Понеділок, 23.10.2017, 20:05
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [80]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [146]
Освіта України [47]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [60]
Адміністратор сайту [7]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2017 » Січень » 17 » Шкільний баскетбол
17:54
Шкільний баскетбол

Шкільна історія

Відомо, що без притоку молодих резервів будь-який вид спорту не може не тільки розвиватись, а взагалі - існувати. Так і в баскетболі для осіб з вадами слуху.
Своїм зростанням та успіхами баскетбол серед глухих Києва завдячує, безумовно, школам-інтернатам для дітей з вадами слуху №№6, 9 і 1 8.
Автор цих рядків у кінці 60-х років основну увагу приділяв саме учням школи-інтернату №6, черпаючи звідси резерви для збірних чоловічої та жіночої команд Києва.
З 1974 року за ініціативи Українського товариства глухих Міністерство освіти України почало проводити першості з баскетболу серед шкіл- інтернатів для дітей з вадами слуху. Це стало великим поштовхом у розвитку баскетболу в школах-інтернатах, у тому числі й київських.
На цих першостях в окремі роки збиралось до 18-20 команд дівчат і хлопців від шкіл-інтернатів для дітей з вадами слуху.
У 1977 році в Києві відбувся фінал першості Міністерства освіти з баскетболу серед спецшкіл-інтернатів. Цей фінал обслуговувала бригада глухих суддів - вихованців секції баскетболу на чолі з головним суддею В.Тарасенком та головним секретарем М.Рибальченком. Після закінчення фіналу представники УТОГ та Міністерства освіти відзначили чітку та злагоджену роботу суддівської бригади.
Після здобуття Україною незалежності шкільний баскетбол на Україні занепав, бо Міністерство освіти через брак коштів було не в змозі проводити змагання серед шкіл.
Тільки з 1997 року Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів “Інваспорт” почав проводити змагання з баскетболу в рамках спартакіади “Повір у себе”, в яких беруть участь школярі не старше 15 років.
Школярі віком від 16 років фактично перебувають “поза грою” і це не стимулює подальший розвиток баскетболу, а молодіжні ігри для 16-18-річних вже кілька років не проводяться.

Баскетбол у школі-інтернаті №6
Школа-інтернат №6 для глухих дітей раніше розташовувалась по вулиці Артема, 43. Зараз в цьому приміщенні - Будинок школярів Шевченківського району.
В 50-их роках у будинку №43 містились спальні, їдальня, майстерні для трудового навчання та інші приміщення, а на навчання дітей доводилось водити до загальноосвітньої школи, яка містилась за півкілометра від “основного” будинку.
У цій школі один клас був пристосований під спортивний зал, в якому приладнали баскетбольні щити на такій висоті, на якій дозволяла стеля класу. Ясна річ, що висота кільця від підлоги була нестандартна, але це не спиняло школярів.
У цьому непристосованому для баскетболу приміщені можна було грати максимум “троє на троє”. І весь вільний час хлопці та дівчата самозабутньо грали в баскетбол. Тут стихійно виростали майбутні гравці збірної Києва та України. Тоді в школі-інтернаті вчився Леонід Курасов, якого мати привела в секцію баскетболу ДЮСШ. Курасов, тренуючись серед чуючих, ділився своїм досвідом з учнями школи-інтернату і був організатором їх тренувань у баскетболі. Старшокласники, крім того, ходили тренуватись до спортзалу Будинку культури УТОГ, на вулиці Курській, 6. Цей спортзал був невеликий, розміром 18 на 9 метрів, і дозволяв грати максимум чотирьом проти чотирьох.
Поступово учні школи-інтернату почали входити до складу чоловічої та жіночої команд Києва. Особливо треба відзначити Леоніда Курасова. Талановитий гравець, як кажуть, “з божою іскрою”, гнучкий, пластичний, з м’яким кидком, він був грозою суперників. На жаль, рання смерть від запалення легенів не дозволила йому розкрити повністю свій талант.
Також мало грав Олександр Сотченко, який вирізнявся оригінальним затяжним кидком, був агресивним і результативним нападаючим, але після закінчення школи залишив баскетбол. Результативно грав і Павло Іванов, який відзначався бійцівським характером, був агресивним розігруючим захисником. Незважаючи на свій невисокий зріст, часто вигравав м’ячі у більш високих супротивників завдяки вмінню вибирати зручну позицію під щитом. Довше всіх грав Володимир Корнієнко, багаторічний член збірної команди України, кандидат у збірну команду СРСР.
