Ім’я доктора Романа Петришина відоме багатьом українцям як в Україні та Канаді, так і в усьому світі. Протягом 20 років він керував Українським центром засобів та розвитку в Канадському університеті МакЮена в Едмонтоні. Саме Роман Петришин, у далекому вже 1999 році, підтримав ініціативу автора цих рядків, що дало початок дуже амбітному проекту зі створення Канадсько-Українського альянсу для глухих та слабочуючих.
Ось як описує Роман Петришин початок і перебіг співпраці України та Канади в справі навчання глухих та зміну парадигми щодо жестової мови та культури глухих у державі та суспільстві:
“Одного дня до мого офісу прийшла жінка (Ірина Жовтуля) і почала розповідати про свого брата - Ігоря Кобеля, який працював у Львівській школі для глухих дітей. Її цікавило, чи наш центр може підтримати його приїзд до Канади, щоб вивчити місцевий досвід стосовно навчання глухих, познайомитися з громадою глухих в Едмонтоні та порівняти обидві системи. Я погодився, і невдовзі Ігор приїхав і провів багато часу в Альбертській школі для глухих. Паралельно він мав зустрічі в громаді глухих та недержавних організаціях, освітніх закладах, де навчалися глухі діти в інтегрованому або інклюзивному навчальному середовищі. Він зустрівся з професором Майклом Роддою, директором Центру глухознавства та завідувачем кафедри в Університеті Альберти. І завдяки Ігорю я зустрівся пізніше з Майклом. Ця зустріч дала змогу поєднати в майбутньому зусилля двох наших центрів. Так почалася наша співпраця. Це був процес постійного навчання і пізнання.
Майкл виявився справжнім бійцем у сфері, що стосувалася життя нечуючих. Він виявив готовність негайно поїхати в Україну і на місці вивчити ситуацію стосовно навчання глухих та слабочуючих. І в жовтні 1999 року ми поїхали в Україну на запрошення Ігоря Кобеля. Фактично, ми мали відвідати лише Львівську школу, де він працював, але також відвідали Університет імені М.Драгоманова в Києві, де Ігор здобув другу вищу освіту. На той час лише цей університет займався освітніми і виховними проблемами нечуючих дітей в Україні та готував учителів-сурдопедагогів. Через кілька місяців, на запрошення Університету Альберти, Канаду відвідали професор Людмила Фомічова, завідувач кафедри сурдопедагогіки Університету, та найбільш заслужений освітянин-сурдопедагог - академік Микола Ярмаченко, заснов¬ник Академії педагогічних наук України.
Треба зауважити, що українська система освіти успадкувала від радянських часів вертикальну структуру управління, де всі визначні рішення щодо інновацій, запровадження програм чи внесення змін приймалися невеликою групою осіб, що посідали верх управлінської піраміди. Отже, всі зміни в освіті мали йти згори вниз. Тому Майкл Родда показав шановним візитерам багато місцевих програм та ініціативних груп, які постійно працювали над вдосконаленням процесу навчання і виховання глухих дітей та розширенням можливостей для їх спілкування, і впливали на прий¬няття рішень Міністерством освіти та урядом провінції. Тобто, зміни ініціювалися знизу. Мова йшла про гідне місце жестової мови в житті не лише громади глухих, а й чуючого суспільства. А українська жестова мова в той час не була дозволена в системі навчання глухих в Україні. Я завжди всім розповідаю, що в кожній школі для глухих чи слабочуючих в Україні на вході висіли 10 правил, і головне з них стверджувало, що жестова мова є гальмом у розвитку нечуючої дитини. Це настільки вразило мене і Майкла, що ми вирішили спробувати щось змінити. Майкл намагався переконати професора Фомічову змінити ставлення до жестової мови в навчально-виховному процесі, проте вона притримувалась традиційних радянських поглядів. Мені здається, що і сьогодні вона думає так само, хоча погляди академіка Ярмаченка не були такі непохитні.
