Субота, 18.11.2017, 09:12
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [82]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [147]
Освіта України [47]
Освіта за кордоном [20]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [60]
Адміністратор сайту [7]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2016 » Березень » 7 » Погляди на жестову мову у житті і науковій спадщині Івана Соколянського
13:25
Погляди на жестову мову у житті і науковій спадщині Івана Соколянського

(До 111-річниці з дня народження видатного українського вченого)

В статті описано життєвий та педагогічний шлях відомого українського вченого, організатора освіти й науки Івана Панасовича Соколянського (1889-1960) – сподвижника науково-дослідних інститутів педагогіки та дефектології України. Відмічено вдале поєднання у діяльності вченого вирішення загально-педагогічних проблем та питань, що пов’язані з навчанням та вихованням дітей з особливостями психофізичного розвитку. Описано необхідність навчання глухих дітей жестовою мовою.

Діяльність відомого вітчизняного вченого Івана Панасовича Соколянського проходила у складних суспільно-політичних та економічних умовах. Під час всіх періодів свого життя він займав активну життєву позицію, виступаючи в перших рядах передових прогресивних сил, беручи участь у всіх соціально-політичних подіях країни.
І.П.Соколянський залишив велику педагогічну спадщину, в якій ґрунтовно висвітлені важливі питання навчання і виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку. Значна увага приділена в ній різним аспектам проблеми навчання і виховання нечуючих дітей. І тому невипадково майже в усіх працях з сурдопедагогіки наводяться ті чи інші посилання на окремі праці вченого. Значний вплив мали ідеї І.П.Соколянського на розвиток педагогічної науки та практики в Україні. Більша частина його наукових праць стала бібліографічною рідкістю, що не дає можливості широкій педагогічній громадськості знайомитися з його раціональними педагогічними ідеями, результатами експериментальних досліджень та теоретичними висновками. Життя, громадсько-політична та освітня діяльність, педагогічні ідеї І.П.Соколянського дають можливість на значному історичному матеріалі простежити складний шлях розвитку загальної та спеціальної педагогічної науки і практики.
Ще в дитинстві він познайомився і "поріднився" з глухими дітьми, котрі проживали в станиці Динській колишньої Кубанської губернії (Краснодарський край), де народився Іван Панасович. Його дитячі роки пройшли в незвичайній дружбі з глухим хлопчиком-пастухом. Цікавим є й інше – його добровільною нянею була глуха дівчинка – Наталя Цвірінько, на сім років старша від Івана Панасовича, ровесниками ж були глухі Вася Головань, Вася Салай та сліпа Маруся Вітер. Він навчився спілкуватися з цими дітьми за допомогою простих, але досить виразних жестів. Ця дружба і була першим поштовхом для появи інтересу до різних видів комунікацій. Великого розчарування зазнав Іван Панасович, коли не зміг навчатися у початковій школі спільно зі своїми глухими товаришами.
Початкову освіту І.Соколянський здобув у своїй станиці, педагогічну – у Кубанській учительській семінарії. Продовжував навчання в Петербурзі, де він вступив на Вищі сільськогосподарські курси; через рік перейшов на педагогічне відділення природничо-історичного факультету Санкт-Петербурзького психоневрологічного інституту (1908-1913).
На лекціях І.Соколянський вперше дізнався про існування спеціальних шкіл для глухонімих. Це настільки зацікавило його, що він без вагань вирішив присвятити свою діяльність навчанню глухих. Його наставниками в молоді роки стали В.М.Бехтєрєв, М.Є.Введенський, П.Ф.Лесгафт, О.П.Нечаєв, Л.В.Щерба та інші.
Навчаючись в інституті, І.П.Соколянський одержав глибоку теоретичну підготовку. Уже в той час у нього народилося прагнення спиратися на дані фізіології нервової діяльності у педагогічних шуканнях. Сурдопедагогічну освіту одержав на курсах при Петербурзькому училищі глухонімих паралельно з навчанням в інституті. Проблеми глухоти вивчав у професорів М.В.Богданова-Березовського, М.М.Лаговського, Д.В.Фельдберга.
