Середа, 22.11.2017, 12:11
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [82]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [147]
Освіта України [47]
Освіта за кордоном [20]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [60]
Адміністратор сайту [7]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2013 » Листопад » 4 » Канадські нотатки членів ОНП (4 частина)
15:40
Канадські нотатки членів ОНП (4 частина)
Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, у №1,2,3
14
…Чим більше минає тижнів, тим все більше приходить усвідомлення того, що на все просто не вистачає часу. Хоч ми вам, шановні читачі, з гумором пишемо про бачене нами, насправді все це кропітка робота: зрозуміти, що являє новий для нас об’єкт знайомства, суть його діяльності, функції тих, хто в ньому працює. Зрозуміти іноді нелегко: не тому, що інша мова (ASL, а не рідна українська жестова), ні - ми вже можемо вільно спілкуватися; справа в тому, що ми прагнемо порівняти побачене в Канаді з тим, що є в Україні, підшуковуємо відповідну організацію чи установу, яка приблизно цим займається. Є щось подібне, але є разючий контраст і, взагалі, нове, яке треба зрозуміти.
От саме так, на такій ноті, розпочався вже шостий тиждень перебування на канадській землі. Відвідування нового об’єкту "On site placement services association” (Асоціація надання послуг розміщення), який ми подумки назвали Центром зайнятості (у місті Едмонтоні всього їх 3). Подібні установи є і в Україні, і в країнах Африки. Проте тут є одне АЛЕ. В цьому Центрі існує окремий відділ з  працевлаштування саме глухих людей. Окрім того, що є такий відділ, у ньому менеджером з працевлаш¬тування працює молода, енергійна нечуюча жінка - Діана Ундершульц (Diane Underschultz). Вона розповіла, що крім її відділу з працевлаштування глухих (в якому працює 10 співробітників), функціонують ще чотири:
-відділ зв’язку;
-відділ роботи з молоддю;
-відділ роботи з людьми, які мають вищу освіту;
-відділ роботи з людьми, що мають багато порушень здоров’я.
З усіх 35 співробітників лише одна Діана є нечуючою. Проте це ніяк не заважає їй плідно працювати, бо вона має власного чуючого перекладача ASL. Це при тому, що сама Діана є сертифікованим глухим перекладачем з усіх 4-х, що мешкають в Едмонтоні. Нагадаємо, що поняття "сертифікований перекладач” означає те, що людина має офіційно вивчитися на перекладача в коледжі чи університеті протягом 2-4 років, пройти відповідне тестування і мати право офіційно перекладати з однієї мови на іншу. Цим Діана займається у вільний від роботи час.
Що ж нового для нас розповіла Діана, яка присвятила нам весь свій робочий день, розкриваючи секрети своєї "кухні”? Отже:
1.Обслуговує її відділ лише глухих людей від 18 до 65-літнього віку (в Канаді працюють саме до такого віку! Це нормально, якщо не забувати, що канадці бережно ставляться до свого здоров’я, а відтак і живуть не "по-українськи”: до 90-100 років);
2.Під час прийому глухий спочатку заповнює кілька анкет, які потім детально аналізують і перевіряють правдивість наданої ним інформації. Лише після того до роботи включаються три особи: сам глухий, Діана і чуючий фахівець з питання власне працевлаштування в конкретну установу/організацію чи на завод.
Відбувається це так:
-нечуючий особисто чи за допомогою Діани складає резюме;
-він же розсилає складене резюме на електронні адреси декількох роботодавців чи розносить їх сам;
-глухий надає Діані адреси об’єктів, на які були розіслані резюме;
-в свою чергу Діана передає адреси чуючому фахівцеві для встановлення контакту з роботодавцями з метою уточнення, чи згодні вони надати роботу глухому;
-крім того, практикується пред’явлення трьох рекомендацій з останніх місць роботи;
-за час пошуку роботи глухий має пройти тижневі курси в Центрі для розкриття власних нахилів до певної справи. Після таких курсів Діана надає свою рекомендацію;
-отримавши позитивну відповідь, на об’єкт вирушає вищезгадана трійка для обговорення умов, які мають бути надані глухому (наявність наставника, перекладача, певний графік роботи тощо);
-Діана протягом 6 місяців веде спостереження за працевлаштованим, і у випадку позитивного розв’язання питання щодо всіх умов працевлаштування, робота з нечуючим з боку Центру зайнятості припиняється;
-при порушенні режиму праці чи виникненні якихось конфліктних ситуацій адміністрація установи чи заводу може запросити Діану для проведення "виховної” бесіди з "порушником спокою”;
-після 4-х місяців безрезультатного пошуку роботи, глухому  можуть відмовити в обслуговуванні. Відмова може бути і на початку звернення до  Центру, якщо глухий не включається в пошук роботи, не розсилає резюме, не приходить щотижня в Центр.
3.Бувають випадки, коли людина, попрацювавши 1-2 дні, відчуває, що запропонована робота їй не підходить, - тоді починається процес пошуку іншої.
4.Тих глухих, котрі вчинили протиправні дії, як правило, не обслуговують; хоча і тут бувають ситуації, коли обслуговування все-таки надається: все залежить від характеру, причини і тяжкості скоєного злочину.
5.Якщо глухий має вищу освіту, то він може, безперечно, знайти роботу відповідно до отриманого фаху.
6.У період пошуку роботи ні глухий, ні чуючий ніякої фінансової допомоги від держави не отримують (в Україні маса людей, на наш погляд, користується "невдалим і невигідним” для держави законом: ставши на облік в центрі зайнятості українці отримують значну грошову допомогу і "продовжують шукати” роботу).
7.Ми дізналися, що учні, яким виповнилося 14 років, під час канікул можуть працювати, щоб мати власні кошти (даний Центр цим питанням не займається).
У розмові з Діаною дізнаємось, що раптово відчувши себе зле, самітний глухий може викликати "швидку” так: набрати по телефону номер 001 і не класти трубку на важелі. По той бік телефонного дроту висвітлюється його адреса і лікарі терміново виїжджають, бо знають, що таким чином дзвонять глухі. (Нам би таке!)
