П`ятниця, 28.07.2017, 03:33
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [73]
Законодавство [40]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [127]
Освіта України [44]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [9]
Консультація [15]
Країна глухих [54]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2014 » Травень » 12 » Реформування освіти глухих дітей – складова реформи освіти України
10:59
Реформування освіти глухих дітей – складова реформи освіти України

Серед основних чинників розвитку людства одним з найважлиніших є постійне незадоволення досягнутим і потреба невплинного руху вперед, до досягнення певних ідеалів. Освіченість і освіта такі ідеали продукують, а тому й самі повинні перебувати у постійному процесі реформації, розвитку, удосконалення.
Сучасний світ глобалізується, все більше приходить до висновку, що всі ми, на маленькій планеті Земля, тісно пов'язані, залежимо від культури, технологій, традицій, моралі, вироблених не тільки В країні, в якій живемо.
Вважаю, що дефініція “реформа” стосовно галузі освіти повинна сприйматись освітянами, насамперед владою, громадою як природний процес самого існування освіти.
Початок XXI століття показав, що основним пріоритетом становлення державності в Україні є повернення до гуманістичних цінностей, першовартості людини і доцільності існування всіх соціальних структур лише тоді, коли вони працюють на особистість.
Концепція реформування освіти в Україні, яку розробляє педагогічна і культурна громадськість під проводом Міносвіти і науки, як нам відомо, спрямована саме на досягнення відповідних результатів: усунення перепон, що гальмують адаптацію української освіти до соціально-спрямованої економіки та інтеграцію в європейський і світовий освітній простір.
Якими ж шляхами йти нам, освітянам, що здійснюють навчання, виховання, відповідають за розвиток дітей, доля яких визначена глухотою? Який шлях реформи, чи вона потрібна, який очікуваний результат? І що для цього необхідно робити? Проблем впродовж останніх десяти років накопичилось стільки, що вони виходять за рамки локальних, потребують комплексного підходу.
І насамперед - перегляду методології. А це значить дати відповідь на питання: “Для чого вчити?” Кілька десятиліть тому це було ясно: державі потрібен був “бойовий штик трудового фронту”, який би міг відповідати на запитання начальника, виконувати певні функції як робочий агрегат чи деталь у складній системі суспільного виробництва. Як на мене, - у тому була причина домінування системи Леонгард, інших навчальних систем, що передбачали навіть заборону розмовної жестової мови.
Указ Президента України В.Ющенка “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні” передбачає перегляд спрямованості освітнього процесу. Домінуючим в ньому повинен стати учень, а не система навчання.
З цього приводу необхідно нагадати і повернутись до загально-педагогічного підходу, проголошеного у свій час академіком Бабанським: освіта повинна використовувати максимальні можливості сучасного суспільства, можливості дитини до засвоєння знань, можливості навчального закладу, вибирати з них ті, які найбільш ефективно вестимуть до бажаного результату.
На жаль, на сьогодні освіта глухих в Україні не має чіткої концепції того, що є бажаним, очікуваним результатом навчання в спецшколі. Є методичні, наукові чи тривіальні думки, описи досвіду, результати досліджень. Але, підкреслю це, - відсутній державний стандарт освіти глухих дітей.
Натомість впродовж останнього року активно проводиться робота з пропаганди ідеї шкідливості і недоцільності інтернатної системи взагалі, спеціальних шкіл - зокрема. Теоретичне підґрунтя, яким прикриваються прихильники такого підходу - потреба демократизації освітнього процесу на кшталт західноєвропейського. Це добре. Але хтось дасть відповідь, скільки потрібно років для того, аби ми в Україні досягли сучасного рівня життя француза, іспанця чи шведа? І скільки потрібно часу, зусиль для вирівнювання таких показників? А ще: які спеціальні методики навчання глухих дітей (не з приглуховатістю І-II ступенів, а з генетичною або ранньовіковою глухотою) може використовувати загальноосвітня звичайна школа, куди пропонується віддавати глуху дитину (навіть при умові існунання регіональних центрів!).
