Субота, 23.09.2017, 22:57
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [78]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [144]
Освіта України [46]
Освіта за кордоном [19]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [59]
Адміністратор сайту [6]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2013 » Листопад » 4 » Канадські нотатки членів ОНП (2 частина)
15:15
Канадські нотатки членів ОНП (2 частина)
Продовження. Початок дивіться, будь-ласка, у №№1
5
У понеділок було прийнято рішення самотужки добратися до знаменитого West Edmonton Mall (WEM). Спершу ми полазили по розстеленій на підлозі карті Едмонтону, шукаючи зручний маршрут. Оскільки автобусна зупинка була поряд з HUB, то сіли в автобус під номером 4. Коли на паралельну дорогу виїхав інший автобус під тим самим номером, зрозуміли, що треба уточнити, котрий з цих автобусів їде до West Edmonton Mall. З’ясувалося, що ми сіли не на той автобус, а тому перейшли на іншу дорогу і пересіли. Взагалі в Едмонтоні курсують автобуси, які мають один і той же номер, але при тому їздять за різними маршрутами.
Вест Едмонтон Мол - це найбільший торгівельно-розважальний центр у Північній Америці і третій за величиною у світі. Він розташований в приміській частині міста на площі приблизно в 570 000 кв. м. Тут розташована величезна кількість магазинів (800!), ресторанів, тут навіть є готелі, казино і знаменитий величезний аквапарк, а також парк розваг (всього 7 розважальних комплексів!). Вест Едмонтон Мол називають "восьмим дивом світу”, бо це унікальне міні-місто під скляним ковпаком - зі штучним кліматичним курортом і тематичними парками розваг. Ми повільно переходили з місця на місце повз фонтани, клумби, пальми, від одного магазину до іншого (не забуваючи займатися математикою, а більш конкретно: визначати вартість канадських речей в українській валюті). Що ж, іноді було і так: "Видит око, да зуб не ймет”, а було і так: вартість повноцінного обіду дорівнює вартості осінньої куртки, наприклад. Зачудувалися ми розважальними комплексами… Бачити піщаний пляж і голубі хвилі, які котяться широким валом на засмаглих людей; озера, по яких пливуть човни, з яких люди спостерігають за тюленями; перенестися на два чи п’ять сторіч назад, споглядаючи на близькій відстані каравели, які, може, колись долали океанські простори… А люд навкруги снує, шумить, вирує… Різний колір шкіри, волосся, розріз очей, проте усмішка в усіх одна: широка, білозуба. Зачудовано ми оглядали прозорі масажні апарати, які за формою і виглядом нагадували космічні апарати для сну - в них вода під різним тиском струменіла по людині, яка лежала в тому апараті і керувала сама масажним процесом. Їй не було сенсу роздягатися: від води її захищала міцна і тонка плівка. Коштує таке лікувальне задоволення, як на канадську зарплату, недорого - за 10 хвилин кайфового антицелюлітного, антиартритного, антиостеохондрозного і антиантищечогось - 20 доларів. Враження від Вест Едмонтон Мол жестами/словами не передати…
Наступного дня, у вівторок, встали рано: летіли у Вінніпег, столицю провінції Манітоби, комерційний центральний пункт канадського Північного заходу. Вінніпег на мові індіанців означає "брудна вода”; розташований він якраз посередині між Атлантичним і Тихим океаном; нараховує біля 800 тисяч жителів. Вінніпег відрізняється від Едмонтону дуже широкими вулицями, переважною більшістю з одноповерхових будиночків, які огороджені або символічним або справжнім парканом (саме тому і відчувається вплив української культури, носіями якої є українські канадці, яких тут чи не найбільше з усієї Канади). Клімат тут, говорять, суворий, подібний з кліматом південної частини Західного Сибіру. Взимку нерідко буває 40 градусів морозу. Проте під час нашого перебування стояла сонячна погода з температурою десь 15 градусів тепла.
В перший день ми оглянули "Red River” - коледж прикладних мистецтв, науки і техніки. Рік Зіммер (Rick Zimmer) - глухий координатор/інструктор програм дослідження глухих - познайомив нас з нечуючими викладачами: Кірою Зіммер (Kyra Zimmer), Давидом  Барком (David Burke), Шеріл Бросзайт (Cheryl Broszeit) та чуючими асистентами/перекладачами жестової мови - Манді Макдоналд (Mandy MacDonald) і Елен Фонж (Elaine Fonq) під час спільного ленчу. В цьому коледжі готують перекладачів жестової мови з числа чуючих за тою ж програмою, що і в коледжі м.Едмонтон, тобто за американською програмою, оскільки канадської програми ще немає. Дана програма передбачає оволодіння американською жестовою мовою (ASL), отримання глибоких знань з культури й історії глухих (1 рік навчання). Крім цього напряму, готують перекладачів жестової мови з досконалим володінням ASL та достовірним перекладом на англійську  мову та навпаки з врахуванням глибокої ерудиції, умінь та знань специфіки лінгвістики жестової мови (3 роки навчання).