На початку 70-х років при Будинку культури УТОГ 5уло створено дитячу секцію баскетболу. Цю секцію очолив автор цих рядків, який повністю перейшов на підготовку резервів для дорослих команд. Заняття цієї секції почали проводитись у спортзалі новозбудованої школи-інтернату №6 на Виноградарі.
Вихованці цієї секції поступово починають брати участь у різних змаганнях на першість району та міста серед шкіл та ДЮСШ, набувають ігровий досвід, такий потрібний для виступів на рівні збірних команд Києва та України.
У 1973 році Міністерство освіти України спільно з УТОГ почало проводити змагання з деяких видів спорту серед шкіл-інтернатів для дітей з вадами слуху.
Наступного року до програми цих змагань було включено баскетбол. Команди юнаків та дівчат школи-інтернату №6 почали займати лідируючі місця в першостях Міністерства освіти з баскетболу.
Так, на перших змаганнях у 1974 р. дівчата школи-інтернату №6 стали переможницями. Юнаки змогли стати першими тільки в 1976 році. Треба підкреслити, що після цього хлопці почали нехтувати тренуваннями, зазнались і в результаті в наступному році були четвертими.
На той час до секції входили дві групи юнаків - старша та молодша. Коли старші після перемоги в 1976 році почали погано відвідувати тренування, молодші спортсмени старанно тренувались. Після того, як в 1977 році юнаки опинились на четвертому місці, тренер - автор цих рядків, відрахував з секції старших юнаків і всю увагу приділив молодшим. У результаті вони в 1978 р. зайняли в першості Міністерства освіти перше місце і утримували ці позиції до 1982 року.
У цій команді виросли і змужніли як баскетболісти такі відомі нечуючі спортсмени, як Петро Бабій (перейшов на шахи), Олег Бобров, Віктор Власенко, Геннадій Івлєв, Андрій Загребелько (перейшов на футбол), Сергій Давидов, Олег Райковський, Анатолій Кривошеєв та інші.
Крім того, юнаки школи-інтернату № 6 успішно виступали на першостях серед ДЮСШ і спортклубів Києва. Особливо успішним був 1980 рік, коли команда юнаків школи-інтернату №6 взяла участь в клубній першості м. Києва з баскетболу, як юнацька команда міської ради ДСТ “Спартак”.
Усього в першості виступило 8 спортивних клубів. Згідно з положенням, кожен клуб виставляв дві чоловічих, одну жіночу команду та по одній команді юнаків та дівчат. У запеклій боротьбі баскетболісти школи-інтернату виграли майже в усіх юнацьких команд Києва, в тому числі і в команди ДЮСШ “Строитель” (теперішній “Будівельник”), Але в останній зустрічі зі збірною міського відділу народної освіти (міськВНО) глухі школярі зазнали поразки через відсутність основних гравців - П.Бабія і В.Власенка, які раптово захворіли на грип та не змогли підтримати команду. До того ж, Г. Івлєв через свою недисциплінованість з’явився на гру тільки в середині другої половини гри і, ясна річ, не зміг переломити хід поєдинку на нашу користь.
У результаті команда за співвідношенням м’ячів при рівній кількості очок зайняла тільки третє місце. Якби не згадувані вище причини, команда могла б сенсаційно стати чемпіоном в юнацькій групі.
В тому ж 1980 році в молодіжній першості м.Києва серед молоді віком до 20 років, команда міської ради ДСТ “Спартак”, до складу якої увійшли гравці з школи-інтернату №6, зайняла четверте місце серед 8 команд.
Юнаки постійно грали з дорослою командою глухих Києва, в якій майже всі були випускниками школи-інтернату №6. Поки хлопцям було 13-15 років, вони постійно програвали дорослим з великим рахунком. Але час та постійні тренування робили своє. Досягнувши віку 17-18 років, юнаки почали перемагати дорослих, серед яких грали В.Корнієнко, С.Лозовик та інші випускники школи-інтернату №6. Дійшло до того, що тренер чоловічої команди Юрій Зологниковський повністю замінив команду 17-18 річними юнаками, відставивши “стариків”. І ця омолоджена команда стала чемпіоном першості УТОГ серед чоловічих команд. Олег Бобров, Віктор Власенко, Геннадій Івлєв, Олег Райковський були включені до складу збірної команди України.
Коли ці баскетболісти закінчили навчання в школі і пішли з команди, в ній почався спад, який продовжувався до тих пір, поки не виросли нові гравці. Нова команда відрізнялась від попередньої тим, що в ній не було спортсменів високого зросту. Але, незважаючи на це, вона виступала успішно в різних змаганнях, компенсуючи невисокий зріст баскетболістів ретельно відпрацьованою тактикою нападу та захисту. Особливо оригінальною була тактика нападу, яка ставила в тупик більшість команд ДЮСШ і навіть дозволяла вигравати у дорослої команди глухих Києва.
