Субота, 23.09.2017, 19:07
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [78]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [144]
Освіта України [46]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [59]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2013 » Листопад » 4 » Канадські нотатки членів ОНП (3 частина)
15:23
Канадські нотатки членів ОНП (3 частина)
Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, у №1,2
9
Місто є комерційним центром національного парку Банфф і має статус пам’ятника світової спадщини під егідою ЮНЕСКО. Отож, наше авто легко і швидко (100-120 км на годину) котило назустріч могутнім горам, які поступово виростали у нас на очах: спершу крізь туманне марево, а потім усе чіткіше й вище, перетворюючись на гігантських, нависаючих над нами кам’яних велетнів, одягнених в чудернацький одяг з хвойних дерев. Дивно, але коли милуєшся контурами гір, щоразу зринають слова з відомої пісні "Лучше гор могут быть только горы…”. …Дорога була рівною і гладенькою; по ній могли їхати лише ті, хто сплатив певне мито, і про це свідчила видана заздалегідь карточка, або ж можна було безпосередньо на пропускному пункті сплатити мито вартістю 100 доларів. Чим ближче до гір, тим більше спостерігаємо приватних будиночків. Наш гід - Брент Новодворський (Brent Novodvorski) пояснив нам, що то так звані дачі, куди їхні власники чи гості приїжджають на уїк­енд (від п’ятниці до кінця неділі) та на період відпусток (тут - двічі на рік). Також власники будиночків здають їх приїжджим туристам (отже, гроші "капають” протягом усього календарного року). Все ближче до підніжжя Скелястих гір з’являються мотелі, а вже у містечку їх повно; вирізняються з поміж них п’ятизіркові готелі в стилі ретро, модерн тощо. Канадці прагнуть зберегти історію формування своєї держави і тому скрізь підкреслюють це прапори і символи Канади. В тому числі цікавим є магазин, який продає сувеніри чи товари широкого вжитку, популярні серед індіанського населення. Магазин і продавав, і рекламував, і знайомив покупців з історичним минулим аборигенів Канади. Продавці тут звикли, що гості годинами стовбичать біля якогось прилавку, тому ми також брали до рук цікаві предмети вжитку. А далі, схаменувшись, помчали до гірського підйомника. О…. тут не пройдеш непомітним і не проїдеш "зайцем”! Квиткові каси пропонують підйом і екскурсії за різними цінами: щоб піднятися на вершину гори і повернутися назад, треба викласти немало - 30 доларів (це більш ніж щедрий обід за українськими мірками стосовно життя і харчування за кордоном). Сісти в кабіну треба всередині приміщення будівлі, де також є магазини, ресторани, кафе, фаст­фуди… Отже сіли ми в люльку і піднялися високо в небо, пролітаючи над вершечками  ялин… В небо, де багато сонця і тепла від споглядання неземної краси. Дивно, але тут, на висоті біля 3000 м літають цікаві, незнані нам птахи, з довгими дзьобами; вони не зовсім бояться людей і хто встигає, той має на довгу пам’ять чудову фотографію в компанії з пернатим Скелястих гір. Звісно, що після цілющого гірського повітря з’являється вовчий апетит, от і вгамовували ми його великими сандвічами з олениною і бізониною (???, тобто м’ясом бізона, ха­ха­ха, як смішно це звучить!, хоч ціни не смішні), салатами, які містять "інгредієнти” зі спецій та трав (більше в ньому нема нічого). Наш гід сказав, що ми мали змогу лише в серцевині Скелястих гір скуштувати таку страву, і хоч вона на любителя, проте смачна й незвичайна.
Свято споглядання природи не закінчилося. Нас увечері чекали на дні народження канадки Робін. Чим відрізняється проведення дня народження в порівняльному зрізі? Отже, в Канаді не прийнято робити дорогі подарунки (щоб не викликати, певно, почуття залежності, а, може, щоб не виділятися з­поміж інших, тих, хто не зможе зробити дорогий подарунок). Стіл накрито по­шведськи (думаємо, що це зрозуміло всім українцям): бери тарілку і накладай, що бачиш і хочеш. Звісно, гостей було багато, може тому і шведський стіл. Крім того, кожний гість приносить готові продукти для спільного споживання (знову знаки запитань, може і нам так краще?), не відомо, чи поширюється таке на всіх громадян Канади, але нам пояснили, що так прийнято серед глухих мешканців Калгарі. Далі, перед десертом, всі збираються навколо столу, на якому напрочуд гарний великий торт­”картина”; співають вітальну пісню (так прийнято в Америці) жестовою мовою (Ого!). Іменниниця сама розрізає торт. І лише тоді вона в оточенні друзів розглядає подарунки, які мають зміст, смисл тощо, читає цікаві вітальні листівки. До речі, цей день народження був особливий тим, що увечері йшла трансляція бою на ринзі (скажіть, як називається такий вид спорту: рукавички з "відрізаними пальцями”, звичайні спортивні труси, оголені торси і босі ноги?) між глухим (єдиний борець з канадської спільноти глухих, що грає на грошовий інтерес) і чуючим. Тобто, це була трансляція професійного бою, де робилися ставки. Будинок здригався від вигуків радості, коли глухий робив добрячі хуки (чи як там). Переміг глухий.