Вочевидь - не все гаразд у “королівстві датському” щодо запровадження ідеї позаінтернатної освіти нашої з вами юні. Міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко на підсумковій колегії МОН у серпні 2005 року застеріг гарячі голови від руйнування існуючої системи інтернатних закладів без апробації нової.
Проте за існуючих умов така система поступово і без особливог о втручання може самоліквідуватись і ось чому:
1.Відсутнє правове поле, в якому повинен розвиватись і функціонувати спеціальний заклад корекційно-реабілітаційного ти¬пу. Закон “Про освіту осіб з обмеженими можливостями здоров'я (спеціальну освіту)”, з проектом якого освітянський загал зміг ознайомитись дякуючи педчитанням, проведеним у червні 2005 року на базі Інституту дефектології, потребує суттєвого доопрацювання. А немає Закону - нема і Положення про спецшколу-інтернат для глухих дітей.
Нормативна документація, розроблена 2-3 десятки років тому підлягала доповненням і змінам завдяки прийняттю інших документів (наприклад, для інтернатів сирітських, санаторно-курортних тощо).
Для безлічі перевіряючих, які користуються різними стандартами, школи-інтернати постійно перебувають у стані майже злочинного угрупування, адже кожен нормативний акт, якщо немає спеціального, можна трактувати аж до довільного, звинувачуючи їх у всіх можливих і неможливих гріхах.
2.Попри всі намагання довести зворотнє, державний стандарт освіти глухих дітей відсутній. Є навчальні плани, а от зміст освіти, що закладається тільки в навчальних програмах, відданий на відкуп школі. Тому кожен навчальний предмет викладається таким чином, як це трактує вчитель і в тих межах, які передбачені програмами для загальноосвітніх шкіл без врахування специфіки сприйняття і можливостей опрацювання інформації глухим школярем. Отже, сьогодення є таким, що випускник школи глухих “де-юре” прирівнюється до випускника масової школи, гімназії, ліцею з поглибленим вивченням предметів, тоді як “де-факто”, що визнається і практиками і науковцями, є людиною, яка не спроможна зрівнятись до певного віку за своїми можливостями з аналітично-абстрагуючої розумової діяльності через недостатність інформації з однолітками з масової школи. А звідси висновок: глухі діти - це щось середнє між чуючими і з розумовою відсталістю. Так для чого ж тоді їм знання? Хай собі оволодівають простими операціями і навичками виконання робіт на рівні дозволених робітничих професій і на цьому крапка! Для чого ж тоді спецінтернати, де дітей потрібно вчити думати, якщо їм досить звичайного профтехучилища? Логічно? Саме такі поверхові логічні сентенції і ведуть до висновку про непотрібність спецшкіл. Насправді, під час навчання у ВНЗ різних рівнів акредитації наші випускники наздоганяють за розвитком своїх однолітків, стають добрими спеціалістами. Ось вам факт: у 2005 році серед випускників зубопротезного факультету Житомирського медколеджу було 5 таких, що отримали диплом з відзнакою. Серед них - 3 колишніх вихованці Житомирської спецшколи-інтернату для глухих дітей.
Робимо висновок: зважаючи на специфіку роботи саме закладів освіти глухих дітей, навчально-програмовий стандарт і критерії оцінювання досягнень учнів також повинні бути особливими. Фундаментом середньої освіти в школах для глухих дітей повинен стати не стільки набір, сума інформації, скільки вміння її здобувати, шукати причинно-наслідкові зв'язки. Оце і є наш профіль, не потрібно нав'язувати чогось ефектного для наслідування модних тенденцій. Глуха дитина, яка навчилась осмислено грамотно писати, читати і робити висновки зрозумілими їй категоріями, має академічні здібності, повинна мати змогу здобувати вищу освіту.
