П`ятниця, 28.07.2017, 03:39
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [73]
Законодавство [40]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [127]
Освіта України [44]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [9]
Консультація [15]
Країна глухих [54]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2016 » Березень » 19 » Месіянська діяльність Ісуса в Євангелії від Марка в Контексі співпраці з нечуючими
14:08
Месіянська діяльність Ісуса в Євангелії від Марка в Контексі співпраці з нечуючими

У статті проведено егзегетично-богословський аналіз розповіді з Євангелія від Марка про зцілення людини з вадами слуху і мовлення. На основі цього аналізу подано деякі висновки про місце осіб з мовленнєво-слуховими труднощами в Церкві та суспільстві нашого часу, про необхідність підтримки та сприяння їх інтеграції в суспільне і церковне життя.
Діяльність Ісуса з Назарета, “якого Бог помазав Святим Духом та силою і який прийшов, добро творячи та зціляючи всіх” (Ді 10,38), притягує до сьогоднішнього дня увагу не лише християн, але й усіх людей доброї волі, які шукають відповіді на найглибші життєві запитання, а також прагнуть зрозуміти феномен цієї людини, Ісуса, який міг сказати про себе: “Я – путь, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Йо 14,6). За думкою Папи Івана Павла ІІ, “Церква тому одному прагне служити, щоб кожна людина могла віднайти Христа, щоб Христос міг із кожним йти через життя”. У той час як суспільство, державні інституції, громадські організації та окремі громадяни намагаються втілити в життя ідеали демократії та соціальної справедливості, Церква вказує на Ісуса Христа, орієнтуючись на його навчання і приклад, засвідчені Євангеліями та іншими книгами Нового Завіту. Адже Ісус Христос проголосив принципи соціальної справедливості, основою яких є закон взаємної любові, у якому немає винятків, не повинно бути нерівності.
Сама діяльність Ісуса Христа є свідченням, що Бог ставиться однаково до всіх людей на Землі, бо він “хоче, щоб усі люди врятувалися і прийшли до розуміння правди” (1 Тим 2,4). Ця дбайливість Бога про добро кожної людини багаторазово підкреслена в Євангеліях, зокрема у тому, що Ісус Христос огортає своєю опікою найбільш незахищених людей: “І ходив Ісус по всій Галилеї, навчаючи по їхніх синагогах, звіщаючи Добру Новину про Царство й вигоюючи всяку хворобу й усяку недугу в народі.  Чутка про нього розійшлась по всій Сирії, і приносили до нього всіх хворих на різні недуги, знеможених стражданням, біснуватих, сновид, розслаблених, і він оздоровлював їх” (Мт 4,23-24).
Дана стаття має на меті розглянути один лише опис зцілення, взятий з Євангелія від Марка, щоб на його основі, у світлі ставлення Ісуса Христа до конкретної людини з вадами слуху та мовлення, розпізнати завдання, які Бог і в наш час ставить тим, які вірують у Нього.

І. Місце розповіді про зцілення в Євангелії від Марка
У всіх чотирьох Євангеліях серед оповідань про діяльність Ісуса Христа знаходимо розповіді про вчинені ним чудеса, тобто такого характеру дії, які не можна пояснити без врахування надприродних здатностей Ісуса як чудотворця. У Євангелії від Марка знаходимо такі описи чудес Ісуса:
– зцілення недужих і неповносправних (1,29-31 – тещі Симона; 1,40-45 – прокаженого; 2,1-12 – паралітика; 3,1-6 – чоловіка із всохлою рукою; 5,25-34 – хворої 12 років на кровотечу; 7,31-37 – глухонімого в Десятимісті; 8,22-26 – сліпого поблизу Витсаїди; 10,46-52 – сліпого Вартимея в Єрихоні);
– вигнання демонів (1,21-28 – у синагозі в Капернаумі; 5,1-20 – у межах Десятимістя, легіон; 7,24-30 – в околицях Тира; 9,14-27 – після переображення на горі);
– повернення до життя (5,21-24.35-43 – доньки Яіра);
– розмноження хліба й риби (6,34-44 – п’яти хлібів на 12 тисяч; 8,1- 9 – семи хлібів на 4 тисячі);
– влада над стихіями (4,35-41 – утишення бурі на озері; 6,45-52 – ходіння по плесу води).