У неділю ми… пішли на церковну службу. Так-так, нам запропонували, і ми пішли, і зовсім не шкодуємо. Будівля церкви ніяк не нагадує звичну нам церкву. Це сучасна двоповерхова споруда, на першому поверсі якої правлять службу без супроводу жестовою мовою, отже, для чуючих. А на другому поверсі збираються "наші”. Про те, що це церква - свідчить великий дерев’яний хрест на стіні. Сама служба ведеться жестовою мовою: священиком (чуючим) і парафіянами. Що дивно: нема перекладача жестової мови! Тобто, перекладач може прийти на службу, але в якості парафіянина. Саме так прийшла з нами і Дебра Рассел. В очі впадає те, що приходять сюди залюбки і молодь, і старше покоління. Священику допомагає, звісно, молодь; це і техніку налаштувати, і своєчасно відеокліпи на екран пускати… Пісні релігійного змісту були настільки зрозумілі і гарні у виконанні Сільви­Мей Нотленд (Silva­May Notland), що зал дружно і злагоджено співав разом з нею. Не знаючи пісень, ми також включилися, співаючи хвалу Всевишньому американською жестовою мовою. Жести такі пластичні, гарні, змістовні, що співаєш в такт з усіма, і в цей час на екрані змінюються кадри природи Землі, всього живого, що її населяє. Програма служби побудована таким чином, щоб нечуюча людина завжди раділа життю. А священик відповідно до тематики служби читав проповіді, наводячи приклади з життя, працюючи над змістом певних релігійних термінів та понять, що зустрічалися під час проповіді. Присутні могли самі виступати для розкриття значення певного поняття. Безперечно, що всім цікаво було спостерігати за нами, але все проходило коректно і наживо, тобто так, як кожний відчував у собі потребу висловитися, дати пораду тощо. Проповідь закінчилася молитвою­зверненням до Небес покращити життя, здоров’я (називаючи певні імена і певні об’єкти), благословити на кращу долю чи на успіхи в роботі тощо. Багато з прихожан зичили, звертаючись до Бога, сили, натхнення і здоров’я як нам, українським гостям, так і нашим родинам, нашим нечуючим з України, нашому Українському товариству глухих…
А після служби багато хто гуртом на власних машинах роз’їхалися по місцях відпочинку: барах, кафе, ресторанах - де можна було спокійно і розмірено насолоджуватися бесідою про життя…

10
П’ятий тиждень обіцяв бути насиченим і цікавим… Наперед скажемо, що так воно і сталося (хоча попередні тижні також були насиченими і цікавими не менше). Перш за все, в перший день цього тижня - понеділок - випав перший сніг. Усі машини в Калгарі, що стояли на узбіччі доріг біля будинків, були вкриті шаром гірського снігу. Ми розуміємо, що не існує такого поняття "гірський сніг” (є морська вода, прісна вода, тала вода тощо), але ми так відчували.
Якщо в Калгарі повітря було ніжно­теплим, то Едмонтон нас зустрів поривчастим холодним вітром. Сніг вкрив  яскраву зелень на газонах…
Ми прибули з Деброю в Едмонтонський регіональний освітній консультаційний центр, де в одному з відділів нас привітно зустріла Лінда Канді (Linda Cundi), консультант освіти глухих і слабочуючих. Лінду ми бачили раніше в Університеті Альберти, коли вона читала чуючим студентам, що вивчають ази жестової мови, лекцію "Мова і грамотність. Яка різниця?”. Ще тоді ця тема викликала цікавість своєю відвертою постановкою. Так само цікавою була і особистість Лінди. Приблизно нашого віку, вона швидко читала лекцію, наводячи життєві приклади, цитати відомих лінгвістів жестової мови і надаючи можливість студентам висловлювати свої погляди на якесь явище. Згодом вона вміло підведе студентів до зміни власної думки. Лінда під час лекції користувалася калькованим жестовим мовленням (до якого треба було протягом певного часу призвичаїтися), можливо тому складно було сказати, наскільки вона добре чи погано чує. Під час перерви з’ясували, що Лінда глуха повністю, є представником четвертого покоління династії "деф”! Вау, як приємно було знайомитися з таким представником спільноти глухих. Так от, Лінда Канді дає консультації в різних школах (як спеціальних, так і масових) по всій території провінції Альберти (тому вона часто літає літаком чи гелікоптером у найдальші околиці провінції заради надання консультації колективу школи, в якій може навчатися лише один глухий учень!). Вона оцінює умови навчання, в яких він перебуває, та його прогрес; відтак дає рекомендації по удосконаленню навчання. Для цього увага звертається на жестовий супровід, який є обов’язковим елементом інклюзивної освіти глухих (це така форма навчання, коли глуха дитина навчається разом з чуючими, тобто у масовій школі). Крім того, Лінда широко відома як педагог, глухий перекладач, виконавець драматичних постановок і ентузіаст спільноти глухих міста Едмонтона. Будучи лобістом у питанні розвитку послуг для глухих батьків та їхніх чуючих дітей, має солідний педагогічний стаж - 25 років, і високий авторитет серед чуючих і нечуючих освітян. Її кредо "Людина сама має змінитися, якщо вона хоче бачити зміни у світі”.
Таким чином, лекція Лінди була не менш вражаючою, ніж її життя, адже можна було легко зрозуміти суть інклюзії, її моделі (виявляється, є моделі) та проблеми (в нас тільки зароджується інклюзивне навчання глухих, тому про проблеми його нам майже невідомо). Лінда віртуозно розклала по поличках поняття мови і літератури, поняття двомовного навчання, прокоментувала резолюцію Міланської конференції 1880 року, яка поставила хрест на розвитку жестової мови в багатьох країнах (в Україні також) та підкреслила величезний прорив духовності канадського народу, який перший запропонував і зробив улітку 2010 року показовий процес вибачення перед глухими світу за скоєні в минулому помилки, коли прилюдно була "покарана” жестова мова, що однозначно означало мовну дискримінацію… Закінчила тоді Лінда лекцію, давши на виконання домашнього завдання час на роздуми і знаходження відповідей на запитання:
1. Якою є мова і грамотність  у чуючих дітей глухої родини?
