Вівторок, 21.11.2017, 22:18
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Категорії розділу
Інформація ОНП [82]
Законодавство [42]
Сурдопедагогіка [82]
Освіта глухих [147]
Освіта України [47]
Освіта за кордоном [20]
Медицина [11]
Консультація [15]
Країна глухих [60]
Адміністратор сайту [7]
Пошук
Вхід на сайт
ОБ'ЄДНАННЯ НЕЧУЮЧИХ ПЕДАГОГІВ
Головна » 2013 » Червень » 12 » Із історії навчання глухих в Україні
14:39
Із історії навчання глухих в Україні

На сурдопедагогіку в часи Київської Русі впливала ментальність слов'янських народів. Про це свідчать пам'ятки історії, археології, культури. Зокрема, яскраву характеристику стосунків у слов'янських племенах того часу можна знайти у літописах візантійського імператора Маврикія (582-602 рр.): "...не правляться вони однією людиною, але з давніх часів живуть в народоправстві (демократії), а тому щастя та нещастя в житті вважається справою всіх”. Таким чином, можна зробити висновок, що в ментальності та суспільних відносинах слов'ян під впливом народної педагогіки визначалося співчутливе, людяне ставлення до людей "нещасних, убогих та калічних”.
Суспільне становище глухих у Київській Русі, порівняно з іншими країнами, характеризується певними особливостями. Якщо в західно-європейських країнах з античних часів (кодекс Юстиніана) глухі люди, по суті, не користувались ніякими правами, більше того, їх переслідували, вважали глухонімоту "карою божою”, а глухонімих "пристанищем нечистої сили”, то в Київській Русі для глухих, як і для інших калічних дітей, відкривали при монастирях і церквах спеціальні будинки. Ще з 996 року князь Володимир своїм указом визнав таке право калічних людей на утримання й турботу. В своєму відомому творі "Повчання Володимира Мономаха дітям” він писав: "Всього паче убогих не забувайте, но скільки Вам можливо, по силі вашій годуйте, постачайте...”. Крім того, Володимир указом дав розпорядження про те, щоб одна десята частина від прибутків суду, торгів передавалася церквам, де утримувалися "убогі”.
Людяне ставлення до знедолених, зокрема, до калічних, законодавчо оформлено в ряді офіційних документів Київської Русі. Так, в одному з них читаємо: "Всякого скорбна, и бедна, и нужна, и нища - не призри, введи в дом свой: напой, накорми, зогрий, одежи, всею любовию и чистою совестию” ("Домострой Сильвестровского извода”).
Ставлення суспільства до "людей калічних”, зокрема глухих, за часів Київської Русі відмічено в Кормчих книгах. В одній з них ми знаходимо: "А ще кто глухому или слепому посмеется, да будет отлучен”. Це для тих часів було надзвичайно суворе покарання.
Опікувалися убогими головним чином монастирі. Про щедрість Володимира згадується у багатьох літописах того часу. В одному з них літописець пише: "И дасть десятую часть от усех своих градов, и клятвами утвердил, написав положи”. На основі літописів тих часів можна зробити висновок, що у Київській Русі, очевидно, були спроби виховання й навчання глухих. У літописах за Іпатіївським і Лаврентіївським списками ми читаємо: "Симь роздаяннымь на учение книжное, и сбысться пророчьство на Руской земле, глаголющее: вь оны дни услышать глусии словеса книжныя, яснь будеть языкь гугнивыхь”. Ці документи свідчать, що передові люди Київської Русі, разом з князем Володимиром, розуміли величезне значення книжного навчання для глухонімих дітей. Слід зазначити також, що монастирі й церкви в Київській Русі були основними центрами не тільки освіти і науки, а і медицини й опіки.
