Середа, 26.07.2017, 21:35
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [73]
Законодавство [40]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [127]
Освіта України [44]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [9]
Консультація [15]
Країна глухих [54]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2014 » Листопад » 23 » Супроти долі (четверта частина)
00:47
Супроти долі (четверта частина)

Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, №1, 2, 3

Повернулися додому. Через грозу з обідом запізнилися. Надя сиділа за столом відсутня, зосереджена на якійсь своїй думці. Мати поглядала на дочку з тривогою: чи не захворіла?

-Чому не їси, Надю? - торкнулася її руки.

-Дякую, мамо, більше не хочу, - встала з-за столу, дивилась на матір все з тою ж думкою в очах.

-Що робити?

-А що ж тобі робити, доню? Почитай щось. Буде погода - будемо підгортати город. А зараз відпочивайте.

Прибрали зі столу, помили посуд.

Оля сіла біля вікна з книжкою “Три мушкетери”. Оті “Мушкетери” мали такий вигляд, наче їх з місяць читала собача зграя. Надя розгорнула на столі ганчірку з огризками олівців, відкрила альбом.

Гроза відсунулася на схід. Небо місцями кровеніло. Обривки хмар на заході порожевіли, засвітилися ніжним золотим ореолом. Те світло позолотило кімнату, розвіяло її похмурість.

Мати ввіткнула веретено в куделю. Взяла дій­ницю і вийшла з хати.

Надя розігнулася - все тіло затерпло, по ньому заснували мурашки...

-Йди сюди, Олю, - покликала сестру.

Та підійшла з книжкою в руках. Мовчки захоплено розглядала малюнок.

-Дуже гарно, Надійко! Не даруй це нікому. Мама засклить.

У Наді була звичка віддавати свої малюнки всякому, хто попросить. А подруги просити не лінувалися. Не шкодувала - намалює ще... Та цей вона нікому не віддасть: це її перша робота з натури, якщо так можна назвати власну пам’ять, в якій так чітко і яскраво відбилося величне явище природи. Це буде початок альбому, який пошле до інституту.

Стукнули двері - увійшла мама. Поставила на стіл дійницю з паруючим молоком. Підійшла до дітей - що там у доньки вийшло? І власним очам не повірила.

Грізне, похмуре небо розкраяне блискавкою дивної, рідкісної форми: величезний павук либонь хотів заграбастати лапами все небо і луснув від власної зажерливості. Його посічені лапи розліталися в усі боки. Прибиті ураганним вітром дерева, приниклий до самої води очерет на ставку...

-Гроза... - промовила мати і згадала зачаровану постать дочки, осяяну блискавками.

Обійняла дочок, пригорнула до себе їх русяві голівки. В очах полохливо замерехтіло майбутнє дочок - бажане, омріяне, щасливе.

...Складено останній іспит. Водночас і радісні і засмучені, десятикласники прощалися на випускному вечорі зі школою, з юністю. Дівчата в білих сукнях, мов наречені, були незвично гарні. Хлопці, теж святково вдягнені, трималися підкреслено незалежно, не догадуючись, що саме ця підкреслена незалежність в присутності батьків і вчителів видавала їхню хлоп’ячість.

Грала музика, кружляли пари. А Надійка сиділа мовчазна, зосереджена. Із задумів її вивів Яша: вклоняючись не то жартома, не то серйозно, запрошував на танець.

-Що ти, Яшо?! Я не вмію... зовсім не вмію... - відмовлялася злякано, благала самими очима, щоб облишив свою витівку.

-Ото біда! Ноги є! От і гаразд. Слухайся мене. Я буду тебе вести, - і силоміць потягнув до кола.

Знаючи його впертість, Надя скорилася. Виждавши такт, Яша “повів” її. Спочатку не ладилося: заважало хвилювання. Їй здавалося, що всі дивляться лише на неї і сміються з її незграбності. Але, згодом, глянувши крадькома на танцюючих, вона відчула себе впевненіше: ніхто не розглядав її, частенько навіть їх штовхали інші пари, яким бракувало простору. Вона зовсім призвичаїлася і майже не збивалася з ритму. А коли один раз їх штовхнули досить таки сильно, Яша зло блиснув очима на цю залихвацьку пару, підстеріг її і невинно відставив ногу назад. Не підозрюючи лиха, танцюристи налетіли на підніжку і, здавалося, зараз обоє з тріском розтягнуться на долівці. Та в найкритичнішу хвилину Яша спритно схопив їх однією рукою в міцні обійми.

