Субота, 23.09.2017, 19:22
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [78]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [144]
Освіта України [46]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [59]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2014 » Грудень » 13 » Супроти долі (сьома частина). Закінчення
12:21
Супроти долі (сьома частина). Закінчення

Задумана форма роботи з педагогами мала стати початком операції по видаленню злоякісної пухлини з організму колективу. Вона ж мала й обезболити цю операцію.
- Ці уроки, я думаю, будемо проводити в середу, в учительський день. Перший урок проведу я. Тему уроку повідомляти не буду: вчителі повинні знати свій предмет не гірше за учнів, а урок розрахований на учнів. Наступний урок - ваш. Тему можете обрати самі, завтра скажете мені. До дзвінка залишилося три хвилини, - закінчила розмову директор, глянувши на годинник.
Надя випрямилася; з грудей мимоволі вирвалось полегшене зітхання. Глянула в ті очі, що так часто гасили в ній бажання підійти, попросити поради. Зараз погляд Ірини Дмитрівни був теплим і щирим, а замість крижинки іронії в ньому мерехтіла іскра дружелюбної лукавинки.
У середу за парти першого класу сіли вчителі. Кімната була невелика, затишна, тому спинилися на ній. Перед кожним лежав зошит, ручка і підручник з російської мови для 5 і 6 класу: мав бути урок російської мови.
Пересміювалися: тільки букварів не вистачає. Останньою ввійшла разом з дзвінком Ірина Дмитрівна й одразу ж почала урок.
- Прошу ставитися до уроку з усією серйозністю. Скидок не буде ніяких. У домашнє завдання входило повторення складу слова та дзвінких і глухих приголосних. Хто не повторив дома - повторюйте тут, даю 5 хвилин.
Очевидно, ніхто не був певен у своїх силах, бо всі взялися за підручники, щоб ще раз перевірити, чи всі дзвінкі й глухі приголосні зберег¬лися у їхній пам’яті. А тим часом Ірина Дмитрівна записувала на дошці завдання для учнів:
1. Розбити слова на складові частини: жар, жаровня, пожарище, изжарить, жаркий, пожарник.
2. Дзвінкі приголосні підкреслити раз, глухі - двічі.
Через 5 хвилин легкий стук ногою об долівку (так вчителі закликають глухих учнів до уваги) оповістив, що час, відведений на повторення правил, вичерпано.
- Загірна, виконайте перше завдання.
Надя підійшла до дошки і, хвилюючись мов учениця, розбила слова на складові частини, дала їм теоретичне обгрунтування.
- Запишіть будь-які 3 слова і зробіть їх аналіз.
Тут вона і спіткнулася. Серед записаних нею слів красувалося слово “зарплата”. І в касту префіксів нахально втерлася перша половина цього слова.
Закінчивши, глянула на товаришів: вони старанно працювали, добросовісно списуючи все в зошити. Перевела погляд на Ірину Дмитрівну - і відчула, як зойкнуло серце, сигналячи, що вона десь помилилась. Миттєво запрацювала думка, перегортаючи сторінки пам’яті, але помилки не знаходила.
- Допущена помилка. Шукайте.
Дивилися на дошку, як барани на нові ворота.
- Якщо не знайшли помилки за хвилину, то не знайдете за годину, - директор підійшла до дошки і написала: “Заработная плата”- сложносокращенное слово (аббревиатура).
Червоніли всі.
При виконані другого завдання Віра Степанівна недорахувалася двох глухих приголосних. Дзвінкі усі трималися купи, а глухі розбіглися - не знайдеш. Знайшла їх лише тоді, коли попарно записала на дошці, пам’ятаючи, що 4 дзвінкі і 4 глухі пар не мають.
Не сміявся ніхто: уже не жартома кожен зарахував себе в першокласники.
Ця робота забрала ще 20 хвилин.