Розповідь про зцілення людини з вадами слуху в Євангелії від Марка [7,31-37] є однією з трьох (крім неї ще опис зцілення [8,22-26] та притча [4,26-29], які знаходяться лише в цьому Євангелії, а відсутні в усіх трьох інших. Проте ця розповідь цілком у згоді з діяльністю Ісуса як повновладного цілителя, як про це читаємо в Євангелії від Матея: “Сила народу прийшла тоді до нього, що мали при собі кривих, калік, сліпих, німих, чимало й інакших, та й клали їх до його ніг, а він зціляв їх. І дивувались люди, бачивши, що німі говорять, каліки знову одужують, криві ходять і сліпі бачать, – і прославляли Бога Ізраїля” [15,30-31].

ІІ. Розповідь про подію
Опис зцілення людини з вадами слуху і мовлення [Мр 7,31-37] включає в себе: повідомлення про подорож Ісуса та його прихід в околиці Десятимістя [7,31], прибуття недужого [7,32], розповідь про його зцілення [7,33-35], наказ Ісуса не розголошувати про це одужання та невиконання цього наказу [7,36], здивування людей діями Ісуса та їх схвалення [7,37]. Необхідно тут розмежувати дві теми: зцілення недужого [7,31-35.37] та невиконаний наказ Ісуса не розголошувати про факт зцілення [7,36].
1. Зцілення людини з вадами слуху та мовлення (Мр 7,31-35.37) Ціла розповідь уміщена в частині Євангелія, яка повідомляє: про перебування Ісуса за межами Галилеї [7,24-37; 8,13-9,1], про дискусії з фарисеями [7,1-23; 8,11-12] та про поступове відкривання перед дванадцятьма найближчими учнями Ісуса правди про те, хто він такий.
а) подорож Ісуса (7,31)
Мандрівка Ісуса з учнями описана таким чином: “І знову, вийшовши з околиць Тира, прийшов через Сидон до Галилейського моря в межах околиць Десятимістя”. Ця розповідь є продовженням попередньої [7,24-30], про відхід Ісуса з Галилеї до Тирської країни і про зустріч там з жінкою сирофінікійкою. Дивує відстань, яку Ісус та його учні змушені були подолати, якщо прийняти, що Марко описує вірно. У деталях цей шлях мав би пролягати у напрямку Сидона, розташованого кілометрів із сорок на північ від Тира, опісля, ймовірно, на південний схід до Кесарії Филипової, а там – до Десятимістя та південно-східного узбережжя Генезаретського озера. Добрих півтори або й цілих дві сотні кілометрів!
Постає запитання: заради чого така довга подорож? Щоб бути наодинці з учнями і навчати їх? Навряд, адже Марко нічого не згадує про таку її мету. Щоб уникнути дальших протистоянь з фарисеями і книжниками, які прибули з Єрусалима [7,1 і далі]? Цілком можливо. Євангеліє не говорить про це виразно, але контекст міг би на це вказувати. З певністю, не була в намірах Ісуса й учнів місія до поган [7,24], але для автора Євангелія, написаного вочевидь для християн Рима, розповідь про довге перебування Ісуса на території язичників (околиці Тира й Сидона та землі на схід від Йордану й Генезаретського озера) могла мати важливе значення, як започаткування вже за життя Ісуса місії Церкви серед поган.
Така довга і позбавлена виразних причин подорож не знайшла відображення в інших Євангеліях, у яких про неї або взагалі немає згадки, або, як у Матея, опущено частину подробиць. Та навіть і в частині рукописів Євангелії від Марка знаходимо спрощений текст: “…вийшовши з околиць Тира й Сидона…”. Це може означати, що в цих рукописах було змінено звучання тексту або ненавмисно, оскільки словосполучення “Тир і Сидон” вживалося в Біблії та побуті часто, або й цілеспрямовано для уникнення сумнівів щодо такої довгої подорожі Ісуса й учнів поза межами Галилеї.