І ми вирішили зустрітися великою групою із запрошенням батьків та дітей і провести велике зібрання в Криму, щоб обмінятися досвідом. Це була нормальна практика для західного менталітету, але в радянській та пострадянській практиці не було прийнято обговорювати з батьками чи дітьми освітянські проблеми. Отже, ми таки провели двотижневий Літній табір в Артеку, чим започаткували багатолітню серію подіб¬них щорічних таборів у різних містах України. Основним в Артеку було питання спілкування, і жестова мова була в центрі всіх дискусій. Звичайно, найкраще жестову мову сприймали і знали глухі учні, бо вони спілкувалися нею і вчилися один від одного. Батьки ж були найбільше вражені тим, що канадська чуюча студентка Анастасія Бенза, яка вивчала американську жестову мову в Університеті Альберти, і глухий докторант Джонатан Чепмен швидко порозумілися з глухими дітьми та українськими глухими дорослими і провели багато часу у спілкуванні. Чуючі батьки не могли осягнути, як іноземці, не знаючи української мови, так швидко налагодили контакт і спілкування з їхніми власними дітьми, з якими вони переживали величезні труднощі у спілкуванні через те, що не хотіли або не мали змоги вивчити жестову мову, якою спілкувалися їхні діти. Батьки дуже швидко осягнули важливість і цінність жестової мови і в майбутньому стали адвокатами цієї мови. Майкл Родда знав, що так станеться, бо свого часу через такий етап пройшла і Канада. Правда, хоча представники педагогічного університету відкрито не виступали проти жестової мови під час табору, ми розуміли необхідність продовжувати розпочату справу. Була створена громадська організація - Канадсько-Український альянс для глухих та слабочуючих. Фактично, було створено дві аналогічні організації - в Канаді і Україні.
Канадська сторона займалася фандрейзингом для фінансування літніх таборів, а українська команда забезпечувала організацію літніх програм. Школи для нечуючих також вносили свою лепту у фінансування. Я вважаю, що це дуже добрий і ефективний механізм для плекання змін в Україні. Адже, виконавши програму табору у відпочинковій атмосфері, учасники, повернувшись додому, мали виконати певне “домашнє завдання” і прозвітувати наступного року. Рушієм змін ставали батьки, які хотіли змін і повноцінного спілкування з власними дітьми, а також гідного життя своїх дітей після закінчення школи.
Майкл Родда запропонував почати зйомки дітей і дорослих, які спілкуються жестовою мовою. І ми придбали невелику відеокамеру для українських друзів, у яких не було на це коштів.
Великий поштовх співпраці дав візит у Канаду в 2004 році директора Інституту спеціальної педагогіки Національної академії педагогічних наук України, академіка Віталія Бондаря на запрошення професора Родди. Під час візиту була підписана міжнародна угода про співпрацю, в результаті якої в Інституті спеціальної педагогіки при підтримці канадських колег була створена лабораторія жестової мови. В ній було 8 працівників, серед яких половина - нечуючі. В Україні вперше розпочалися наукові дослідження жестової мови за фінансової та методологічної підтримки канадських колег. Значний поступ у цій сфері разом з іншими чинниками посприяв тому, що пізніше в навчальну програму шкіл для глухих в Україні був введений новий навчальний предмет - українська жестова мова. Отже, крім легалізації і повернення жестової мови в навчальне середовище, відбулася також легалізація жестової мови як об’єкта наукових досліджень. Позитивні зміни ставали незворотними.
Іншим нашим спільним здобутком стала співпраця зі створеним у 2002 році Об’єднанням нечуючих педагогів в Україні. В радянські часи глухі не могли працювати вчителями. І генератором цих змін був Майкл Родда, який був завжди відкритий до дітей і дорослих. Після виходу на пенсію в Університеті Альберти він перейшов працювати в Університет МакЮена і продовжував консультувати український проект. Остання його поїздка в Україну відбулась у 2010 році для участі в Літньому таборі в Затоці. На превеликий жаль, професор Майкл Родда помер у 2012 році” (з інтерв’ю Романа Петришина Дебрі Рассел).