В опікуванні аномальних дітей і дорослих велику роль відігравав Києво-Печерський монастир, який був на той час одним із найбільших у Київській Русі. Уже в першій половині XI століття, за ініціативою ігумена Печерського в монастирях Феодосія Печерського (помер 1074 р.), недалеко від монастиря було відкрито окремий дім для сліпих та глухих дітей-сиріт. У літописах знаходимо вказівки на те, що "о доме сем шла большая слава”.
Татаро-монгольське іго згубно відбилося на розвитку культури і освіти в Київській Русі. Народна освіта, яка вже почала було розгортатися, припинила свій розвиток, ослабла і згодом зовсім завмерла. Тільки на початку XV ст. справа громадської опіки знову почала поширюватися й розвиватися. Як і раніше, провідну роль у цьому відігравала церковна влада. Монастирі залишалися основними осередками, де знаходили собі притулок калічні діти, в тому числі й глухі.
У ХУ-ХУII ст. на території сучасної України знову починає швидко розвиватись наука й освіта. Позитивну роль у цьому почали відігравати братства (общини міського населення), які мали переважно благодійну мету і називалися в грамотах "братствами любові та милосердя". Історія зафіксувала такі осередки у Львові (1439 р.); Волинське (1458 р.); Київське, Луцьке братства. Незважаючи на те, що братства не займалися безпосередньо організацією виховання й навчання глухих, проте вони сприяли пробудженню громадської думки в справі організації опіки калічних дітей.
У ХУІІ-ХVІІІ ст. справа опіки глухих значно розширюється, поряд із церковною владою важливу роль в організації опіки калічних дітей почала відігравати світська влада. Визначною подією, що сприяла розвитку опіки глухих, було створення спеціального "Приказу будівництва богаділень” (1670р.). Було відкрито ряд богаділень у різних містах України (Києві, Умані, Черкасах, Бердичеві). При деяких богадільнях створювались спеціальні дитячі відділи, де здійснювалося виховання й навчання всіх калічних дітей. В кінці XVII ст. укази про громадську опіку були спрямовані на уточнення організації громадської опіки з боку державних органів, і виховання глухих дітей здійснювалося вже в загальних притулках і госпіталях. Звичайно, мова не йшла про спеціально організоване навчання й виховання глухих дітей, які, перебуваючи в загальній масі дітей, не могли виявити своїх справжніх здібностей. Власне кажучи, це відповідало і тогочасному офіційному законодавству про глухих, яке не визнавало їх дієздатними, позбавляло грома-дянських прав.
На початку 30-х років XVIII ст. запроваджується ще одна форма опіки - патронування. Глухих дітей роздавали за певну платню і безкоштовно благодійникам, переважно селянам, де такі діти знаходили так зване "сімейне виховання". Керівництво контори закладів громадської опіки здійснювало нагляд за тим, в яких умовах виховуються діти, передані на патронування.
Архівні і літописні матеріали свідчать, що виховання глухих дітей разом з чуючими в богадільнях, притулках, госпіталях завершилося формуванням оригінальної системи виховання й навчання глухих, що знайшла свій подальший розвиток і удосконалення в спеціальних училищах, які почали створюватися в Україні у першій половині XIX ст. Слід зазначити, що відкривались такі спеціальні школи й училища переважно за приватною ініціативою і на випадкові кошти. Царський уряд не допомагав периферійним училищам, не було також єдиного кваліфікованого керівництва навчально-виховною роботою існуючих закладів для глухих дітей. Кожна школа працювала по-своєму, навчальні програми розроблялися місцевими педагогічними колективами на основі власного досвіду.