На жаль, з цієї команди тільки А.Кравченко увійшов до дорослої команди Києва, інші переїхали після випуску в Херсон, де навчались у медичному училищі, і їх баскетбольний шлях перервався.
Призупинився і розвиток юнацького баскетболу в школі №6, бо автор цих рядків на початку вісімдесятих рядків повністю перейшов на підготовку дівчат та жіночої команди, які багато в чому не поступались юнакам. Старшокласниці та випускниці цієї ж школи-інтернату після 1969 року систематично входили до збірної команди України. Це Віра Ковальчук (Савицька), Лілія Іванова (Шабанова), Наталія Ярова, Зоя Лаврик та інші.
У першостях Міністерства освіти України серед шкіл-інтернатів для дітей з вадами слуху дівчата неодноразово ставали чемпіонками та займали призові місця.
Цілеспрямована робити в секції дівчат дозволила поповнити жіночу команду Києва перспективною молоддю, яка допомогла команді вийти в призери першостей УТОГ, а потім, починаючи з 1981 року, бути чемпіонками УТОГ та володарками кубка УТОГ тринадцять років підряд.
У збірній команді України регулярно грали Світлана Шкварчук (Котенко), Ірина Гітерман, Ірина Дорохова (Горобей). Свого часу грала у складі збірної команди й Ірина Чепчина (Бакуринська), яка після випуску з школи навчалась у Ленінградському відновлювальному центрі ВОГ і грала за збірну Російської Федерації.
Після проголошення незалежності України жіноча команда Києва майже вся складалась з старшокласниць та випускниць школи-інтернату №6. Особливо треба відзначити команду випуску 1992 року.
До цієї команди були відібрані дівчата 2-3-х класів. Наполегливі тренування дозволили з часом виставити на першість Міністерства освіти України, крім старших дівчат, і цю молодшу команду.
На першості 1988 року в Сімферополі від школи-інтернату №6 виступали дві команди дівчат. Волею жеребу в першій грі зустрілись обидві команди зі школи №6: перша (старша) та друга (молодша). П’ятнадцятирічіні дівчата виграли у старших, чим позбавили їх надії на перше місце. Старшокласниці дуже переживали цю поразку. За молодшу команду годі виступали майбутні гравці збірної України: Анжела Овчарова, Тетяна Зіненко (Міщснко), Ірина Дрожникова (Цілик), Світлана Максименко (Смагинська), Ірина Моторна (Сслючснко>). Саме вони стали основою для збірної команди України зразка 1992-1998 років.
У кінці 90-х років баскетбольна секція для дівчат при школі №6 припинила свою роботу через дефіцит контингенту: в класах дівчат було мало і укомплектувати секцію було практично неможливо.
Зате успішно працювала юнацька секція, яка регулярно поставляла гравців до збірної команди юнаків Києва, що весь час знаходилась у числі призерів першостей з баскетболу за програмою Спартакіади “Повір у себе”.
У 2004 році на цій Спартакіаді команда Києва, до складу якої увійшли хлопці з шкіл-інтернатів №№6 і 18, з великою перевагою виграла фінальні ігри з баскетболу, а в 2005 році повторила свій успіх. До того ж, у 2004 році найкращим фавцем-снайпером був визнаний В.Атаманчук, а в 2005 році - І.Чорноштан (обидва - учні школи-інтернату №6).
На першому чемпіонаті Європи серед юніорів у 2006 році в Стокгольмі у складі збірної України грали випускник школи №6 Олександр Зінченко та Віктор Атаманчук - наймолодший гравець збірної.

Баскетбол у школі-інтернаті №9
У 60-их роках Київська школа-інтернат №9 для слабочуючих дітей була розташована в старому будинку на Байковій горі.
Спортивним залом в школі слугувала невеличка кімната, в якій, крім матів та гімнастичного коня, нічого не було. Про заняття баскетболом годі було й думати.
У 1969 році школа-інтернат була переведена в більш просторий будинок по вул. Сєченова, 9, де раніш містилась масова школа. Тут був невеликий спортзал розміром 18 на 9 метрів, обладнаний волейбольними стійками та баскетбольними щитами. Але через відсутність фахівців з волейболу та баскетболу діти в спортзалі грали переважно в футбол.
У 1971 році в школі-інтернаті №9 з’явився новий вихователь-Олег Дмитрович, який перейшов із школи-інтернату №6. Він уперше показав дітям, як треба грати у волейбол та баскетбол.
