Субота, 23.09.2017, 22:56
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [78]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [144]
Освіта України [46]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [59]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2014 » Грудень » 26 » Прогресивні погляди українських науковців XIX - початку XX століття щодо навчання і виховання глухих
01:49
Прогресивні погляди українських науковців XIX - початку XX століття щодо навчання і виховання глухих

В окремі періоди складної історії України погляди її прогресивних громадян і позиції держави в цілому щодо доцільності та можливостей навчання й виховання нечуючих були достатньо різними: іноді вони випереджували розвиток суспільства, часом розвивалися паралельно з науковими теоріями вчених сусідніх країн, траплялися й стадії явного застою, припускалися помилки.
Умовними віхами цих періодів є історичні прецеденти суттєвої зміни ставлення держави та спільноти до осіб з певними відхиленнями в розвитку. Зокрема, в історії України можна виділити такі:
І (X - кінець XVII ст.) - період опіки;
II (кінець XVII - початок XIX ст.) - період спроб навчання і виховання окремих осіб з розладами;
III (початок XIX - початок XX ст.) - період усвідомлення доцільності навчання трьох категорій дітей: із порушеннями слуху, зору, розумово відсталих;
IV (початок XX ст. -1991 р.) - період визнання необхідності навчання всіх дітей з відхиленнями в розвитку.
У І і II періоди складалися передумови виникнення системи спеціальної освіти. III період еволюції ставлення до осіб з розладами (початок XIX - початок XX ст.) збігається з першим етапом становлення національної системи спеціальної освіти в Україні. Цей час розгортання мережі спеціальних закладів знаменний тим, що кількаразово переривався подіями, які спричинили докорінну перебудову держави й суспільства. Сформувалася ця система вже у пореволюційній Україні, в момент зміни державного устрою, ідеології, ціннісних орієнтацій, морально-етичних та культурних норм, глибокої економічної кризи, громадянської війни.
Спеціальні школи й училища, які почали відкриватися в Україні в першій половині XIX ст. за приватної ініціативи, працювали кожний за власною програмою, використовуючи свої методи та програми, здебільшого покладаючись на досвід колективу викладачів, чимало з яких мали практику роботи з глухонімими в Петербурзькому та Арнольдо-Третьяківському училищах. Відповідно погляди на навчання та виховання глухонімих в Україні цього часу формувалися під впливом науковців і практиків російських закладів для глухонімих.
В цілому вони характеризуються оптимістичною оцінкою можливостей розвитку пізнавальної діяльності дітей з недоліками слуху. Зокрема Г.Гурцов, засновник Одеського училища для глухонімих, зазначав, що погляди на обмежені можливості розвитку глухих несправедливі й відкинуті доказами, заснованими на досвіді. Обґрунтовуючи пізнавальні можливості дітей цієї категорії він спирався на ідеї сенсуалізму, вважаючи, що “...треба почати розумове і моральне виховання глухонімих з вивчення початкових ідей, добутих чотирма їх відчуттями, і від цих ідей треба виводити абстрактні думки ...” Г.Гурцов радив, перш ніж розпочинати навчання глухонімого “...впевнитися, до якої міри його слух пошкоджений, оскільки глухота має багато відтінків...” Адже це, на його думку, давало такій дитині набагато більше переваг, ніж тотально глухій, і, відповідно, більше можливостей для вчителя і членів родини щодо її навчання і виховання.
Засновник Харківської школи глухих В.Вєтухов зазначав, що глухонімі “...не напівідіоти, як думає дехто, а дуже здібні до книжного навчання і ремесла”. Він вважав, що недоліки розвитку особистості глухих зумовлені не патологічним станом, а умовами їхнього життя та діяльності. Сприятливі умови, спеціально організоване навчання і виховання можуть цілком усунути ці вади. Зокрема завідувач дитячого садка Олександрівського хутора О.Комир запевняла, що “...освіта підносить моральний рівень глухонімого, знання ремесла - матеріальний і забезпечить усвідомлення власної особистості, а мова забезпечить можливість жити спільним з усіма життям, користуватися всіма правами”.
М.Лаговський, який з 1910 р. почав працювати директором Олександрівського училища глухих, характеризуючи умови, що збіднюють пізнавальну діяльність глухонімих, зауважував, що під впливом правильного навчання вони можуть розвиватися розумово так само, як і нормальні. Він зробив суттєві напрацювання науково обґрунтовуючи проблеми компенсації функції слухового аналізатора, наголошуючи, що під час навчання глухонімих усної мови наявність залишку слуху має надзвичайне значення. М.Лаговський був переконаний, що всяке навчання є водночас і вихованням, тож вчитель глухонімих має бути й винятковим вихователем.
На той час серед науковців і практиків-сурдопедагогів не було одностайності щодо застосування єдиних методів навчання глухонімих. Були серед них прихильники “звукового методу”, “мімічного методу”, “змішаного методу”, “чистого усного методу”.
Погоджуючись, що розвиток глухої дитини можливий і на основі її природних можливостей, тобто міміко-жестикуляційних засобів спілкування, тогочасні сурдопедагоги однак вважали, що найкращі умови для розумового зростання створюються під час засвоєння словесної мови й особливо її усної форми. Так, Г.Гурцов, віддаючи перевагу в навчанні глухих писемній мові, сприймав мову жестів як необхідне дидактичне знаряддя, як єдиний засіб розвитку розумових здібностей глухонімого та повідомлення йому “...ясних думок про всі взагалі речі і виховання його розуму і серця”. М.Лаговський, відстоюючи необхідність навчання глухих усної мови, водночас високо оцінював міміку, зазначаючи, що “...вона вириває глухонімого з його ізольованого становища і ставить його в спілкування з нормальними... За допомогою міміки глухонімого в певних межах можна навчити... ця мова може сприяти також до певної міри і естетичному вихованню”.