Ще навчаючись в інституті, І.Соколянський розпочав педагогічну діяльність в Олександрівському училищі-хуторі для глухонімих, перейшовши, по-суті, на заочну форму навчання (1910-1914). Цей унікальний заклад Катеринославської губернії виник на початку ХХ ст. і перебував під керівництвом Олександрівського відділу опіки глухонімих (1903 р.).
У 1913 р. Іван Соколянський закінчив психоневрологічний інститут продовжував працювати в Олександрівському училищі-хуторі.
Високо оцінював діяльність закладу М.М.Лаговський, який з 1910 по 1913 рр. був директором навчальних закладів Олександрівського відділу. Він зазначав, що училище-хутір було виключно цікавим на той час закладом, де нічого не було зайвого, а все призначалося для навчання й виховання глухих із селянського середовища.
Олександрівське училище-хутір – це перше місце, де розпочав свою трудову діяльність І.П.Соколянський. Працюючи в стінах досить відомого на той час навчального закладу, він розчарувався наслідками навчання глухих і, зокрема, мінімальними навичками розвитку словесної мови в учнів. Тогочасна система навчання глухих дітей в Україні зумовлювала низку труднощів, пов’язаних з непорозумінням між учнями та сурдопедагогами. Один цікавий випадок, який став поштовхом наукових пошуків, описано у спогадах. Одного разу на уроках читання учні четвертого класу прочитали такі рядки: “Цар пустелі лежав у клітці, дивився вдалечінь, в його очах була туга” (російською мовою). Одна учениця запитала: “ЧОМУ ЦАР, – показуючи на портрет царя, – У ПУСТЕЛІ, ЯК ВІН ПОТРАПИВ У КЛІТКУ І ЩО В НЬОГО БУЛО НА ОЧАХ?”
Цей факт нерозуміння глухими тексту, який був написаний для них, засвідчив істотні недоліки у системі роботи з формування у них словесної мови на основі цієї ж мови. Допитливий педагог з неабияким інтересом приступив до глибокого вивчення лінгвістики, користуючись допомогою своїх викладачів. Він зблизився з відомим мовознавцем Л.В.Щербою, котрий надавав велике значення міміко-жестикуляційній мові у розумовому розвитку глухих. Пізніше це, значною мірою, вплинуло на формування поглядів І.П.Соколянського, який, окрім знань у галузі фізіології, психології та медицини проявив особливий інтерес до основ мовознавства та вивчення тогочасних наукових праць видатних представників філологічних наук. Це, в першу чергу, стосується праць відомого російського і українського філолога, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук О.П.Потебні, який одним з перших філософів-лінгвістів вказав на безпосередній взаємовплив мови та мислення, відображаючи у своїх працях погляди І.М.Сєченова. Ґрунтовно вивчаючи твори О.П.Потебні, І.П.Соколянський виключно важливого значення надавав ролі української мови у культурно-національному відродженні національної школи, освіти та нації загалом. І.П.Соколянський вважав за необхідне при організації процесу навчання глухих враховувати такі положення:
1. Соціальне середовище, в якому перебуває глуха дитина до навчання у спеціальній школі.
2. Своєрідні особливості процесу навчання глухих.
3. Післяшкільна діяльність випускника та його подальше життя.
Вчений першим наголосив на необхідності створення такої школи глухих, яка була б нерозривно пов’язана з життям народу і в якій би навчання здійснювалося рідною українською мовою. Це був досить сміливий для того часу погляд молодого сурдопедагога з Олександрівського училища.