Марко зазначає, що, перебуваючи в поганських околицях, Ісус “не хотів, щоб довідався хто-небудь”, де він зупинявся [7,24]. Зрозуміло, що перебування серед поган, які не знали і не дотримувалися Богом даного закону, а тим більше проживання в їхніх будинках, означало для юдеїв осквернення. Позитивним елементом могло бути те, що ця подорож Ісуса, згідно з повідомленням Марка, відбувалася там, де колись укривався від переслідування під час посухи пророк Ілля [1 Цар 17,8-24]. Крім того, і саме Десятимістя не дуже привітно прийняло Ісуса, коли він туди прибув перший раз, бо ж після прогнання легіону бісів з одержимого мешканці околиці, які втратили стадо свиней, просили, щоб Ісус відійшов від них [Мр 5,17]. Проте сам визволений від бісів став проповідником новини про свій порятунок [5,19-20]. Чи не завдяки його свідченню люди, які зустріли Ісуса тепер, звернулися до нього з таким довір’ям?
б) прибуття недужого (7,32)
“І приводять йому глухого та з вадами мови і благають його, щоб поклав на нього руку”. Як у багатьох інших місцях, Марко вживає дієслова у теперішньому часі там, де в розповіді про події, які вже відбулися, зазвичай буває минулий час. Це типова риса Маркового стилю, яка має на меті оживити розповідь та вчинити її ближчою до читача, як у цьому випадку: “приводять”, “благають”. Не вказано, хто саме були ті люди, якіпривели німого, бо для автора і читачів це не має значення. Не згадуються також жодного разу учні Ісуса, хоч вони, як у попередніх, так і в наступних подіях супроводжують Вчителя і є з ним.
Важливими в розповіді є передусім дві особи: сам Ісус і той, кого привели. Це підкреслюється не лише тим, що в [7,33-35] описані й діють тільки вони двоє, але й уживанням особових займенників: чоловіка “приводять йому” (Ісусові), “благають його”. В обидвох цих випадках наявність займенників вказує на виразне бажання близьких глухонімого чоловіка уможливити його особисту зустріч з Ісусом. Вони мають велику надію на цю зустріч: привели чоловіка до Ісуса з проханням, “щоб поклав на нього руку”. Покладання руки могло тут мати подвійне значення, тож не цілком зрозуміло, чи наміром цих людей було просити Ісуса про зцілення (як це мало місце в Мр 1,41), чи лише про благословення [Мр 10,13.16]. На перший погляд, логічніше було би прийняти, що просили вони про злікування, але якщо дійсно мали надію на зцілення, чому висловлюють таке велике здивування, коли бажане стало дійсністю [7,36-37]? Виключно з радості? Зрештою, прохання про благословення і про зцілення могли бути в парі.
Чоловіка, якого підвели до Ісуса, Євангеліє називає словами “κωφός” та “μογιλάλος”. Обидва прикметники, вжиті в ролі іменників, не окреслюють цю людину інакше, як термінами, які виявляють його головну життєву проблему. Перше слово у грецькій мові, як біблійній, так і звичайній, могло мати подвійне значення: “глуха людина”.  Друге слово, “μογιλάλος”, означало людину із значними вадами мовлення, – тож саме так, мабуть, найкраще перекласти цей надзвичайно рідкісний грецький термін, який у цілій Біблії вживається ще один раз, у книзі Ісаї 35,6.
Обидва слова вказують на те, що чоловік, якого привели до Ісуса, мав проблеми як зі слухом, так і з вимовою звуків та слів. Це потверджує і подальший опис, де згадано, як Ісус вклав пальці йому у вуха та доторкнувся язика [7,33], згодом відзначено факт подвійного одужання [7,35], наслідком якого є схвальний і захоплений вигук людей [7,37].