Нас зацікавив ще третій напрям роботи в цьому коледжі - це фронтальні та індивідуальні заняття з глухими, які проводить Кіра Зіммер. Фронтальні заняття проводяться у спеціально відведених класах, де розбирають ідіоми англійської мови, навчають читанню, письму з англійської мови, проводять з цієї ж мови словникову роботу, вивчають історію та культуру глухих, а також навчають роботі з комп’ютером. Під час індивідуальних занять глухі студенти самостійно обирають теми з математики, англійської мови, вчаться писати конспекти та готувати ділові листи. Виявилося, що нечуючі студенти вчаться доти, доки відчувають потребу у вивченні чогось: це може бути рік або більше, ніж 5 років. Крім того, віковий ценз необмежений, починаючи з 18 років. Нам цікаво було спостерігати, як працює над змістом тексту жінка індуського походження, якій було далеко за 40 років. Під час відвідування занять нам показали одну з кімнаток, в якій проводиться відеотестування: майбутній перекладач жестової мови чи соціальний працівник перед комп’ютером з працюючою відеокамерою складає своєрідний іспит з певного розділу/теми; після чого викладачі аналізують рівень опанування володіння ASL. Також сам студент може продивитися свій "виступ”. І таких кімнаток, в якій стоїть лише стіл з комп’ютером і стільцем, - декілька.
Після закінчення занять ми мали змогу поспілкуватися з нечуючими викладачами про зміст програми та методи викладання ASL. Також приємною несподіванкою стало для нас відеоспілкування з Аркадієм Білозовським, який мешкає в США і якого знають канадські колеги.
На другий день перебування у Вінніпезі ми відвідали школу для глухих дітей. Відразу скажемо, що школа нас зацікавила. По-перше: в усіх коридорах школи є телевізори, які розташовані під стелею (через певну відстань). Також кожний клас оснащений телевізором великого розміру. Він включається при потребі показати якийсь матеріал: чи то навчальний, чи то новини. Крім того, у центрі класу під стелею є сигнальна лампа, яка оповіщає про екстрене повідомлення і тут же вмикається автоматично екран телевізора. Таким чином, заступник директора школи Леон Мітчелл (Len Mitchel) поінформував усіх про візит українців. Вся інформація передається ASL: нею був "озвучений” гімн Канади (який ми з цікавістю "прослухали”), що символізує початок навчального процесу. По-друге: ASL розмовляють усі педагоги школи (цікаво, що чуючі повинні розмовляти лише жестовою мовою, оскільки спілкування дорослих у школі має виконувати функцію моделі спілкування для учнів школи). Леон Мітчелл розповів, що у школі працює 9 глухих і 5 чуючих педагогів, по 5 глухих і чуючих асистентів. Всього ж у школі 84 дитини. По-третє: коридори школи яскраво барвисті від малюнків, аплікацій на тему жестової мови, інформацій, оголошень тощо. Великий шмат стіни відведений інформації про те, хто з учнів закінчив школу в певному календарному році. По-четверте: школа сама неінтернатного типу (а колись вона мала спальні кімнати); діти, які не проживають у самому Вінніпезі, живуть у прийомних сім’ях. По-п’яте: в клас заходять не після стуку у двері, а після світлового дзвоника, кнопка якого розміщена біля кожних дверей школи; так педагог чи учень "сигналізує” про свою появу в класі.
Також Леон надав нам можливість побувати на уроках. Першим уроком був предмет ASL у 9-10 класах (при малій кількості учнів тут практикується об’єднання класів, при тому учні навчаються за програмою класу, до якого прикріплені). Цей урок вела чуюча вчителька з родини нечуючих і на уроці йшло розучування поетичних творів до національного свята Канади. Вивчений певним учнем куплет записувався на відео з тим, щоб під час свята інші учні школи могли прочитати історію виникнення свята під час трансляції по школі (згадайте про телевізори у класах і коридорах!).

6
Другим уроком була всесвітня історія у 12 класі, де навчається 6 дітей. Урок веде жестовою мовою нечуючий вчитель (випускник Галлодетського університету). У самому класі дві дошки, величезний екран, працююча мультимедійна система (вона - у кожному класі), на стінах - карти світу, Канади. На цьому уроці вивчали період виникнення партії, на чолі якої стояв Адольф Гітлер; формування і становлення німецького вождя; аналіз його програми панування світом. Нам цікаво було спостерігати, яким чином учитель дасть поняття "політична партія”. Виявилося, напрочуд легко і зрозуміло: перераховані партії (з позначенням кольору), які є в самій Канаді: демократична, ліберальна, партія зелених, консервативна, блок Квебеку (франкомовна провінція Канади); коротка програма кожної партії - і лише згодом розуміння німецької партії, яка мала свою емблему: свастику (значення цієї емблеми). Вчитель не забув згадати і нашу "помаранчеву” революцію, леді Ю і теперішню синьо-білу Партію регіонів. Учні невимушено відповідали, перепитували, не встаючи за парт.