Фахові уподобання І.П.Соколянського стосувалися і ролі української мови як засобу навчання. Іван Соколянський зазначав, що все свідоме українське громадянство поділяється на дві групи, які по-різному ставляться до національного питання. Перша з них дотримується принципу “через національне до інтернаціонального”. Рідна мова для цієї групи є лише певним способом для виведення темного люду на широкий шлях з тим, щоб піднести його культуру на рівень вищих культур. Друга ж група визнає рідну мову за єдине джерело творчості, вважаючи національну творчість водночас інтернаціональною, вселюдною творчістю. Так звані світові цінності створюються націями, а не нацією; і в творчості головну роль відіграє мова. Для поглядів представників даної групи характерним є те, що мова не замикається у рамках школи лише як практичний засіб для ознайомлення учнів зі світовими цінностями та загальнолюдським досвідом, а виступає творчим чинником для всього наступного життя кожної особи. Школа виступає не місцем, де учня “нашпиговують формальними знаннями”, а місцем, де розвивають творчість. Адже знання учнем засвоюються настільки, наскільки у нього розвинута рідна мова, наскільки він свідомо вживає слова, вирази та наскільки уникає порожніх слів, значення яких не розуміє.
І.П.Соколянський підкреслював, що перш, ніж вдаватися до запозичення методів навчання та виховання у наших більш “культурних” сусідів (адже навчання на той час велося російською мовою) слід розібратися, що визначає нас як окрему націю, і проводити відповідну роботу як у школі так і поза її межами. При цьому шкідливим є ігнорування, занедбання мови, оскільки ці речі є підґрунтям занепаду шкільної справи та освіти.
Не дивлячись на всі перепони і труднощі того часу, Іван Панасович вже у 1919 р. організував школу для глухих дітей в Умані, де працював завідувачем і вчителем. Водночас завідував міським відділом освіти. Його практичний досвід роботи з глухими став істотним підґрунтям в подальшому для розробки суто специфічних проблем у галузі сурдопедагогіки. Пропрацювавши в Умані недовгий час, Соколянський переїздить до Києва, де знайомиться з А.С.Макаренком, це знайомство переросте у дружбу, обмін педагогічним досвідом на протязі подальшого життя.
З 1920 р. І.П.Соколянський очолює Київське управління вищих навчальних закладів, з 1921 р. починає працювати в апараті Наркомосу УРСР. В ці роки вчений зосереджує увагу на загальних проблемах педагогіки, розробляє теоретичні засади педагогічної науки на основі рефлексології та педології. У 1923 р. переводиться до Харкова – на той час це місто було столицею України. Там він знайомиться з найталановитішою і творчою інтелігенцією України, це такі відомі постаті як В.Блакитний, Остап Вишня, О.Довженко, Лесь Курбас, П.Тичина, Микола Хвильовий.
В 1925 р. за його ініціативи в Харкові була відкрита перша в Радянському Союзі спеціальна школа-клініка для сліпоглухонімих дітей, лікарсько-педологічний кабінет. Івана Соколянського було затверджено професором кафедри дефектології. В 1930 р. завдяки його ініціативі в Харкові був відкритий інститут дефектології, який він очолив. У цей період він займав інші керівні посади в системі виховання і освіти різних категорій дітей. У 1933 р. І.П.Соколянський почав працювати в Українському інституті експериментальної медицини. Туди ж було переведено і заклад для сліпоглухонімих. Водночас працював професором кафедри дефективного дитинства у Харківському медичному інституті. Глибокі знання в галузі педагогіки та медицини були важливим підґрунтям при проведенні експериментальних досліджень.
У житті І.П.Соколянського був і дуже важкий період. Його двічі арештовували (1933 р., 1937 р.), звинувачуючи у буржуазному націоналізмі та спробах втілити реакційні ідеї в галузі педагогіки та дефектології (лише у 1957 р. були зняті всілякі звинувачення і він був повністю реабілітований).
У 1938 р. Наркомос України закрив клініку сліпоглухонімих, в цей же рік Іван Панасович приймає запрошення на роботу в Москву в науково-дослідний інститут спеціальних шкіл і дитячих будинків Наркому освіти РРФСР. Там він працює до кінця свого життя як керівник та директор Загорської спеціальної школи-інтернату для глухих дітей.