2. Якою є мова і грамотність у глухих дітей чуючої родини, яка знає ASL?
3. Якою є мова і грамотність у глухих дітей чуючої родини, яка не знає ASL?
Отже, в Едмонтонському регіональному освітньому консультаційному центрі функціонують 9 відділів для роботи з дітьми від 3 до 20 років: глухими, сліпими; з такими, що мають порушення вимови, постави, рухової системи; не можуть зробити вірний захват предметів рукою чи пальцями; а також з тими, хто має девіантну, тобто неврівноважену поведінку тощо. Тут надається професійна психологічна, фізіотерапевтична консультація. По суті це нагадує нашу ПМПК (психолого­медико­педагогічну комісію). Різниця в тім, що дітей ведуть з моменту встановлення діагнозу хвороби або зверненням до даної установи нав­чальними закладами, де знаходяться діти певних нозологій. Дитина може проходити своєрідне обстеження в цих стінах, а може дистанційно - для цього встановлені великогабаритні телевізори відеозв’язку, величезні екрани. Це все ми спостерігали у Лінди Канді. Ні в якому разі робота з дитиною не завершується її обстеженням. Їй надається всебічна допомога для формування власної особистості. Тому тут є багата методична бібліотека, у якій кожний відділ має певну бібліотечну територію: у Лінди тут навчальні і методичні посібники для самої дитини відповідно до її віку та інтелектуального стану, для батьків і для педагогів, диски, словники/жестівники тощо. Все це може даватися дитині, батькам, учителям безкоштовно. Оскільки Лінда є високопрофесійним фахівцем (однією з семи членів комісії по визначенню фізичного, розумового і психологічного стану дитини), то вона має власного перекладача жестової мови і без проблем веде роботу з дітьми, батьками, педагогами. Комісія не збирається разом для обстеження дитини: кожен член комісії обстежує за допомогою різних тестів самостійно і робить свій висновок. Зокрема, проводяться бесіди з батьками на предмет їхнього волевиявлення стосовно форми і повноти навчання дитини. Лінда стверджує, що кожна інклюзивна дитина з числа глухих, якщо хоче, має право на власного перекладача жестової мови чи асистента…
Другого дня рано­вранці ми летіли чотири години до Торонто - столиці провінції Онтаріо (хоча за місцевим часом ніби дві години летіли: все тому, що рухались назустріч сходу сонця). Нас супроводжувала Марілу Пеннер (Marilou Penner), консультант з надання послуг американською жестовою мовою, бо столичне місто таки величезне: лінії метро триповерхові, виходи з підземелля ведуть у різні сторони нагору, часто треба продиратися крізь хащі магазинів, ресторанів; за день неможливо вивчити маршрути автобусів. Крім того складність полягала в тому, що за 5 днів ми мали змінити 4 готелі та переміщатися різними видами транспорту (здебільшого таксі, яке надійно могло підвезти до потрібного об’єкту). Також нам треба було брати орендовану машину для економії часу (звісно, що керувати нею могла Марілу, у якої є права на водіння).
З погляду архітектури, Торонто є сумішшю різних стилів і напрямів. Тут чудово поєднуються в архітектурному симбіозі будинки­небосхили зі старовинними будиночками з двома-трьома поверхами. Навколо неонові вогні, відблиски тонованих різнокольорових вікон… і гармонійне поєднання з зеленими газонами, ялинами і березами, живими квітами, що ростуть на клумбах/вазонах дивної конструкції тощо. Кожний магазин, чи ресторан/кафе вважає за свій престиж прикрасити оригінально вхідні двері, адже то обличчя закладу (тобто своєрідна реклама, як наші кажуть). Часто­густо можна бачити білочок, які перебігають по газону… Люди різних рас, віросповідання, менталітету і культури… Все це впадає у вічі таким новоприбулим, як ми; решта сприймає різкий ди­сонанс кольору, мови, моди дещо навіть з байдужим виразом обличчя, бо у кожного свої справи, своя робота.
Тут не заведено запізнюватися: час - це гроші. Щоразу ми переконувалися в цьому, спостерігаючи за канадцями.
Відразу після прильоту ми прибули до Товариства глухих провінції Онтаріо, яке знаходиться у великій імпозантній будівлі, в якій є багато відділів. На цей раз нас чекали в офісі AVLIC - Канадської асоціації перекладачів візуальної мови, Шейла Джонстон (Sheila Johnston) та Mартін Коб (Martin Koob). Обоє чуючі, проте з досконалим володінням ASL. Шейла - менеджер програм і стажування перекладачів плюс старший викладач ASL, а Мартін - викладач ASL, та ще й віртуозний комп’ютерний технік. Таким чином, даний відділ надає такі послуги:
- підвищення кваліфікації перекладачів ASL (навчання на перекладача проходить в колледжах і університетах);
- визначення засобом тестування рівня досконалості володіння жестовою мовою і надання перекладачам категорії;
- навчання перекладачів, при потребі, терміном 10 місяців (після закінчення відповідних курсів), яке проходить методом двомовного навчання: англійська мова і американська жестова мова. В даному офісі працює 4 чуючих перекладачі (включаючи Шейлу і Мартіна) та 2 глухих викладачі. Глухий викладач навчає лише чотирьох перекладачів (!!!). Отже, тут можна сказати, що питання економії стоїть десь позаду, на енному місці, а на першому - ефективність і якість. Програма навчання передбачає глибоке опанування ASL по темах (медицина, фінанси тощо). Особлива увага під час навчання надається формуванню відповідного виразу обличчя (зокрема,”постановка” брів, губ, щік, очей).