Ірина Дмитрівна записала тему:
“Правописание приставок на “з”:
бес-смертний - без-земельний,
рас-шить - раз-бить,
вос-ход - воз-дать,
нис-падать - низ-вергнуть,
ис-купить - из-расходовать”.
- Ви не в книги дивіться, товариші, а на дошку! Зверніть увагу на приголосні, якими починаються корені слів першої і другої колонки. Порівняйте. Хто хоче зробити підсумок?
Через хвилину кожен дав правильну формулу висновку.
- Виконайте вправу №... - 5 хвилин.
Поки виконували вправу - перевіряла на ходу. Ще раз повторила висновок.
- Домашнє завдання - повторити склад слова і скорочені слова; виконати завдання №.. і вміти його пояснити.
- Останні 4 хвилини уроку треба залишити на перевірку - чи зрозуміли учні завдання.
Дзвінок. Урок закінчився.
На обличчях - то ніяковість, то розгубленість, то задумливість. Жодного байдужого. Отже, починання необхідне.
Зіткнувшись з Іриною Дмитрівною в дверях, молода худорлява вчителька з довгими гарними косами скрутно похитала головою:
- Ну й ну!
- Що, Люсю?
- Ну й баня!
Сміх був хороший, але невеселий.

З непідвладним їй душевним трепетом Надія брала в руки листи від Раїси, таємно сподіваючись дізнатися з них про того, хто приніс їй стільки страждань. Але подруга в жодному листі не згадувала про нього ні словом, наче його більше не існувало на світі.
Надія кілька разів писала йому, але ніхто не читав тих листів, бо вони ніколи не виходили зі стін її кімнати, і жоден з них не пережив годин її душевної муки: повертався розум, і вона їх знищувала.
І все-таки, листи від Раїси були листами "звідти", і вона брала їх в руки з трепетною надією, хоча сама не знала, на що сподівалася.
Цей лист був незвично твердий, і вона одразу ж здогадалася, що в ньому фото. Нетерпіння побачити подругу після року розлуки охопило її. Сіла на койку і жадібно надірвала конверт. З листа на коліна їй випало фото. Глянула на нього - і затремтіла всім своїм єством. Час перестав існувати: дивилася на знімок ненаситно, не торкаючись руками.
В чорному костюмі з білою квіткою на відвороті, з задоволеною усмішкою на устах, дивився на неї Андрій, притискаючи до себе руку нареченої, в білій капроновій рукавичці, білій прозорій сукні та короткій по моді фаті. Білі туфлі-шпильки підносили її ледь вище його плечей. Обличчя її вже втратило округлість юності, але було напрочуд гарне. Рівні чорні брови, довгі вії робили її очі великими, а погляд їх - глибоким і задумливим. Невеличкий красивий рот не таїв і тіні усміху. З першого погляду було видно, що цій парі не вистачає тієї хорошої спільної радості, яку чесно бережуть такі фотокартки навіть тоді, коли люди з роками гублять її, або й одне одного.
Біля Андрія стояв Борис - насуплений, наче зібрався битися, дивився не в об’єктив, а кудись у куток. Збоку від нареченої стояла незнайома дівчина.
Довго сиділа Надя без жодної думки, без жодного почуття. Ні болю, ні жалю. Прекрасна дівчина в білому не викликала в неї навіть тіні неприязні. А усмішка Андрія, яка наче промовляла: дивись, яка в мене гарна дружина! - викликала в її уяві дитину, що хвалиться всім обновкою чи іграшкою.
Її уста торкнув усміх, і з них зірвалися ті ж слова, що їх кажуть дитині у цьому випадку:
- Дуже гарна, Андрію.
Загорнула фото в чистий листок паперу і поклала назад в конверт. Вже безтрепетно взяла в руки лист подруги:
“Дорога Надійко!
Я знаю, ти не чекаєш такого листа. В тебе є терпіння, а в мене вже вичерпалось. Я все чекала, що ти запитаєш про Андрія, але ти мовчиш. Отже, все ще кохаєш і мучишся. В твою байдужість я не вірю.