Наші канадські керівники прагнуть, щоб ми бачили всі освітні сторони і всі навчальні функціональні об’єкти, які можуть нас зацікавити. До поля нашого зору потрапила масова школа, де викладають українську мову як іноземну мову. З Любою Іщенко ми познайомилися ще в Канадському Інституті українських студій, і тому радо прийняли пропозицію подивитися, яка в неї методика викладання української мови. А перед цим нам з нашим українським гідом - Ларисою Гайдук (про яку ми згадували на початку першого репортажу), організували оглядову екскурсію по школі, яка зачаровувала світлими і затишними класами, де всі стіни займала потрібна для учнів пізнавальна наочність та дитячі малюнки і фото. Відсутні були традиційні для наших шкіл робочі, класні, мовні куточки в офіційному обрамленні. Все це стосувалося роботи педагога і знаходилося безпосередньо в робочих кутках вчителя.
В канадських школах навчання традиційно розпочинається з 5-річного віку (тут домінує думка про доцільність раннього навчання, коли мозок дитини має велику спроможність сприймати і переробляти навчально-пізнавальний матеріал). Проте в даній школі є дошкільний клас для емігрантів, куди зараховують з 4-річного віку дітей, які народилися в різних країнах (здебільшого ми бачили маленьких виходців з країн Африки). Саме тут визначається ступінь навчальної підготовки дітей і їх можливостей в опануванні певної навчальної програми (ми мало не забули сказати про те, що в Канаді в одній школі можуть бути задіяні десятки різних навчальних програм. Об’єктом навчання є певна дитина і до неї підбирається чи складається відповідна програма).  Є в школі і класи для дітей із затримкою психічного, емоційного розвитку та дітей з аутизмом (занурених у себе). Головним завданням для таких дітей є опанування англійською мовою, інші предмети вивчаються не так глибоко, як у інших класах.
Ми вперше побачили клас, де зібралося 9 дітей-аутистів старшого шкільного віку. В ньому працює 2 учителі і кілька асистентів. Навчання суто індивідуальне. Через певний проміжок часу діти відвідують кімнату психолого-емоційного розвантаження, де відбувається процес релаксації. Ніяк не можна говорити про те, що у таких дітей нема майбутнього. Якраз навпаки, є діти, які спроможні навчатися в коледжах. Глухих дітей наразі в цій школі немає, проте вони колись були, і з ними обов’язково був перекладач жестової мови.
Цікаво, що урок у даній школі в 7-9 класах триває 75 хв., у 10-12 класах - 80 хв. (ого!), перерва - лише 5 хв. (хм…). Велика перерва - 55 хв. Друге наше подивування пов’язане з ленчем (страви приносяться з дому, як і в нас). На день буває приблизно 4 "великих” уроки.
У школі діє система обов’язкових для вивчення навчальних дисциплін і предметів за вибором (це такі як: трудове навчання, мистецтво, комп’ютерна справа, драма). В шкільному розкладі нема окремих дисциплін, а всі предмети об’єднані в одне з понять, таке як суспільні науки, природничі науки, математичні науки тощо. Відповідно цьому і викладач на вивчення певної науки один, тобто один вчитель має викладати (а відтак і знати) кілька предметів, приміром: фізику, хімію і біологію. В процесі навчання сам учитель може розбивати вивчення даної науки на окремі напрями (правда, незвично і складно?). Є певні напрями, які викладаються в першому семестрі, а далі вони вже не вивчаються. Як і в Україні, тут діє семестрова система. Домашні завдання можуть надаватися, виходячи з міркувань вчителя.  
А тепер про сам урок української мови… В класі було 10 учнів 8 і 9 класів (збірні класи - часте явище в Канаді), яким по 13-14 років. Як ми раніше писали, українська мова прирівняна до іноземних, таких як французька, іспанська тощо. Урок української мови проходить щоденно по 75-80 хв. на день. Досить цікавим було знайомство з учнями, які українською мовою представляли себе (тут були: Леся, Наташа, Міла, Стефанія, Тетяна, Андреа, Млин, Микола і два Олександри), розповідали про свої уподобання. Чому учні вибрали українську в якості іноземної мови? Тому що в декого батьки, дідусі з бабусями були уродженцями України, дехто бажав зберегти українську мову і знати історію і культуру України (один хлопчина, Олександр, 5 років тому прибув на запрошення роботодавців батька з Тернополя, рік тужив за Україною, проте тепер вважає Канаду своєю домівкою. Його однокласниця, Стефанія, під час знайомства заспівала "Червону руту”. (Похвально! Нас це глибоко схвилювало).
Потім пані Люба повела урок. Цікаво вкрай! Вона, як і інші вчителі, встигала працювати з усіма разом і в той же час окремо, тобто індивідуально. Робота в парі, "трійками”… Кольорова наочність… Діти, відповідаючи, не встають з-за парт (бо цінна думка вилетить!). У вчителя нема традиційного стола з стільцем (він десь там в кутку притулився, чекаючи, коли після уроку вчитель сяде готуватися до наступного уроку). Працюючи "трійками”, діти можуть розміщуватися в класі як завгодно і де завгодно. В класі у Люби учні враховують її побажання - виключити мобільні чи інші телефони, не споживати їжу. Винятком є вода, яку тут можна пити, коли хочеться.

15
Ми дякуємо пані Любі за приємні хвилини. До речі, Люба досконало володіє українською мовою (хоча народилася в Канаді у багатодітній родині). В даній школі вона працює з 1980 року (солідний стаж!) Має таку досконалу і виразну артикуляцію, що ми просто забули, що маємо проблеми зі слухом. Уродженка Канади, вона відчуває таку ностальгію по Україні, що починаєш вірити у те, що пам'ять про щось також буває спадковою. Її батьки змушені були, перебуваючи в полоні під час Другої світової, шукати нове життя не для себе, а для дітей, народжених і ненароджених на той час.
Після уроку у пані Люби, на хвилі душевної розмови про батьківщину, ми поверталися з нашим гідом - Ларисою Гайдук, назад, до Університету Альберти. З Ларисою ми заочно познайомилися ще в Україні, коли готувалися до поїздки в Канаду; вона відразу взяла нас під своє тепле крило: постійно інформувала про майбутню поїздку в Канаду, умови проживання і, звичайно, про те, чим забивати свої баули. Пам’ятаємо дощовий ранок у перший день на канадській землі, коли Дебра привезла нас до офісу Лариси. Ми зустріли напрочуд гарну і молоду жінку, яка чудово розмовляла українською мовою. Вона виявилася нашою землячкою, бо народилася і виросла на Полтавщині. А під час навчання в педінституті її, як майбутню вчительку англійської мови, було направлено на стажування до Канади. Тут сталося те, що мало статися, враховуючи молодість: прийшло кохання і разом з ним Лариса знайшла свою другу половинку. Для Лариси і зараз доля України завжди є важливою, тому вона за родом своєї діяльності, маючи добре серце, допомагає всім українцям, які прилітають по роботі до Канади.