На думку видатного українського науковця і педагога І.Соколянського, у процесі навчання глухих необхідно використовувати всі можливості для забезпечення високого рівня їхнього розвитку. Серед засобів спілкування він радив використовувати міміко-жестикуляційну, дактильну, писемну, дактилографічну та усну мови, оскільки будь-які контакти глухого з оточуючими наближають його до усного спілкування. Дактилологію він характеризував як один із видів словесної мови, вважаючи, що її використання сприяє досягненню високого інтелектуального розвитку дітей навіть зі складними психофізичними розладами. І.Соколянський займався і проблемою читання з губ, досяг значних результатів, розробивши “ланцюговий метод” та “уніфіковану систему читання з губ”. Значну увагу він надавав формуванню усного мовлення у глухих і роботі над вимовою, визначивши два шляхи в цьому напрямку: наслідування мови сурдопедагога учнями та планомірну роботу над мовним матеріалом, який добирається за фонетичним принципом.
Перші українські сурдопедагоги не зводили суть навчання глухих лише до кількісного збільшення знань, а мали на меті всебічний розвиток їхніх розумових здібностей. Зокрема, Н.Патканова, яка працювала в Київській школі для глухих дітей, вважала, що найголовніше завдання полягає в тому, аби не дати глухонімій дитині ні на крок відстати від нормальної в розумовому розвитку, надати можливість вільного вибору життєвого шляху.
На початку XX ст., коли сформувалася спільнота українських сурдопедагогів і “чистий усний метод” став домінуючим, наголос у завданні спеціального навчання глухих припадає на вивчення звукової словесної мови. Так, Н.Патканова, виступаючи на II Всеросійському з'їзді сурдопедагогів (1903 р.) зазначала, що “...мета навчального закладу для глухих мусить полягати в тому, щоб діти закінчували їх не глухонімими, а тільки глухими...”. Однак це, на її думку, потребувало докорінної реорганізації системи навчання глухих. Основні положення перебудови системи спеціальної освіти вона виклала в доповіді “Про ідеальну постановку справи навчання глухонімих”. Йшлося про струнку систему навчання таких дітей від раннього (дошкільного) виховання до гімназії і навіть вищої школи, а також навчання усної мови з 3-4-річного віку. З огляду на це, Патканова пропонувала розширити мережу дошкільних закладів для глухонімих дітей. На цьому ж з'їзді В.Вєтухов виступав з пропозицією ввести у закладах для глухонімих гру на музичних інструментах, як засіб розвитку їх слуху.
На III Всеросійському з'їзді сурдопедагогів (1910 р.), який став провісником другого етапу розвитку системи спеціальної освіти (розширення та диференціації), українські науковці і практики піднімали низку важливих питань. Зокрема, І.Соколянський підготував доповідь “Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові”. Він наполягав на створенні такої школи, яка була б нерозривно пов'язана з життям народу і в якій би навчання здійснювалося рідною мовою. Цікавими були доповіді про практику роботи з глухонімими дітьми: Н.Патканова (Київ) висвітлювала “Досвід фізіологічного дослідження глухонімих”, О.Мальцев (Олександрівськ) розповідав про участь закладів Олександрівського відділу опіки глухих у сільськогосподарських та промислових виставках, про необхідність популяризації у суспільстві ідей щодо навчання глухонімих. Розглядалися болючі питання матеріального забезпечення закладів для глухих і сурдопедагогів, які працюють там, - М.Попов (Олександрівськ), проблеми післяшкільної долі глухонімих - П.Гладуш (Олександрівськ). Учасники з'їзду висловлювали невдоволення станом справ з навчання і виховання глухих дітей, наслідками навчання їх усної мови і, чи не найважливіше, обговорювали проблему загального навчання глухих дітей.
На жаль, чимало проблем, які турбували науковців, не могли бути вирішеними того часу, оскільки училища і школи для глухонімих існували як філантропічно-благодійницькі заклади. Не було єдності у підходах до навчання і виховання нечуючих, єдиної системи підготовки сурдопедагогічних кадрів тощо. І хоча окремі сурдопедагоги висували сміливі ідеї, фактично вони розбивалися об скелі нестачі коштів та байдужість держави стосовно долі глухонімих.
Однак цей етап в історії української сурдопедагогіки відзначається й низкою позитивних поглядів і певних зрушень стосовно навчання і виховання глухих. Насамперед це стосується оптимістичної оцінки пізнавальних можливостей глухонімих в умовах спеціально організованого навчання; обстоювання думки щодо раннього виховання глухих і диференційованого підходу у процесі їхнього навчання; переконання, що процес освіти глухих полягає не лише у накопиченні знань, а й у розвиткові розумових здібностей на основі опанування словесної мови. Достатньо прогресивно вирішувалася і проблема формування та використання різних засобів спілкування. Навіть у часи найбільшого захоплення “чистим усним методом” українські науковці не відкидали міміко-жестикуляційну мову, як необхідний навчальний засіб. І, врешті, було створено певну систему навчання глухих, що, як зазначає О.Дячков, “...за вихідними теоретичними принципами, визначенням цілей і завдань освіти, а також за змістом, методами і засобами навчання є передовою, прогресивною системою... яка виникла і розвинулася на основі вітчизняних ідей ...”.

Таранченко О.М., працівник Інституту спеціальної педагогіки АПН України (1 Всеукраїнська конференція з питань реабілітації інвалідів зі слуху в Україні, м.Київ, 17-18.10.2002)

 

Категорія: Освіта глухих | Переглядів: 366 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017