Чому ж Марко вживає слово “μογιλάλος”, якщо і сам термін “κωφός” в повноті може окреслити ситуацію людини як глухої? Відповідь може бути подвійною. Передусім, слово “μογιλάλος”, утворене від слів: “μόγις” – “з трудом” і “λαλέω” – “розмовляю”, може означати людину не цілком німу, а з серйозними вадами мовлення. Якщо так, то може йтися про когось, хто не був від народження повністю глухим, тому міг розвинути деякі задатки мовлення, а його слух погіршився згодом. У такому випадку, вживання обидвох слів означало б докладність опису цієї події.
Проте є і друге пояснення, більш вірогідне. Уривок з книги Ісаї, де ще один-єдиний у Біблії раз зустрічаємо термін “μογιλάλος” звучить так: “Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих (κωφω̃ν) вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німих (μογιλάλων) піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки” [35,5-6]. Знаючи про зацікавленість авторів Євангелій у тому, щоб у подіях з життя Ісуса знаходити підтвердження про сповнення в його особі пророцтв і знаків Старого Завіту, можемо припустити, що слово “μογιλάλος” було вжите в цій розповіді для того, щоб вказати на Ісуса як на Христа-Месію, який прийшов, щоб сповнити передбачене про нього у книгах Старого Завіту. І справді, подальші слова [7,37] підтверджують це припущення.
в) символічні дії Ісуса (7,33-34)
Відтоді як чоловіка привели до Ісуса і звернулися з проханням покласти на нього руку, Ісус переймає ініціативу. Його жести та слова відіграють у Марковому описі цієї події вирішальну роль. Передусім, Ісус бере глуху людину на самоту, окремо від народу (чи точніше натовпу, юрби, бо таке значення відповідного грецького слова “’όχλος”), ймовірно, відводить його трохи вбік. Тут, як і перед тим, чоловік цей не виявляє активності, зданий на інших, піддає себе діям, проводові інших осіб. Не він, а ті, що його привели, просили за нього, тепер Ісус бере його, відводить від людей убік, на окреме місце.
Ісус бачить у недужому передусім людину, дарма що той на даний час перебуває в біді; відокремлюючи його з юрби, Ісус вказує на його індивідуальність, а також виявляє своє співчуття до нього. Так, поки що за німого чоловіка вирішували інші: привели його, просили за нього. Ісус же бачить в ньому окрему особу, хоче розмовляти з ним, але як же розмовляти, якщо той не чує? Яким чином Ісус має звертатися до нього, щоб той відповів? І як той відповідатиме, коли не здатний виразно говорити?
Як звернутися до людини, яка звикла орієнтуватися на інших, бо сама не може обходитися без них, без їхньої допомоги? Підлеглість і згода чоловіка дала Ісусові можливість вільно діяти: він “вклав пальці свої в його вуха і, плюнувши, торкнувся його язика” [7,33]. Ісус доторкається вух позбавленого слуху своїми пальцями, бо ж той ще не втратив чуттів цілком. З певністю, дотик пальців Ісуса він відчув. Як також відчув дотик до свого язика.
Яка мета цих жестів Ісуса? Чи не слід вбачати в них магічних дій?
Якщо навіть зробити таке припущення, немає для нього жодних підстав у тексті розповіді? Були б, якби автор безперечно вказав на це, а він цього не вчинив. Найпевніше, метою названих жестів Ісуса було увійти у контакт з цим чоловіком, визволити із замкнутості, виявити співчуття, викликати довір’я. Щоб німий відчув, що Ісусові він небайдужий, як також небайдужа Ісусові його доля. Мабуть, потрібно було, щоб внаслідок сприйняття дотику до його неповносправних органів Ісусових пальців, – а дотик він таки добре відчував, – цей чоловік зрозумів, що мова йде про його вуха і язик, про його слух і мову. Таким чином Ісус спонукав німого виявити довір’я до нього, а також повірити у можливість свого зцілення.
