Середа, 22.11.2017, 15:31
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [82]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [147]
Освіта України [47]
Освіта за кордоном [20]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [60]
Адміністратор сайту [7]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2013 » Червень » 14 » Навчання нечуючих в Україні наприкінці XIX - на початку XX століття
20:54
Навчання нечуючих в Україні наприкінці XIX - на початку XX століття

Питання про можливості розвитку пізнавальної діяльності глухих - одне з центральних у сурдопедагогіці і сурдопсихології. Від його вирішення в значній мірі залежить вирішення ряду конкретних педагогічних і методичних питань, пов'язаних із практикою спеціально організованого навчання і виховання глухих дітей. Актуальність проблеми зу¬мовлена і тим, що тривалий час існувало хибне уявлення про глухонімоту і про можливості розвитку глухонімих.
В епоху середньовіччя глухонімота визначалася як "кара божа”, тому навіть думка зробити щось для покращання стану глухонімих вважалося святотатством. Не розуміючи зумовленості німоти глухотою, здебільшого намагалися відшукати у глухонімих людей вади мовного апарату. Оперативне втручання (підрізування малого язичка, оперування голосових зв'язок та ін.), відповідно, не могло дати позитивних результатів, оскільки причини німоти у глухонімих криються не в недоліках голосового чи артикуляційного апарату, а в неможливості через глухоту наслідувати мову оточуючих людей і контролювати своє голосо- і звукоутворення.
Тільки в другій половині XVIII століття виникають спеціально організовані навчальні заклади для глухих дітей. В першій половині XIX століття в Україні виникло декілька закладів для глухих дітей. Вони виникали з ініціативи приватних осіб й існували на доброчинні кошти. Кожна школа організовувала свою діяльність, навчально-виховну роботу з глухими учнями по-своєму. Ці заклади були, як правило, поза державною системою народної освіти. Навіть навчальні плани і програми розроблялися педагогічними колективами на основі власного досвіду. Кожен заклад проводив роботу так, як могли організувати її практичні працівники, виходячи з конкретних місцевих умов.
У цей час були утворені такі основні заклади для глухих дітей: Одеська школа для глухих дітей Г.О.Гурцова (1843р.), Харківська школа для глухих дітей О.Ф.Бахметьєва (1869р.), школа для глухих дітей в с.Вормс Херсонської губернії (1887р.), Максимовицька (Малинська) церковна школа для глухих дітей (Київська губернія, 1897р.).
Протягом багатьох століть західноукраїнські землі були відірвані від України. Національна культура і освіта розвивалися тут у надзвичайно тяжких і несприятливих умовах. Безумовно, це позначилося і на розвитку виховання і навчання дітей з недоліками слуху. Школи тут виникали також з приватної ініціативи і громадської благодійності.
Мережа закладів на території Західної України була така: Львівська школа для глухих дітей (1830 р.), Львівська бурса для глухих підлітків (1912р.), Львівська єврейська школа глухих (1871р.), Чернівецька школа для сліпих і глухих дітей (1908р.), Ужгородський інститут глухонімих (1907р.).
Рівень навчально-виховної роботи в цих закладах був досить примітивним. Закінчивши школу, глухий практично не знаходив собі місця в житті. Наприкінці XIX століття в Україні почала формуватися сурдопедагогічна громадськість, яка піклувалася про розширення мережі спеціальних шкіл для дітей з недоліками слуху, про наукове обгрунтування системи їх навчання й виховання та поліпшення їх соціального становища. Кінець XIX - початок XX століття характеризувався помітним зростанням інтересу до освіти дітей з фізичними чи психічними вадами.
Основними закладами для глухих дітей, які виникли на початку XX століття, були такі: Київська школа для глухих дітей (1900р.), Чернігівська школа-притулок для глухих дітей (1900р.), Олександрівський хутір глухонімих (1903р.), Одеське училище для глухих дітей (1903р.), реміснича школа для глухих підлітків в с.Кочеток (1905р.) та в селі Клугинівка (1909р.) Харківської губернії.
Особливо виділявся Олександрівський хутір глухонімих, де вчилося 300 учнів. Споруди спеціального хутору (училище, гуртожитки, будинки співробітників, бібліотека, господарчі споруди) займали 30 десятин землі. У жовтні 1909 р. тут було відкрито спеціальний дитячий садок, розрахований на 30 глухонімих дітей віком від 4 до 6 років. В Олександрівському училищі був дев'ятирічний термін навчання, яке проводилося переважно "усним методом”. Навчальні програми з усіх предметів відповідали програмам кращих училищ країни. Багато уваги приділяли тут виховній роботі, суворо додержувалися принципу самообслуговування. Великого значення в закладах Олександрівського хутора надавали трудовому вихованню і професійній підготовці. Навчання дітей в школі було безкоштовним. Це був один з кращих спеціальних закладів для глухонімих.
На початку XX століття в Україні починає розвиватися сурдопедагогічна наука. Сурдопедагог Н.К.Патканова пропонувала реформувати існуючі школи старого типу: вік дітей, що вступають до школи, мусить бути не більше 7 років. їх потрібно розподіляти по групах: за здібностями і за видами глухоти. В усіх школах слід запровадити слухові вправи. В доповіді на з'їзді сурдопедагогів "Про ідеальну постановку справи навчання глухонімих” Н.К.Патканова пропонувала докорінно реорганізувати все навчання глухих, забезпечивши струнку систему від раннього (дошкільного) виховання до гімназії і навіть вищої школи. При цьому вона керувалася тим, що "глухонімий, так само як і нормальний, за наявності хороших здібностей може досягти високого ступеня розумового розвитку, може служити науці, бути математиком, механіком, природодослідником, істориком та ін.”.