Вивчаючи досвід роботи московських шкіл для глухих, І.П.Соколянський багаторіч спостерігав наступну ситуацію, що діти як вступають до школи німими, такими її і закінчують. Через деякий час вони знову вступають до школи, але вже вечірньої, і знову починають здобувати знання з початкових класів. Різко критикуючи такий рівень навчання, Іван Панасович визнавав, як дорого обходиться це навчання державі. Педагог не одноразово зазначав, що усі недоліки у навчанні глухих обумовлені відсутністю у їхніх вчителів знань з фізіологічного вчення І.Павлова про вищу нервову діяльність та формування мовознавчих особливостей. Зокрема, заслуговує на особливу увагу тверде переконання вченого, що глухі будуть говорити виразно, грамотно, осмислено; що вони можуть досконало оволодіти словесною мовою і стати повноцінними людьми. Трагедія глухих полягає не в тому, що вони глухі, а в тому, що їхні вчителі, а також учителі вчителів не мають належних науково-теоретичних обґрунтованих положень і кожен сурдопедагог керується лише власним натхненням та виконанням певних розпоряджень. Основним чинником є система навчання, яка на думку І.Соколянського, на той час була не лише консервативною, а й вкрай реакційною. Не можна так нівечити глухих дітей, як це робить спеціальна школа. Стосовно ж методики навчання нечуючих дітей мові І.Соколянський розкриває в своїй праці, де він піднімає питання щодо можливості навчити глухонімого учня добре говорити, висловлюватися виразним усним мовленням, яке б чітко розумів будь-який чуючий співрозмовник.
На підставі великого педагогічного досвіду І.П.Соколянський впевнився у тому, що це цілком можливо. Він наголошував на тому, що будь-якого грамотного глухого, незалежно від того, у якому віці він втратив слух, можна навчити правильному усному мовленню, яке не буде відрізнятись від вимови нормально чуючих людей.
В той час, і на сучасному етапі завжди виникало запитання: так чому ж усне мовлення глухих погане, хоч серед них надто винятково зустрічаються ті, які вміють правильно, розбірливо говорити? Ми готові додати і те, що вимова нечуючої дитини достатньо розбірлива, але звучить грубо, неприродно, відразливо. І до сліз стає прикро: перед вами розумна, красива, чуйна людина, а коли заговорить усно, то хоч тікай від неї! Тому деякі грамотні “глухонімі”, відчуваючи за собою такий недолік у вимові, уникають висловлюватися усно, особливо у громадських місцях. Вченим було виділено декілька причин, головна з них – непродуманість системи навчання глухих звуковому мовленню. Справа в тому, на думку І.П.Соколянського, що навчання глухих грамоті зазвичай починається з навчання усному мовленню, одразу ж перетворюючи її одночасно в засіб спілкування.
Між тим, глухі можуть володіти не однією, а кількома доступними їм формами мовлення, а саме:
1) міміко-жестикулятивним;
2) дактильним /пальцевим/;
3) письмовим;
4) дактилографічним;
5) усним.
Отже, останнє – лише одна з кількох форм спілкування, доступні глухій дитині. Життя наочно показує, що вона ще до школи володіє найзручнішою для неї формою мовлення, за допомогою якої висловлює свої думки. Це – міміко-жестикуляційне, яке і є первісним мовленням глухої дитини. Надзвичайно важливо відзначити той факт, що вона фактично за її допомогою забезпечує своє розумове зростання задовго до початку навчання грамоті. Тому для людини важливішим є власне розумовий розвиток, у якому первісне мовлення глухої дитини посідає неабияке значення.
Чудовий лінгвіст Лев Щерба, який добре знав глухих, багато разів зазначав і наголошував на тому, що жестикуляція глухої дитини – це її перше справжнє мовлення.