…От і тепер вона, Лариса, по дорозі показувала нам цікаві місця Едмонтона, який став її рідним містом. По всьому було видно, що вона зберегла в собі найкращі риси українців: щирість, гостинність, увагу і повагу до інших. Вона суміщає в собі простоту й інтелігентність. Мова її, як говорив наш український поет, - "співучий струмок”. Під час обіду, здогадуючись про нашу майже абсолютну безграмотність у виборі страви, Лариса порекомендувала цікаві речі, які сподобалися нам обом, - тайванську кухню (порції традиційно були великі. Нічого, на цей раз ми впоралися. Вже стає байдуже, чи вплинуть на завантаженість літака наші кг, коли повертатимемося додому).
…А наступного дня нам довелося встати ні світ, ні зоря. І на це були дві причини:
- перша: семінар освітян, на який ми були запрошені, мав розпочатися у незвичний для нас час - о 7:30 (!) (як ми боялися проспати!);
- друга: мала виступати Наталія з інформацією про діяльність лабораторії української жестової мови (і ми, певна річ, дещо хвилювалися через те, якою мовою слід говорити: українською, чи українською жестовою, чи американською жестовою. Забігаючи наперед, скажу: через те, що більшість присутніх знали українську, виступ був здійснений нашою рідною мовою).
На семінарі, де головував Роман Петришин, було декілька перекладачів: згадана нами Лариса (перекладала з української на англійську для тих, хто "ноу україніш”), чуючий Кірк Фергюсон (перекладав з англійської на англійську КЖм) і глуха Діана (трансформувала переклад Кірка на ASL). Вам важко зрозуміти, в чому полягала робота двох перекладачів жестової мови? А в тому, що  Кірк як би перекладав Діані (ми також могли розуміти його), а Діана вже доносила інформацію до нас.
Для виступів кожному було відведено по  5-7 хвилин (зал був орендований до 9 години ранку), А Наталії відведено було аж 20 хвилин. Виступи учасників перемежалися зі слайдами і по всьому відчувалося, з якою любов’ю педагоги української мови ставляться до своєї роботи. В їхніх виступах звучали назви наших міст: Львів, Тернопіль, Чернівці… У глибокій тиші зал слухав виступ Наталії про мету і діяльність лабораторії жестової мови, значні досягнення, зроблені нею за неповні 5 років; від імені лабораторії Наталія подякувала всім канадським партнерам (а це Університет Альберти, Університет МакЮена) за надану можливість нам - представникам спільноти глухих, побачити на власні очі і порівняти освітні досягнення і здобутки в галузі сурдопедагогіки двох країн: України і Канади, можливість глибше зануритися у лінгвістику жестової мови глухих.
Після закінчення семінару ми дозволили собі невеличкий відпочинок, який для нас організував викладач Університету Альберти Ренді Дзівенка. Щоб ми не почувалися відірваними від Батьківщини, він спланував відповідну екскурсію по українських пам’ятках в Едмонтоні і природному заповіднику Канади. Як відомо, переміщуються канадці на своїх автомобілях, тож дальні автомобільні "маршкидки” здійснювали великогабаритною машиною Ренді, який був і класним водієм, і відмінним гідом (щось багато в Канаді спеціалістів, які "два в одному”). Спершу ми поїхали в українське село - місце, де колись жили перші наші емігранти, які втілили в життя ідею створення такого музею. Це невеличкий хутірець з декількома десятками хаток, які були складені українськими майстрами. Всі хатини, млин і церква несуть у собі елементи української культури. По дорозі до села¬музею ми проїжджали заповідні місця, де водяться бізони. На жаль, вони на "подіум” чомусь не виходили, і музей української культури також був зачинений, бо працював він лише за теплої літньої погоди. Проте з дороги нам добре було видно саме село, яке ми фотографували на відстані.
Трохи далі музею знаходилося місто Вегревіль, яке утворилося на місці поселення перших українських переселенців. Це містечко зберігає цікаві пам’ятки про культуру українців, приурочені до 100-річчя утворення першого українського поселення, і нам було щемно-радісно бачити це. Ось здаля красується писанка великого розміру, яка крутиться навколо своєї осі, а ось несподівано для нас зметнулося увись, до синяви неба, кільце "апетитної” української ковбаски, висотою певно 15-20 метрів (Гей, полтавчани, ось вам на додачу до наших з вами галушок!).
Щоб показати, що "українське” на двох пам’ятках, нами бачених, не закінчилося, Ренді- шанувальник української спадщини, батьки якого були щирими українськими селянами, показав ковбасний цех з магазином, який заснував його дядько. Магазин пахнув ковбасами так, що, відкинувши сором’язливість, ми пригостилися ковбасою, яку купив наш гід. Вона виявилася напрочуд смачною і м’ясною, хоча дещо відрізнялася смаком від нашої в Україні (чи ми вже звикли їсти ковбасу з малим вмістом м’яса, чи просто канадська технологія виробництва ковбас більш екологічна?).
 Потім ми відвідали український цвинтар, де по один бік поховані православні, а по другий - католики. А перед цвинтарем сумирно-тихо і водночас величаво стояв постамент із написом українською мовою: "Коли ж ми вмерли з Христом, то віруємо, що житимемо з ним”.
Їдемо далі. Під враженням від побаченого різні думки були в наших головах, поки раптом не показався кінь на даху магазину. Виявилося, що магазин той не простий, а ковбойський, і в ньому є все, що треба для справжнього ковбоя, починаючи від чобіт і закінчуючи капелюхами, які ми приміряли із ковбойською хвацькістю. В тому магазині речі, далебі, недешеві, а від вартості сідел ми впали у транс.
…Чи збувається те, чого дуже хочеш? Збувається! Ми хотіли побачити хоч одного бізона… І от він, миленький… метрів за 200 від дороги. Та нічого, що далеко… аби роздивитися його! Нас як катапультою викинуло з машини: одну з фотоапаратом, другу - з відеокамерою… Швидко назад - до того місця, звідки побачили з машини дикого представника канадської природи, поки він не зник!.. А бізон і не збирався зникати, побачивши, як дві людські істоти несамовито щось приставляли до очей. Він зацікавився… і почав підходити ближче, ближче, ближче… Невже підійде до огорожі, яка відгороджувала дорогу від широких просторів? (Не смійтеся, але глядачем був бізон, а ми … в клітках "зоопарку”, бо дорога відгороджена з обох боків!) Продовжуючи оглядати нас з інтересом, молодий та здоровезний бізон підійшов до першої загорожі. А ми пірнули під другу (куртки затріщали, проте міцна тканина витримала) і потяглися годувати бізона травою, яку тут же зривали, і пестити його по широкій голові. Не вірилося, що це реальність, проте на нас дивилися зблизька великі сині очі, в яких читалося здивування: і чого це ці людські істоти такі збуджені? Довго ми роздивлялися і вбирали в себе оті виразні очі, круту "посадку” голови, міцний "торс” цього гарного створіння природи.