Вважаю, що наше суспільство має квотувати місця у звичайних групах ВНЗ для навчання глухих громадян, а не просто відкривати у окремих закладах вищої освіти спецгрупи для навчання з однієї професії, спеціальності. (Бо ж при залишенні такого стану справ, яким він є, про демократизацію освіти в Україні говорити не можна - молода людина не здатна прикласти свої зусилля у тій сфері, до якої у неї є внутрішня потреба, а вимушена користуватись тим, що Бог послав). Звичайно, на етапі здобуття вищої освіти за потребою того чи іншого студента у вузах, де навчаються глухі громадяни, необхідно вводити в штатний склад сурдоперекладача, можливо - кілька.
А от на етапі дошкільної освіти чи масової школи сурдоперекладач, вибачте, “приставлений” до глухої (підкреслюю глухої, а не з приглуховатістю І-III ступенів дитини), це - засіб відкараскатись від проблеми, знищити ті залишки вітчизняної сурдологічної науки, представники якої швидше на ентузіазмі та з відданості справі продовжують пошук шляхів і напрямків удосконалення освітньо-реабілітаційного процесу в спецшколах, загубити можливість освіти глухих людей. Методики і технології освітньої діяльності з дітьми дошкільного і шкільного віку вчителя-практика школи глухих і робо¬та сурдоперекладача це - незрівнянні речі, ставити між ними знак рівності рівнозначно дилетанству. Сучасна школа (чи дитсадок) повинні навчати дітей спілкуватись. І спілкуватись мовою, зрозумілою для інших. Чи зможе хтось заперечити цьому твердженню?
Чуючу дитину ми адаптуємо до життя через поняття, яке озвучуємо словом, а лише затим - вивчаємо саме слово, звуки, літери.
Так чому ж точиться стільки суперечок навколо офіційної мови жестів, точніше - навчання ЖМ? Найперше - через консерватизм чуючих і відсутність навчальних методик, які б спирались на цю мову. Ось приклад: лише у минулому, 2004 році за рахунок варіативної частини навчальних планів ми в школі ввели вивчення жестової розмовної мови у початкових класах. Можливо, ми погано шукали, але офіційних, виданих під грифом Міносвіти і науки України посібників, словників, підручників чи ще якоїсь іншої літератури на допомогу вчителю-дефектологу не знайшли. Дякуючи Богу, у квітні поточного року організатори конкурсу “Ерудит” люб'язно подарували учасникам відеокасети з офіційною жестовою українською мовою, з яких ми зробили копії і використовуємо, як дидактичний матеріал.
З нового навчального року ми ввели у випускних класах за рахунок варіативної частини планів години корекції суржикової жестової. Причина проста - наші учні, як і чуючі люди з різних регіонів країни, розмовляють притаманним для даної місцевості сленгом. А тому постійно під час спілкування навіть з перекладачами УТОГ скаржаться, що не розуміють сказаного (перекладеного). Ще гірші справи у школах для слабочуючих, де за нинішніх умов навчаються не тільки діти з приглухуватістю, а й глухі, а жестова мова немає офіційного статусу.
А що ж каже наука? Читаємо у Таміли Марчук: “У розвитку словесно-логічного мислення глухих дітей спостерігається більше відставання порівняно з нормою”. І далі: “У словесно-логічному мис¬ленні більше виражені ті особливості, які відрізняють глухих дітей від інших ровесників без вад слуху (через недорозвиток мовлення, труднощі у встановленні просторових, часових, причинно-наслідкових та зворотніх зв'язків тощо)”.
І висновок розділу: “Однак усі педагогічні й психологічні дослідження вказують, що у глухих дітей є значні невикористані можливості розвитку мислительної діяльності. Реалізації цих можливостей можна досягнути спеціально організованим навчанням”.
Яким навчанням? Методики яких розраховані на окремих, здібних до усного слова особистостей, голосовий апарат яких батьки розвивали змалечку? Чи завдяки системі дактилювання звуків (букв), яких діти не чують? Чи все ж повернутись до природи людини і починати з понять, образів, відображених мовою жестів, а вже тоді переходити до їх розшифровки в словесно-буквенному варіанті?