Чимало глухих дітей ще до школи проявляють немалі розумові здібності, зовсім не поступаючись у власному розвитку чуючим дітям. Невже не зрозуміло, що цим розвитком глухі завдячують перш за все жестовій мові? Соколянський обґрунтовано доводить, що розумове зростання глухих дітей до школи, до початку навчання грамоті прямо залежить від ступеню розвитку і досконалості їхнього міміко-жестикуляційного мовлення. Воно для глухої дитини слугує повноцінним засобом вираження думок, спілкування з оточуючим світом і пізнання його. Педагоги та вихователі, які зневажають жестову мову глухої дитини як важливу першооснову її розумового розвитку завдають непоправної шкоди, затримуючи останній. Важливо усвідомити, що жестова мова вибудовується у глухої дитини в процесі її природного розвитку, а іншими формами словесної мови дитина оволодіває в результаті спеціальної підготовки, починаючи з навчання основам грамоти.
Надто помилково стверджувати, що глухі діти вчаться “говорити руками” лише від глухих. Знайомство з жестовою мовою відбувається задовго до знайомства з собі подібними і лише у їхньому середовищі удосконалюють вміння користуватися таким мовленням. Насамперед, ще в ранньому дитинстві, глухі діти переймають її від оточуючих чуючих людей. Подібно до чуючої дитини, глуха спочатку засвоює міміку обличчя, згодом – оволодіває так званими природними (образними, мальованими) жестами.
Оточуючий світ відображається у мозку глухої дитини у формі важливих понятійних образів. Цей процес відбувається так само, як і у чуючих ровесників. Але останні рано переходять до звукового мовлення, а глуха дитина продовжує залишатися з міміко-жестикулятивною системою передачі понятійних образів. Однак, як справедливо зазначає вчений, у дошкільному періоді міміко-жестикулятивні засоби спілкування не поступаються звукословесним, а з часом значною мірою перевершують їх за виразністю та образністю.
Тому, сутність вивченої ситуації дає підстави стверджувати вченому про те, що жестова мова є не лише першопочатковим мовленням глухої дитини, але має вирішальне значення для її розумового розвитку в ясельний та дошкільний періоди. Весь досвід сурдопедагогіки дозволяє категорично заявити про те, що істинною сутністю правильної системи навчання глухої дитини словесній мові (дактильному, писемному, дактилографічному та усному мовленню) є суворе дотримання послідовності переходу від однієї форми до іншої. Ця вимога співпадає з даними матеріалістичної науки: фізіології, психології, лінгвістики.
З того, що вже викладено вище про міміко-жестикуляційне мовлення, яке формується в ясельний та дошкільний періоди, стає ясно, що глуха дитина приходить до школи не німою, а з мовою, хоча говорить не усно, а жестами. В школі її повинні навчити іншим формам мовлення в тій суворій послідовності, як вони перераховані вище. Це означає, що ні в якому разі не можна навчати всім їм одразу, одночасно.
Міміко-жестикуляційне мовлення є стійкою (“безумовною”) опорою для навчання дактильному мовленню. За умови достатнього засвоєння дактильного потрібно переходити до викладання письмового, а потім дактильно-графічного, яке має важливе допоміжне значення при спілкуванні глухих з чуючими.
Заключним акордом у формуванні різних видів мовлення для глухого є усне мовлення. Його процес відрізняється більшою своєрідністю, який сурдопедагогіка недостатньо враховує. Головні своєрідні особливості усного мовлення – два важливих компоненти – голос і темп вимови. Секрет виразності усного мовлення прихований саме в них.
Батьки та вчителі повинні усіляко турбуватися про те, щоб зберегти у глухої дитини голос, який повинен бути досить природним. Не можна викликати його штучними прийомами, як це відбувається в наших яслах, дитячих садках та школах. У процесі формування усного мовлення глухої дитини неприпустиме насильницьке втручання в природний розвиток голосу. Адже сама лише природність голосу і темп мовлення визначають розбірливість вимови.