А через півгодини наш гід - справжній канадсько-український мачо - із задоволеною посмішкою запросив нас до… українського ресторану зі нашою рідною кухнею. Тут ми ум’яли борщ, досхочу поласували варениками з картоплею і сиром (перепрошуємо за таку суміш), а завершили обід голубцями. Якщо чесно, то до наших з вами вареників і голубців тим стравам далеко. Ми із вдячності вирішили не говорити Ренді про різницю: хай тішиться і пишається тим, що і в Канаді готують українські страви. Може, коли завітає в Україну, зрозуміє і оцінить сам багатство і смакоту української кухні… А так: низький уклін йому за гарний день і за пам'ять українських канадців про далеку Батьківщину!

16
Новий, сьомий, тиждень у нас розпочався з виступу в приміщенні Асоціації глухих міста Едмонтона. Про це всіх заздалегідь було оповіщено різними засобами: СМС, по електронній пошті, анонсами у друкованому форматі, які розвішувалися на всіх дверях і стендах, щоб могли бачити глухі, перекладачі жестової мови, співробітники Університету Альберти тощо (точно така ситуація повториться наступного тижня в Калгарі). Звістка про те, що в Канаді перебувають нечуючі з України, давно облетіла всі провінції. Ця інформація засвітилась навіть у США. Тому наші виступи відвідували люди різного віку, яких цікавило життя глухих в Україні.
Наш виступ проходив за таким планом: Наталія розповідала про діяльність УТОГ і про роботу ОНП, а Леся виступала з доповіддю про навчання дітей з порушеннями слуху в українській школі. Мовою виступів була ASL. Усі доповіді супроводжувалися відповідними слайдами. Після закінчення кожної доповіді ставилося багато уточнюючих запитань. Усіх вкрай зацікавила інформація про згуртованість УТОГ, кількість і діяльність його організацій, підприємств, будинків культури та баз відпочинку. Сподобалися всім і фотографії, які ілюстрували культурну та дозвіллєву діяльність Культурного центру УТОГ, театру міміки і жесту "Райдуга”. Неймовірне здивування викликала інформація, що саме УТОГ є власником цих об’єктів. У Канаді такої монолітності і власності в Асоціації глухих немає, лише будівля в Едмонтоні належить спільноті глухих. Усі інші асоціації орендують свої приміщення.
Розповідь про навчальні заклади України та Об’єднання нечуючих педагогів також викликала цілий ліс рук. Кількість спеціальних шкіл для дітей глухих та зі зниженим слухом була для канадців вражаючою, проте, дізнавшись про домінування "орального” методу навчання, багато хто знизував плечима. Під час розповіді ми підкреслювали, що в Україні під час уроків діти не вживають їжу, як це є в Канаді (адже для цього є перерва. Проте канадці заговорили про економію часу…). Слухачів наших доповідей дуже здивувало те, що в українських спецшколах не всі вчителі володіють жестовою мовою. Канадці дивувалися: як же тоді можуть навчатися наші діти.
Більш детально було розказано про участь українських глухих дітей у міжміських олімпіадах, у конкурсі "Ерудит”, який проводить УТОГ. Під час діалогів у процесі доповідей нам допомагали: Дебра Рассел (озвучувала виступ для чуючих), два глухих перекладачі - Діана і Калвін (допомагали в разі потреби зрозуміти наш виступ канадським глухим). Весь процес виступів і обговорення зайняв аж три години, які пролетіли непомітно.       
Наступний день для нас розпочався з відвідування дитячого садочка, який знаходиться на базі школи для глухих в Едмонтоні. Перш за все нагадаємо, що в Україні:
 - є окремі спеціальні дошкільні заклади для глухих і слабочуючих дітей;
- або в спеціальному дошкільному закладі є окремі групи для глухих і слабочуючих дітей;
- або відповідні дошкільні відділення є при школі для певної категорії дітей з порушеннями слуху;
- усі спеціальні дошкільні заклади працюють за певною програмою.
Що відмінного між українськими і канадськими дитсадочками ми побачили на прикладі вищезгаданого дошкільного закладу? Перш за все, в дитячому закладі навчають дітей від 2 до 5 років. Друге: тут функціонують 4 групи змішаного типу, тобто в групі знаходяться глухі, слабочуючі, "кохлеарники” і чуючі діти з родини глухих. Третє: комплектуються у групи діти за рівнем інтелектуального розвитку. Щоб не писати "четверте, п’яте, шосте…”, просто поведемо розповідь.
Групи дітей у канадських спеціальних дошкільних закладах невеликі: всього у садочку 31 дитина. Педагогічний склад такий: 4 вчителі (з них один глухий), 5 асистентів (з них троє глухих) плюс один учитель, який володіє лише усною мовою (зі своїм асистентом). На наше запитання: "Скільком вихованцям вживлено імплант?”, була отримана відповідь: "Чотирьом дітям”. Також є 2 дитини з діагнозом "аутизм”. Якщо в масових садочках діти перебувають лише з 9 до 11.30 ранку, то в спеціальних канадських садочках діти знаходяться з 9 години ранку до 14 години дня.  Після цього батьки можуть забирати своїх дітей, або дають своє добро на те, щоб спеціальний автобус привозив дитину додому у супроводі педагога. Ще один варіант: дитину відвозять до іншого дитячого закладу, який працює до 17 години, звідки батьки можуть забрати своїх чад додому. Отже, варіантів достатньо.
Усі класні/групові кімнати - в яскравих кольорах. Багато іграшок, навчального матеріалу. Персонал не ходить у білих халатах. І педагоги, і діти розташовуються на підлозі. Асистенти завжди знаходяться поруч з тими дітьми, допомога яким має бути надана своєчасно.
Батьки мають право вибрати дошкільний заклад для своєї дитини і програму її навчання певною мовою (жестовою чи усною). Так само батьки мають право провести день у садку, спілкуватися з дитиною в групі, спостерігати методику роботи з дітьми тощо.  
