Основою для підготовки цієї доповіді стали деякі особисті спостереження в ході редакторської діяльності стосовно особливостей викладення глухими людьми думок у писемній формі, а також (у деяких випадках) наявність безумовного впливу на цей процес жестової мови. Мета цієї доповіді - ще раз привернути увагу педагогів-практиків і науковців до цих особливостей і сприяти позбавленню наявних недоліків писемного мовлення осіб з вадами слуху і, таким чином, надати допомогу нечуючим людям у здобутті повноцінної освіти і самореалізації.
У першу чергу, хочеться зазначити, що українська жестова мова, як і будь-яка мова, взаємодіє з іншими мовами, а також з видами мовлення словесної української мови (усним, писемним).
Цей вплив відбувається за таким же принципом, як і вплив інших мов одна на одну. Існує загальновідомий фактор впливу однієї мови на інші, які знаходяться у вжитку на певній території (приміром, англійської на півночі Франції, російської - в Україні). Цей вплив не завжди є позитивним (наприклад, одним з наслідків такого впливу є виникнення такого явища як суржик), і тому існує практика вжиття певних заходів по усуненню таких помилок і викоріненню суржику. Наприклад, на уроках української мови передбачені спеціальні вправи, які допомагають вивчити наявні відмінності у мовах і позбавитись помилок, що виникають у процесі мовлення.
Безсумнівно, що українська жестова мова також взаємодіє з основною мовою, яка вживається на території України. Вплив загальновживаної мови на жестову мову глухих найяскравіше відображається у так званому калькованому жестовому мовленні, яке будується за принципом словесного мовлення. Між тим відбувається і зворотній вплив: жестової мови на усне і писемне мовлення глухих людей.
Писемне мовлення людей з вадами слуху можна умовно поділити на три групи в залежності від особливостей викладення думок на письмі. Найпростіший, але не завжди правильний поділ полягає у класифікації із застосуванням традиційного для сурдопедагогіки поділу нечуючих людей, тобто за принципом урахування ступеня втрати слуху:
-викладення власних думок на письмі власне глухими, тобто тими, хто повністю втратив слух від народження або з раннього дитинства;
-вживання писемного мовлення слабочуючими;
-писемне мовлення тих, хто пізно втратили слух.
Але, повторимо, така класифікація не завжди є правильною, і в житті ми спостерігаємо багато винятків усередині кожної з виділених груп.
Перш за все, це пов'язано з особливостями оволодіння нечуючими загальновживаним словесним мовленням. Оскільки писемне мовлення - це передача на письмі словесного мовлення, саме від ступеня оволодіння останнім залежить наявність певних особливостей.
Отже, розглянемо загальні, найбільш розповсюджені особливості писемного мовлення, вживаючи наведену вище класифікацію.
Насамперед зауважимо, що писемне мовлення тих осіб, які пізно втратили слух, практично нічим не відрізняється від того, що ми спостерігаємо у осіб з нормальним слухом. До того ж, як і серед чуючих людей, так і серед осіб з вадами слуху можуть спостерігатись випадки наявності дисграфіїта інших органічних порушень в результаті важкого ураження центральної нервової системи, порушення моторики рухів тощо.
У писемній мові слабочуючих людей у більшості випадків спостерігаються деякі особливості, пов'язані з недоліками в оволодінні словесним мовленням через наявні вади слуху.
Найчастіше у письмі людей із значними порушеннями слуху (середня і тяжка ступінь туговухості) спостерігаються характерні аграматизми, неправильне написання складних слів та слів іншомовного походження та слів, які мають подібні за звучанням аналоги (вочевидь, це пояснюється недостатнім сприйняттям на слух фонетичної будови слова):
“абонент – абонемент”, “вистава – виставка”, “залізний - залізничний” тощо.
Ще спостерігаються характерні для більшості слабочуючих людей помилки, пов'язані з вживанням помилкових закінчень в іменниках, прикметниках і числівниках, невірним підбором дієслівних форм тощо: “я вже закінчити снідати”; “спочатку я приїхати додому, а потім - на робота”, “об одинадцятої години” та інші.
Часто зустрічається помилкове написання закінчень у прізвищах людей. Особливо це стосується складних, не типових прізвищ. Наприклад, при відмінюванні жіночих прізвищ із закінченням на -а, типу Чуприніна, Доліна найчастіше зустрічаються такі помилки:

Вочевидь, причиною цієї помилки є відмінювання жіночих прізвищ російського походження із закінченням на -а за зразком іменників жіночого роду І відміни твердої групи (типу мама, сирота, машина тощо).
Ці приклади - лише вкрай поверхове, побіжне перерахування тих особливостей писемного мовлення, яке спостерігається у слабочуючих людей. Знову ж таки, зауважимо, що це не є обов'язковим для всіх без винятку. Серед слабочуючих людей навіть із значною втратою слуху є чимало осіб, які досконало володіють пером. Здебільшого це ті, хто завдяки увазі та зусиллям батьків і педагогів змалечку долучився до читання, має великий запас слів і відповідний рівень освіти.
Перераховані вище помилки, характерні для слабочуючих осіб, часто зустрічаються й у писемному мовленні глухих людей, проте у них спостерігаються й інші особливості, пов'язані здебільшого із впливом їхньої рідної мови - мови жестів на процес викладення думок на письмі.