Нам сподобався механізм тестування стосовно визначення рівня досконалості володіння жестовою мовою і надання перекладачам категорії:
1. Створюється штучна ситуація проблематики: перекладач, який проходить тестування, має надати жестовий переклад глухому в "офісі” лікаря, поліції і т.д. У ролі того ж лікаря, поліцейського виступає досвідчений чуючий перекладач. Розбирається проблема. Приміром, глухий скаржиться "лікарю” на появу дивних больових симптомів. Відповідно "лікар” уточнює, визначає, перепитує, запитує тощо. Можна зрозуміти, наскільки перекладач вірно перекладає глухому запитання "лікаря” і передає пояснення глухого тому ж "лікарю” словесною мовою. Підробки не може бути, оскільки все знімається на відео.
2. Після цього перекладач може разом з викладачем побачити повну зйомку. Для цього є відповідний монітор типу телевізора, екран якого розділений на дві частини: в першій половинці глухий запитує, відповідає жестовою мовою, на другій половинці перекладач перекладає відповіді і запитання. На місці порівнюють і визначають точність і зв’язність перекладу перекладачем мовлення глухого і подачу йому інформації "лікаря”. Таким чином, глухий "клієнт”, у ролі якого виступає нечуючий викладач, може звернути увагу самого перекладача на плюси і мінуси його перекладу, причому мінуси детально розбирають.
Для підтвердження хибності чи достовірності перекладу на екрані з’являється віконечко, в якому модель, тобто досвідчений перекладач, повністю повторює екзаменаційний діалог жестовою мовою. Так візуально випробовуваний перекладач може порівняти себе з "еталоном”.
Слід сказати, що програмою тестування передбачено 500 штучних ситуацій для перевірки знань жестової мови.

11
В Канаді, як і в США, є сертифіковані (що пройшли іспит методом тестування і отримали відповідний сертифікат з категорією) і несертифіковані перекладачі. Година роботи останніх становить $ 50, проте робота знаходиться нечасто, оскільки сертифікованих перекладачів багато, і взагалі, мати сертифікат престижно.
Для визначення і надання категорії перекладачу, його "жестовий” монолог і діалог ASL в електронній версії направляється на комісію, в якій є 5 глухих. Спочатку мають дати оцінку дві особи, причому не змовляючись між собою. Якщо вони дадуть протилежні чи різні оцінки, запрошується третя особа для визначення точності оцінювання. Після того настає черга "чуючої” комісії в тому ж кількісному складі, яка має визначити вірність жестово­словесного перекладу. Ось так проходять тестування перекладачів провінції Онтаріо.
Дуже нам сподобалася програма самоконтролю, яку створив Мартін Коб. Суть її (чи "фішка”) в тому, що студент має самостійно пояснити жестові одиниці глухого оповідача на екрані; пояснення фіксуються відеокамерою, яка передає їх "мозку” компа, а він методом графіки вказує на хибність чи достовірність даних пояснень. Коштує програма самоконтролю "дешево” - 200 доларів. У принципі, можна придбати, щоб не створювати роками велосипед.
На другий день перебування в Торонто ми мали змогу відвідати СHS (The Canadian Hearing Society), що в перекладі означає: Канадське чуюче товариство. Довго ми ламали голову над невідповідністю такої назви до функцій всіх відділів у офісі СHS і схиляємося до того, що Канадська асоціація будується на принципі: ЧУТИ людей, які потребують того, щоб їх почули. Складно зрозуміти, але це факт.
З розмови з Барбарою О’Дей (Bar­bara O’Dea), менеджером проектів, ініціатором безкоштовного безбар’єрного навчання і Гаррі Малковським (Gary Malkowski) - радником президента товариства з громадських справ, з’ясувалося, що в провінції Онтаріо діють 27 філій­офісів СHS по роботі з глухим контингентом, із них найбільший функціонує в Торонто. Асоціація СHS Онтаріо, це як, приміром, Полтавська чи Харківська обласні організації УТОГ. Асоціація СHS Онтаріо координує роботу підлеглих їй асоціацій по провінції Онтаріо. В п’ятиповерховому будинку, де ми відвідали напередодні AVLIC (офіс Канадської Асоціації перекладачів візуальної мови), працює 160 осіб, із них 60 є глухими. А враховуючи 27 філій, набирається 450 працівників. Дане товариство виконує такі функції:
- проводить навчання писемності (1-2 роки);
- надає соціальні послуги;
- веде роботу з ветеранами на дому;
- підбирає роботу для глухих;
- підбирає, готує і надає глухим клієнтам перекладачів для здійснення жестового супроводу тощо.
Офіс СHS - це такий будинок­мурашник. Інакше назвати неможливо: адже на кожному поверсі діють різні відділи, візуально робочі кімнати віддалено нагадують соти, бо куди не кинь оком - скрізь невисокі перегородки, які відділяють робочий куток працівника від кутка його колеги. Сидячого за компом не відволікає прихід клієнта до "кімнати” колеги - в цьому є певний плюс.