Навчання й виховання глухих в Україні формувалося під безпосереднім впливом Петербурзького та Московського училищ для глухих дітей. Перші школи для глухих в Україні організовували колишні працівники цих училищ. Так, одне з перших училищ для глухих в Україні було засновано в 1843 році в Одесі Г.О.Гурцовим, який до цього працював директором Петербурзького училища. Училище для глухих у Харкові (1896 р.) організовувалось при активній участі глухого А.Ф.Бахметьєва, який закінчив Петербурзьке училище. В 1897 р., в селі Максимовичі на Київщині, за програмою навчально-виховної роботи Московського училища М.Яворським створено школу для глухих. Для того, щоб навчання глухих здійснювалось на основі найновіших методів (звуковий метод), М.Яворський запрошує на роботу вчителів з Москви. В 1900 році створена подібна школа і в самому Києві, де теж працювали педагоги з Петербурга й Москви. Наступного року (1901) починає діяти Чернігівський хутор-притулок для глухих хлопчиків. Найбільшим у дореволюційній Росії спеціальним закладом для глухих дітей був Олександрівський хутір глухих (нині Запоріжжя), який мав декілька шкіл та дитячий садок. Майже всі школи в дореволюційній Україні працювали на основі найбільш популярного методу навчання глухих - звукового. Передові сурдопедагоги України розуміли, що без навчання глухих дітей загальновживаній словесній мові неможливо досягти серйозних успіхів у навчанні й вихованні.
Характерною особливістю навчально-виховного процесу в усіх школах для глухих в Україні було те, що, крім навчання дітей мові та іншим загальноосвітним предметам (арифметиці, вітчизняній історії, географії, природознавству тощо), їх обов'язково навчали ще певній професії (токарно-столярній, ковальсько-слюсарній, палітурній, шевській, кравецькій, рукоділлю, роботі в сільському господарстві тощо). Глухих дітей мали підготувати до виконання нескладної роботи, яка б забезпечувала їхнє існування.
Стосовно позиції царського уряду та чиновництва щодо навчання та виховання глухих дітей, цікавим є висловлювання М.Богданова-Березовського, який, відображаючи погляди ліберальної буржуазії, на початку XX ст. застерігав: "Суспільству пора зрозуміти, що ігноруючи навчання глухих, воно позбавляє себе сотні тисяч добрих, чесних працівників, а що ще гірше, це значною мірою збільшує і без того надмірно зрослий пролетаріат, тобто найбільш неприборканий суспільний елемент, боротися з яким, особливо у великих містах, з кожним роком стає все тяжче і тяжче. Отже, ігнорувати глухих із суспільної точки зору і нерозумно, і невигідно”.
Саме цим і можна пояснити той факт, що майже всі училища для глухих дітей у дореволюційній Україні та Росії мали в основному реміс¬ничий характер.
Щодо охоплення глухих дітей шкільного віку навчанням, то справа стояла ще гірше. На кінець XIX ст. в Україні було охоплено навчанням та вихованням у спеціальних закладах близько одного відсотка бажаючих.
На початку XX ст. навчання й виховання глухих дітей значно пожвавлюються. В 1898 р. було створено Всеросійське опікунство глухих. У великих містах створюються відділи опіки глухих, основне завдання яких - поліпшення роботи існуючих шкіл і відкриття нових закладів. Відділи приділяли багато уваги популяризації маловідомої на той час справи навчання глухих серед широких верств міського й
сільського населення. Для цього проводилися збори зацікавлених осіб, використовувалася місцева преса. Відділами опіки практикувалось збирання пожертвувань приватних осіб, відділи домоглися певних асигнувань і стипендій від земств. Проте цього було дуже мало, оскільки держава, як і раніше, не надавала їм матеріальної допомоги. Щоб не допустити закриття спеціальних шкіл, які щойно розпочали свою діяльність, відділи опіки призначали велику платню за навчання глухих дітей, широко використовували працю дітей у шкільних майстернях і господарствах, організовували лотереї, вистави, вечори тощо.
Єдиних навчальних планів, програм та підручників, як і раніше, школи не мали. Не було також єдиного кваліфікованого керівництва навчально-виховною роботою існуючих закладів для глухих дітей. Кожен заклад проводив роботу так, як могли організувати її практичні працівники, виходячи з конкретних місцевих умов. Однак слід зазначити, що створені відділи опікунства глухих дітей відіграли, безперечно, позитивну роль у розширенні освіти дітей з пошкодженим слухо¬вим аналізатором.