Крім того, дошкільне відділення, у якому ми побували, приймає дітей з понеділка по четвер. П’ятниця є методичним днем для педагогічного колективу: педагоги і асистенти готуються до наступного трудового тижня, збираючи різний навчальний, дидактичний та ігровий матеріал. Також у цей день проводять відвідування на дому з метою навчання чуючих батьків жестової мови та інформування їх про розвиток дитини. В полі зору працівників дошкільного відділення перебувають також глухі немовлята, і саме по п’ятницях вони провідують їх для надання консультацій батькам. Консультації якого характеру? Це ознайомлення з варіантами навчання малюків, адже право вибору - за батьками. Ми хочемо підкреслити, що працівники ведуть себе тактовно і зобов’язані надавати батькам повну і достовірну інформацію про форми, методи і мову навчання, вибір сурдотехніки і кохлеарну імплантацію (в основному чуючі батьки частіше, ніж глухі, зважуються на вживлення імплантів своїм дітям).
Стало новиною для нас те, що працівники розв’язують соціальні питання своїх підопічних. Це: допомога харчуванням, покращення житлових умов, надання послуг перекладача глухим батькам чуючих дітей. Також на весь термін перебування дитини в дошкільному навчальному закладі підшуковують сім’ї, які б погодилися прийняти в свою родину глуху дитину, батьки якої проживають за межами Едмонтона (в такому випадку дитина в прийомній сім’ї знаходиться весь робочий тиждень, а на уїк-енд їде додому, до рідних батьків). Прийомні батьки несуть таку ж відповідальність за дитину, що й рідні. Звісно, що за виховання і навчання "чужої” дитини прийомні батьки отримують певні кошти "з кишені” держави (а не від батьків глухої дитини!).
Завершуючи розповідь про дошкільний заклад, можемо додати, що на виховання також беруть дітей із затримкою психічного розвитку, або ж навчають таку дитину за вибором батьків у них на дому. По вівторках до садочка приходять батьки з малюками, які після дворічного віку можуть перебувати у даному закладі, а поки що батьки знайомляться з іншими батьками, їхня дитина - з іншою дитиною, всі разом - з педагогом, який вчить усіх спілкуванню, розповідає діткам казочку, привчає батьків гратися з дитиною…
Забули додати суттєве. Легкий ранковий сніданок дитина отримує за рахунок дошкільного закладу. Обід приносить з дому (тобто приносять чи привозять батьки).
Разом з нашими господарями ми відзначили 11 листопада - велике і значне свято для кожного канадця. За десять днів до нього кожний вважав за честь причепити якомога ближче до серця червону квіточку, яку можна було придбати будь-де: в магазині, метро, на вулицях міста тощо, давши стільки грошей, скільки вважає за потрібне, армії ветеранів Канади. Що ж це за свято, яке викликає у серці кожного канадця бурю патріотичних почуттів?  Це - День поминання, інакше його називають - День ветеранів…
Щороку 11 числа 11 місяця об 11 годині ранку вся Канада зупиняє звичні дії і замовкає на 2 хвилини. Під час цієї тиші канадці віддають дань пам’яті співвітчизникам, які загинули в боях за майбутнє нації. Ця традиція започаткована в 1919 році, коли в першу річницю після закінчення Першої світової війни король Георг V звернувся "до всіх народів імперії” із закликом увічнити пам’ять тих, хто ціною власного життя відстояв право на життя і свободу своїх співгромадян. Він виразив надію на те, що для загальної єдності в цей день на 2 хвилини "повинна припинитися вся робота, всі звуки і всі переміщення так, щоб в прекрасній нерухомості подумки кожен зміг би сконцентруватися на шанобливому спогаді про славних героїв”. Так що кожного року в цей день і час канадці схиляють голови перед пам’яттю своїх співвітчизників, які служили і продовжують служити своїй країні, знаходячись у самому пеклі воєнних конфліктів. Як ми писали, кожний в Канаді прикріплює на груди квіточку - червоний мак, і в цей день популярною є пісня "В полях Фландрії”, в якій співається про криваво¬червоні маки і жайворонки, як про символи здатності природи протистояти руйнівним елементам війни, символи надії серед людського відчаю…
У цей же день після обіду ми вирушили зі своїм шанованим першим глухим доктором - Дейєм Мейсоном, на оглядову екскурсію по Едмонтону. Людей було мало (всі на кладовищах, як сказав Дей). Для початку ми поїхали в парк Вікторія, щоб набратися позитивних емоцій від його чарівної краси. Ще з машини ми побачили на озері гусей. З фотоапаратом і відеокамерою стали тихенько підкрадатися до них, поки Дей не сказав, що можна сміливо підійти до них на відстані одного метра. Невже?! Ми не повірили і "безшумно” стали підходити: метр за метром… Дійсно, канадські гуси мирно на нас поглядали і робили свою справу: чистили пір’я, спали, засунувши голову під крило, щипали травичку чи просто переходили з місця на місце. Підійшовши впритул до озера, ми були зчудовані побаченим: птахи спали і ходили по льоду озера. Виявляється, вода замерзла, а ми це не зрозуміли спочатку. Довгенько ми розглядали цих красенів-птахів, а вони - нас…
Трохи далі цього озера нам продемонстрували цікаву будівлю у вигляді великого білого намету, в якому проводяться відкриті (публічні) зібрання. Побудована ця будівля на кошти Папи Римського перед його приїздом до  Канади.

17
Оглянувши парк, ми повернули у місто через гарний міст на річці Північний Саскатчеван, яким частенько користувалися, коли їхали у справах. Цим мостом їдуть потяги метро (верхній ярус) і автомобілі з велосипедами (другий ярус). З вікон транспорту відкривається чарівний вид на річку (проте, це не Дніпро!). Центр міста нас завжди хвилював, адже незвично бачити дивовижні споруди, які іноді важко описати. Ось старовинна будівля Парламенту: навколо нього так гарно! Тут можна відпочивати будь-якому пересічному канадцю. А далі будівля міської мерії, площа, перед якою у теплу погоду, в прямому розумінні, струменить від фонтанів. Ми ж оглядали будівлю в добрячий мороз, який посилювався кожні півгодини (о 3 годині дня вже було 20 градусів з позначкою "мінус”!). Через дорогу від мерії стримить угору чудернацька будівля, і не треба було запитувати про її призначення: тільки митець міг так цікаво і спірально спорудити цей заклад для своїх побратимів по творчості. Мороз дужчав, і ми, кинувши довгий погляд з машини на сучасну споруду, яку знали під назвою "Університет імені Гранта МакЮена”, чимдуж помчали до дому, до тепла…
…Напередодні суботи Едмонтоном пролетіла звістка про те, що буде трансляція фільму про глухих, - і це нас зацікавило. Раніше ми відмовилися від вистави в театрі, оскільки реально розуміли, що дивитися виставу у супроводі іншої мови і з точки зору іншої культури складно… Можливо, ми невірно зрозуміли, проте так вчинили. А фільм про глухих подивитися - залюбки. Отже, в суботу ми прийшли в кінотеатр раніше за багатьох глядачів і були свідками того, як на волонтерських засадах працювали зацікавлені особи, а це і Дебра Рассел, і Робін Демко, і деякі перекладачі. До їх обов’язків входило: продаж квитків (18 доларів); пропуск людей до зали; роздача буклетів, що містили коментарі до фільму.