Так от, є відділ, подібний до нашої обласної організації, де також займаються навчанням жестової мови, виконують соціальну роботу з глухими різного віку. Заінтригувала розповідь про роботу з глухими жителями Торонто похилого віку, що проживають у Будинку для пристарілих (Канада - країна довгожителів, тут дуже багато 90­річних чоловіків і жінок); для них проводяться бесіди, вечори різної тематики. Не забувають також тих, хто живе в своїх будинках: з асоціації до них навідуються, щоб надати певну допомогу, проте вірним буде сказати, що навідуються з метою дізнатися, якої допомоги потребують пристарілі. Також асоціація допомагає глухим у працевлаштуванні, наданні послуг перекладачів, які працюють за денним чи вечірнім графіком (звісно, що допомога надається безкоштовно; частота надання перекладацьких послуг впливає на величину державної зарплатні перекладачів).
Саллі Пойч (Sally Paiusci), глухий провінційний менеджер з інтерпретації стандартів та професійного розвитку, дохідливо розповіла, що є відділ по роботі з батьками, що мають глухих дітей. Асоціація підтримує таких батьків, надаючи їм повну і всебічну інформацію щодо подальших дій, щодо вибору мови, форми навчання, навчального закладу, кохлеарної імплантації тощо. Батьків інформують про наявність даної Асоціації, до якої вони можуть звернутися після того, як їхній дитині встановлюється діагноз "глухота”/”туговухість”. Роботу по встановленню діагнозу проводять тут же на місці, адже весь другий поверх будівлі займає отоларингологічний відділ, в якому працюють висококваліфіковані фахівці, що перевіряють стан слуху у дитини (і осіб старшого віку також!) і ведуть подальше спостереження за нею. Тут підбирають і видають слуховий апарат (направлення на кохлеарну імплантацію теж), також тут діють кабінети логопедів, сурдологів.
Асоціація розробляє навчальні програми (це робить Барбара) для нечуючих дітей. Готують документи для лобіювання перед державними органами стосовно різних освітніх програм, адже Канада налічує 12 провінцій (дві з яких - автономні) і кожна провінція має свої офіційні закони, які дійсні лише в даній окрузі і можуть відрізнятися від законів іншої провінції (така сама картина, як нам стало відомо, й у США).
У провінції Онтаріо діють 4 школи для глухих: Мілтонська, Лондонська, Белевітська, Оттавська. Але переважна більшість дітей навчається в інклюзивних школах, тобто масових.
На п’ятому поверсі знаходиться методичний центр, який видає, як правило безкоштовно, навчальні посібники для чуючих батьків глухих дітей. Цей методичний відділ може похвалитися трьома програмами ASL, які підготували співробітники The Canadian Hearing Society: для тих, для кого ASL є першою/рідною мовою; для тих, для кого ASL є другою мовою, і для тих, для кого вона є третьою мовою.
Тепер стосовно керівників Асоціації  глухих провінції Онтаріо. Головою є Кріс Канопіс (Chris Kenopic), його радником - Гаррі Малковський (Gary Malkowski). Вони є глухими. Гаррі в 90­х роках був депутатом Ради Онтаріо. Ми бачили багато книг та фотографій, що говорять про Гаррі як про депутата. Саме Гаррі, незважаючи на завантаженість у роботі, координував наш огляд відділів п’ятиповерхівки, познайомив з головами і представниками асоціацій глухих різних міст Онтаріо (для економії часу - під час обіду. Два в одному: ленч і знайомство!), організував невеличку екскурсію до міської мерії, де показав своє колишнє робоче місце під час проведення засідань. Гаррі розповів, що під час його "депутатства” з ним постійно знаходився перекладач жестової мови. В коридорі мерії ми бачили довжелезні стенди зі списками депутатів певного періоду, і на одному прочитати прізвище Гаррі.
Чи є щось таке, чим не займається Асоціація? Так, є. Не займається дозвіллям нечуючих. Для проведення заходів глухі активісти різних клубів за інтересами, а також спортивні секції - самі орендують приміщення для проведення культурно­розважального заходу, складають розважальну програму, розсилаючи оголошення­анонси. Всі культурні заходи - платні, квиток в середньому коштує 10-20 канадських доларів. Бувають випадки, коли в один день проходять заходи в двох­трьох місцях, тоді глухі торонтівці самі вибирають, куди їм піти.
Щойно ми вам постаралися розповісти про The Canadian Hearing Society, а тепер спробуємо розказати про Культурний центр глухих м.Торонто. По суті, цей центр відрізняється від українського (утогівського) центру. Перш за все він розташований на першому поверсі, другий поверх тільки формується. В приміщенні нема холла чи фойє: відразу за вхідними дверима знаходиться зала, яка умовно поділена на кутки­сектори. Є куток, де працюють два співдиректори даного центру: чуюча Аніта Смолл (Anita Small), і глуха Джоанна Кріпс (Joanne Cripps). Також куток займають два перекладачі жестової мови. Крім того, сюди приходять чуючі волонтери, що проходять навчання на "первинних курсах” перекладачів. Звісно, традиційним є куток, який умовно можна назвати кухнею (кожний офіс, якщо він себе поважає, має кухню. Тут домінує думка про те, що ефективно працюється лише при нормальному здоров’ї і нормальному харчуванні. Ленч є обов’язковим атрибутом/компонентом чи додатком до робочого дня. Адміністрація не забуває простежити за тим, щоб були продукти для ленчу).
Центральне місце зали досить великої площі відведено виставкам, різноманітним композиціям різного арт­стилю тощо. Споглядаючи у супроводі коментування співдиректорів усі стенди, техніку, наочне мистецтво, посібники з історії, мови і культури "деф”, - починаєш більш тонше розуміти поняття "деф­культура”, яка враховує особливість глухих щодо візуального спостереження за життям,  сприйманя інформації і спілкування мовою мистецтва тощо. Деякі цікаві речі ми спробували сфотографувати та зняти, хоча взяти якийсь оригінал неможливо " авторське право під крилом його величності Закону.