-Ша, лошата! - і поставив їх на ноги, а сам повів свою «даму» далі.

Діставши прочухана, пара присмиріла.

Коли закінчився танець, Яша провів подругу до її місця, потиснув руку і, тріпнувши розкішним чубом, пішов до хлопців.

Вона більше не сиділа чорницею, а щасливо сяючи очима, танцювала, сміялася, жартувала, і в глибині серця була вдячна товаришеві, який, мов чарівник, силою втягнув її в прекрасну казку юності, що світлою людяною сторінкою вписалася в її життя.

...Дні спливали за днями, а відповіді з інституту не було. Майже всі її товариші по класу вже пороз’їжджалися. Оля поїхала до Львівського педагогічного університету, а про неї наче доля забула. Сумними очима щодня проводжала вона листоношу Шрайфера, коли той ішов вулицею, обминаючи їх дім.

Та ось, нарешті, коли вони вдвох з матір’ю обідали, в двері постукали, і до кімнати за­йшов Шрайфер. Вітаючись, подав телеграму. Тремтячими руками взяла той папірець в руки і прочитала: «До іспитів не допущені. Документи висилаємо. Директор інституту Леонов».

Безсило опустилася на лавку. Ось він - вирок. Її роботи не пройшли конкурс. Що ж тепер робити?

-Бувайте здорові! - пішов листоноша, обережно причинивши за собою двері. Наче був винен, що мусив приносити людям не тільки радість, а й горе.

Підійшла мама. Пригорнула до себе, як малу.

-Не сумуй, доню, вони щось напишуть, порадять. Не можуть же вони просто перекреслити людську надію. Ти писала, що не чуєш?

-Ні...

-Треба було написати, доню.

-Просити милостиню?

-Просити поради, Надю, просити співчуття...

-Не треба мені співчуття, мамо!

-Співчуття не однакові, доню. Пусте - принижує, а людяне - допомагає. Без нього не проживеш, дитино, як не проживеш без людей..

-Побачимо...

Зітхнувши, мати стала прибирати зі столу, а Надя замислилася. Думки її роїлися довкола материних слів: послухатись і написати про свою біду? Можливо, її і пожаліють, допустять до іспитів. Чи візьме вона той бар’єр? Навряд. Тоді знову - ще тяжче розчарування і безвихідність. Чи може знову, всупереч правді і людяності, всупереч честі шукати співчуття - подачки?! О!.. Тонка гадина обвилася довкола серця і вже не ссала, а гризла його.

-Не буде цього! Не буде!

-Про що ти, доню? - мати з тривогою дивилася на дочку. Зрозуміла: вона вголос говорила зі своїми думками. На матір глянули очі дочки, повні такої непохитності і рішучості, що їй стало страшно.

-Не буде так, як хоче доля, мамо!

-Побійся Бога, дитино, що ти кажеш!

-Мамо, люди, жаліючи мене, кажуть, що така моя доля. Яка вона, доля?

-Доля? Це, доню, що судилося людині, те й буде. Доля людини... Супроти долі не підеш, долю не обминеш, - дві тяжкі сльозини зірвалися з маминих очей і впали на стіл. -

Можна сидіти згорнувши руки? Мамо? Чи подбає доля про мене?

-Ні, дочко, доля ледачих не любить.

-А роботящих вона любить? А якщо судилося і ніяк не обминути?

-Ну то сядь і чекай, поки розпогодиться, - обличчя матері торкає усмішка, в якій біль поступається місцем радості: вона вже зрозуміла Надю.

-Спробую не чекати, мамо. Хоч вона і неминуча, та, мабуть, не всесильна. Можна сидіти, склавши руки, можна просити Христа ради, можна красти, а можна працювати, можна вчитися, правда? Ні, мамо, не така моя доля! От побачите, я ще поторгуюся з нею!