Перед самою демонстрацією документальної стрічки Дебра Рассел представила цінну інформацію. Вона скористалася присутністю у залі глухого Роджера Карвера, що мав причетність до цієї події. Зал так уважно слухав, що ми вирішили більш детально вникнути в озвучену інформацію. Отже, мова йшла про встановлення премії імені Роджера Карвера в сумі 1 000 доларів для найкращого глухого, слабочуючого чи сліпоглухого студента за написану ним наукову роботу. Одержувач премії буде вибраний на підставі успішного академічного навчання і повинен продемонструвати наукове дослідження в галузі правосуддя, прав людини, просування глобальної освіти і громадянства для глухих, сліпоглухих і слабочуючих. Вважаємо за потрібне навести повний виклад короткого виступу Роджера:
"Коли я вперше отримав пропозицію від Дебри Рассел про премію, яка б встановлювалася від мого імені, то моєю першою реакцією було: "Чому мого імені?” - адже, поза сумнівом, були інші, хто мав більше честі дати своє ім’я зазначеній премії. Я міг назвати декількох: Дейва Maсона, Лінду Санді та інших.  Тільки так сталося, що я виявився в потрібному місці в потрібний час. Майкл Родда також заслуговує на згадку свого імені. Бо і він, і я поділяли думку про можливість навчання глухих і слабочуючих студентів в Університеті Альберти, і Майкл боровся, щоб захистити їх право на навчання.
Освіта, особливо письменність, - найдорогоцінніший дарунок глухому і слабочуючому, і я пристрасно підтримую це. Я знову, знову і знову говорю про письменність, зосереджуючись на тому, що вона відкриває світ глухому і слабочуючому студенту і дає ключ до вищого навчального закладу, такого як, наприклад, Університет Альберти.  Проте вони повинні долати складні бар’єри.
Ось чому я гордий, що моє ім’я пов’язане з цією премією. Я хочу заявити, що погодився на це від імені інших глухих і слабочуючих, які працювали зі мною багато років, і без їхньої підтримки створення Західного Канадського Центру глухознавства не було б можливе. Озираючись назад, я із задоволенням констатую, що Університет Альберти продовжує підтримувати програми і прагнення глухого суспільства.
Я дякую Університету Альберти за надану честь і обіцяю глухій спільноті й надалі сприяти корисній справі".
Після хвилюючого виступу Роджера розпочався показ документального фільму, який має назву "Дивіться, що я кажу” (SEE WHAT I’M SAYING) і транслюється 90 хвилин. Директором і продюсером фільму є Іларіо Шарл (Scarl). Про фільм можна прочитати на сайті: http://www.seewhatimsayingmovie.com/.
Цей відзначений премією документальний фільм крокує світом і розповідає про можливі високі досягнення у професійній сфері нечуючих, для яких глухота не є перешкодою для здійснення власної мети. У фільмі йде розповідь про чотирьох глухих:
-CJ JONES - комік, відомий глухій спільноті. Він зумів докорінно змінити думку у тих, хто недобре ставився до нього - глухого і чорного водночас. Йому належить ідея відкриття в Лос-Анджелесі першого Міжнародного фестивалю "Театр жестової мови”, куди він запросив не менш знаменитого Роберта ДеМейо.
-ROBERT DeMAYO - блискучий актор і один із провідних експертів перекладу англійської мови на АSL. Незважаючи на це, він бездомний, проте бореться за власне виживання і отримує задоволення від своєї роботи.
-BOB HILTERMANN - барабанщик, який створив інструментальний ансамбль з глухих учасників. Любов до музики приводить його до співпраці з іншими глухими віртуозними фахівцями.
-TL FORSBERG - співачка, яку не можна назвати глухою, бо має залишки слуху, і жестова мова не є для неї рідною. Вона записує диск "Недостатньо глуха”, розуміючи і те, що є недостатньо чуючою. Вона коливалась між двох світів: чуючих і глухих, аж поки пристрасть до співу не вивела її на сцену фестивалю "Театр жестової мови”.
Отже, глухі люди можуть все, що завгодно, лише не можуть чути. "Подивіться, що я кажу” - перший американський фільм, який представляє 30 мільйонів глухих і слабочуючих США і відчиняє чуючим людям двері в культуру глухих, яка є унікальною. До речі, з 30 мільйонів нечуючих американців лише 10 % мають глухих батьків, від яких і передається культурна спадщина, до якої, як спраглі до води, припадають інші глухі. Культуру глухих творять люди, які не вважають глухоту патологією. Артисти, які зовсім не чують, віртуозно демонструють свою майстерність, яка дивує і чуючих людей.
"Подивіться, що я кажу” - могутній і унікальний погляд на глухих артистів. Фільм дозволяє різним аудиторіям зазирнути всередину культури глухих і побачити цю спільноту в повній красі - легко і невимушено.
А ввечері ми спостерігали місцеву  традицію запрошувати друзів до себе додому. Даємо роз’яснення: існує традиція (чи світське правило) у певний день певного місяця (скажімо, у вівторок) запрошувати певне коло знайомих і друзів до себе на чай чи на обід. Це може стосуватися також уїк¬ендів (п’ятниця - неділя). Ось так, у певні дні, зустрічаються друзі у невимушеній обстановці і разом культурно відпочивають.