12
Центр культури глухих розташований в центральному районі Торонто, де історія переплетена з сучасністю; де є багато розважальних і культурних закладів, адміністративних офісів; де піднялися увись хмарочоси, що розташовані поруч з історичними будинками; де є простір для створення різних галерей, медіа­студій, музеїв, проведення відеоконферецій, засідань; багато кафе, сувенірних магазинів. Це все знаходиться поруч, і відвідувачі можуть бачити культуру глухих постійно, це - динамічний приклад співіснування спільноти глухих у сучасних умовах.
Приведемо цитати, які характеризують роботу Центру культури глухих у Торонто, ідею та мету його діяльності (наперед просимо вибачення за стиль перекладу, який робили самотужки).
• Що таке культура глухих, яка завжди була і, можливо, завжди буде? Це культура творчого потенціалу і відкрите висловлення спільноти глухих.
• Центр культури - це місце, до якого рухається спільнота глухих і від якого прямує у світ її культура, бо вона таки знаменита. Це місце, де відбуваються унікальні речі й явища.
• Культура глухих. Ви знаєте нас, саме ви, хоча і не усвідомлюєте це. Ми - це тисячі канадців, хто використовує жестову мову в якості нашої першої мови.
• Ми - культурна спільнота - консолідуюча група з нашою власною мовою і етикою. Центр культури глухих прагне до створення і удосконалення простору, який має представити наші культурні виявлення через мистецтво, мову, літературу, історію, візуальні мистецтва і зберегти нашу багату спадщину.
• Ідея. В 1970 році у Фор­реста Нікерсона (Forrest C.Nickerson), виникла ідея створити культурну організацію глухих, яка б займалась ознайомленням широкого загалу з культурою глухих. Ідея ця виникла в процесі товаришування з глухим канадцем. Адже більшість нечуючих дітей народжується у чуючих батьків, а передача культури глухих здійснюється через контакт з іншими людьми в спільноті нечуючих. Центр культури глухих надихає на нові цілі і виклики через розвиток творчого потенціалу, дослідження, освіту і участь у всіх сферах, що оточують культуру глухих.
• Висновки. В усьому світі є товариства глухих, які діють, розвиваючи наші мови і традиції. Центр культури глухих у Торонто цікавиться також досвідом інших товариств глухих. Він акумулює знання і дає оцінку досягненням світу глухих за  допомогою різних програм. Експонати, поробки, медіа­проекти, витвори, презентації тощо представляють культуру глухих таким чином, що вона вступає в резонанс з усіма людьми, даючи можливість зрозуміти і оцінити життя глухих.
• Історія з минулого. В 1901 році Американська Ліга бейсболу аплодувала глухому гравцеві Вільгельму Хаю (William Hoy), який створив ручні сигнали для арбітра таким чином, щоб бачити їх з будь­якого місця ігрового поля.
• Хелен МакНіколл (Helen McNicoll) - відомий канадський імп­ресіоніст, глухий художник кінця 1800­х років; Гаррі Вільямс (Harry Williams) - відомий художник ХХ століття, який відобразив свій досвід глухого в образо­творчому мистецтві.
• Література і мова, зразки яких збережені в Центрі, - це лише декілька прикладів багатої спадщини глухих. Культура глухих пройшла довгу вікову боротьбу для того, щоб отримати вільне відображення через їхню власну культуру, мову і товариство. Центр культури глухих дбайливо ставиться до мови й історії нечуючих, продовжуючи досліджувати нові технології та ідеї.
• Новизна. Винаходьте, створюйте, вводьте інновації - Центр культури глухих підтримає нові ідеї, творчість і інформацію. Центр зберігає минуле, щоб відкривати майбутнє. Іншими словами, він - як ковток води і прохолода на довгому життєвому шляху.
• Товариство. Товариство глухих створює багато різноманітних можливостей. Культура глухих міцна і розквітає з власною мовою - ASL і жестовими мовами, які функціонують у Канаді. Це гордість глухих канадців і свято кожного дня.
• Центр культури глухих - це шлях зближення глухих і чуючих людей, де відбувається творче занурення в культуру глухих. Центр відкритий для всіх, і це збагачує і піднімає досягнення товариства глухих, щоб весь світ розумів і цінив це!
Ось так! Як це нагадує наш Культурний центр УТОГ та будинки культури глухих (Ау, пане Скурчинський і ваші помічники: у нас просто безцінний Музей історії глухих! Певно, йому треба додати інноваційні технології й розширити його територію. І амба всім! Нам є чим пишатися! Віват УТОГу!).
Отже, під враженням побаченого в Центрі культури глухих в Торонто та неймовірно високих велетнів­будинків, у сяйві вечірніх вуличних неонових вогнів ми довго вибиралися з Торонто в орендованій машині в напрямку на Мілтон…
А позавтра, 28 жовтня, ми опинилися на території Мілтонської школи для глухих дітей, яка знаходиться в центрі міста. Ця школа різниться від наших українських тим, що розділена територіально на 3 частини: молодшу, старшу школу глухих і масову школу. Тобто всі три будівлі знаходяться майже поруч, і в той же час вони являють окремі "царства”.