Я не хочу, щоб ти мучилася й далі. Тому посилаю тобі це фото. Я взяла його у Бориса, і сказала йому, навіщо беру. Він спохмурнів, зціпив зуби, але сказав: “Посилай. Мені його не шкода”.
Вони побралися в липні минулого року. Вона чує, працює на заводі лаборанткою і живе недалеко від нього. Все це - справа рук його матері, а він - ганчірка. Коли я їх уявляю разом, мені стає не по собі. Що їх повело до шлюбу? Що у них спільного? Чорт з ними.
На вечір до них ходив один Борис. Повернувся дуже злий, і на моє запитання, чи він йому сподобався, коротко відповів: “Облиш”.
Я бачила їх лише один раз зимою. Вона вже кидалася в око: мабуть, була десь на 5 місяці вагітності. Андрій розгубився, мабуть, хотів підійти, але я пройшла не зупиняючись, бо не можу йому простити.
Розповіла про цю зустріч Борису і жартома спитала, чи не підібрав він собі “здорову” дівчину. На руці місяць трималися синяки від його пальців, і тиждень я його не бачила. Потім ми помирилися. Що ж, поживемо - побачимо. Зараз Борис говорити про Андрія не любить, а колись були найкращими друзями.
Сподіваюся, що фото допоможе тобі краще всяких слів, і ти вибачиш мені, що я навмисне завдала тобі біль. Фото повернеш, коли захочеш.
На роботі все без змін. Ми з Борисом готуємося до іспитів за 9 клас масової вечірньої школи. Для інституту нам не хватить пороху, а до технікуму спробуємо вступити.
7 листопада проводжали Марійку. Її забрав Василь. Привів до себе на квартиру і сказав хазяйці, що це його дружина. А та зміряла бідну Марійку від голови до ніг і почала кричати, щоб вони обоє забиралися геть.
Але коли Василь почав збирати свої пожитки, хазяйка - руки в боки, і почала говорити, куди йти їм на ніч, нехай сидять та нікуди не рипаються, а завтра буде видно, що з ними робити.
Принесла ще одну подушку і простирадла і, весь час гуркаючи, приготувала молодим постіль.
Зараз живуть дружно, ми недавно були в них. Хазяйка закохалася в нашу Марійку, а про Василя й казати нічого. Вони передають тобі привіт.
Замість тебе прийшла новенька. Їй 16 років, і ми всі звемо її “дитинкою”. Таке миле дівчатко! Вона ще справді дитина: одержала свої учнівські гроші й принесла додому стільки цукерок, скільки змогла донести. Мусили забрати в неї гроші. Видаємо стільки, скільки треба на обід і показуємо, що купувати. Снідає і вечеряє з нами. Ми знаємо, що вона ласунка, і щоразу хто-небудь з нас купляє їй щось солодке. Вона червоніє, відмовляється, але оченята стають мов дві перестиглі вишні під росою. А в усьому - дуже толкова і працьовита. А замість Марійки нам ще не дали нікого.
Як ти живеш, Надійко? Мені дуже кортить побачити, яка з тебе вчителька. З твоїх листів бачу, що ти закохана в своїх учнів. А з того, що вони йдуть до тебе зі своїми радощами і горем, бачу, що й ти їм стала близькою. Я три роки вчилася в школі глухих, але жодного разу не з’явилося в мене бажання поділитися наболілим з ким-небудь з моїх учителів.
Я дуже хочу тебе бачити, але на це немає надії: в мене іспити, в тебе сесія, а там знову робота. Пришли мені фото, де ти зі своїми учнями, якщо таке є. Я теж скоро пришлю.
До побачення, Надійко! Цілую міцно. Рая”.

Вперше за цей тяжкий рік до Надії повернулася здатність думати про минуле без душевної муки. Несподіваний сильний удар по змученій болем душі вплинув благотворно, збудив в ній сили самозахисту. Розум сприймав і аналізував усе з дивною ясністю, з давно забутим спокоєм.