Нас було визнано за друзів і особисто запрошено (далеко заздалегідь) до голови Асоціації перекладачів жестової мови Кірка Фергюсона. Він живе в 30 хвилинах їзди від Едмонтона. Ми уявили кавалькаду машин, які мчали у сяйві вечірніх вогнів до будинку Кірка. Не будемо говорити про те, що і сам будинок, і його приміщення, і речі, що знаходяться в ньому, нас вразили (просто не вистачить і паперу і слів/жестів). До речі, нам сподобалося трепетне і уважне ставлення господаря до свого будинку. Нас особливо вразив той факт, що зібралися глухі і чуючі, які вважали один одного близькими друзями. Знову повторимо, що мовою спілкування була американська жестова мова, якою чудово володіли чуючі. На цій вечірці ми побачили, як приймають гостей і як гості ставляться до господаря. Не було традиційного для України стола, за яким би сиділи гості. Ні, вся гарно викладена і різноманітна їжа була розкладена на різних за формою великих тарелях на столі; стояла батарея кольорових соусів з яскравими етикетками і апетитними назвами. До речі, господар подбав і про вегетаріанців, яких серед гостей було чимало (виявляється, що вегетаріанська їжа коштує недешево). Окремо стояв стіл із солодощами і свіжими фруктами, і окремо були напої (вода, соки, чаї, кава), серед яких було і вино: біле і червоне (вибачте, назви не записували). Кожний міг взяти тарілку і покласти собі стільки, скільки хотів. Гості переходили з кімнати до кімнати, стояли біля столів, сиділи на кріслах, диванах і барних стільчиках… Розмова всюди текла легко і невимушено… Ми також брали участь у розмові в різних групках, і таким чином дізналися про всі новини і майбутні плани. Нам також за вечір вдалося приручити двох мініатюрних пуделів, які були прикрашені біля вух кольоровими пір’ячками, оскільки вони належали до жіночого роду.

18
Новий, восьмий тиждень, згідно з програмою, обіцяв походи в школи, в яких можуть навчатися і навчаються діти з порушеннями слуху. Спершу ми утрьох з Деброю відвідали школу для глухих дітей в місті Едмонтоні. Погода була досить морозна, і нам кортіло швидше потрапити в тепле приміщення школи, яку ми вже знали, але сам заклад не оглядали. В перші дні прибуття до Канади ми запам’ятали цю гарну будівлю, відвідуючи семінар педагогів жестової мови. Потім ми переступали поріг цього навчального закладу, коли знайомились з дошкільним відділенням, у якому виховуються глухі, слабочуючі, "кохлеарники” і чуючі діти глухих батьків.
Перш за все, заходячи у велике і світле фойє школи з обов’язковим постом чергового, який тут називають рецепцією (ми з вами вже зустрічали цей термін у фільмі "Не родися вродливою”, який дивилася, певно, вся Україна), треба ще на порозі відмітитися у журналі. Цей журнал лежить на видному місці біля входу у приміщення школи і є обов’язковим документом на випадок пожежі. Скільки записалося на момент сигналу тривоги, стільки має вийти зі школи (проста арифметика і доступна всім у плані статистики і в плані знайомства з нею будь-ким). Саме фойє школи має цікаву конструкцію: сходи на вищі поверхи складені таким чином, що компетентна людина розуміє, що дивлячись знизу вгору, ми бачимо форму завитка внутрішнього вуха людини (щоб збудувати таку конструкцію, школа пішла на відмову від басейну).
Нас радо зустріла глуха заступник директора Ненсі Гелдарт (Nancy Geldart). Вона відразу ввела нас у курс справи, сказавши, що школа відкрилася в далекому 1955 році, і що колись вся будівля школи належала глухим дітям. Наразі, у зв’язку зі зменшенням кількості дітей (тут є вплив поширення інклюзивної освіти), будівля умовно поділена на дві школи: для глухих і масову (в нашому розумінні - для чуючих дітей). Керує двома школами один директор і у школі глухих він має трьох заступників. З них одна Ненсі є слабочуючою, і відповідає за досить цікаву ділянку: попереднє діагностування дітей на предмет визначення рівня підготовленості до школи, інтелектуального, комунікативного рівнів тощо; надання при потребі перекладу або глухим особам, або чуючим; в поле її діяльності потрапляє і робота перекладачів, яких у школі (аж!) семеро на 72 учні. Також Ненсі має займатися пошуком і підбором прийомних сімей для учня чи учениці, які проживають поза Едмонтоном (прийомні родини також мають пройти своєрідний тест на відповідність даній дитині: умови проживання, спілкування, наявність власних чи інших прийомних дітей; вирішення матеріальних питань, які є обов’язковими, оскільки такі сім’ї отримують певну "зарплатню” від держави за виховання прийомних дітей у своїй родині; також важливою умовою є зближення прийомної і рідної родин). До речі, у школі було 10 учнів, які виховуються у прийомних родинах. Як це прийнято, прийомні діти можуть їхати до себе додому на уїк-енди, якщо живуть недалеко, в іншому випадку - лише на канікули. (Ми мали розмову з дітьми, які проживали в прийомних родинах і пересвідчилися в тому, що таке життя самі вони вважають нормальним).
У вас, шановні читачі, може виникнути запитання: навіщо так багато перекладачів у даній школі? Як розповіла нам Ненсі, вони допомагають перекласти урок дитині, яка цього потребує; крім того, перекладач зобов’язаний перекладати учневі, який вивчає певні предмети "інклюзивно” (тобто в масовій школі, яка знаходиться в іншому крилі будівлі: достатньо перейти широким коридором); також надає жестовий супровід глухим батькам, які потребують цього. До речі, в масовій школі "граніт науки гризе" 160 дітей, які завершують навчання у свої 14 років і переходять до іншої, "старшої”, школи (глухі діти навчаються до 19-ічного віку: тут між нашими і канадськими школами нема різниці).
Стосовно штатного розпису, то у школі глухих працює 13 учителів (із них 5 - деф) і 9 асистентів (з них 6 - глухі). Безумовно, що і перекладачі, і педагоги, і асистенти (всі: глухі і чуючі) мають досконало володіти ASL. Щодо глухих дітей, які вивчають певні предмети у масовій (через коридор) школі, - то таких дітей 10. Під час розмови з ними з’ясувалося, що відвідують вони там, в основному, уроки трудового навчання, і це є престижно (ваші коментарі?). Трудове навчання - це опанування автосправи, будівельної, столярної, перукарської справи тощо. Також у масовій школі навчається без допомоги перекладачів жестової мови 4 слабочуючих учні: таким був вибір їх батьків.
Щодо національності, то учнівська громада різнокольорова і різнонаціональна (тут ніхто абсолютно не звертає на це уваги. Звикли і ми). Цікавим фактом стала для нас інформація про те, що 1/3 учнів є вихідцями із родин індіанців. Для роботи з такими дітьми і їх батьками у школі є певний фахівець, що проводить інформаційну, пояснювальну, соціальну роботу з індіанськими родинами.