Наше знайомство розпочалося з молодшої школи, де навчаються діти з 1 по 8 класи. Заснована вона в 1963 році. На даний момент у ній навчається 84 дитини. Вчителів - 25 осіб (із них нечуючих педагогів - десь 2/3), асистентів - 11 осіб. Під час нашого візиту в школу тут пишно відзначалося свято Хеллоуїна: і учні, і педагоги були в маскарадних костюмах. Свято проводиться в Америці 31 жовтня, проте в школі проводилося 28 жовтня, в п’ятницю, бо у святковий день - неділю, діти були вдома. Після занять відбулися різні конкурси в спортзалі і в класах, які організували активісти шкільного "уряду” разом з педагогами, які їм асистували.
Крім спортзалу, школа має власний басейн, відвідування якого обо­в’язково входить до навчальної програми. В усіх класах є комп’ютери і телевізори, по яких транслювалося повідомлення про візит до школи українців (видно, що це є сталою практикою широкого інформування школярів про візит гостей, події тощо). Що ще можна сказати про класи? Наприклад те, що двері розмальовані, розписані таким чином, що видно, який навчальний предмет, здебільшого, викладається в ньому. Класні дошки розташовані на двох­трьох стінах, а тому і парти такі, щоб можна було повернути їх у будь­який бік класу. Практично всюди бачили круглий стіл, за який сідають діти з учителем для індивідуального/”мало”групового заняття. Меблі різні, але частіше спостерігали полиці, низенькі столики.
Спальний корпус – "святая святих” - також був продемонстрований. Про нього розкажемо більш детально. До спального корпусу веде окремий широкий коридор, обабіч якого двері ведуть у спальні блоки. Блок складається з трьох­чотирьох кімнат; загальної вітальні, кухні, великої продуктової комірчини і санвузлу, розрахованого на кількість мешканців. Усі продукти, які зберігаються у холодильнику та комірчині, можна готувати і споживати, коли заманеться. Але… на сніданок їжа видається шкільною кухнею і снідають діти у вітальні. (Обідають у шкільній їдальні). У санвузлі стоять 2 великі пральні машини червоного кольору (діти можуть самостійно прати). Спальні кімнати є ізольованими, з окремим входом із вітальні. Спальна кімната розрахована лише на 1 особу. За великої кількості учнів можуть поселити і двох осіб, але не більше. Учні спальний блок не прибирають, для цього є штат прибиральниць.

13
Недалеко від спален - цілий корпус відведено медпрацівникам. Ізолятор нагадує готельний номер "люкс”. Є кімната соціального працівника, який веде індивідуальний прийом один день на тиждень. Таким чином працює і сурдологічний кабінет. Не минули і бібліотеку, якою завідує глухий бібліотекар. Вона розповіла, що кожен клас займається в бібліотеці по 1 годині в певний день. Роботу з ними проводить сама бібліотекар, обговорюючи прочитану книжку чи презентуючи нову. Бібліотекар поінформувала нас, що напередодні школу відвідав нечуючий лектор, який розповів дітям про… права дитини. Учнів до бібліотеки тоді набилося так багато, що під ними не було видно товстого ковроліну.
Бачили різні заняття: а) підготовчий клас у кількості дев’яти 4-5­річних дітей вивчав жестову мову фундаментально, тобто її мовні компоненти: конфігурацію і напрями руху жестових одиниць; б) перший клас (6-7­річні діти) на уроці математики працював за комп’ютерами.
Адміністрація молодшої школи (директор і його заступник) є чуючими, проте вільно володіють ASL. Взагалі у школі всі працівники мають знати жестову мову; без знання візуальної мови на роботу в школу глухих просто не приймуть. Щоб якось відрізняти глухих педагогів від чуючих, доводилося щоразу уточнювати, бо "говорящі” педагоги не відрізнялися від деф.
У старшій школі (9-12 класи) навчається 125 дітей (помітили, що кількість більша в порівнянні з молодшою?). Директор - глухий чоловік, працює на цій посаді 9 років, а перед цим працював учителем 10 років. Його заступник - також нечуюча жінка, працює на цій посаді лише 2 роки, але раніше працювала вчителем 15 років в іншій школі. І молодша, і старша школи живуть своїм життям, проте можуть об’єднувати великі і знаменні заходи (4-5 разів на рік). У старшій школі - 33 учителі і 9 асистентів. Половину педагогічного колективу складають глухі педагоги. Спалень тут немає. При необхідності можуть заночувати в молодшій школі. Але практикується проживання в прийомних сім’ях, або ж родина переїжджає в Мілтон на період навчання дитини у школі.
Будівля старшої школи змикається з будівлею масової коридором. Виявляється, що глухі можуть відвідувати уроки в "чуючій” школі, тобто інклюзивно. Було цікаво побачити урок хімії в 11 класі, де навчалося 32 учні, і серед них - 2 глухих хлопці. Для них двох працювала перекладач, місце якої було поруч з учителем (а не навпроти учнів, як ми думали). Присутність толмача для глухих чуючими сприймалася спокійно, якщо не сказати - байдуже (звикли вже за 11 років!).
…В Україні в цьому році узаконили інклюзивне навчання, яке так поширене за кордоном. Але можемо запевнити батьків і всіх, хто розраховує на ефективність такого навчання: для дитини краще не буде доти, доки не будуть враховані особливості сприймання і засвоєння навчальної програми глухою дитиною, а також не буде перекладачів (як УЖМ, КЖМ, так і "орального” чи "дактильного” перекладача), яких поки що в наших школах немає. В Канаді за однією дитиною закріплюється перекладач, та ще, крім учителя, в класі працює асистент. Чому в старшій школі більше дітей, ніж в молодшій? Кажуть, що то повертаються "інклюзивні” діти. Можливо.