Видатний сурдопедагог І.П.Соколянський вперше поставив питання про навчання глухонімих рідною мовою (1910р.). Він вказував, що саме школа ставить серйозні перешкоди: замість того, щоб розвивати рідну мову, зачатки якої є майже у кожної дитини при вступі до школи, вона переучує її. Він наголошував на необхідності утворення такої школи глухих, яка б була нерозривно пов'язана з життям народу і в якій би навчання здійснювалося рідною мовою.
Суть виховання визначена у таких основних положеннях:
а)у процесі спеціально організованого навчання і виховання необхідно поєднувати розвиток природних задатків глухих на основі міміко-жестикуляційних засобів спілкування з оволодінням знаннями, уміннями та навичками на основі формування словесної мови;
б)виховний процес у спеціальній школі мусить спрямовуватися на всебічний розвиток особистості глухої дитини;
в)виховний процес мусить спрямовуватись не тільки на збагачення знань і навичок глухих учнів, а й призводити до якісно позитивних змін у розвитку глухої дитини.
Звичайно, не всі зазначені питання вирішувалися в однаковій мірі прогресивно.
Характерною особливістю навчальних закладів для глухих дітей XIX - початку XX століття була відсутність єдності в змісті навчання. І все ж сурдопедагоги зробили серйозну спробу вирішити цю проблему. Центральне місце в навчанні глухих дітей відводилося навчанню мові.
Директор Малинської школи глухих Р.М.Яворський в 1913 р. писав: "Головна увага при навчанні дітей зверталася не на кількість знань, а, що найбільш необхідно глухонімому в житті, на чистоту вимовляння розмовної мови, на слова і почуття, які найчастіше зустрічаються в повсякденному житті і, особливо, на уміння читати і розуміти за рухами губ звернену до них мову”.
Всі школи для глухих дітей, поряд з загальноосвітньою підготовкою, передбачали і професійно-трудове навчання. Дівчат навчали рукоділлю, швейної справи, домоводству, роботі в пральні. В деяких школах (Олександрівський хутір, Лохвиця) дівчат залучали і до сільсько-господарської праці, зокрема до роботи на фермах, городі. Хлопців навчали столярної, токарної, ковальської і шевської справи, кошико-плетінню. Залучали їх також і до сільськогосподарських робіт, головним чином польових. У деяких школах (Харківська, Малинська, Олександрівська) для здібних школярів організовувалося навчання живопису. Цікавий і той факт, що в 1913р. учні Харківської школи виконали майже всі художні роботи для Клугинівської церкви. В Олександрівській і Малинській школах окремих школярів навчали друкуванню на друкарських машинках. У школах глухих в трудовому навчанні ставилися головним чином вузькоремісничі, практичні цілі. Певної науково обгрунтованої системи трудового навчання в школах глухих також не існувало. Спеціальних програм з ремісничої підготовки школи не мали.
У цей період, поряд з прогресивними положеннями у визначенні змісту навчання глухих, допускалися і помилкові ствердження. Не було визначено правильного співвідношення між загальноосвітньою і трудовою підготовкою школярів, допускалася певна стихійність у визначенні обсягу навчального матеріалу з окремих предметів. Не приділялася належна увага і моральному вихованню глухих дітей.
Таким чином, спеціально організоване виховання і навчання дітей з недоліками слуху в Україні має велику, цікаву історію. На початку спеціальні заклади були на зразок примітивних філантропічно-опікунських установ, в яких знаходили собі притулок лише поодинокі діти. Помітно розширилась мережа закладів для глухих дітей на початку XX століття.
Філантропічно-опікунський характер виникнення і розвитку організованого спеціального навчання глухих в дореволюційний час зумовлював надзвичайну строкатість в системі, змісті, формах і методах навчально-виховної роботи. Це призводило до хаотичності в їхній діяльності: в кожній школі були різні терміни навчання, не було єдиних програм, підручників, не було єдиної науково обгрунтованої педагогічної системи навчання і виховання глухих дітей. Спеціальної підготовки сурдопедагогічних кадрів тривалий час не існувало.
Рівень навчально-виховної роботи в закладах для глухих був надзвичайно низьким. Глухі одержували мізерну загальноосвітню підготовку, примітивну ремісничу виучку і не мали ніяких гарантій на працевлаштування.
На всіх етапах для українських сурдопедагогів характерними були оптимістичні погляди на можливості розвитку пізнавальної діяльності дітей з недоліками слуху. Вони дотримувалися переконання про практично необмежені можливості розвитку глухих дітей при забезпеченні відповідних умов їх навчання і виховання.
Для українських сурдопедагогів характерним було також постійне прагнення до самобутнього вирішення основних питань сурдопедагогічної теорії і практики. Це давало їм можливості не тільки не відставати, а й бути нерідко на передових рубежах світової сурдопедагогіки.

К.К.Пасхалова, директор Червонопартизанської спецшколи-інтернату для слабочуючих дітей (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)

Категорія: Освіта глухих | Переглядів: 642 | Додав: Admin | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017