З 2000 року до сьогоднішнього дня ми провели 25 літніх та зимових таборів або інститутів, як ми їх називали раніше. Донедавна таборами керував кандидат педагогічних наук Олександр Савченко, завідувач відділом слухомовної роботи Центру слухової реабілітації “Аврора” (м.Київ). Через особисті обставини він не зміг долучитись до нас цього року, коли нещодавно в Чернівцях був проведений 26-й Літній табір за фінансової та методичної підтримки кафедри загальної та соціальної педагогіки Українського католицького університету. Його організували і провели старі друзі - члени Альянсу: кандидат педагогічних наук із Кам’янець-Подільського університету Оксана Дмитрієва, директор Хустської школи-інтернату для нечуючих Богдан Деленко та автор цих рядків. Господинею табору була директор Чернівецького навчально-реабілітаційного центру №1 (колишня школа для глухих) Олена Савчук, яка доклала багато зусиль разом зі своїм колективом для успіху цього тижневого дійства.
До Чернівців приїхали команди шкіл із Хуста, Львова, Підкаменя та Кіровограда. Багато учасників брали участь і в минулорічному таборі в Хустській школі. Особливістю цьогорічної зустрічі стало те, що більше уваги ми приділяли морально-духовному вихованню. Серед команди студентів із Українського католицького університету, які розробили і втілили власну програму заходів, був студент 6 курсу Львівської духовної семінарії УКУ Олег Плішило, який має глухих батьків і вільно володіє жестовою мовою. Колись автор цих рядків був вихователем Олегового батька - Володимира, під час його навчання у Львівській школі для глухих дітей. Олег став справжнім відкриттям табору: він був у гущі всіх подій, постійно спілкувався з глухими дітьми та дорослими і допомагав у спілкуванні чуючих студентів та дорослих учасників з дітьми. Він проводив духовні бесіди з використанням мультимедійних засобів та унаочнення і просто розмовляв з глухими дітьми на теми, які їх цікавили. Кожен сніданок, обід чи вечеря починались і закінчувались короткою молитвою, як прийнято в українських християнських родинах.
Програма була дуже насичена. Ми і відпочивали, і вчилися, і змагалися. Найбільше запам’яталися дітям та дорослим поїздки до старовинної Хотинської фортеці та до Центру відпочинку “Сонячна долина”, де діти не лише відпочивали й купалися, а й спостерігали за життям диких тварин у вольєрах. Учасники табору залюбки брали участь у різноманітних конкурсах: кулінарному, природничому, орієнтуванні на місцевості та спортивних змаганнях. Спільними зусиллями вони створили величезний банер.
Велика вдячність директору Центру Олені Савчук та її команді, які чудово все організували, дуже смачно нас годували і оберігали наш спокій і сон! Завершальними подіями став прекрасний концерт всіх учасників табору та флешмоб “Україна єдина”. Дуже тішилися діти тим, що відразу два телевізійні канали виявили зацікавлення в роботі табору і приїхали знімати сюжети про нас: це ТРК “Буковина” і 5-й канал (обидва сюжети можна переглянути на сторінці Альянсу у фейсбуці, адреса подається нижче).
Під час фінальної дискусії директор Хустської школи Богдан Деленко висловив думку, що слід об’єднати зусилля шкіл, які бажають і надалі брати участь у подібних заходах і взяти частину витрат на себе за рахунок коштів, що виділяються школам на літнє оздоровлення. “Ми влітку відправляємо дітей в літні табори для чуючих дітей. Що наші діти можуть там почерпнути корисного для свого розвитку? Дуже часто чуючі однолітки не сприймають глухих дітей як рівноцінних партнерів у спорті та відпочинку. А заходи просвітницько-виховного характеру у цих літніх таборах взагалі малоефективні через відсутність кваліфікованого сурдоперекладу. Я пропоную, щоб ми, школи, об’єдналися і організували двотижневий табір наступного року в одній із шкіл, хоча б у закарпатському Хусті або в якомусь санаторії, а Альянс із Українським католицьким університетом попросимо організувати хорошу програму для глухих дітей. Так, як працюють у наших літніх таборах студенти з соціальної педагогіки та семінарист Олег, не працюють вихователі в жодному іншому таборі України!”, - так сформулював свою ініціативу пан Богдан. Цю ідею вже підтримали директор Підкамінської школи Богдан Українець, Львівської школи - Юрій Крамар та господиня Літнього табору 2015 року - Олена Савчук. Сподіваємося, що й інші директори шкіл для глухих та слабочуючих підтримають цю ініціативу.

І.Кобель, Ph.D., к.п.н., доцент Українського католицького університету, координатор літніх програм Українсько-Канадського альянсу глухих та слабочуючих