Ісус, «глянувши на небо, зітхнув та й каже до нього: “Еффата”, – тобто: “Відкрийся!” Знову Марко описує дії Ісуса, у той час як глухий чоловік залишається пасивним. Ісус уже довів йому, що розуміє і поділяє його проблему. Фізична близькість Ісуса до глухого чинить, що жоден його жест не залишається поза увагою цього останнього. Погляд Ісуса на небо є знаком молитви до Бога і вказує на джерело його сили, бо ж діє він як Божий посланець, але також цей погляд є джерелом нового натхнення для віри глухої людини. Так, сили і здатності треба просити у Бога! Зітхання Ісуса також має на меті вказати на силу з висот, щоб чоловік повірив, що Ісус хоче його зцілити. А може зітхання Ісуса має іншу причину? Може є результатом особистого досвіду, пережиття того, як важко довести людину до зрілої віри (подібний вислів є у Мр 8,12)?
Ісус вимовляє одне слово: “Еффата!”. Це арамейське слово Марко відразу перекладає на мову своїх адресатів: “Відкрийся!” Слово, вжите тут у формі однини, спрямоване до особи, до самого чоловіка, а не до його вух, тож не можна вбачати в ньому заклинання чи магічної формули.
Як і в інших випадках вживання арамеїзмів [3,17; 5,41; 7,11; 14,36;
15,22.34], Марко наводить їх у первісному звучанні та подає грецький переклад. Чи почув це слово німий? Мабуть, це не було необхідно, оскільки воно не є наказом для цього чоловіка, бо тоді наказ переростав би його, був би понад його сили, – хто ж може себе самого зцілити? Не про це мова! Дане слово виражає волю Ісуса! Воно потверджує повноту його влади над створінням, оскільки творить те, що означає [Ісая 55, 10-11].
Немає у цій Марковій розповіді виразного підтвердження, що Ісус вимагав від глухого чоловіка визнання віри в нього чи в його спроможність дарувати зцілення, проте ніщо і не заперечує наявності в того такої віри і довір’я до Ісуса. Виразні згадки про віру присутні при деяких Маркових описах інших Ісусових чудес. Віра є головною рисою постави по відношенню до Ісусової проповіді й місії [1,15]. Вона є передумовою зцілення паралітика [2,5], за неї отримує похвалу жінка, колись хвора на кровотечу [5,34], до неї Ісус нерідко закликає виразно [5,36; 9,23; 11,23-24]. У даному випадку не слова, а жести Ісуса є закликом до віри і повного довір’я до нього з боку глухого чоловіка.
г) наслідок дій Ісуса (7,35)
У той час як описані жести Ісуса мали символічний характер, вказували на його бажання звільнити чоловіка від тягаря глухоти й німоти і заповідали це звільнення, його слово, як і в багатьох інших випадках [1,25.41; 2,11; 3,5; 4,39; 5,41; 7,29; 9,25], було вираженням його волі та безпосередньою причиною зцілення. Наслідок не забарився: “І зараз же Lane W.L. The Gospel of Mark, – Grand Rapids, 1974. – С. 267. відкрились його вуха, і розв’язалися зав’язі його язика, і почав він виразно говорити” [7,35].
Це вперше колишній глухонімий чоловік діє як вільна особа, яка не змушена залежати від інших. Представлення результату зцілення не потрібно брати надто дослівно, це образний опис, який вказує на те, що перешкоди, які були рисою даного чоловіка, його дефекти слуху і мовлення, уже не існують, їх усунено назавжди. Таким чином, відкриття вух є відповіддю на Ісусів заклик “Еффата!”, а в “розв’язанні зав’язей язика”, – оскільки слово “в’язи” може означати також “пута”, “кайдани”, – треба вбачати символ звільнення від уз, осягнення повної свободи. Ствердження, що він почав виразно говорити, може підтримувати думку, що його глухота і труднощі мови, мабуть, були не від малку, але настали пізніше2. Відтепер же завдяки приверненому слухові й правильній вимові ця людина зможе вільно спілкуватися. Тепер, виконуючи заклик Ісуса: “Хто має вуха слухати, хай слухає!” [4,9.23] – він може пізнавати зміст Євангелія, а навіть бути проповідником для інших.