Це пояснюється перш за все особливостями жестової мови, які полягають в іншій синтаксичній будові речень і дещо іншому смисловому навантаженні окремих мовних складових. Саме в синтаксисі найяскравіше проявляється специфіка жестової мови та своєрідність структури її одиниць (висловлювань), пов'язаних із особливостями вживання мови жестів.
Так, ужестовій мові відсутні сполучники, а смислові співвідношення між словами закладені у їх змісті і порядку розташування жестів.
Наприклад, таке речення як: “Дівчинка заплакала, бо розбила тарілку” жестовою мовою виглядає так: “Дівчинка плакати причина тарілка розбити”.
Ця особливість жестового мовлення, безумовно, накладає свій відбиток на писемне мовлення деяких глухих людей. Часто при слабкому оволодінні ними словесним мовленням спостерігається перенос принципів синтаксичної і смислової побудови речення з мови жестів у писемне мовлення.
Наприклад, ось як на письмі виглядає написання деякими глухими таких словосполучень:
“після уроків” - як “уроки завершити”,
“після грози” - “гроза минуло”,
“розмовлятимемо після школи” - як “зараз школа, розмовляти потім”,
“бабусин будинок” - як “бабуся її будинок”,
“синові черевики” - як “син його черевики”.
Знову ж таки, за браком часу, немає можливості більш детально розглянути цю проблему. Проте основним є не акцентування уваги на помилках, а аналіз причин їх виникнення і пошук шляхів усунення та запобігання.
Причому варто зауважити, що цей вплив жестової мови на писемне мовлення часто неправильно вважають свідченням низького рівня грамотності. З цим твердженням можна погодитись лише частково. Адже необхідно зауважити, що грамотність глухих людей буває двох видів, які не треба плутати. Є грамотність в плані наявності освіти - це саме те, що всі звикли оцінювати як грамотність. Але є ще й грамотність в мові жестів - і про це часто забувають.
Причина в тому, що глуха людина, що добре знає словесну мову, по особливому сприймає калькований переклад (тобто переклад, який передає сказане за законами словесної мови). Вона згадує при цьому, як таке речення звучить в словесній мові або як воно пишеться, - і розуміє цей переклад. Хто ж має слабке знання словесної мови - не сприймає калькований переклад.
Проте, якщо переклад будь-якої інформації здійснюється за законами жестової мови - глуха людина розуміє всі нюанси сказаного. У такому разі вона сприймає інформацію і реагує на неї так само, як і чуюча людина - на словесну інформацію.
До речі, проблема сприймання глухими людьми написаного (тобто чужої інформації, викладеної на письмі) потребує окремого дослідження і не є темою даної доповіді. Зараз мова йде про особливості викладення власних думок за допомогою писемного мовлення.
Варто зауважити, що у дослідженнях вітчизняних науковців і педагогів-практиків не приділяється належної уваги ретельному дослідженню і детальному аналізу характерних помилок у писемному мовленні людей, які мають вади слуху (виняток становлять праці Р.М.Боскіс, Н.Г.Морозової, Б.Д.Корсунської, які були надруковані ще в радянський час). Між тим, врахування причин і наслідків таких порушень сприяло б розробці певних рекомендацій по запобіганню і усуненню подібних помилок. Роботи тут дуже і дуже багато. Адже запропоновані ще за радянських часів певні рекомендації так і не були належним чином впроваджені у практику роботи з нечуючими.
Хочеться звернути увагу й на те, що вивчення особливостей жестової мови, її відмінностей від усного і писемного мовлення було б доречно розглядати на спеціальних уроках у спецшколах.
На жаль, такі уроки з вивчення жестової мови глухих передбачені поки що лише у 1-4 класах (до того ж, не в усіх школах належним чином підійшли до впровадження цього предмета, оскільки ще є проблеми з кадрами, методичними посібниками тощо). Але вважаємо, що найближчим часом необхідно поширити вивчення цього предмета і на старші класи і саме серед учнів 5-12 класів доречно було б розглядати на уроках те питання, про яке йде мова. Саме детальний розгляд відмінностей і особливостей жестової мови і писемного (усного) мовлення дав би можливість учням з вадами слуху звернути увагу на наявність помилок у їх писемному мовленні і сприяло б їх усуненню.
Хочемо підкреслити, що йдеться про надання жестовій мові рівноправного статусу серед інших мов і визнання необхідності її лінгвістичного вивчення та кваліфікованого викладання. Забороняти її, як це робилося протягом тривалого часу, марна спроба. Як би не забороняли її вживання - жестова мова живе і житиме, бо це рідна мова нечуючої людини, неперевершене джерело інформації і найкращий засіб комунікації. Отже, час повернутися до неї обличчям, визнати її нарівні з усіма іншими мовами і використовувати все позитивне, що вона в собі містить.
Свідченням того, що негативне ставлення до жестової мови глухих має відійти у минуле, є внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (стаття 23), якими затверджено статус цієї мови, як засобу спілкування і навчання осіб з порушеннями слуху.
Беззаперечно, проведення досліджень з цього питання і впровадження на практиці рекомендацій по запобіганню порушень писемного мовлення серед нечуючих осіб, ретельне вивчення особливостей писемного (усного) мовлення і жестової мови на спеціальних уроках дало б можливість значно зменшити наявність педагогічного “браку” серед випускників спецшкіл, сприяло б більш ефективній реалізації нечуючою людиною своїх можливостей і талантів.

Каменська Н.М., редактор газети “Наше життя” УТОГ