Цікавим виявилося відвідування кабінету біології. Чого (і кого!) там тільки нема! Всілякі мікроскопи, якісь апарати, що виводять бачене під склом на екран телевізора. Діти з радістю виймали для нас з кліток мешканців живого куточка: голубів, змій різних видів, хамелеонів, десятисантиметрових павуків, жабок, черепах... Нам дозволили їх усіх тримати, пестити... Відвідали також і комп’ютерний клас - усі парти стоять півколом, а комп’ютери повернуті до вчителя своїми моніторами, щоб йому було видно роботу дітей. Дошки знаходяться з обох сторін класу. Ведуть уроки нечуюча вчителька та глухий асистент - її чоловік. Йдучи коридорами школи, мимоволі звернули увагу на затемнену кімнату. На наше запитання господарі відповіли, що тут проходять психологічне розвантаження двоє дітей з ознаками аутизму. Цікаво було побувати на уроці розвитку жестового мовлення, який вела молода глуха вчителька. Це також була об’єднана група з 2 і 3 класів. Учнів було 5, із них один - аутист, двоє мали ім¬планти. Сфотографувати дітей і процес уроку ми не змогли: діти не дали згоду (слід підкреслити, що фотографувати людей, а особливо дітей, можна лише з їхнього дозволу, інакше загрожує покарання відповідно до законів Канади). Діти ASL повторювали значення записаних на дошці слів, складали з розрізнених букв слова, поняття яких були відтворені на картинках. Найбільше нас зацікавила побудова казки жестовою мовою на основі малюнків. Тільки малюнки показуються після побудови одного жестового речення. Сенс полягає в тому, що діти мають мислити, що буде далі (розвиток події, позначення і опис тварини тощо).
Закінчилася наша екскурсія в кабінеті жестової мови, в якому зібрані емблеми, фото, аплікації, експонати, що характеризують приналежність до дефспільноти багатьох країн світу. Христина Спінк-Мітчелл (Christina Spink-Mitchell), педагог цієї школи, у свій час закінчила Галлодетський університет (а перед цим з 15¬річного віку була 10 років перукарем). Після університету 4 роки працювала у соціальній сфері і на пропозицію перейти у школу погодилася викладати жестову мову, додатково виконуючи функцію соціального працівника. Всього у школі вона пропрацювала 20 років. Наразі Христина займається індивідуально з однією дитиною, яка має розумову відсталість. У її кабінеті багато роздаткових навчальних матеріалів, які зроблені її руками. Велася в нас розмова про інклюзивну освіту, яка поширена в Канаді, проте не зовсім схвально сприймається педагогами школи. І хоча при такій формі навчання учневі - навіть одному - надається перекладач (оральний/КЖм/ЖМ) і асистент (в Україні зароджується інклюзивна освіта, проте перекладачів і асистентів немає), іноді бувають неуспішними результати інклюзії і дитина повертається в школу для глухих, щоб надолужити пропущене. Кохлеарна імплантація також стає нормою, оскільки чуючі батьки хочуть бачити свою дитину "чуючою”. Проте дорослі глухі не зовсім підтримують це нововведення. Вони ратують за те, щоб самостійний вибір робила сама глуха людина, а не з волі і бажання батьків. Кохлеарна імплантація виправдовує себе - говорять вони - тільки тоді, коли людина має навички спілкування словесною мовою і має достатній інтелектуальний рівень. Вони говорять: "Імплант не гарантує моментальний розвиток інтелекту”.
У цей же день нам вдалося подивитися частину уроку жестової мови в коледжі (який скоріше можна назвати старшою ланкою школи). У цьому коледжі навчаються чуючі діти і вивчають жестову мову як іноземну. Викладачем і асистентом знову таки були глухі вчителі (взагалі в Канаді - і не тільки - вважається, що викладати жестову мову мають носії цієї мови). Ми побачили, як учні знайомилися з предметами та діями з ними. Наприклад, педагог ASL говорив : постав книгу на нижню полицю шафи, яка має три полиці. Цікаво було спостерігати, як учні виконують подібні завдання практично. Клас моментально виявляв помилки: книгу клали, а не ставили; клали на полицю під сидінням стільця, а не на підлогу, книгу розкривали і клали на стіл, коли треба було просто покласти тощо. Цікаво, що викладачі провели анкетування серед учнів і виявилося, що мало чи не кожен з них має близького чи далекого глухого родича!