Як і у чуючої дитини, голос проявляється у глухої дуже рано, як мимовільне рефлекторне явище, і, звичайно, до відомого віку не відрізняється від голосів чуючих. Безголосих глухих не існує. Соколянський наголошує на тому, що за всю його піввікову роботу з навчання глухих не зустрічав серед них жодного, хто не мав би голосу. Хто довгий час спостерігав за глухими малятами, той не міг не звернути уваги на їх дзвінкі, цілком природні голоси.
Важливо, як наголошує вчений, не проґавити той час, який співвідноситься з часом у дітей, які втратили слух у 2–3 р., голос та усне мовлення були і до втрати слуху. Отже, у таких дітей (а їх більшість серед так званих глухих) потрібно не “ставити” мовлення, як це відбувається, а відновлювати його!
Хоча усне мовлення і формується пізніше за інші форми словесної мови, турботу про найважливіші компоненти звукового мовлення – голос і темп – необхідно проявляти як можливо раніше, відразу ж, як буде встановлено, що дитина не чує. В жодному разі не можна допускати ніяких штучних прийомів для того, щоб викликати (“ставити”) голос. Особливо неприпустимо примушувати говорити голосно, кричати.
Між іншим, академік Лев Щерба нерідко попереджав своїх учнів про те, що "найвиразніше мовлення людини – це шепіт".
Таким чином передумовою формування нормального усного мовлення у глухої дитини слугує важливе раннє збереження та розвиток природного голосу. Воно неминуче веде до того, що глуха дитина починає лепетати. Голос обумовлює виникнення лепету, а лепет обумовлює темп майбутнього усного мовлення, його індивідуальні особливості, а відтак, і виразність.
Темп мовлення визначається станом і особливостями мовленнєвого апарату кожної людини. Нема двох людей, темп мовлення яких був би повністю однаковим. Деякі говорять такою скоромовкою, що її прийнято називати "кулеметною". Інші вимовляють довго, тягнучи слова з рота.
Зверталася увага вченим і на турботу про природні голоси і темпи звукового мовлення глухої дитини задовго до того, як у неї почне виникати перша жестова мова та різні форми словесної мови.
І.П.Соколянський високо оцінював роль жестової мови як підґрунтя для формування словесної, а також запропонував для навчання глухих абетку Брайля, – це була надзвичайно цікава і нова ідея. Його міркування зводилися до того, що якщо за допомогою дотику сліпа дитина може читати випуклий крапковий шрифт, то за допомогою зору – тим більше. Звичайно, для зорового сприймання немає потреби робити крапки випуклими. Вони можуть бути плоскими, надрукованими так, як друкуються звичайні букви.
Глухим, які володіють словесною мовою, це може принести користь у процесі навчання, починаючи з початкової школи і закінчуючи навчання у ВНЗ. Завдання полягає в тому, щоб змінити крапковим шрифтом міміку та дактилологію за допомогою спеціального пристосування – екрану.
І.П.Соколянський зазначав, що для навчання глухих у середніх та вищих навчальних закладах обов’язково потрібен перекладач.
Значну увагу він приділив навчанню дорослих глухих. Соколянський розробив питання індивідуального навчання глухонімих, створив посібник для тих, що проживали в сільській місцевості, та спеціальний буквар для дорослих глухонімих. У методичній записці до нього ґрунтовно висвітлено своєрідний підхід до розв’язання проблеми ліквідації неписемності дорослих осіб з порушеннями слуху. Він поділяв думку відомих сурдопедагогів про те, що читання з губ становить початок і кінець навчання глухонімих усної мови, а тому дана проблема мусить бути найтісніше пов’язана з проблемою озброєння мовою глухонімого загалом, не дивлячись на всі проблеми.