В останніх словах дочки матері почулася дивна нотка - не то насмішка, не то погроза.

Як і передбачала мати, в бандеролі був лист-рецензія на її роботи. Усі малюнки виконані кольоровими олівцями - чи вміє вона взагалі користуватися хоч акварельними фарбами? Малюнки здебільшого несамостійні - копії і т.д. І лише наостанок - кілька теплих слів: здібності є, але не розвинені. Спочатку треба пройти грунтовну підготовку в спеціальній групі при технікумі чи в технікумі. Рекомендація: вступайте до художнього технікуму при Харківському художньому інституті.

І знову затеплилася в серці надія...

Писати було вже пізно - вирішила їхати. Мати теж жила її надією. Тамуючи в серці тривогу, збирала дочку в дорогу. Всі пожитки Наді разом з підручниками вмістилися в невеличку скриньку - чемоданчик. Ще мама поклала загорнуті в газету пиріжки з капустою, які дуже любила Надя.

На станції, чекаючи поїзда, не зводила з матері очей.

-Надійко, як щось не так, вертайся додому, чуєш? - в котрий вже раз наказувала мати, обминаючи слів “як не поступиш”.

-Добре, мамо, - ніжно гладила руку матері Надя. - Ти тільки не хвилюйся, не плач. Я тобі одразу ж напишу, одразу.

От і поїзд.

Відпливає станція і старенька жінка на ній - вона біжить, болісно усміхаючись крізь рясні неслухняні сльози, притискаючи руки до грудей - її мати, найдорожча, найрідніша людина.

Надія приїхала вчасно - в передостанній день роботи приймальної комісії. Миловидна жінка - секретар, уважно проглянувши 2-3 малюнки в альбомі Наді, передала його літньому, з посивілими скронями чоловіку. Трохи поодаль сиділо ще двоє - чоловік і жінка. Перед ними лежали особові справи, атестати, довідки та інші документи.

Надя прийшла до висновку, що чоловік, який розглядав альбом, був головою приймальної комісії. Всю увагу вона зосередила на його обличчі. За роки свого горя навчилася безпомилково вгадувати по обличчях людей не тільки їх почуття, а часом навіть думки, як по руху їх губ - читати слова. І зараз, тамуючи в грудях хвилю радості, вона бачила, що її малюнки справили позитивне враження, і її, очевидно, допустять до іспитів.

Відклавши альбом, чоловік проглянув атестат. Не відриваючись від документів, про щось запитав. Секретарка глянула на неї очікувально.

-Я не чую. Напишіть, будь ласка, - попросила Надя, з тривогою чекаючи реакції на своє невеселе повідомлення.

За якусь мить, бліднучи, побачила, як здивовано глянули на неї присутні. Кому не приходилося переживати таких хвилин, тому важко уявити собі, які вони тяжкі.

Голова комісії твердо поклав руку на її альбом і сказав виразно, повільно:

-Будете зараховані.

Секретарка подала аркуш, і Надя прочитала: “У вас немає довідки про стан здоров’я. Зверніться до лікаря-окуліста тут поруч. Кімната 19”.

В кімнаті 19 ще молода жінка-лікар посадила її на стілець біля протилежної стіни і указкою почала показувати літери, починаючи з найдрібніших. Надя заперечливо хитала головою. Нарешті указка зупинилася на верхніх найбільших. Але і їх вона не могла назвати, хоч усім єством подалася вперед, до сліз вглядаючись у них. Дарма: вони зливалися в великі чорні плями...

Лікар взяла чорну дощечку і, показуючи на її фоні то 2, то 3, то 4 пальці, наближалася до Наді, аж поки вона не називала вірно. Невтішні результати дало і корегування. Великий людяний жаль відбився в очах лікаря, але вирок її був невблаганний.

-Ви вступали до інституту?

-До технікуму...

-Жаль. Вам прийдеться вступити до іншого технікуму. А краще всього підшукати посильну роботу і берегти зір: він у Вас дуже поганий. У Вас попереду ще все життя, подумайте.

Мовчки взяла з рук лікаря довідку, подякувала і пішла. Все, що було далі, було тяжкою формальністю.

-Ви зупинилися в гуртожитку? - написала секретарка.