Університет Манітоби… Це найстаріший університет західної Канади, в якому навчається більш як 22 тисячі студентів. Університет Манітоби проводить оцінку знань студентів для їхньої подальшої кар’єри в таких областях як: наука, бізнес, мистецтво, медицина, соціальне забезпечення і різноманітні спеціальні дисципліни. Саме тут чуючі і нечуючі студенти вивчають предмети "Вступ у лінгвістику ASL” і "Лінгвістика ASL”. Ведуть ці предмети досвідчені і відомі в Канаді і США викладачі, такі як Террі Джензен (Terry Janzen) - чуючий доцент і завідуючий кафедри лінгвістики і 32-річна Ерін Вілкінсон (Erin Wilkinson) - глухий доцент кафедри лінгвістики, яку було запрошено із США. Саме у Ерін ми побували на  двох парах: одній - з предмету "Лінгвістика ASL” і другій - з "Вступу у лінгвістику ASL”. Викладання Ерін змінило наше уявлення про викладання лінгвістики як такої. Бачене було зі сфери сміливої мрії, яка могла не втілитися в життя, проте вона стала реальністю. Про те, що ми побачили, відчули, зрозуміли, можна судити з комічної (чи все-таки не комічної?!) ситуації, яка відбулася з нами. Одна з нас, Наталія, після закінчення першої пари вступила в жваву розмову з Ерін, з якою ми перейшли в інше приміщення університету. Обговорювання продовжувалося в кабінеті викладача, в університетському кафе у великій компанії глухих і чуючих викладачів. Минуло добрих три години, коли Наталія полізла до свого наплічника, щоб дістати блокнот і зрозуміла, що.. відсутня тека із робочими записами. Там був і закордонний паспорт! Канадки сміялися і вітали її з "пропискою” в Едмонтоні. Леся з веселим сміхом співчувала, що повернеться в Україну сама. Бліда Наталія думала і робила перші кроки для повернення власного паспорту (відділ загублених речей тощо), а перекладачка - мініатюрна японка Шеррі обдзвонювала викладачів, які читали в аудиторії, де Наталія залишила теку. І тут Леся згадала, що в зниклій теці знаходиться також … і її власний закордонний паспорт! Що ж тепер робити? Як довго будуть нам оформляти паспорти? І взагалі, що подумають про нас і тут, в Канаді (підвели Дебру - нашого керівника!), і в Україні? Але, на щастя, через дві години з’явилась Шеррі … з текою в руках! У ній все на місці!  І ця тека весь час лежала там, де її залишили! При тому, що студентів у цій аудиторії перебувало багато.  Мабуть, нікому наші паспорти не потрібні! От канадська чесність і порядність! Заздримо! А чому сталася ця історія з текою? Та тому, що Ерін так цікаво викладала, що можна було забути про все на світі!
Наступна пара зі вступу у лінгвістику була не менш вражаюча. У величезній напівкруглій аудиторії - майже 100 осіб, в основному - це чуючі слухачі, глухих - одиниці. Два величезних екрани: один для правої сторони аудиторії, другий - для лівої. Лекцію перекладають два перекладачі. Японочка Шеррі - незмінний перекладач Ерін - озвучує лекцію для аудиторії (сидить навпроти Ерін). Інший перекладач - поруч з кафедрою, за якою виступає Ерін, за власним столиком, і перекладає для самої Ерін запитання, що градом сиплються з різних боків аудиторії. Так… Може і ми доживемо до того часу, що пересічному українцеві буде байдуже, ЯКА людина читає лекцію: глуха чи чуюча, аби сама лекція була змістовною і пізнавальною.

7
Потім ми мали нагоду побувати у Шарлотти Дж. Еннс (Charlotte J. Enns) - чуючого доктора філософії, голови відділу управління органами народної освіти, фондів і психології. Вона викладає у сфері спеціальної освіти і її інтерес полягає у двомовному навчанні глухих студентів. Вона вірить у те, що кожний глухий має потребу в реалізації свого потенціалу засобом розвитку навичок грамотності. Сама вона чудово володіє жестовою мовою, оскільки її чуючий чоловік з родини глухих і є перекладачем жестової мови. Шарлотта вивчала ASL протягом 7 років, потім стала працювати (10 років) у школі для глухих дітей. Згодом закінчила університет, аспірантуру. Наразі вона доцент, в університеті працює вже 11 років. Шарлотта показала нам свої розробки, які викликали у нас цікавість, оскільки базуються на візуальному сприйнятті навчального матеріалу і на перших порах взагалі виключають слово. Цікавими є й розробки з тестування на знання ASL з певної теми.
У передостанній день перебування у Вінніпезі з нами була Бонні Херт (Bonnie Heart) - виконавчий директор кваліфікованого Комунікаційного центру, яка мала грандіозні плани познайомити нас з двома об’єктами. Перш за все вона повезла нас оглянути своє робоче місце директора Комунікаційного центру. Виявилося, що це був пункт зв’язку між клініками, які відвідували глухі вінніпежці. При появі на прийомі у лікаря глухого пацієнта, він виходить на зв’язок з Бонні і її помічниками, перекладачами жестової мови. Відбувається візуальний діалог, у ході якого вирішуються медичні проблеми глухого клієнта. Такий зв’язок відбувається між сімома клініками Вінніпегу. В окремій кімнаті засобом електронного зв’язку здійснюється направлення певного перекладача на обслуговування глухої людини. На моніторі комп’ютера ми побачили реєстр перекладачів. Канадка  зі слов’янським іменем Таня координувала їх роботу. Бонні розповіла, що на конгресі ВФГ у далекому 1995 році виступала з доповіддю про відеозв’язок, на той час новинкою у світі глухих, тепер відеозв’язок чи відеоміст є звичайною річчю в житті Канади. Потім ми зі здивуванням оглядали приміщення споруди, яке вміщало декілька закладів. На першому поверсі розташований координаційно­пропускний пункт, їдальня з кухнею, великий зал, посередині якого - пересувні стінки з пластику, які ділять  зал навпіл, утворюючи дві затишні аудиторії, де проводять лекції, збори, вечори (ми мали честь провести презентацію на тему "Українське товариство глухих”. У слухачів був великий інтерес до життя нашого Товариства).