Основні труднощі І.П.Соколянський вбачав у тому, що процес читання з губ нерозривно пов’язаний з процесом формування словесної мови у глухих, а на той час ще не знайдено було таких методичних засобів, пов’язаних із загальним навчально-виховним процесом. Кожен, хто знає особливості роботи з глухими дітьми практично, а не лише теоретично, хто причетний до педагогічного процесу з глухими хоч би п’ять років, вказував Іван Соколянський, знає, скільки зустрічається на практиці труднощів у забезпечені єдності всіх аспектів процесу навчання. І хоч теоретично ця єдність беззаперечно доведена, на практиці спостерігається протилежне явище. Аналізуючи стан навчального процесу у школі глухих, він зазначав, що у більшості випадків у глухонімої дитини з першого ж дня педагогічної зустрічі з нею сурдопедагоги намагаються замінити її природну мову жестів словесною мовою. І оскільки основним завданням є навчання усному мовленню, то й мобілізують всі засоби для боротьби з жестовою мовою. Теоретично визнавалося, що найбільш повноцінним і, по суті єдиним, засобом розвитку особистості глухої людини є формування у неї словесної мови на такому рівні, щоб вона замінила жестову мову не лише при спілкуванні глухонімих з чуючими, але і між собою – з глухими. Проте на практиці усі знають, як болісно і довго проходить час, доки глуха дитина оволодіє хоч би елементарним мовним матеріалом. Тому, звичайно, жестова мова панує у глухих при спілкуванні, яку б боротьбу з нею не вели. Наприкінці свого життя в одному з листів до свого побратима він писав “… я прийшов до однозначного і цілком конкретного висновку, що не використання та ігнорування жестової мови у навчально-виховному процесі глухих є злочином, за який треба відповідати за карним кодексом.”
І.П.Соколянський не обійшов жодної педагогічної проблеми, що була актуальною у тогочасних умовах. Досить складним було завдання, яке стосувалося виховання дітей, розвитку їхньої творчої активності та самостійності. Розглядав проблему виховання дітей у широкому педагогічному та соціально-політичному аспектах, пов’язуючи її розв’язання з необхідністю удосконалення педагогічного процесу у школі та виховання дитини в сім’ї.
І.П.Соколянський зростив плеяду наукових працівників, які продовжують розпочату ним справу. Дослідження Соколянського та його послідовників дали можливість на конкретному теоретично-експериментальному матеріалі показати окремі закономірності виникнення і розвитку людської поведінки і психіки загалом. Науково обґрунтував вирішальну роль виховання у формуванні особистості; на основі експерименту відкинув псевдонаукові твердження про біологічну приреченість дитини. Через всю діяльність І.П.Соколянського та його співробітників червоною ниткою проходить віра у можливості розвитку дитини з психофізичними особливостями, жагуче бажання допомогти такій дитині у процесі наполегливої праці та творчих пошуків.
Іваном Панасовичем Соколянським написано понад 80 наукових праць. Він проводив широкі усні та письмові консультації наукових працівників, педагогів та батьків. Значною була його переписка з діячами науки, вчителями та сім’ями дітей з психофізичними порушеннями. Протягом багатьох років І.П.Соколянський вів активну роботу з підготовки кадрів вчителів-дефектологів. Він підготував більше 20 вчених-педагогів високої кваліфікації (професорів, докторів наук), будучи безмежно відданим дефектологічній та педагогічній науці.
Іван Соколянський був людиною глибоких і різнобічних знань, високоосвіченим і висококультурним фахівцем. Він створив оригінальну методику навчання сліпоглухонімих, розробив конструкцію читальної машини для сліпих, після себе залишив цілу школу учнів та послідовників, які плідно працювали в галузі загальної педагогіки і дефектології. Іван Панасович Соколянський пройшов великий і складний шлях педагога і вченого, який одержав світове визнання.
Великий досвід великого вченого ще раз підкреслює наскільки жестова мова має вирішальне значення для інтелектуального розвитку глухих дітей, наскільки вона важлива для процесу міжособистісної комунікації, наскільки вона для них проста і, головне – рідна, про це потрібно пам’ятати і всіляко її використовувати в навчанні, вихованні та побуті.

Бащенко Т.П., науковий співробітник

Категорія: Освіта глухих | Переглядів: 188 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017