-Ні.

-Маєте в місті родичів чи знайомих?

-Так...

То було неправдою, але було дуже далеке зараз. Для чого їй гуртожиток, якщо вчитися вона не буде? Прагнула якнайшвидше щезнути з людських очей. Велика людна вулиця міста напливала на неї, штовхала її - вона ще не була знайома з правилами руху на тротуарах. Йшла, як сновида, натикаючись на людей, навіть не знаючи, куди і навіщо йде.

Праворуч вулиці був вхід до парку. Туди і повернула. Вибрала найглухіший закапелок, присіла на лавочці. Думки про майбутнє чередувалися зі спогадами. Пригадалися слова матері, “коли щось не так”, повертатися додому. Пригадала свої мрії - будь-що подолати своє нещастя, вирватися з тисків долі, стати рівною в праці здоровим людям. Невже справді доля - то фатальна неминучість, і її не можна перемогти ніякими стараннями? Що ж тоді - скоритися? Повернутися додому і жити, як вже прийдеться? Вона виросла в селі, не боялася роботи. Ніякої. Коли б доля була милосердна і не забрала зір, ходила би з матір’ю до колгоспу, була б їй опорою вдома. Але там потрібні очі - скрізь. Падають сутінки - і вона безпорадна. Загнана долею в кут безвихідності, з жахом відчувала своє безсилля прийняти якесь оправдане рішення.

А тим часом місто огортав вечір. Перед нею стало невідкладне питання - де вона буде ночувати?

Велике і гарне воно, українське місто Харків. Вікна в багатоповерхових будинках сяяли затишно і привітно. Але Надя не мала тут ні рідних, ні знайомих. З запізнілим каяттям пригадала турботи членів комісії про те, чи має вона в місті притулок. Але виправляти помилку було вже пізно. Оглянула свій закапелок, лавку, на якій сиділа, і вирішила тут заночувати, перечекати до ранку. А ранком поїхати на вокзал. Пускатися в дорогу зараз не відважилася, хоч місто було добре освітлене: вночі вона орієнтувалася дуже погано.

Десь після 12 години вулиці міста майже зовсім спорожніли. В парку і вдень не було людно, тепер же він був як ліс - моторошний і мовчазний, але Надя старалася не заснути. Час від часу вставала і ходила, роблячи кілька кроків вперед, потім назад, потім, лякаючись самотності, знову сідала. І все-таки задрімала. Прокинулася, відчувши, що хтось потягнув її за руку. Поруч сидів якийсь чоловік, і вона з жахом відчула, як від незнайомця нестерпно несло горілчаним перегаром. Тремтячи всім тілом, хотіла зірватися на ноги, але сильні чоловічі руки не дали їй встати. Очі його блукали по її постаті. Він увесь час щось белькотів, не випускаючи її руки.

-Що Вам треба, товаришу? Я не чую. Пустіть! - благально попросила Надя, оглядаючись довкола.

Навкруги - ні душі. Навіть трамвайного руху вже не було на сусідній вулиці. Звільняти її чоловік не збирався.

-Чого ви хочете? Напишіть, я ж нічого не чую! - в розпачі, ладна була розплакатись.

Не випускаючи її руки поліз до кишені, витягнув звідти зім’яту десятку і протягнув її Наді. Вона злякано дивилася то на гроші, то на його ще молоде, але вже спотворене алкоголем обличчя, не розуміючи, що йому треба від неї.

Її безтолковість і безпорадність злили його. Коли вона знову смикнула руку, щоб звільнитися, в його очах блиснула злоба. Він штовхнув її в груди, а вона, не чекаючи удару, впала на лавку. Зібравши всі сили, вперлася обома руками в оте підле, вже не людське обличчя, і нічну тишу парку розіткнув її розпачливий крик:

-Ма-мо!

Опам’яталася, коли руки міліціонера за шиворот підвели п’яницю на ноги. Бліда, як смерть, підвелася, не вірячи в щастя порятунку. Від дикого дрожу зуб на зуб не попадав.

Міліціонер щось сердито запитав у неї. Жестом - говорити ще не могла - показала, що не чує. Тоді він так само - кивком голови і жестом звелів їй іти за ним. Надя скорилася.