Гра в баскетбол дуже сподобалась школярам і вони поступово полюбили її.
Узимку 1972 року Олег Дмитрович організував матчеву зустріч з баскетболу між командами шкіл-інтернатів №№6 та 18. Команду школи-інтернату №6, в якій виділялись А.Кривошеєв, О.Потопальський, В.Штейнберг, О.Передеряєв, тренував автор цієї книги. Проти такої, як потім виявилось, досвідченої, організованої, обізнаної з премудростями баскетболу команди, гравці школи-інтернату №9 вийшли в такому складі: В.Костенко, В.Бабій, О.Мірошниченко, Я.Сокуляк, О.Пастушенко, В.Сандугей та інші.
Ця команда була розгромлена з рахунком 102:4. Поразка боляче вдарила по честолюбству школярів інтернату №9. З цього моменту почався бурхливий розвиток баскетболу в цій школі. Незважаючи на відсутність фахівця з баскетболу, юні спортсмени самотужки пізнавали премудрощі гри, регулярно відвідуючи баскетбольні матчі команд майстрів “Строитель” (теперішній “Будівельник”) та СКА. Майстерна гра легендарних О.Сальникова, В.Ткаченка, О.Рижика, 3.Хромаєвата інших була яскравим прикладом для школярів. Відразу після повернення з матчу вони поспішали до шкільного спортзалу, щоб по пам’яті повторити побачені елементи техніки баскетболу: кидків та ведення м’яча.
З допомогою Олега Дмитровича був організований матч з баскетболу з командою школи-інтернату №7 для дітей з вадами мовлення, яка була переможцем першості м.Києва серед шкіл-інтернатів.
Той перший матч команда школи-інтернату №9 програла з різницею в 30 очок.
Протягом 1972-1973 років у матчах з командою школи №7 слабочуючі школярі відточували свою майстерність, від індивідуальних дій поступовою перейшли до командної гри і під кінець навчального року команду було вже не впізнати — вона навчилась вигравати.
У 1974 році школа №9 вперше була заявлена на участь у першості України з баскетболу серед шкіл-інтернатів для глухих та слабочуючих дітей , організованій УТОГ спільно з Міністерством освіти УРСР. Під час зимових канікул у зональних змаганнях, крім нашої команди, брали участь команди шкіл-інтернатів Харкова, Вінниці, Житомира, Сміли (Черкаська обл.), Сум і Київської школи-інтернату №6.
Усі ігри команда школи-інтернату №9 виграла і здобула путівку на фінал першості. Після гри, вражений їхньою перемогою, я спитав школярів: “Хто вас тренує?”, на що хлопці відповіли: “Ніхто. Ми самі навчились грати”.
У тому ж 1974 році в м.Чернівці у фіналі на першості Міністерства освіти України грали команди юнаків шкіл-інтернатів Миколаєва, Жданова (Маріуполя), Чернівців, Києва (школа №9) та команди дівчат Києва (школа № 6), Харкова, Чернівців та Львова.
Серед дівчат перемогу здобула команда Київської школи-інтернату №6. Серед юнаків у фінальній грі між командами Києва та Чернівців завдяки підставному гравцеві - переростку та підтримці місцевих суддів перемогу здобула команда Чернівців. Київська команда у складі учнів школи- інтернату №9 посіла друге місце. Це був великий успіх дебютантів - Д.Назаровича, В.Костенка, О.Пастушснка, О.Шаровара, М.Кіраша, A.Бочарова, А.Максимкіна, Г.Мазуренка і В.Сандугея.
У 1975 році в першості України серед шкіл-інтернатів для глухих та слабочуючих від школи-інтернату №9, крім юнацької команди, вперше взяла участь і команда дівчат. Обидві команди, тренером яких був B.Сандугей, успішно вибороли в зональних змаганнях у Донецьку путівку до фіналу.
У березні 1975 року фінал відбувся в м.Києві. Юнаки школи-інтернату №9 посіли друге місце, дівчата - третє.
На початку 80-их років у цій школі сформувалась сильна команда дівчат, яка в 1982 році виграла першість України серед шкіл-інтернатів для глухих та слабочуючих дітей, в 1983 - 1985 роках була другою, а в 1986 році - третьою. Команда юнаків школи-інтернату №9 у цей час виступала слабіше - в 1978 та 1985 роках - третє місце.
Після 1986 року баскетбол у школі-інтернаті №9 занепав. У кінці 90-их, після здобуття Україною незалежності, в цій школі-інтернаті дівчат тренували Тетяна Чепурненко, Анжела Овчарова та Тетяна Зіненко, які готували своїх підопічних до участі в змаганнях з баскетболу в рамках Спартакіади “Повір в себе”.