д) захоплення людей діями Ісуса і їх схвалення (7,37)
Займенник їм у [Мр 7,36] відноситься, у першу чергу, до присутніх на місці події людей, які були її очевидцями. Раніше, у [7,33], до них віднесено назву “’όχλος”, яка означає невпорядковану групу людей, юрбу чи натовп. Від них потрібно було відвести убік чоловіка, щоб його зцілити, щоб він почув себе дооціненим, щоб зрозумів правильно намір Ісуса та з вірою і довір’ям звернувся до нього.
Тепер люди, які бачили чоловіка глухим і з вадами мовлення, по його правильній мові розпізнали, що зустріч з Ісусом стала для нього порятунком і зціленням. Як правило, закінчення опису чудес закінчується повідомленням про факт здійснення самого чуда, про його результат, а також про реакцію присутніх там людей. У нашому випадку реакція людей висловлена таким чином: “…зачудовані понад усяку міру, говорили: “Добре все вчинив: і глухим дає слух, і мову – німим” [7,37].
Порівняння цих слів з уривком з книги Ісаї 35,5-6 доводить до висновку, що існує вагома пов’язаність між цими двома текстами. Серед слів, сказаних на похвалу Ісуса, Марко подає ті, які однозначно вказують на Ісуса як виконавця Божих обітниць, представлених у книзі Ісаї. Розділ 35 з цієї книги тематично та немов тісно пов’язаний з текстами другої частини книги, Ісаї 40-55, оскільки розділи 36-39 є історичною вставкою, паралеллю до 2 Книги царів [18,13-20,19]. Тож у світлі цих текстів діяльність Ісуса Христа набирає нового значення. Це справді Боже діло, предмет утішання Ізраїля: “Тоді прозріють у сліпих очі, й у глухих (κωφω̃ν) вуха відтуляться,.. язик німих (μογιλάλων) піснею озветься…” [Ісая 35,5-6].
Зачудовані понад усяку міру – таке враження залишилося в очевидців цієї та інших подій. “Усе добре вчинив”, – яка похвала може бути достойнішою від цієї названої, адже вона віддзеркалює красу Божого творіння [Бут 1,31]?
2. Наказ Ісуса та його невиконання (7,36)
Ісус не бажає, щоб розголошення про зцілення, які сталися з його участю, відібрали йому можливість виконати те найважливіше, що має здійснити. Його завданням є проповідувати Євангеліє [1,14-15] та “віддати своє життя як викуп за багатьох” [10,45]. Тому він уникає занадто великого розголосу, забороняє розповідати про те, що він чинить.
а) наказ Ісуса не розголошувати про нього (7,36а)
“І наказав їм, щоб нікому [про це] не говорили”. Цей наказ є одним з цілої серії Ісусових заборон розголошувати про те, що він вчинив, які знаходимо в Євангелії від Марка [1,34.44; 3,12; 5,43; 7,36; 8,26.30; 9,9]. Підкреслена увага Марка до часто повторюваних заборон Ісуса є частиною авторської стратегії, завдяки якій Марко хоче підвести читача до кращого розуміння: хто такий Ісус і яке його завдання. Ісус хоче уникнути дешевого розголосу, бо має інше, важливіше завдання. Чудесні зцілення та інші вияви всемогутності Ісуса служать передусім підтвердженням того, що Царство Боже наблизилося [Мр 1,15; Лк 11,20] і що Ісус справді Христос, приходу якого очікували.
Як у багатьох інших розповідях, так і тут, Марко докладний у зазначенні справжньої мети Ісусової діяльності. Ісус має владу над демонами, має силу зціляти, володіє стихіями, але прийшов з іншою метою, яка поступово, крок за кроком, стає щораз більш зрозумілою. Але зрозуміння не приходить саме по собі. Постійно виявляється протиріччя між тим, чого люди очікують від Ісуса і навіщо шукають зустрічі з ним, і тим, що він насправді прийшов здійснити. Ісус Христос послідовний у своїх діях і має чітке розуміння своєї місії, свого завдання: “Син Чоловічий прийшов не на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох” [Мр 10,45]. “Синові Чоловічому багато треба вистраждати…” [8,31]. Тож пізнання Ісуса за його чудесами – недостанє, необхідне його пізнання у стражданнях і смерті [15,39].