Наскільки мені відомо з полеміки, що ведеться навколо системи російської вченої Зайцевої у російському ж інтернеті, навіть ті глухі люди, які чудово освоїли мову і можуть вільно спілкуватись із чуючими, рано чи пізно повертаються у середовище глухих, і не тільки з причин соціальних, а перш за все - через потребу спілкування своєю рідною мовою - жестовою. А тому наші намагання будь-що заставити глуху дитину говорити - це, принаймні, шовінізм по відношенню до неї. Так, ми повинні навчити наших дітей спілкуватись з чуючими, так, ми зобов'язані навчити їх відстоювати свої інтереси у будь-якому середовищі. Ми зобов'язані компенсувати дітям те, що з різних причин відібране природою, нівелювати відчуття їх нижчевартості. Але все це - лише спираючись на їх можливості і їх цінності, ставлячи себе в їх становище, моделюючи ситуацію, опробовуючи її на собі - як ми, чуючі, ставились би до того чи іншого, маючи таку біду. Переконаний, що реформування освіти, тим більше безперервної освіти в нашій державі без повернення до інтересів глухої людини не матиме очікуваних результатів.
Хотілося б, щоб нас почули і в Міносвіти та науки, і в Товаристві глухих, інших зацікавлених структурах; спецшколи вкрай потребують програм, посібників, підручників, методик, історичних, анатомічних, мімічних та інших матеріалів, пов'язаних з жестовою мовою. Розумію, що наклад таких друкованих видань навряд чи зможе бути фінансово виправданий. Але впевнений, що жоден з директорів спецшкіл для глухих в Україні не відмовиться придбати такі матеріали, затверджені МОН України, навіть на електронних носіях. Навряд чи знайдеться вчитель спецшколи, вихователь, який байдуже поставиться до таких матеріалів.
Вчитель буває щасливий тоді, коли внаслідок своїх зусиль може ощасливити своїх вихованців. А щасливий вчитель - це одне із завдань освітянського і урядового менеджменту на 2005-2006 навчальний рік. Ощасливити його держава певно передбачає за раху-144
мок матеріального стимулювання праці. Звичайно, ми за це вдячні, адже впродовж року - двох цей процес іде невпинно. Разом з тим хотілося б, щоб робота педагогів у спецшколах-інтернатах знайшла підтримку і розуміння тих, хто розробляє і затверджує накази, інструкції, які регулюють оплату праці. Адже нічого, крім відчуття сорому, не може викликати доплата педагогічному працівнику за роботу н спецшколі-інтернаті в розмірі 21 грн. 40 коп.
Та не хлібом єдиним живе вчитель. Він перестає бути педагогом, якщо не може постійно поглиблювати свої знання, удосконалювати професійні вміння. Тому ми не можемо зрозуміти, чому вчитель спецшколи-інтернату для глухих дітей не має змоги пройти курсову перепідготовку хоча б раз на п'ять років у спеціальному, а не загальноосвітньому закладі післядипломної освіти, ознайомитись з найновішими досягненнями сурдопедагогіки, спеціальної психології, тієї ж жестової мови. Причому не тільки дефектолог, а кожен педагог: вчитель, вихователь, адміністратор.
Реформування системи освіти буде успішним, коли вчитель знатиме, чому і як вчити, буде забезпечений необхідними засобами навчання, матиме змогу використовувати найновіші досягнення вітчизняної та світової науки і практики освіти глухих дітей.
Звичайно, найбільшим щастям для нас усіх було б, якби наука і медицина навчились лікувати глухоту. Ми з радістю прийняли б таку причину свого безробіття. Та поки що мусимо робити все можливе, щоб глухі діти не мали підстав вважати себе поза увагою держави.

Нікулін О.В., директор Житомирської спецшколи-інтернату для глухих дітей (ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція "Освіта та виховання нечуючих на сучасному етапі”, 7-8.Х.2005, м.Київ)

 

Категорія: Сурдопедагогіка | Переглядів: 360 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017