На другому поверсі розміщувався інформаційний центр сліпоглухих людей, на цьому ж поверсі, а також на третьому, знаходяться житлові кімнати для людей похилого віку (вартість проживання є незначною й оплачується з пенсії. До речі, пенсію за віком в Канаді можуть призначити вже з 35 років). У розмові з нами бабусі і дідусі підкреслювали якість власного життя: вони могли часто між собою спілкуватися, брати разом участь у дозвіллєвих програмах, заводити знайомства тощо. На четвертому, п’ятому і шостому поверхах знаходиться гуртожиток, де живуть він­ніпежці різного віку. Вартість проживання в одній малосімейній квартирі становить десь біля 380-400 канадських доларів. На другому ж поверсі розміщується медичний пункт, вхід і вихід можливий при введенні коду, який відомий лише медичному персоналу. Пояснюється це тим, що в будинку проживають люди з різними психічними відхиленнями і для їхньої безпеки введена така пересторога. До речі, й кнопки виклику ліфта також прикриті непомітними для ока пластинами. Не варто думати, що всі відділи призначені лише для глухих. Якраз ні! Поруч з глухими різного віку живуть чуючі люди. І між глухими, чуючими і сліпоглухими відбувається нормальне спілкування. Тут багато молодих волонтерів, перекладачів, соціальних працівників - і для всіх знання жестової мови є буденною річчю. Цікаво, що на другому поверсі окремий блок відводиться для дитячого виховного закладу, який складається з двох відділень: для малюків, яким нема і року (таких 5 осіб) і для дітей молодшого дошкільного віку (8 дітей). Якщо простіше, то це нагадує наші міні­ясла і міні­садочок. Діти також як глухі, так і чуючі, знаходяться в одному колективі. Батьки о 7:30 приводять своїх чад і забирають їх о 5:30 вечора. Дітей виховують як глухі, так і чуючі педагоги. На наші запитання терпляче відповідали, що чуючі батьки нормально сприймають нечуючого педагога і наявність в групі глухих дітей.
Три години ми присвятили перебуванню в Інформаційному центрі сліпоглухих. Джейн Сейер (Jane Sayer) - координатор цього центру, спершу дала нам приміряти окуляри, щоб ми могли зрозуміти (чи відчути), як бачать сліпоглухі. Отже, одні можуть бачити лише те, що знаходиться перед ними, і для більш широкого огляду такі особи прагнуть стати подалі від об’єкту, щоб розгледіти його в повному обсязі. Інші бачать лише боковими полями зору. Перед ними в буквальному розумінні суцільна чорнота. Після знайомства з особливостями "бачення” світу сліпими ми отримали таку інформацію:
- у Вінніпезі є два центри для сліпоглухих: один (в якому ми побували) обслуговує глухих з придбаною сліпотою. Інший центр обслуговує сліпоглухих від народження;
- у Канаді, на відміну від України і США, немає школи для сліпих (вони навчаються інклюзивно, тобто разом із зрячими в одній школі. Звісно, що вони мають асистентів, які допомагають їм у навчанні);
- якщо глухий учень "не тягне” програму масової школи при інклюзивному навчанні, то він має можливість піти навчатися в школу глухих, а сліпий такої можливості не має, крім того, такі сліпі почуваються самітно;
- 1994 рік можна вважати роком, від якого кардинально вводяться зміни в життя Канади: всі умови для життя, навчання і праці є спільними. Тому ми перестали дивуватися з того, що в ліфти в’їжджають "колясочники” разом зі здоровими людьми. Те ж стосується вбиралень (туалетів), усіх входів і виходів з будівель, усіх аудиторій - вони доступні всім, оскільки двері дозволяють і зайти, і в’їхати;
- сліпоглухих обслуговують перекладачі жестової мови, які пройшли спеціальне навчання по роботі з ними. Отже, звичайний перекладач жестової мови перекладати сліпоглухому не має права (на відміну від самих глухих, які із великим задоволенням розмовляють зі сліпоглухими. Ви можете не повірити - але це так);
- даний Центр допомагає сліпоглухим у навчанні і його працівники пишаються, коли їхні підопічні навчаються краще за інших.