До речі, багато вихованців Київської школи-інтернату №9, які починали своє спортивне життя в баскетболі, згодом досягли великих успіхів в інших видах спорту і потрапили до збірних команд України і СРСР. Це Дмитро Назаревич, Наталія Ніколаєва (Фішель), Тамара Бєленкова (Кука) - багаторазові чемпіони СРСР, Європи, Всесвітніх літних ігор глухих з волейболу, Андрій Лайло - чемпіон Європи 1999 року та Всесвітніх літних ігор глухих 1997 року з волейболу, Володимир Костенко - чемпіон Європи 1991 року та чемпіон Всесвітніх літних ігор глухих 1981 року з футболу.
У збірний баскетбольній команді України грали Григорій Мазуренко, Борис Бабeнко, Ірина Петренко (Колесник), Василь Сандугей.

Баскетбол у школі-інтернаті №18
Ще одна школа-інтернат №13 для слабочуючих дітей була створена рішенням міського відділу народної освіти. Поштовхом до цього створення стала необхідність зменшення кількості в уже існуючій, дуже перевантаженій школі-інтернаті №9 для слабочуючих дітей.
У 1976 році до новоствореної школи №13, яка знаходилась в Дніпровському районі, перейшла переважна частина дорослих учнів з дев’ятого інтернату. Через рік нова школа отримала номер 18. Для повної комплектації новоутвореної школи у молодші класи запрошували учнів із різних спецшкіл України.
У новій школі учні активно займались спортом, особливо любили футбол та баскетбол. Популярність баскетболу розвинулась завдяки першостям Міністерства освіти України серед шкіл-інтернатів для дітей з вадами слуху.
Перший і, на жаль, останній успіх дівчат школи-інтернату №18 був у 1977 році, коли команда зайняла третє місце в першості Міністерства освіти України. У кістяку гравців команди були призери змагань минулих років, які виступали за школу-інтернат №9.
Незважаючи на відсутність у школі тренера-спеціаліста з баскетболу, цей вид спорту розвивався завдяки активній роботі шкільної баскетбольної асоціації (ШБА). Рада асоціації кожного року проводила дві регулярні першості школи серед класів та „сіяних” команд по системі “Драфт” (аналогічній “Драфту” Національної Баскетбольної ліги в Америці). У вільний час від ігор проводились тренування у шкільному спортзалі під керівництвом громадського тренера.
Крім того, хлопці регулярно відвідували ігри псршостей СРСР, особливо - за участю команд “Жалгіріс” (Вільнюс) та “Будівельник” (Київ), які демонстрували красивий технічний баскетбол. Перші успіхи були у 1983 (1 місце) та 19:84 (2 місце) роках під керівництвом молодого громадського тренера Віталія Лаврика, який згодом став професіональним тренером з баскетболу. Нове покоління гравців також успішно виступало - у 1986 та 1987 роках юнацька команда школи-інтернату №18 посідала друге місце в першостях Міністерства освіти України.
Починаючи з 1989 року, на цих першостях юні баскетболісти з вісімнадцятого інтернату входили до збірної команди Києва разом з юнаками школи-інтернату №6, і постійно займали на цих змаганнях призові місця.
У збірній команді України на чемпіонаті СРСР серед юнаків у 1990 році грали вихованці школи-інтернату №18: Р.Ілмурадов, С.Руденко, А.Шимко. Команда тоді зайняла третє місце. Секція баскетболу школи-інтернату №18 виростила членів збірної команди України з баскетболу - С.Руденка, А.Шимка, І.Коська, А.Корнієнка, А.Некерова, В.Ігнатенка.
Крім того, в секції баскетболу виросли спортсмени, які потім обрали інший вид спорту-О.Лаврик (орієнтування), В.Барабоха (настільній теніс), М.Бабалієв, Є.Автономов, О.П’ятак, С.Зіненко (плавання).
Завдяки плідній роботі В.Лаврика, який в 1994 р. був направлений до школи-інтернату №18 тренером з баскетболу, виросло багато молодих спортсменів, які склали основу збірної команди Києва з баскетболу (як юнацької, так і дорослої).
Баскетболісти школи-інтернату №18 регулярно з 1995 року брали участь у першості Деснянського району, в якій займали призові місця, а в 2005 році стали чемпіонами. До збірної команди юнаків Деснянського району був включений В.Ігнатенко.

М.П.Рибальченко, член ОНП

З матеріалів архіву ОНП

Категорія: Освіта глухих | Переглядів: 86 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017