Попередні наші слова були прелюдією, а тепер ми з вами пройдемося по самій школі. Нам дозволили побувати на кількох уроках, які видалися нам цікавими. Чому? Кожен урок не обходився без техніки. А техніка тут - просто лялечка! Кожний клас добряче нашпигований супер-диво-технікою, за допомогою якої і відбувається якісне сприймання навчального матеріалу з будь-якої навчальної дисципліни. Що ж то за техніка така? Візьмемо урок ASL у білінгвальному класі, що  об’єднує учнів (яким 6-7 років) 1, 2, 3 класів. Застосовується спеціальна техніка з назвою SMART, яка є стаціонарною. На вигляд нагадує віддалено підйомний кран, стріла з окуляром якого спрямована на дошку. Цей "кран” підключений до комп’ютера, який і видає відповідну програму на дисплей екрану, розміщеного на дошці, через стрілу "крана”.
Що ж ми побачили під час уроку? На екрані збоку в алфавітному порядку записані слова. Просто натискаєш пальцем на потрібне слово (на тому екрані) і з’являється у вікні людина, яка показує значення цього слова жестовою мовою. Ми так захопилися, що нам почали показувати, що ще вміє ця апаратура. По-перше, видає "на-гора” різноманітні інтелектуальні ігри, які можна застосувати на уроках з різних навчальних предметів: математики, фізики та ін. По-друге, транслює наочний матеріал з усіх боків, його стан, рух, зв’язок з іншими об’єктами. По-третє, дозволяє розв’язувати різні математичні приклади, хімічні формули, фізичні задачі (прямо на екрані йде процес розв’язання шляхом натискання пальцями і запис відповіді. Потім запис стирається спеціальною губкою типу нашої взуттєвої щітки). По-четверте, можна розв’язувати різні кросворди з різних тем, наприклад,  історії, мистецтва, мови, спорту (виявилося, що це було складно і Дебрі). Електронна програма враховує лише те, що глухим краще сприймати матеріал візуально. Складність завдань обирається самостійно, і такі рівні складності не відрізняються від тих, що пропонуються чуючому учневі).
У кабінеті англійської мови, який ми відвідали, працювало 9 учнів 1-6 класів. Ця група учнів була слабочуючою, і метод викладання матеріалу був "оральним”, тобто усним. При нерозумінні якогось сказаного вчителем слова, педагог переходив на "щиру” жестову. Як стало відомо, даний клас навчається за білінгвальною програмою. Під час уроку, який ми спостерігали, вивчалися країни світу, і діти моментально переключилися на нас. Ніякої сором’язливості не було, лише зацікавлення країною, звідки ми прибули. Вони розповіли нам, українцям, про Україну. Продемонстрували підручник  "Connecting with the World" ("Зв’язок зі світом”) і влаштували нам допит: запитання сипалися про раси людей, господарство, міста, гори і ріки. Цей допит плавно перейшов у жваву бесіду про навчання глухих дітей в наших, українських, школах: як добираються діти до них (зокрема уточнювали, яким видом транспорту ми прибули в Канаду: кораблем чи літаком). Потім бесіда почала будуватися "із  звертанням” до посібника, в якому у розділі "Україна” були розміщені малюнки свиней (а інше м’ясо не їсте?), тарілки борщу (а що входить у цей борщ? і це смачно?) Коли нас почали фотографувати, зрозуміли, що педагогів приємно схвилювала можливість спілкування дітей з нами (а ми, в свою чергу, здивувалися, невже так добре знаємо ASL, що розмовляємо з дітьми?).
…Так ми обійшли всі класи школи. Відмітили про себе, що тут навчаються діти, які крім порушення слуху, мають й інші, досить серйозні хвороби: затримку психічного розвитку, значні порушення травного тракту (діти самостійно харчуються чи через зонд), ДЦП, порушення опорно-рухової системи (учні ходять з апаратом, що нагадує стілець, посуваючи його попереду себе), проте кожна дитина могла підійти до нас і вступити в розмову ("хелоу” в нас вже йде на рівні підсвідомості). Як ми вже згадували в поперед-ньому репортажі: 2 чи 3 стіни у класі займають класні дошки, наочність і роботи дітей. І знов-таки, на відміну від наших шкіл, не помітили жодного мовного куточка. Бо на предметних уроках метою вчителя  є не вивчення і постановка звуків, а донесення до дітей навчального матеріалу і перевірка засвоєння засобом спілкування. Звуки ставлять індивідуально і у визначений час.
З деякими нечуючими вчителями в класі знаходиться і дресирований собака, і про це повідомляє табличка на дверях. Собака допомагає "почути” стук у двері чи телефонний дзвінок. Наявність на собаці спеціального короткого комбінезона вказує, що собака знаходиться на "роботі” і пестити його не можна. Лише тоді, як знімається комбінезон, собаку можна погладити. У класі місце собаки біля вчителя. Коли вчитель працює, у собаки "вільний час”. Також собака розуміє звернення до нього жестовою мовою; він чітко виконує команди свого господаря; дітей любить, і про це красномовно свідчать його очі. Нам дозволили познайомитися із собакою, і він під час уроку "акуратно” і тихо вивчав нас. Голос собака подає лише на вимогу хазяїна або під час можливого нещастя з господарем, викликаючи таким чином допомогу.
Для разючого контрасту нам було запропоновано відвідати уроки жестової мови в масовій школі, тобто для чуючих дітей (пам’ятаєте перехід коридором?). Викладача Сандру Рід ми знали ще по роботі в Університеті Альберти, але вона викладала там для майбутніх перекладачів жестової мови і слухачі були дорослими людьми. А тут… малеча, яка зібралася в класному приміщенні (а точніше - кабінеті жестової мови). На перший урок прийшли учні 3-4 класів, на другий - 5-6 класів. Дітей так багато, що Сандрі допомагають два чуючих асистенти. Вітання із Сандрою проходить так бурхливо, що не треба гадати, настільки чуючі діти люблять глухого вчителя. Діти можуть розташовуватися як завгодно і де завгодно (наприклад, на парті чи підлозі; хоча переважна більшість сиділа за ординарними портативними партами), аби лише бути в полі зору вчителя. Як і в університеті, так і в школі, вивчення жестової мови проходить в глибокій тиші, без вживання усного мовлення. Ми бачили повне взаєморозуміння між учителем, асистентами і дітьми. Спостерігали за дитячими личками і бачили знайому нам до болю рідну міміку обличчя: здивування, відразу, радість, насмішку…

Категорія: Освіта за кордоном | Переглядів: 373 | Додав: Admin | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017