 

У відділенні міліції, куди вони прийшли, черговий запросив Надю сісти і почекати. Затриманого провели в суміжну кімнату. Рятівник Наді через пару хвилин повернувся. Дістав авторучку і блокнот, і запитав її, чому вона опинилася в парку. Вираз його обличчя, щире співчуття, яке світилося в розумних добрих очах, вернули їй сили, довір’я до людей. І вона розповіла йому про свою долю, про свою втрачену мрію, про тяжке вагання - що робити, як жити далі.

Ту ніч вона провела в його сім’ї - у нього була дружина Ірина і син Ігор. На все життя зберегла Надя переконання: найбільша на світі радість - зустріч зі справжньою людиною. Серед безлічі прекрасних людей, яких вона згодом зустрічала в житті, саме ця людина у міліцейській формі їй особливо дорога і рідна.

Вранці її нові друзі - Роман Петрович і Ірина, розповіли Наді, що тут у місті є спеціальні учбово-виробничі комбінати, де працюють люди з дефектами слуху. Туди направляє спеціальний обласний відділ УТОГ. Може, краще Наді не їхати додому, а одержати тут професію? А коли вона дуже хоче вчитися - ніщо не втрачено, її ровесниці вчаться ще в 9 класі. Нехай вона напише листа в Міністерство освіти, розкаже про свої проблеми і попросить конкретної поради - де вона може продовжувати освіту. А згодом буде працювати. Якщо при комбінаті нема гуртожитку, Надя буде жити у них. Помістяться!

Сім’я їх займала одну невелику кімнату, і Надя потім не раз пригадувала велику душевну щедрість своїх харківських друзів.

І Надя залишилася. Роман Петрович пішов з нею в обласний відділ УТОГ і звідти її направили на виробниче навчання, а згодом - в гуртожиток.

Прощалася зі своїми друзями, як з рідними людьми. Їм завдячувала найдорожчим: вони зберегли в ній віру в людей, в людяність.

-Гляди ж, заходь, Надійко! - міцно тиснув руку дівчини Роман Петрович.

-Дякую. Прийду!

“Дорога моя мамо! Ти не хвилюйся і не плач. У мене все гаразд. Поступити в технікум мені не вдалося через слабозорість, але я вірю, що вчитися буду. Де - я ще не знаю, але вірю, що буду. Одна хороша людина допомогла мені поступити на виробниче навчання на такий комбінат, де працюють люди з вадами слуху. Їх дуже багато, мамо! Вони мають дуже дивну мову - розмовляють руками, пальцями. У них це виходить так швидко, що коли я дивлюся на їх розмову, в мене починає крутитися голова. Дівчата вони хороші, чесні, товариські. Вони так взялися мене вчити, що мабуть, через рік я вже буду їх вільно розуміти.

Живемо ми (нас восьмеро) в двох кімнатах, які оплачує наш комбінат. Кімнати з’єднані одна з одною так, що в нас одна сім’я.

...Не турбуйся за мене, мамочко, мені тут дуже добре. Бережи себе, мамо! Напиши мені все-все, як ти живеш, що пише Оля. Пришли її адресу. Дуже сумую за тобою, мамо, за Олею, за нашим селом. Так би й поїхала, поглянула! Цілую тебе міцно і щиро, хороша моя! Надя”.

-Надійко, сьогодні в клубі йтиме “Секретная миссия”. Усі дуже хвалять. Ходімо?! - Рая вже без особливих труднощів говорила з Надією.

Вони міцно подружилися і були майже нерозлучні. Долі їх були теж дуже схожі: обидві втратили слух внаслідок захворювання, обидві були слабозорими, вчилися в масовій школі, але Рая закінчила лише шість класів і тепер вчилася у вечірній школі глухих. Вони були ровесницями.

Рая вичікувально дивилася на подругу.

-Та ми ж нічого не побачимо, Раю. Чи дістанемо ми квитки в перший ряд?

Замість відповіді Рая витягла з кишеньки робочого халата 2 квитки і подала подрузі: вони були в перший ряд.

-І коли ти встигла збігати за ними? - щиро здивувалась Надя.

-Подумаєш - я буду бігати за ними! Нехай вони за мною бігають!