Протягом 1896-1905 рр. в Україні було відкрито 10 спецшкіл, в яких навчалося близько 500 глухих учнів. Це було значним досягненням на той час. Але загальна кількість глухих у дореволюційній Україні сягала близько 50 тис. Кожна школа змушена була щорічно відмовляти в прийомі багатьом глухим дітям, особливо підліткам. Так, у короткому нарисі про діяльність Всеросійського опікунства глухих, написаному Є.Боришпольським у 1917 році, читаємо: "З 1904 по 1917 рр. у канцелярії комітету Опікунства є 1859 прохань, які не були задоволені через відсутність відповідних коштів”. А в доповіді директора Уфимського училища глухих М.Котельнікова на Всеросійському з'їзді діячів з навчання, виховання та опіки глухих у грудні 1910 року в Москві, зазначено: "Про допомогу від Опікунства говорити не будемо. Уряд надто байдужий, земства й міста виділяють крихти...”. На цьому з'їзді гостро було поставлено питання про загальне обов'язкове навчання глухих дітей, одноголосно прийнято резолюцію на подання в Державну Думу. Особливо підкреслювалася потреба негайного переведення всіх спецшкіл для глухих, які ледве животіли, на держбюджет. Проте царський уряд так і не спромігся забезпечити глухих дітей загальним навчанням, майже нічого не було зроблено і щодо матеріального забез¬печення спецшкіл.
Слід зауважити, що до революції в Україні не було жодної школи для глухих, де навчання проводилося б українською мовою. У своїй доповіді на Всеросійському з'їзді 1910 року І.П.Соколянський уперше поставив питання про навчання українських дітей рідною мовою: "Я запитую, - казав він, - як же може школа, яка не тільки не рахується із звичаями й життям даної місцевості, але навчає навіть зовсім не зрозумілою дітям мовою, задовольнити вимоги сімейного виховання? Як це повинно відбитися на мові учня?”.
Багато труднощів мали школи і при комплектуванні педагогічних кадрів. Єдині на всю Росію спеціальні педагогічні курси при Петербурзькому училищі глухих не могли задовольнити зростаючої потреби в кадрах. Доводилося приймати на роботу в спецшколи людей, які часто навіть не мали уявлень про специфіку роботи з глухими дітьми.
Переважна більшість шкіл для глухих дітей дореволюційної України працювала за усним методом. Школи, які спочатку працювали за мімічним або змішаним методом, теж поступово переходили до навчання дітей звукової мови (Харківська, Лохвицька та Чернігівська школи).
Досить рано передові сурдопедагоги України почали звертати увагу на дошкільне виховання глухих дітей. Надзвичайно цікавий і цінний щодо цього досвід роботи Київської школи й Олександрівського (Запоріжжя) хутора глухих, де успішно працювали дитячі садки. Проте широкого розвитку дошкільне виховання в дореволюційній Україні не отримало: бракувало коштів, кадрів, достатньої підготовки громадської думки.
У роки першої світової війни школи для глухих дітей в переважній більшості почали занепадати, оскільки приватні пожертвування - основне джерело їх бюджету - різко скоротилися. 10 жовтня 1917 року Ф.А.Рау в своєму листі писав: "Серце кров'ю обливається, коли думаєш, що те дещо, що зроблено до цих пір у галузі освіти глухих, тепер майже все приречене на загибель”.
Новий етап розвитку закладів для глухих розпочався з 1917 року.

С.А.Загоруйко, заст.директора з виховної роботи Житомирської спецшколи-інтернату № 29 для глухих дітей (Перша Всеукраїнська конференція з питань навчання глухих в Україні, 09-10.VI.2000)

Категорія: Освіта глухих | Переглядів: 861 | Додав: Admin | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Зробити безкоштовний сайт з uCozCopyright MyCorp © 2017