Андрій одружився в липні. Отже, щонайбільше через три місяці після їхньої розлуки.
“Як же мало ти сумував, мій друже, як дешево обійшлися тобі слова, що спільне життя єднає людей назавжди!" - гірко сміялася зі своєї долі Надія. - Ти не заплатив за них ні гроша. А я розплатилася і за себе, і за тебе. Можеш жити спокійно й щасливо, сьогодні я зійшла з твоєї дороги назавжди”.

Нелегка вона - праця вчителя. А праця вчителя школи глухих - і поготів. Відповідальність за виховання дитини в масовій школі разом з учителем поділяють батьки. А глуха дитина залишає рідний дім у три роки. Рідною домівкою стає для неї школа. І вся відповідальність за те, якими виростуть ці маленькі люди, лягає на плечі вчителів і вихователів. Не відпадає ця відповідальність і в вечірній школі. Тут, як ніде, доцільна приказка: “мала дитина - мала біда, велика дитина - велика біда”.
Ставлення Надії до своїх учнів визначалося перш за все довір’ям і повагою. В кожному з них жадібно шукала хороше, людяне. І майже завжди знаходила. Ніколи не забувала, що це дорослі люди з усіма турботами і потребами зрілості, що кожен з них живе працею своїх рук. І саме тому, що так вірила в них, ніколи не скаржилася на них, але й не прощала вини.
В житті, незалежно від свого віку, її учні часто були безпорадними. Та безпорадність ніколи не була для неї чужою, вона робила все, що могла: шукала для них квартири, ходила з ними в лікарню, допомагала влаштувати в ясла дитину, ходила на завод, якщо там виникали непорозуміння. Вона не просто робила це для них, - вчила їх цій життєвій премудрості, як вчили колись її.
Найкращим її помічником в роботі з колективом класу і з окремими учнями було спокійне, розважливе, приязне слово, поєднане з ділом. Прийнявши новий клас, спрямовувала свої сили на його згуртування та на те, щоб кожен по-справжньому зацікавився долею товаришів, які сидять з ним поруч.
Тільки тоді не буде брехні прогульників (перед вчителем можуть сказати неправду, перед класом - ні!), ні підлості виказування товариша, бо товариш вірить товаришеві: “Коваленко просила сказати Вам, що йде на другу зміну, бо захворіла колега”. Це сказав товариш - і ніхто не посміє сказати, що вона, мабуть, пішла в кіно. Якщо когось не було в класі, інші учні обов’язково пояснювали, чому його немає. І це завжди було правдою.
Як вона любила сперечатися з ними на виховних годинах! Навмисне складала плани виховної роботи так, щоб туди входило те, що так хвилює юність: про дружбу, про кохання, про людяність, про справжню красу жінки, про прекрасне і багатогранне поняття Вітчизни. Час на цих годинах спливав швидко: вони майже завжди останніми виходили з школи.
З кожною такою годиною вони ставали ближчі одне одному і ближчі їй, ніж були вчора. Мабуть тому її класи були найдружнішими в школі.

Юність - це юність: зібралася дівчина до школи, а тут розбитна подружка нашіптує, що сьогодні йде дуже хороша кінокартина. Пропустиш - чекай, коли вона ще з’явиться. А школа нікуди не дінеться... Їй 18 чи 20. І є в неї товариш. Найкращий. Самий-самий. Ображається, що вона для нього ніколи не має часу: все школа та школа, щоб її..! Вагається дівчина: туди йти чи сюди? І вирішує, як підказує юність: школа нікуди не дінеться...
Пусте місце за партою не пускало Надію додому. Йшла вночі до гуртожитку, чекала свою ученицю. Бачила в очах переляк і ніяковість: от попала... Якщо дівчина була в кіно, Надя розпитувала, чи хороша картина, про що там йдеться.