Під кінець робочого дня ми відвідали відділ психологічної допомоги батькам і дошкільнятам. Завдання цього відділу: консультація та допомога чуючим батькам, у яких з’явилася нечуюча дитина. Головним є налагодження контакту між ними, пізніше - комунікації, без якої не можна говорити про повноцінність родини. Тому консультантами є високопрофесійні фахівці з числа чуючих і глухих. Відділ пропонує різні програми навчання, різні методи і форми навчання, а батьки обирають прийнятний для них варіант, бо право вибору залишається за ними. Навіть, якщо батьки оберуть інклюзивне навчання, працівники відділу надають певну допомогу дітям, провідують їх у масовій школі, цікавляться успіхами в навчанні і, якщо є потреба чи бажання батьків, прикріплюють до них перекладача жестової мови. Педагоги дружно говорять, що провчившись декілька років за інклюзивною формою навчання, діти приходять навчатися до школи глухих. Маленькі громадяни Канади виявляють батькам власне бажання, на яке вони також мають право…
…Ми смакували наперед дивом природи, яке побачимо через кілька годин. Бути недалеко від неземної краси і не бачити її - ні, ми такого не припускали за нашими керівниками проекту стажування: Деброю Рассел та Романом Петришиним. Ніагара! Ніагарський водоспад… Ми охнули, коли нам відкрився краєвид з вікна нашого дворівневого готельного номера на 14 поверсі. Був пізній вечір, але ми чітко бачили мерехтливу гру фонтануючої вгору потужної водяної пари, осяяної кольоровим світлом, у двох місцях. Отже, це не один водоспад, а цілих два! (Нам пізніше пояснили, що насправді їх три). Вони мимоволі зачаровують, притягують наш зір своєю неповторною магією... Лавина води не лилася зверху, а падала з гуркотом донизу десь далеко під нами. Нам видно було щось на зразок широких, ніби вулканічних, кратерів, у пащу яких і лилася вода. А навколо - вогні готелів, магазинів, розважальних центрів, ресторанів… І це море вогнів і два кольорових феєрверки ми могли спостерігати всю ніч, не підводячи голів з подушок… Вранці, крізь пелену густого білого туману і поривчастий холодний вітер, ми, забувши про сніданок, подалися шукати дорогу до водоспаду. Чим нижче спускалися, тим ставало холодніше, але тим чіткіше проступало диво Землі. Після пізнього ленчу (здоровенна "миска” шпинату з креветками під неймовірним соусом (!) для Наталії і не менша "миска” страви індійської кухні для Лесі, а перед цим - цілий "таз” диво­салату) ми подалися знову до водоспаду. Ліфтом спустилися ще ближче до цього дива природи, натягнувши на себе жовто­яскраві водонепроникні балахони. Пройшли внизу тунель і в кінці його, як знак "щирої” зустрічі, були "освячені” колючими бризками крижаних струменів водоспаду (і чому балахони були не до п’ят? Бо джинси вмить стали випраними, тобто мокрими, від щедрих пригоршень, які дарувала "милостива” Ніагара. Не тільки джинси, мокрою вмить стала вся техніка туристів: фотокамери, відеокамери - за допомогою яких усім хотілося закарбувати лавинну силу води!)… Півдня ми провели на набережній, милуючись перлиною Канади. Ніби заглянувшись над нами, на прощання визирнуло сонечко, і всіма барвами заграла веселка над третім водоспадом, який так і називають "Райдужним” (ось де він був - третій прихований водоспад, який притулився між двома!), перекинувшись коромислом через піняву води… Ох, і не в небі ця веселка, як ми звикли бачити, а просто перед нами, простягни - і доторкнешся до чарівних кольорів, що іскряться на сонці… Це видовище затримало нас ще на деякий час: так незвично було бачити райдугу­дугу (може тому названий так наш театр міміки і жесту - за красу неземну творчості людської?) так близько. І зринуло запитання: то що це було - диво­гра природи чи Божий знак?..
Віддавшись повністю владі зачарування, ми летіли назад в Калгарі. Був день (31 жовтня), який відзначає Канада - день Хеллоуїна. Хеллоуїн - це свято вампірів, відьом, привидів та іншої нечисті, одне з найважливіших свят у Канаді. Звечора тут прийнято вдягатися в костюми нечистої сили, розфарбовувати себе і влаштовувати маскаради. Так робить молодь. Діти з превеликим задоволенням також вдягаються в карнавальні костюми і ходять по будинках, збираючи солодощі у великий мішок. Господарі заздалегідь готують миску цукерок і ставлять її біля дверей. А перед цим, з великою насолодою, готують гарбузові "голови” - якомога страшніші. Всередину вставляють свічку. Чому гарбуз? Він символізує закінчення збору врожаю і прихід зими, також є символом злого духа і вогню, який відлякує його від житла канадців. У цей день родина ласує гарбузовим насінням (якого вдосталь), увечері збирається за багатим столом і щоразу виходить на дзвінок пригощати дітлахів. Таке ми спостерігали, побувавши в гостях у Дебри Рассел. Спеціально вийшли на вулицю, щоб пройтися нею і подивитися, як господарі прикрасили сходи, ганки, вікна власних будинків, ялини, що ростуть поруч, різними атрибутами, що символізують свято Хеллоуїна. Ми зачудовано йшли крізь темряву вечора повз ряд страхітливо­вогненних очей і пащ гарбузових "голів”. Скрізь витала магія чар…
Категорія: Освіта за кордоном | Переглядів: 296 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017