Зараз моїй дитині вже 16 років. Історія моя може стати для когось прикладом того, як не допустити подібних помилок у навчанні і вихованні дитини, що має проблеми зі слухом.
Моя дитина народилась чуючою. У півтора рочки вже вимовляла звуки, окремі слова. Але потім різко перестала. Так продовжувалось до 3-х років. Потім ми повезли дитину в Київ, до Академії медичних наук, в Інститут отоларингології імені О.С.Коломийченка, до Дитячого сурдологічного центру. Нам поставили діагноз: глибоке порушення функцій звукосприймального апарату, глухота 3 ст. Після обстеження причиною швидкої втрати слуху виявилась генетика по лінії батька, яка передається по жіночій лінії.
Донька відвідувала дитячий садок з 2-х років. У 7 років пішла до школи. З першого до четвертого класу Аня засвоювала програму. Я не працювала, тому весь час займалася з донькою. Особливих проблем у психологічному плані не відчувалось. Я багато проводила бесід з дітьми, і вони навіть допомагали доньці. Проблеми почалися в 5-6 класах. Анна не змогла опановувати навчальний матеріал у тому темпі і обсязі, як чуючі діти. Почалося підсміювання, перекривляння, дійшло до прямого приниження - як вербального, так і фізичного. Наше життя перетворилось на пекло. На уроках донька була більш-менш захищена, а от на перервах - ні. В неї поцілювали м’ячем, іншими предметами, викидали шапку, ручки, зошити. Розмови з вчителями, директором, дітьми результатів не приносили. Донька часто плакала, відмовлялася йти до школи. Щоб захистити себе, почала відповідати на агресію агресією. Можливо, це проблеми сімейного виховання, але діти в класі були справді жорстокі.
Нам запропонували індивідуальну форму навчання. Весь обсяг завдань виконували разом вдома. Допомагали рідні. Але ж дівчинка росте, а у неї немає друзів, немає спілкування з однолітками... Вона була дуже самотня. Весь цей час я возила Аню на додаткові заняття до приватного сурдопедагога - двічі на тиждень, за 100 км у обласний центр. У 2 півріччі цього року за порадою сурдопедагога донька почала навчатись у Кам’янській спеціальній школі-інтернаті. Ще зарано говорити про результати, та процес адаптації Ані проходить досить рівно, вона включилась у шкільне життя, швидко опанувала режимні моменти. Найголовніший результат для мене - дівчинка хоче до школи, тут вона серед рівних. Важко вона переносить моменти, коли хворіє і мусить бути вдома. Нею справді опікуються, вона відвідує спеціальні заняття, а я, як мама, щотижня отримую методичні поради щодо розвитку мовлення, поповнення словникового запасу доньки, корекції її психологічного стану.
У доньки з’явились подружки: Надя і Ганна. Вони навіть на вихідних спілкуються за допомогою СМС чи скайпу. До речі, через скайп вони спілкуються за допомогою жестової мови, яку Аня вивчає на спеціальному уроці і під час спілкування з однокласниками. Звичайно, є моя вина в тому, що донька могла мати набагато кращі результати в мовленнєвому розвитку, міжособистісних стосунках з однолітками. все сподівалася на те, що вона зможе навчатись у масовій школі, а головне - бути поряд зі мною. Але отримала від цих сподівань лише негативний досвід і хочу застерегти інших батьків: з таким порушенням слуху, як у моєї доньки, можливий тільки етап навчання у початковій масовій школі; чуючі діти у нашому суспільстві ще не доросли до розуміння того, що поряд не такі, як вони, діти і недоліки сімейного виховання вони перенесли на таку вразливу категорію дітей, як слабочуючі; вчителі масової школи не мали спеціальних знань, щоб донести навчальний матеріал до дитини, тому основними формами роботи з донькою у масовій школі були читання і списування; я спостерігала небажання директорів і колективу в загальноосвітньому закладі шукати форми роботи з даною категорією дітей; я мала можливість не працювати і весь свій час присвячувала роботі з донькою. Батькам же не треба забувати про фінансову стабільність, адже обслуговування слухових апаратів, послуги приватного сурдопедагога, витрати на дорогу тощо - серйозне навантаження для сімейного бюджету.

І.М.Сиса, мама слабочуючої доньки