Потім нас познайомили з пристроями, які допомагають сліпоглухій особі читати, наприклад, газету. Тобто є такий пристрій, який збільшує розмір тексту, розрив між рядками, пересуває текст вгору­вниз тощо. Маючи такий пристрій, сліпоглухий може сидіти на досить­таки значній відстані, а не наближати монітор до самих очей. Такі пристрої бувають як стаціонарними, так і портативними (розміром нагадують наші смартфони). Крім того, ми познайомилися з пристроями, які сигналізують про наявність голосового чи світлового дзвінка в двері, телефонного дзвінка… Останнє було цікавим. Відчувши вібрацію апарату, який міститься в кишені, про наявність телефонного дзвінка, сліпоглухий користується телефоном, "зчитуючи” текст і відповідаючи письмово (оце­то технологія!).
Увечері того ж дня Бонні відвезла нас в клуб, в якому тусуються глухі по п’ятницях. У тому клубі, який є власністю Асоціації ветеранів війни, благодійно виділено досить велику кімнату глухим Вінніпегу для того, щоб вони могли спілкуватися між собою. Коли ми відвідали цей клуб, там було біля 40 глухих. Майже всі вони брали участь у дартсі (як ми кажемо, "попадання дротиками в ціль”). Це щось на зразок нашого тиру, тільки застосовуються важкенькі дротики. Змагання з дартсу є улюбленим видом спорту жителів Канади. Нечуючі канадці проводять навіть чемпіонати з цього виду спорту (чи дозвілля?). І в цьому залі, і в сусідньому, де тусуються чуючі, попиваючи соки, воду, напої і пиво (і тільки!), - розігрується лотерея. В залі, де відпочивали чуючі, один молодик виграв 17 тис. доларів, а в "нашому” гроші в сумі 140 доларів виграв також чуючий.
…З корабля на бал - саме так наступного дня ми потрапили на святкування 59 річниці Едмонтонської асоціації глухих. Якщо у нас, в Україні, свято закінчується застіллям і танцями (після урочистої частини), то тут, навпаки, - застілля переростає у промови. Тому свято розпочалося спершу в ресторані, потім кавалькада машин прибула до приміщення Асоціації глухих. Вона займає другий поверх будівлі, який є її власністю. Тут є конференц­зал, зал для глядачів з невеликою сценою, бар, куток для спілкування (з м’якими кріслами + телевізор + книжкові шафи). Також тут розміщені кабінети голови Асоціації глухих Едмонтона, голови Асоціації глухих провінції Альберти, відділи спорту, культури, соціальної підтримки і ветеранської роботи. Також розміщена чудова кухня. В коридорі на стінах різноманітні стенди з різноплановою інформацією, буклетами різних відділів, організацій, закладів, які мають відношення до глухих. Зацікавив стенд, який інформує про керування асоціацією в певні роки. Цікаво, що голови асоціацій глухих Едмонтону і провінції Альберти працюють на волонтерських засадах, тобто безкоштовно. У вільний після основної роботи час і голови, і їхні помічники приходять до приміщення Асоціації для виконання якоїсь роботи/завдання. На свято 59­ї річниці прибув високий гість із США - семидесятирічний Френк Турк (Frank Turk) із своєю тендітною дружиною. Про Френка тут багато знають, і видно по всьому було, що він користується величезною повагою, яку недаремно заслужив. Він - доктор педагогічних наук; залюбки і віртуозно веде майстер­класи в навчальних закладах, щоб передати молодому поколінню освітян свої знання і практичні вміння щодо завойовування уваги глухих дітлахів з метою подачі і засвоєння навчального матеріалу. Але найголовніше те, що доктора Френка називають "батьком глухої молоді Америки”; він - засновник національного табору лідерів на базі своєї альма­матер - Державної академії глухих (Міннесота). Перед великою аудиторією глухих членів Едмонтонської асоціації глухих він проявив себе як оратор: їз запальністю говорив про потребу міцного гуртування навколо обраних керівників Асоціації, про величезні резерви сил у вирішенні різних питань, якщо колектив має всі ознаки, притаманні команді.
Смішинки третього тижня.
1.В канадських кафе і ресторанах, на відміну від українських, величезні порції. В деяких кафе практикується замовлення з двох страв. Уявіть скільки вам принесуть! За скільки часу ви все це з’їсте? Ми не з’їли :) .
2.Виявилося, що продуктові магазини малопомітні, і їх мало. Кафе і ресторани ж на кожному кроці (щоб придбати хліб у Вінніпезі, пройшли два квартали, поки натрапили на оптовий. І то добре).
3.Якщо не знаєш англійської або перехожий не знає жестової - краще не вступати в розмову, бо… . Ми пробували пояснити, що нам потрібен продуктовий магазин (жест - "ам­ам!”) щось купити (жест - "гроші”). Коли чоловік швидко пішов до дверей якогось магазину, зрозуміли, що наше звернення можна було трактувати інакше - дайте гроші на харчі.
4. У вбиральнях, тобто туалетах, є розумні апарати: а) підставляєш руки під кран - і вже тече вода, б) підійшов до апарату, щоб отримати паперовий рушничок - апарат видаватиме, доки стоїш біля нього (спершу ми не зрозуміли, що з апаратом відбувається, і коли рушник дійшов до підлоги - втямили).