І коли кіно справді її хвилювало, вона вирішувала, що теж подивиться і поділиться думкою з дівчиною. Жалкувала, що до неділі, мабуть, картину поміняють, і навряд чи встигне. Дівчина палко пояснювала, що картина буде ще йти в кількох кінотеатрах, і вона їй скаже, де...
Дякувала учениці і обережно переводила розмову на те, що картина, виявляється, нікуди не дінеться, буде цілий місяць йти в кінотеатрах міста. Її можна і треба подивитися, але йти в суботу або неділю, коли немає занять. Сьогодні вона втратила 5 уроків - вони ж ніколи не повторяться і в її знаннях вже є прогалина....
Прощалися друзями, і учениця без заперечень сприймала хорошу істину, що спершу школа, а кіно - для дозвілля.
Іноді “винну” попереджали про прихід учительки, і вона залазила в шафу чи просто під ліжко. А вчительці говорили, що її немає вдома і невідомо, коли прийде.
- Немає? Нічого, дівчата. Я почекаю. Я вам не заважаю?
- Ні, ні, сідайте.
Посидівши 5 хвилин, просила одну з дівчат, щоб подивилися, чи немає прогульниці у подруг, і виходила разом з нею в коридор, щоб дати змогу дівчині вибратися з своєї схованки, але пильнувала, щоб вона не вислизнула. Зазирнувши з учителькою в одну-дві кімнати, подруга Тані чи Олі висловлювала припущення, що вони можуть її пропустити. Надя погоджувалася, і вони поверталися. Вона не дивувалася, що дівчина “повернулася” так скоро: не принижувала людину. Дівчина хвилювалася, видно було, як їй прикро, що поруч - її подруги, а її повчатимуть, як малу. Подружки чекали.
Надя кидала погляд на годинник: 11 година. Тривога її була щирою: вона жила на другому кінці міста.
- Може проведеш мене до тролейбуса, Таню?
Людину наче хто підмінив: похапцем одяглася, несміливо взяла під руку. Обережно звела вниз по крутих східцях. Надія мовчала. Вона завжди давала можливість дівчині самій почати розмову. Адже знала, як легко необережним словом, недоречним запитанням образити людину. І тоді вона наглухо закриє перед тобою двері своєї душі. Їй дуже рідко випадало самій починати розмову. Майже завжди починали вони. А почавши - випускали з рук клубочок, і він підводив вчителя до причини вчинку. Вміння слухати - безцінний дар для вчителя. Якщо він не вміє слухати, то його учні будуть для нього лише учнями, що повинні все робити так, як думає вчитель. Без права ослухатись, бо він їм бажає добра. Так, кожен учитель бажає своїм учням добра. Але не кожен вміє робити добро. Щоб навчитися його робити, треба вміти слухати. Тоді учні будуть для вчителя людьми. З усіма людськими радощами і болями, мріями і сумнівами.


І він не буде валити на їх ще незмужнілі плечі тягар повинності. Людяно і тактично допоможе їм розібратися в житті. Дбайливо, але непомітно буде полоти бур’яни, щоб вони не глушили ростки добра. А виполюючи нечисть, буде обережним, щоб на витолочити людяне і прекрасне.
Говорила, тільки вислухавши до кінця.
- Чудовий у тебе товариш, Таню. Не тільки гарний, але й щирий, привітний. Він уже закінчив школу? Ні? Тільки вісім класів? Що ж ви будете робити в клубі щовечора? Весь час будете розмовляти? Він гратиме у більярд? А ти? Будеш дивитися? А може краще, щоб він ходив до школи дивитися на тебе, а заодно й учитися? Обоє одержите освіту і будете бачитися щовечора. Він не хоче йти до школи, бо він не маленький? Якщо він такий великий, нехай грає у більярд, а ти його стережи. Кажеш, що інакше покине? Коли шанує, не покине,Таню. Почекає тебе день-два і прибіжить. Адже у нас в школі он скільки гарних хлопців - побоїться, що викрадуть тебе прямо у нього з-під носа. Нехай він тебе стереже, Таню, і теж вчиться. Тоді вам і поговорити буде про що.
