут ми бачимо економію. Бери стільки, скільки треба - це закарбовано в менталітеті громадянина Канади. Навіть сміття розсортоване. Бляшанки з-під напоїв миються і здаються.
 • Кожна робота визнається за роботу. Нема поганої роботи, шанується будь-яка робота. Навпаки: її наявність говорить про стабільний соціальний статус. Кожна робота має вартість (на жаль, часто-густо ми спостерігаємо у себе вдома факт виконання праці, яка не входить в обов’язки і, відтак, не оплачується. Це у нас вважається нормою). В Канаді верхом громадянської свідомості є волонтерська робота. Той же перекладач ЖМ поза роботою може кілька годин на місяць попрацювати на волонтерських засадах, чи педагог - проводячи виховний захід для дітей. Проте - про волонтерську діяльність даної особи публічно інформується.
• Керівництво в будь-якому закладі, організації, установі йде по горизонталі, в нас - по вертикалі (судіть самі, як воно). Поняття субординації там інше: вона є "поверховою” і простежується в рангах, званнях. Але ніяк не в особистісних контактах начальника і підлеглого.  
 • Ставлення до грошей є цікавим. Ніхто не стане витрачати свої зароблені кошти на когось чи щось. Стосунки в цьому відношенні між людьми є паритетними. Кожний може придбати за гроші те, що він хоче (наприклад, каву), навіть в присутності іншого. Тому кава може не бути запропонована, адже вважається, що кожен спроможний придбати її собі сам.
 • У Канаді не роблять дорогих подарунків, як у нас, бо вони, по суті, формують відповідне ставлення, чи, навіть, залежність особи від іншої особи, або є фактом віднесення людей до різних сторін соціального статусу. Подарунки суто символічні. Ціняться подарунки, які враховують уподобання людини, якій дарують. Ціняться подарунки, зроблені руками. Неймовірно, але керівник установи перед різдвяними святами в магазині перебирає в умі своїх підлеглих, друзів і готує символічні подарунки. Господарі будинку, які наймають хатніх працівників, роблять те ж саме. В основі всього: дбайливе і уважне ставлення до людини. Керівник дбає про свої кадри.
 • Здоров’я… Канадці змалку привчаються з великою турботою ставитися до власного здоров’я. Про це говорить їхній спосіб життя. Під час 3-місячного проживання в цій країні ми звикли, що ніхто не труїть повітря тютюном будь-де, для цього існують спеціально відведені місця. Жодного разу не помітили когось з пляшкою пива в руках на вулиці. Спиртне 40-градусне там не вітається.  Натомість багато п’ють чисту воду (також чай та каву). Фітнес, біг, спортивні ігри - це є нормою життя. На відміну від українців, канадці ходять з голими ногами при відчутних заморозках, проте в головному уборі. У нас з точністю до навпаки: голови в мороз відкриті, проте ноги паряться.  Самолікування у Канаді не вітається, поширене медичне страхування і систематичне відвідування лікаря.  Як  ти ставишся до свого здоров‘я - так ти ставишся і до роботи. Логіка залізна. Але не по зубах нашому менталітету.
• Природні потреби… Це харчування, відвідання вбиралень тощо. Рівно о 12 годині, не пізніше і не раніше, у канадців обідня перерва. Ставлення до харчування, а значить до підтримки власного організму - особливе. Тому на парах студенти за недоліком часу можуть щось їсти. Високою культурою є відвідування вбиралень при потребі (признайтеся собі, чи не тамували ви потребу в цьому під час розмови, чи якогось заходу, чи просто коли "ніколи"?) На початку нас трохи шокував "відкритий похід” у вбиральню. А через деякий час, поводячись так само як і канадці, звернули увагу на відсутність дискомфорту у власному шлунково-кишковому тракті. Тема для вас незвична? То - проїхали без коментарів.
• Дуже хочеться виділити таку фразу, сказану нам. Не думаємо, що наша "працьовитість” викликала певне захоплення. Треба жити - щоб працювати, а не працювати, щоб жити. Чи треба це пояснювати?
• У Канаді привертає увагу трепетне ставлення до Її Величі - Природи. Братів наших менших сприймають адекватно. Там нема таких зоопарків, як у нас (тепер ми розуміємо, що клітки - це ті ж карцери). Кожна домашня тварина - під наглядом господаря, і безпека оточуючих, коли вигулюють собаку - повністю лягає на плечі власника, а тому Мурка чи Тузик завжди на повідку у громадських місцях. А білочкам, зайцям і пташкам роздолля - їх люблять просто так. Може тому, що і людина – частина природи?

Адамюк Н.Б., Лещенко Л.М., члени ОНП
Категорія: Освіта за кордоном | Переглядів: 411 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017