б) невиконання наказу Ісуса (7,36 б)
Незважаючи на виразну заборону Ісуса, очевидці чудесного зцілення чоловіка з вадами слуху і мовлення не могли промовчати про цю подію. Більше того, Марко говорить не лише про розголос унаслідок цього останнього зцілення, але взагалі про інші події, де виявилася сила Ісуса як чудотворця: “що більше він їм наказував, то більше вони те розголошували” [7,36 б]. Тут слово «вони» означає не лише очевидців останньої події зцілення, але і попередніх подій, так що ці слова виявляють безуспішність намагань Ісуса запобігти поширенню про нього звістки як про чудотворця.

ІІІ. Висновки. Завдання учнів Ісуса
Детальний розгляд тексту Маркової розповіді про зцілення глухонімого чоловіка [7,31-37] дає нам можливість зробити деякі висновки.
1. Господь Ісус ставить центром своєї діяльності людину, сприймає її як особистість. Прийшов, щоб принести спасіння усім людям, а отже, кожній людині зокрема. Євангелія, благовість про настання Царства Божого, проповідується кожній людині, звернена до кожного особисто. Бачачи біду й недолю людей, Ісус милосердиться над ними, подаючи душевне і тілесне зцілення. Проте тілесні зцілення не є основним завданням Ісуса, навіть більше, вони відволікають його від головної справи – проголошення Євангелія. Існує загроза, що ведені бажанням отримання зцілення або дочасної користі, люди не розпізнають у ньому того, ким він насправді є: Божого Сина, який прийшов у світ здійснити спасіння й оголосити прихід Божого Царства.
Тому, бажаючи виконати своє першорядне завдання, а саме проповідь Євангелія та її здійснення, маючи віддати своє життя для встановлення Нового Завіту Бога з людьми, Ісус змушений уникати надто великої популярності та нездорового ажіотажу, який здіймається навколо його особи. Він нерідко віддаляється від людей, щоб бути на самоті та щоб найближчим учням краще пояснити зміст своєї та майбутньої їхньої місії.
2. На перше місце Ісус ставить духовне здоров’я людини, її звільнення від гріхів. Тілесне оздоровлення також служить духовному добру людини, ніколи воно не буває нагодою до віддалення від Бога, але є для людини спонукою до більшої єдності з Ним, до більшого довір’я. У зв’язку з цим при описах зцілень у Євангеліях часто присутній чи то виразно, чи непрямо заклик до міцної, впевненої віри. Віра людини є не лише умовою для отримання зцілення, але і тим шляхом, по якому оздоровлена людина буде і далі йти до Господа.
3. Дбайливість про кожну людину має бути завданням Церкви, спільноти вірних, зібраних в Ісусове ім’я. Христос не дав своїм учням влади зціляти усіх без винятку недужих, – хоч і запевнив, що будуть здатні зціляти [Мр 16,17-18], – тому не в кожному випадку тілесної хвороби може настати зцілення. Завданням Церкви є, у першу чергу, проголошення Євангелія, тому будучи знаком присутності Бога у світі та подаючи засоби освячення своїм вірним, вона повинна дбати про поширення Христової благовісті для переміни усіх сфер особистого та суспільного життя.
4. Особливим завданням Церкви і кожного християнина зокрема є опіка над хворими та неповносправними. Заповідь любові ближнього, яку Ісус Христос поставив другою після головної заповіді любові Бога понад усе, вимагає дбати про запевнення рівних прав усім людям. Це означає, що людське суспільство має подбати про запевнення гідності кожної людини, забезпечення належних умов життя, осягнення освіти та інших цінностей. У цьому ідеалом та зразком для наслідування є Ісус Христос, який “добре все вчинив: і глухим дає слух, і мову – німим” [Мр 3,37].

Заведюк С. Я., магістр

Категорія: Освіта глухих | Переглядів: 110 | Додав: Admin | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017