Слухала жадібно. Сміялася, наче сипала сріблом. Коли прощалися - горда і хитра іскринка палахкотіла в дівочих очах. Не питала, чи прийде. Вірила: сіяла - то мало зійти. Посіяне сходило. Росло. Іноді важко, але росло.
Дівчина ходила до школи. Її зустрічав після уроків товариш. Спочатку на вулиці. Потім насторожено переступав шкільний поріг. Чекаючи свою милу, приглядався до веселого шкільного гурту, де сміх вщухав лише з дзвінком. Тримався з усіма насторожено, наче боявся, що на нього накинуть налигач. Але ніхто не посягав на козачу волю. А хитра дівчина з одним заговорить, до другого засміється, третьому підставить підніжку - той ледь не впаде, оглянеться - і вже не має сили відірвати очей від неї: так і прямує далі, проводжаючи білозубу і яснооку шкоду очманілим поглядом...
Усе це стережуть ревниві хлоп’ячі очі. Непереливки хлопцеві. Дивись - і з першого вересня він уже треться в шкільній гущі.
Найтяжче було з тими, хто рано поплив за течією життя. Тут часто були винні не дівчата, не більярд, а горілка і темна компанія, в якій залізти в чужу кишеню вважалося дитячою забавкою. Демонстративна незалежність поєднувалася в них з бажанням будь що “показати” себе. Почуття повної безкарності у ставленні до вчителя доходило в них до нечуваного нахабства. Довести вчителя до нестями, щоб усі бачили його безсилля - мета присутності такого учня в школі. Не даси відсіч одразу - він знущатиметься не один день.
Летить у вчительку здоровенний огризок яблука, пущений з явним розрахунком образити, але не влучити. Клас вражено оглядається. А нахаба навіть не вдає невинного: півнем пнеться, очікуючи на комедію. Зараз ця тітка почне на нього кричати, аж святі затрусяться, або захникає і піде за допомогою до директора.
Промовиста фізіономія! Можете її читати, як книжку про шпигунів: дуже цікаві сюжети. Що їй робити? Умовляти? Соромити? З умовлянь вони сміються в лице; на докори цвіркають крізь зуби повз вчителя, або цинічно розглядають його, як божу корівку.
Вона не мала права дати йому ляпаса, і це чудово розумів короткочубий, їжакуватий парубійко з карими нахабними очима. Але вона мусила саме так зробити: вдарити. Взяла зі стола огризок, як беруть камінь, і, зважуючи його в руці, не зводячи з хлопця твердого погляду, підійшла до нього впритул, поклала огризок перед ним на парту:
- Не влучив? Спробуй ще. А тоді спробую я. Я постараюся, щоб він не пролетів мимо.
Так і зробила б: вдарила б. Він зрозумів, що це правда. Нахабство змінилося розгубленістю. Огризок так і пролежав перед ним до дзвінка... А згодом цей хлопець став чудовою людиною: слово в нього було як криця. За насмішкуватою вдачею ховалося людяне і щире серце.
Прощаючись зі своїми вихованцями на випускному вечорі, вона читала в його очах хороший і людяний смуток.
Були й такі дні, коли вона давала учням санкцію на прогул: це були дні футбольних матчів. Вперше, з властивою хлопцям прямотою, вони її попередили:
- Ми завтра не прийдемо.
- Чому?
- Завтра футбол.
- Ви що, діти?
- Не прийдемо - і все!
- Так то ж гра! Школу проміняти на гру?!
- Я прийду в середу на консультацію...
- І я! І я! Я теж!..
- Я не можу цього зробити, - їй було дуже прикро. Йшли до школи голодні, йшли в дощ, сніг, гололід. І ось вони не прийдуть. І чому? Футбол...