Вигляд Раїси - білявої, трохи розкосої товстушки був такий кумедний, що Надя розсміялася.

Швидко причепурилися і побігли, бо часу справді лишалося мало, а клуб був далеко.

Коли вони прибігли, біля вхідних дверей було справжнісіньке стовпотворіння. Два високих юнаки, напружуючи м’язи, ледве стримували шалений натиск, поодинці пропускаючи молодь до залу.

Дівчата, як прибігли, так і стояли осторонь, не наважуючись влізти в цю товкучку. Та в цей час з самісінької середини кучі хтось помахав їм рукою, підзиваючи. Рая побачила і, схопивши подругу за руку, сміливо кинулася до натовпу.

Працюючи руками і плечима, до них протис­нувся невисокий, але міцний юнак. Привітався і наказав, щоб не відставали від нього. Без його допомоги вони ніяк не потрапили б до залу, а кіно вже йшло.

Надя, хоч і сиділа в першому ряду, майже нічого не бачила. Демонстрацію фільму часто припиняли, включали світло. На підмостки сцени виходила перекладачка і жестами переказувала зміст фільму.

-Я тобі вдома все розкажу, - сказала Рая, помітивши на обличчі подруги нудьгу.

Надя непомітно оглядала зал - вона була тут вперше. Зал був невеликий і заповнений вщерть. Хлопець, який прокладав їм дорогу, сидів позаду і, енергійно жестикулюючи, розмовляв з товаришем - гарним темноволосим і високочолим юнаком у червоній тенісці. Обличчя, вираз очей свідчили про неабиякий розум, а повні, плавно окреслені губи - про м’яку вдачу.

Спіймавши себе на тому, що розглядає хлопця, Надя почервоніла до сліз і різко повернулася до екрану. На щастя, світло якраз погасло і її ніяковості, здається, ніхто не помітив. До самого кінця сеансу вона вже жодного разу не глянула в зал.

Коли дівчата вийшли з клубу, їх приємно огорнула свіжість вересневої ночі. Було без чверті дванадцять, а йти їм було далеко - на Новоселівку, на самісіньку окраїну. До того ж, там треба було йти через залізничний вузол попід мостом, або обходити і добиратися через міст. І те, і друге не всміхалося дівчатам: ця окраїна користувалася поганою славою. Надя глянула на подругу, і їй здалося, що вона когось чекає.

Так воно і було. Тільки-но спав трохи натиск у дверях, як Надя побачила обох знайомих хлопців. Вони підійшли до них.

-Познайомся, Надійко, це Борис. - Рая поклала руку на плече юнака, який сьогодні так виручив їх. - А це Андрій, - вказала рукою на його друга.

-Надія.

Надя подала руку спочатку Борису, потім Андрію.

Андрій був високий, стрункий, якось дивно зібраний. По всьому було видно: не балакучий.

-Раю, ходімо, вже не видно ні душі...

-Пішли! Борю, проведи нас, - Рая звернулася до Бориса, але Андрій теж ствердно кивнув.

Пішли.

Рая з Борисом якось непомітно відділилися і йшли попереду, Борис щось цікаве розповідав подрузі. Обоє часто сміялися. Рая не була гарною, але зараз вона була дуже привабливою. Такою її робила небуденна лагідність обличчя, внутрішня радість.

“Он воно що, - подумала Надя, - тепер я розумію, як бігають за тобою квитки...».

Незрозумілий легкий смуток огорнув її душу. Андрій мовчазно йшов поруч. «Навіть не спитає нічого — справляє лицарську повинність: проводжає дівчат”, - з досадою подумала Надя і глянула в його лице. Неждано-негадано відчула на собі його погляд. Це було несподіванкою для обох. Надя, захоплена зненацька, зачепилась за рейку (саме переходили путі) і мало не впала, Андрій теж зніяковів. Та коли вона вдруге зачепилась за щось, він рішуче взяв її за руку (зовсім як дитину! - мучила себе докорами дівчина) і так вів, доки не вийшли на стежку. Тут він сам обережно випустив її руку і йшов поруч до самого дому - так само мовчазно. Вся вулиця була темна - жодне вік­но не світилося. Прощаючись - подала руку, а глянути не наважилася.