5. Розмовляючи між собою українською жестовою мовою, вже помічаємо, що застосовуємо жести канадської жестової мови підсвідомо. Отже, занурення в іншу мову дає плоди…

8
І знову почався новий робочий тиждень вже на землі провінції Альберти. В Едмонтоні ми почувалися як у себе вдома. З Деброю Рассел пройшло обговорення і узгодження роботи протягом найближчих двох тижнів. Особлива увага була приділена другому, бо його ми мали провести у столиці провінції Онтаріо - Торонто. А поки що ми продовжували роботу в Університеті Альберти, паралельно готуючи матеріали для публічних виступів, які чекають на нас після повернення з Торонто.
Цікавий і пам’ятний цей тиждень був чим? Тим, що одна з нас, Наталія, потребувала медичної допомоги, оскільки подряпала руку при невдалому "приземленні” на вінніпежський асфальт (умовно так назвемо, бо то не асфальтове покриття було, а гудрон). Отже Наталії "пощастило” познайомитися з роботою медичного центру, де надають термінову медичну допомогу.
…У великому передпокої медцентру – "черга” людей, яка не стоїть, а сидить на численних стільцях і почитує газети, електронні книги в своїх смартфонах (типу мобілок). Стійка реєстратури знаходиться майже біля вхідних дверей (зручно, бо не треба шукати чи далеко йти). Дівчата за стійкою - представниці різних національностей, і одягнені не в білі халати, а у робочий одяг. Швидко записавши ім’я, прізвище і вік Наталії, а також причину відві­дування, - її разом із супроводжуючою Робін відправляють у передпокій на стілець. "Черга” спокійно сидить. За викликом реєстратора хтось встає і йде в напрямку численних кабінетів. На руках у Наталії талон з номером 38. Отже стільки хворих звернулося за допомогою до лікаря на 11 годину дня. З інформації Робін стає відомо, що канадійці отримують медичну допомогу безкоштовно, оскільки із зарплати вираховується частинка грошей ("медичний податок”). Це називається медичним страхуванням. Усі інші - гості Канади, нелегали мають платити за медичні послуги, які не є дешевими. Отже, Наталю запрошують у кабінет №5, в якому пересувна кушетка,накрита "медичним папером”, робочий стіл з інструментами лікаря і умивальником, якоюсь апаратурою на стінах і один стілець - для лікаря. Хворий має піднятися на сходинку перед кушеткою і сісти на білосніжний м’який папір. Оскільки з Наталею була Робін, то на стільці сидить вона, а лікар стоїть і слухає, з чим до нього "завітали”. Після огляду руки призначено введення вакцини проти правцю і обробка руки. Цю роботу виконує  в іншому приміщенні - амбулаторній - медсестра. Тут відбувається формений "допит” на предмет того, скільки часу минуло від останнього щеплення, які ліки приймалися протягом 24 годин, на що є алергія - після чого вимірюється температура (приставляється щось типу ручки до вуха), тиск (шкала у вигляді вуличного термометра досить великого розміру висить прямо на стіні), підписуються папери і вводиться вакцина. Все майже так, як і у нас, і все­таки суттєва різниця є - це надзвичайна увага до пацієнта і спокійний ритм роботи персоналу.
Цього тижня ми мали нагоду протягом двох днів (спершу в Університеті Альберти, згодом у приміщенні школи для глухих) слухати виступ американського доктора, директора програм дослідження глухознавства Бостонського університету Марлона Кунтця (Mаrlon Kuntze), чи точніше - Лона, адже в тутешній культурі скорочується довге ім’я. Його було запрошено для читання досить­таки цікавої теми, яка звучить так Віріативність ASL, "грамотна думка + грамотність”. Першого вечора доповідь читалася у великому залі Університету, де було аж 4 екрани. Два з них - це великі відеоекрани: на одному ми бачили зібрання педагогів та осіб, зацікавлених у тому, щоб послухати виступ Лона; вони зібралися в одному навчальному закладі міста Вінніпега (нам було приємно бачити знайомі обличчя); на другому великому екрані добре було видно вис­туп самого Лона. Під цими двома великими екранами були ще два середніх розмірів. На одному з них висвітлювалися слайди доповіді. Слід зазначити, що Лон безупинно говорив американською жестовою мовою так, що зал сидів тихо (чомусь зринала згадка про те, як під час курсів підготовки перекладачів в Україні, особливо підвищення кваліфікації, ставилося щоразу запитання: чи можливо читати лекції УЖМ?). Другий екран висвітлював записи стенографіста. Доповідач поглядав на нього (певно звіряв достовірність запису зі своїм виступом). А перекладали його два перекладачі, час від часу змінюючи одне одного. Слухачами доповіді Лона були викладачі університету (це і чуючі, і глухі), перекладачі ASL.
Наступного дня слухачами доповіді американського доктора у школі глухих, звісно, були педагоги цієї школи. Саме там Лон відповідав конкретно на всі поставлені запитання - чітко, зрозуміло і повно. Ми помітили, що педагоги, здебільшого, ставлять запитання стосовно методики навчання глухих дітей саме з родин чуючих, оскільки пізнавальний розвиток глухих дітей з родин глухих не відрізняється від розвитку чуючих дітей з глухих родин.