Троє втекли. Двоє залишились. Але краще б утекли й ці двоє: їх на уроці не було. Сиділи за партами, але на уроці їх не було.
З того часу, коли вони говорили, що завтра футбол, вона сміялася: “Добре, добре, приходьте в середу і розкажете, хто кому всипав, бо вже і в мене серце болить!”
Ніхто не вміє так розповісти про матч "зі щитом", і ніхто не вміє так мовчати про матч "на щиті", як глухі болільники.
Ви ще не любите футбол? Ви ще "здорова" людина? Ви послухайте їх пару разів - і теж "захворієте"!
Чи завжди вдавалося їй "знайти" людину? Майже завжди. Майже, бо іноді всі її шукання залишалися безплідними. Часто здавалося - знайшла, сумніви залишилися позаду. І раптом знову губила і скочувалася до висхідної точки своїх шукань. Ці втрати були найтяжчими: душило безсилля і жаль, бо життя залишилось покаліченим. Людину починало кидати, як тріску у водовороті, бо чим було заповнити щоденне довге дозвілля? Дівчина котилася по похилій площині, хлопець спивався, потрапляв до в’язниці. І в цьому була винна вона.
Було й так, що зраджувало терпіння. То бувало дуже рідко, але все-таки бувало.
У школі є буфет, адже більшість учнів приходять до школи прямо з роботи. Так сталося, що захворіла буфетниця. Зробили, що могли, щоб люди не сиділи 5 годин голодні: з найближчої їдальні принесли дві корзини булок і молоко. Не сподобалось. Почалося нарікання. Ірина Дмитрівна зібрала учнів, пояснила, що сталося, і попросила їх один день обходитися тим, що є.
І тут одна з її учениць з презирством кинула слова, наче камінь:
- Нам уже осточортіли оті булки!
- Ти не можеш їсти булку? Не можеш?!! Люди помирали за те, щоб ви мали хліб, а ти не можеш їсти булку!!! - на Ірину Дмитрівну було страшно дивитися.
Надія пішла в свій клас, наче опльована. Її учні, ті самі учні, в яких блищали від сліз очі, коли вони слухали про Павку Корчагіна і молодогвардійців, усі як один збирали свої речі, щоб покинути клас.
Вона зупинилася біля дверей і чекала, сподіваючись, що в них заговорить совість. Ні, ідуть.
- Куди?
- До їдальні.
Почуття затьмарили розум. Світ в очах став червоний. В гарячому мареві літа голодного 1946 року побачила босоногих дітей, що на колінах повзали по маленьких п’ятачках стерні, де стояли полукіпки, і визбирували не колоски, а зерна.
З тріском відчинила двері:
- Ідіть!
Клас спорожнів...
Так могло і не бути: їй не вистачило витримки спокійно і розважливо подумати, що вони жили в інший час і просто не знали голоду; не знали, якою ціною давався хліб.
На другий день вони прийшли всі, наче нічого й не сталося, але вона ще довго відчувала між собою і ними холодний дотик відчуження.
Проте радості було незрівнянно більше. І вона знала: де немає буднів, там немає і свята.
Вірними друзями Надії були вірші. Коли залишалась одна, вони обступали її живими рядками, роїлися, як бджоли. Іноді ті рої були слухняні й легко лягали на сторінки її учнівського зошита, іноді дражнились, як діти: крутилися зовсім близько, але в руки не давалися. Поки писала, здавалося, що виходить вдало. А коли закінчувала і читала про себе, вони блідли в порівнянні з тим, що вона переживала. Вони не ставали життям, а здавалися його тінню. Але не могла вона їх зректися: вони заміняли їй радість спілкування з людьми, радість світу, що існував у звуках. В них втілювалося все найдорожче.
На цьому повість моя закінчується, і я ставлю крапку. Але життя продовжується, і я маю надію повернутися до неї.

Г.Швець.

Категорія: Країна глухих | Переглядів: 240 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017