На своїй койці побачила листи від матері і Олі. Подруги вже спали. Підійшла до вікна і при світлі ліхтаря прочитала.

Оля писала, що вступила на факультет німецької мови, живе в гуртожитку. Розказувала про чудове старовинне українське місто Львів, про величезний Стрийський парк. Вболівала за матір - що вона, бідна, робить, як живе одна-однісінька. Радила умовити маму, щоб продала корову, бо їй одній не під силу буде її обходити, особливо взимку. В душі Надя була згодна з сестрою.

Розпитувала Оля про Надійчине життя, просила не сидіти на сухих харчах.

Лист матері глибоко вразив Надю: стільки було в ньому любові і мужності, стільки великої турботи про них, дітей, що їй перехопило подих і обличчя обпекли сльози.

“...Щоб ти не робила, доню, старайся зробити якнайкраще, щоб було радісно і тобі, і людям...

...Картоплю я вже викопала. Допомогла тітка Ганя, наша сусідка. Не журися, Надю, вдома все добре. Тільки дуже сумую за вами, любі діти.

...Продам у неділю корову і купите собі пальто і взуття, бо ви ж зовсім роздягнуті, а зима вже близько...

...Місто велике, і народ там є всякий. Бережи себе, дитино, щоб тебе шанували люди...

...Не сиди над книжками вночі, Надійко, бо зовсім згубиш очі. Не занапасти собі життя, дитино!

...Добре дивися, коли переходиш вулицю, щоб, боронь Боже, не потрапила під машину...”.

Мамо, мамо, найрідніша моя людино, мені вже сімнадцятий рік, а для тебе я так і залишилась дитиною...

Здавалось, зовсім нехит­ру справу робили дівчата - футляри для авторучок. А скільки намучилася Надя, поки навчилася це робити бездоганно і спритно! Дуже заважала їй слабозорість. Очі від напруження швидко стомлювалися і нестерпно боліли. Були гіркі хвилини повного розпачу: ні на що, ні на що вона не здатна! Звикали, набиралися спритності руки - легше ставало очам. Тепер часто і подруг обганяла. Вони любили за роботою трішки побазікати, а через те, що говорили вони руками, то в ділі в цей час у них був перепочинок. А Надя, мовчазна за вдачею: як сяде за роботу, то тільки її й бачили - швидко відгородиться від усіх, склавши навколо себе дивовижні кринички з коробок.

Чорнобрива крутобока Марійка аж захекалася - вона намащує клеєм обгортки і кладе їх на стіл перед дівчатами. Обслуговує вона чотирьох. Надя раз по раз понукає Марійку, вказуючи на пустий стіл - скоріше! Нарешті, Марія розлютилася - кинула щітку прямо в клей, сіла і згорнула руки на грудях:

-Іди сама помахай! - блиснула на Надю гарячими циганським очима.

Надя не спасувала:

-Дай фартух.

Витягнула щітку, витерла держак ганчіркою, поклала товсту рівну колоду обгорток на чисту підстилку і взялася до роботи. Щіткою ледь торкалася рідини, щоб зайвина не стікала по боках, за кожним помахом щітки одним пальцем знімала точно по 1 обгортці й кидала на стіл рівними рядами. Хоч дівчата, захищаючи престиж Марійки, працювали, як-то кажуть, обома руками, стіл вщерть заповнився заготівками обгорток.

Надя віджала щітку, зняла фартух і віддала його Марійці, на лиці якої вже не було ні гніву, ні насмішки. Повернулася на своє місце і знову взялася городити свої кринички.

Коли здавала роботу і назвала денну цифру виробітку, майстер підозріло глянув на дівчину і звелів показати зроблене. Надія підвела його до своїх криничок. Взяв у руку першу, другу, третю коробку... Повертів на всі боки, відкрив - зазирнув всередину, постукав об стіл, похитав головою і сказав:

-От тобі й маєш!

Чи то було похвалою для Наді, чи докором для когось — невідомо. Та вона знала пристрасну нетерпимість майстра до бракоробства - найдрібнішого, помітного лише натренованому довголітньою працею оку. Не було в нього скидок ні на випадок, ні на хворобу, ні на сльози: забраковану роботу не приймав. Ніколи не хвалив: прийняття роботи без зауважень було найвищою похвалою. ...