На всіх доповідях Лона була Деб­ра Рассел - наш канадський керівник. Щоразу ми пересвідчувалися у тому, що її знає вся глуха Канада, а вона спілкується АSL так, що важко повірити у те, що вона чуюча, і походить з родини чуючих.
Після закінчення робочої частини почалася для нас пізнавальна частина дня. Перш за все - ленч у вузькому колі в такому собі національному ресторані під назвою "Монголіан гриль”. Цікавий він тим, що там дійсно готувалися монгольські страви. На наш погляд, і працівники ресторану були представниками монголоїдної раси. Далі ще цікавіше: треба було набрати у велику тарілку (ми б сказали - миску) все те, що бачать і "хочуть” очі. Оскільки ми були трохи підковані, то пропустили вперед канадців як "зразок” для наслідування, потім так само набирали в миску СИРІ овочі (капусту, кукурудзу, моркву, баклажани, пекінську капусту, броколі, цвітну капусту, горох, боби, топінамбур тощо), м’ясо (яловичину, свинину, курятину, ще якесь…?), гриби двох видів, морські делікатеси (кальмари, креветки тощо), горіхи типу арахісу, різноманітні трави, різнокольорові соуси (очі розбігалися - стільки їх було, навіть арахісовий був). Усе це вміщалося в миску, яку віддавали офіціанту, а він позначав кожну посудину номером почерговості подачі з нашої чесної компанії і ставив на терези (наші набрані продукти потягли півкілограма. Ух!). Далі ми чекали кожний на свою страву, попиваючи, як це прийнято в Канаді, крижану воду зі шматочками льоду. Що ж… ми очікували на великі порції. Але, як виявилося, і тарілки були зовсім не маленькі! Вся набрана нами сира продукція була відповідно приготовлена: зварена, смажена і розкладена на тарілі в апетитному порядку навколо двох гірок білосніжного рису. Відразу скажемо, що монгольська кухня підходить для шлунку українця.
…Потяглися години їзди до Калгарі - столиці провінції Альберти… Пейзаж за вікном автомобіля Дебри притягував наш погляд своєю своєрідною красою. Якщо в Україні обабіч дороги ростуть листяні дерева, то тут красуються пишні темно­зелені ялини. На полях у шаховому порядку стояли великі рулони (чи валики?) пресованої соломи (вони нагадували за формою колеса асфальтового катка)…
Калгарі… Ми його бачили раніше з висоти пташиного польоту і давати оцінку було важко. А тепер ми бачили широкі вулиці, ошатні карамельні одно­дво­триповерхові будинки. Звісно, були в центрі й висотні споруди, але привертали увагу саме перші. Знов­таки, вулиці прикрашені високими ялинами. Вони росли й біля будинків. Всюди не менш як десятиметрові ялини…
Відпочинок нас чекав попереду, а натомість ми швидко мчалися до офісу, який можна назвати реабілітаційним центром для інвалідів всіх нозологій. Назвати можна лише спираючись на той факт, що цей заклад містив відділи/офіси, які працювали для глухих, сліпоглухих, сліпих, спинальників тощо. Але це не зовсім реабілітаційний центр, оскільки тут були аудиторії. В одній із них зібралися студенти, викладачі, щоб послухати лекцію доктора Лоррейн Лісон (Lorraine Leeson)директора Центру досліджень для глухих (Триніті­коледж в Дубліні, Ірландія) на тему "Мовний варіант ірландської жестової мови: чоловічі і жіночі мови на островах”. Вона розповідала про особливості національної жестової мови, яка в минулому пройшла довгий етап становлення, оскільки в певній групі (як жінок, так і чоловіків) існувала своя жестова мова. Відбувалося так тому, що школи діяли за ознаками статі, тобто чоловічі і жіночі навчальні заклади (що ж… Україна в давні часи, як з’ясувалося, мала демократичні ознаки в гендерному питанні). На цей захід прийшов глухий житель Калгарі, який емігрував з Ірландії давно, - всі присутні щиро раділи за нього, бачачи, як він скрупульозно аналізував доповідь про становлення ірландської мови.
Ну, а в суботу нам випав повноцінний захоплюючий відпочинок. Весь світловий день ми були в Банффі (Banff) - місто в провінції Альберта (Канада), яке знаходиться на півдні в оточенні Скелястих гір і прекрасних ландшафтів з живописними озерами, блискучими льодовиками, відкритими гарячими джерелами і густими хвойними лісами, в яких мешкають дикі звірі. Банфф - це не просто приголомшливі схили і казкові гірські пейзажі, це першокласні гірськолижні курорти, багаточисленні пам’ятки і широкі можливості для найрізноманітніших зимових і літніх видів спорту і незабутнього відпочинку: комфортабельні готелі, маса мотелів, прекрасні ресторани, бари, нічні клуби, а також безліч магазинів на будь­який смак. У цьому місті живе біля 7 тисяч осіб.
Категорія: Освіта за кордоном | Переглядів: 480 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017