Ставала на ноги Надя - в праці, в житті. Щиро полюбила своїх подруг і почувала себе серед них майже щасливою. Майже...

Через півроку Надя вже досить вільно розмовляла з подругами. Цьому сприяли затишні вечори бесід, які часто виникали в гуртожитку, особливо в передвихідні та вихідні дні.

-Надю, розкажи що-небудь! - просили дів­чата.

Вже багато чудових книг переказала под­ругам Надійка. І як же слухали вони! Як тільки Надя давала згоду, дівчата зсували впритул дві койки і сідали на них півколом: хто по-татарськи, хто обнявши коліна, хто спершись на лікоть, і слухали, забувши про час. Спочатку Надя переказувала зміст невеликих книг. Першими вони прослухали: “Райдуга” В.Василевської, “Земля гуде” О.Гончара, “Професор Буйко” Я.Баша. А далі перейшли й до більших книжок. Іноді, не знаючи відповідного жесту для того чи іншого слова, Надя показувала його пальцевою азбукою. Рая чи Настя підказували жест - так вона оволоділа мовою своїх подруг. Надію глибоко вражало їх ненаситне бажання пізнати, почути якнайбільше. Про що тільки вони не запитували! І вона з гіркотою думала про те, як мало знає, як бракує їй освіти.

Ще більше дивувало її те, що, крім Раї і Наталії, які втратили слух у 8-9 років, ніхто з дівчат абсолютно нічого не читав.

Це так не відповідало їх любові до знань, що Надя захотіла будь-що з’ясувати собі цю загадку. І коли якось увечері дівчата пристали з проханням розказати щось, вона гнівно спитала:

-А чому ви самі не хочете читати? Лише у вашому клубі кілька тисяч чудових книг...

І побачила, що її подруги, які ніколи не лазили за словом до кишені, похнюпились і мовчки порозходилися. А Наталія, найстарша серед них і найстриманіша, тамуючу образу, яка вихлюпувала з її очей, сказала:

-Вони не вміють читати!

Не вміють! - ті слова вдарили в груди гірким каяттям.

-Але чому, Наталіє? Ви ж усі вчилися, ходили до школи.

-А як же, ходили. Літери знаємо, читати вміємо, а от зрозуміти прочитане не можемо: не знаємо значення слів...

-Але ж ви вільно розмовляєте зі мною жестами і все розумієте, що я розповідаю.

-Жести - то ж не слова. А книги написані словами...

Лише тепер відкрилася Надії в усій повноті трагедія її подруг. Вона виросла в здоровому людському оточенні, де слово було таке звичне, як небо і земля. Коли доля вперше звела її з цими дівчатками, вона дуже дивувалась їхній дивній, до того не баченій мові. Але думала, що вони не можуть говорити. Фізично не можуть, і тому користуються жестами, втілюючи в них слова. Тепер вона зрозуміла, що для них мова жестів не втілює, а змінює слова, і саме тому, що вони їх не знають.

Люди без мови... Проклята доля! Ти знову встала переді мною на весь свій велетенський зріст і єхидно смієшся з мого безсилля. Ну, почекай же!

Була неділя. Ще напередодні дівчата домовились, що підуть у парк. І сьогодні зранку, ще навіть не вмившись, стали в чергу за праскою, якою вже орудувала Наталія. Надя не брала участі в цих приготуваннях - хотіла залишитися вдома, написати листа мамі, Олі і Яші.

Товариш не поривав зв’язку з Надією. Листи його були спокійні, бадьорі, а головне - він твердо вірив, що Надя здобуде освіту. І вона розуміла, що це не було нікчемним заспокоюванням, до якого часто вдаються люди перед чужою бідою, самі не вірячи в свої слова. Яша вчився в Київському політехнічному і жартома скаржився Надії на “ведмежу послугу” школи, яка в характеристиці дала високу оцінку його редакторським здібностям, і тепер йому вікувати в редакторах...

Далі буде.

Категорія: Країна глухих | Переглядів: 185 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017